Кримський херес

Цікавитесь всесвітньою історією і політикою (поки миєте підлогу в казармі в навушниках гг)? Не розумієте, хто комік, а хто історик на тому ютуб-каналі? Думаєте, що «державницькі» погляди - це підтримка української державності, а не гетьмана Скоропадського, що скасував незалежність УНР і уклав союз з Росією? Ось є блогер-історик здорової людини. І у нього є цикл про Францію у Першій світовій війні. Дуже цікаво і пізнавально, подивіться. Виявляється, аналогічні нашим проблеми були більше 100 років тому. Особливо важливо подивитись епізод про військову економіку Франції.т

Без зайвих сентиментів, але Макарун красиво і ризиковано зіграв і виграв. При цьому у Франції сформувалась дуже проукраїнська лівий блок, що вочевидь створить коаліцію з Макроном. Це дуже тішить на фоні електоральних успіхів крайніх правих у деяких європейських країнах. А вони, за рідким виключенням, симпатизують Росії. В чому прикол цих французьких різношерстних лівих, крім того, що вони неочікувано змогли з кооперуватися перед загрозою Марі ле Пен і її тік-ток аватара? Вони пішли далі своїх ліберальних союзників і в своїй декларації виступають за конфіскацію активів російських олігархів на користь України. Це серйозна заявочка на справедливий мир і людиноорієнтовану відбудову. І дуже добре, що про це кажуть парламентарі сильної ядерної держави, союзника України. Це і наші вимоги. Але я б ще підняв тему зовнішнього боргу України. Чому такі хоча б поки що маніфести і декларації роблять саме ліві? З крайньо правими все ясно. Вони органічно симпатизують сильному консервативному лідеру Путіну і криптофашистському режимі, що він встановив. Ну і гроші. А чого про це яким коштом і на яких принципах відбудовувати Україну) мовчать більш центристські, ліберальні політики? Nothing personal, just a business. Власність сильних і багатих (най би вона була здобута грабунком і фіглярством) не може бути доторканою у логіці ринкової економіки. Бо завтра... Шанс на майбутнє українцям можуть дати такі соціальні і солідарні політики, хто б їх не впроваджував. От тільки шкода, що значна частина закордонних прихильників лівих поглядів виявляється настільки інтелектуально неспроможною (чи купленою), що не тільки не вимагає скасування боргів і експропріації, а ще й пасивно підтримує агресора.

Наче меми, а говорять серйозні речі. «Світанок білої Європи» означатиме сутерини для України.

Трамп потенційний президент США, партія Ле Пен перемагає на парламентських виборах у Франції, Угорщина очолює раду ЄС, німецька націоналістична AfD та інші праві партії в Європі набирають популярності Здавалося ось — довгоочікуваний світанок білої Європи! Але для України сонечко білого світанку майже не світить. До повномасштабки наші ультраправі, певно, би лікували від таких подій в Європі та США, але контекст змінився і виявляється, що ультраправі ультраправим — рознь. Братерство білих людей розбивається від власних інтересів і російських рублів. Не дивно, що поціновувачи авторитаризма тянуться до імперії, виправдовуючи її дії, бо для них це природньо. Фашистська росія приваблює ультраправих більше, ніж вільна Україна. І навіть не треба пояснювати чому.

Хороші слова в Конституції ще треба реалізувати

Нагадую, що можливість «економічного бронювання» виправдовують необхідністю наповнення бюджету. Бо ми не можемо витрачати іноземну фінансову допомогу на армію. Даю підказку - прогресивна ставка оподаткування, великий податок на предмети розкоші.

Шановні законотворці. Якщо ми допускаємо можливість «економічного бронювання», то можемо продовжити логічний ланцюжок? Пропишіть бдлск у законі можливість «економічного» переведення з однієї в/ч у іншу.

Дочитав декілька днів тому передостанню на сьогодні Снайдерову книжку "Шлях до несвободи" (2018) і досі перебуваю під враженням. Що я можу сказати: коник Тімоті Снайдера - називати речі своїми іменами задовго до того, як це стане мейнстрімом в європейських і американських інтелектуальних колах, позначених, на жаль, очевидною інертністю думки. Відштовхуючись у своєму мисленні від рамкових понять, названих "політиками неминучості" та "політиками вічності", Снайдер на багатому фактографічному матеріалі останніх тридцяти років простежує, як західні суспільства поступово переконали себе в тому, що історія справді закінчилася, а відтак - особистою відповідальністю за майбутнє прийнятно знехтувати, бо ж риночок, певна річ, порішає. Процес розпорошення громадянської суб'єктності рухався пліч-о-пліч із вимиванням чеснот з інституцій, що повільно, проте сутнісно послаблювало демократію як таку. Руйнівним наслідкам цього процесу - та способам його подолання - окремо присвячена попередня книга Снайдера, "Про тиранію" (2017). Тимчасом на руїнах потрощеного СРСР визрівала нова загроза. Вона постала як клептократія, озброєна постмодерним інструментарієм "регуляції" громадської думки, та протягом нульових і ранніх десятих дійшла закономірного висновку: зробити свою владу вічною, аби надійно убезпечити важко напрацьовані капітали, можна, спрямувавши невдоволення власного народу на зовнішнього ворога. Так народився сучасний російський фашизм. Введення цього точного з наукової точки зору визначення путінського режиму у західний дискурс, а отже створення передумов для відповідного його маркування в політичному просторі, - значною мірою персональна заслуга Тімоті Снайдера. Послуговуючись аналітичним методом, що полягає у висвітленні прагматичної логіки переходу пострадянських - і частково американських - еліт до ідеологізованої автократії, він по факту переконливо реконструює історичний матеріалізм, жодного разу, утім, не звертаючись до згаданої традиції напряму (вплив Тоні Джадта відчувається тут ледь не на кожній сторінці). Подібний підхід дозволяє авторові не лише розгортати власну систему аргументації з гіпнотичною ясністю, але й робити прогнози, що їх з перспективи 2024 інакше як пророчими не назвеш. Подекуди, звісно, не обходиться без спрощень і недостатньо обгрунтованих припущень, особливо коли йдеться про радянську та українську історію, що, втім, цілком зрозуміло з огляду на обсяг матеріалу, з котрим працює Снайдер. Загалом нам дуже пощастило мати такого союзника на Заході. Беруся навіть стверджувати, що без його послідовної інтелектуальної та політичної адвокації України, насамперед у США, нам могло би бути зараз складніше й на полі бою теж. Гордий знатися з професором Снайдером особисто. "Політика неминучості полягає в ідеї, що ідей немає. Люди, полонені політикою неминучості, заперечують, що ідеї мають значення: і це лише доводить, що ці люди перебувають під впливом можновладців. Кліше політики неминучості зводиться до того, що "альтернатив нема". Повірити в це - означає відкинути індивідуальну відповідальність за бачення історії і творення змін. Жити так - означає крізь сон брести до вказаної могильної ями в зарезервованому місці на цвинтарі". "Політика вічності не може зробити ані Путіна, ані будь якого іншого чоловіка безсмертними. Однак вона може зробити будь-які інші ідеї нечуваними. Ось що означає вічність: одне і те саме, знову і знову, нудоту, яка захоплює вірних, адже змушує їх повірити, що вона властива тільки їм. Звісно, це відчуття "нас і їх", як би радше висловилися фашисти "друзів та ворогів", є найменш особистим людським досвідом. Проживати цей досвід - пожертвувати індивідуальністю". "Історія - це насправді політична філософія, і такою вона й мусить бути. Адже саме просвіт між неминучістю та вічністю, який вона створює, не дає нам змоги дрейфувати між ними та допомагає розгледіти момент, коли можна щось змінити". Переклад Галини Герасим, Львів, видавництво "Човен", 2020 р.

Варто почитати. Схоже, історія все ніяк не закінчиться.