Перехресні стежки

#Фотопоезія 🍒 Котиться літо з гірки. Перестигає вишня. Жовта зіниця повні над Києвом і над нами. Не блукати нам більше вже ні шляхами колишніми, ні краями казковими, ні спокійними снами. Тонко, терпко триває посмак долі вишневої. Ходить війна над містом із рокітливим звуком. Але іскриться повітря. Але пульсує небо. Люди сміються під липами в надвечірніх провулках, носять жмутки аїру – при порозі залишать. Ластів'ята крізь сутінки ще скрикують з висоти. Як же я вірю в тихе світло твоє найближче. Інших кликала срібними – тебе назву золотим. Вишні – як рани Христові. Досі слухаєш, Отче? Ми дорослі й спустошені після такої школи. Але тече Дніпро. І я люблю тебе, отже, ти не помреш сьогодні. Ти не помреш ніколи. ✍️📚 Катерина Калитко, 24.06.2024 👩‍🎨📷 Фото Насті Телікової

🙈🙉🙊 Про знецінення і узагальнення. ✨ Заходжу у Goodreads, пані пише про книжку, яку не вподобала:

Чесно скажу, що намагаюсь не дуже прискіпливо ставитись до українських письменників. Але цей твір просто розізлив мене.

Далі там конструктивно викладено те що книжка є трохи розбавленим переказом статті на Історичній правді. Але чому це стосується всіх українських письменників? Я теж, до речі, читав книжку, яка є збіркою статей з Вікіпедії: «Дім з химерами» Олеся Ільченка. Вона мені не сподобалась, але я чудово уявляю кому вона сподобається і буде корисною. Та й чи означає це, що українські письменники загалом – так собі? І це тільки в Україні такі письменники, звісно ж, у Америці що не візьми – то геній. 😉 ✨ Заходжу у Facebook, пані пише Іванові Марчуку у коментарі розгромно знецінюючий коментар з меседжем «кому воно треба ваше оце дороге мистецтво, де ваші донати?». Навіщо вона на нього підписана, взагалі? 🤨 ✨ Заходжу у телеграм, там обговорюють як якась критикиня на фейсбуку дуже розчарована тим, що неписемний герой нового роману Чеха вивчив англійську. Який жах, бездарно, мовляв. ✨ Заходжу ще у телеграм та Facebook, там з новим романом Софії Андрухович майже все не так. І бонусом — вічне обговорення того, які безталанні, і до того ж, чутливі українські письменники, нічо їм не скажи. Я б на вас подивився, якби вам щодня казали, що те, що ви робите — дуже погано. ✨ Заходжу всюди — там раптом виявилося, що всі, крім мене, завжди знали все про будинок «Слово», хто там з ким жив, хто з ким спав, розбираються у тонкощах операторської роботи, але різниці між художнім та документальним фільмом, чомусь, не вловлюють…. І це ж я ще у твітер не ходжу 😁 👀 Це я до чого? Та хто його знає. Хай живе сучукрліт, сучукркін, сучукрмуз та сучукрживопис! Haters gonna hate. 👩‍🎨🎨 Валентин Литвиненко «Журі», 1945

😁😁 Коли шеф каже, що ти мало працюєш, назви його запроданцем! Геть єретичні нісенітниці про працелюбство! 😉 Рецепт з "Пісні відкритого шляху" Артема Чеха.

А ще я нарешті побачив гори. Навіть не уявляв, що вони можуть бути такими високими – вищими за хмари. І що від них так болітиме душа і так хотітиметься плакати. Гори були прекрасні. Гори були могутні. Гори були, мов заступники мої, сильні і справедливі… ✍️📚 Артем Чех «Пісня відкритого шляху», 2024 Я почав читати новий роман Чеха, і він, поки що, такий, як я люблю, тобто художня література. Хоча, від нього, чомусь, постійно вимагають якоїсь достовірності й документально підтвердженого фактажу. Мої вимоги набагато скромніші, ось і допис одразу народився про гори. Бо гори – прекрасні!⛰❤️ 👩‍🎨🎨 Антон Кашшай «Гора Пікуй», 1967 Закарпатська школа, одразу видно, правда? Кашшай – великий закарпатський пейзажист, учень Йосипа Бокшая. Його батько був лісником і теж трохи малював, тож часто беручи сина у ліс, одночасно привив йому любов і до природи, і до малювання. Гори у його пейзажах, здається, завжди саме такі, як от тепер написав Чех: прекрасні, могутні, сильні та справедливі. 🌄

"Як оспівати цей край, яким словом наректи його, щоб це слово залишилося, перетривало свій час?" Олександр Ірванець "Ізмарагд княгині Несвіцької", 2024 Обережно! Книжка викликає нестримне бажання поїхати до Рівного! 🤲 Збірка ділиться на дві частини: титульна повість і декілька фентезі-історій про волинських котів. ✍️ Ідея титульної повісті цікава: часи раптом перемішалися і у Рівному в один час опинилася ціла купа видатних людей, які тут колись були: від Бальзака до Самчука з Телігою. Обидва автори також є дійовими особами, розрулюють всю цю заваруху у перших рядах. 😽 Друга частина — різні котячі оповідання, навіть є про те, як Шредінгер перетинає український кордон зі своїм котом у коробці і повним пакетом документів на нього. Митники в шокові, шо там казати.😁 ☝️ Дуже мила збірка з казками для підлітків. Попри те, що це геть не мій жанр, Ірванець та Журавель зробили класну книжку. Даруйте її тінейджерам, най читають! Тим паче, що якість видання від Vivat — просто ❤️. #раджу_почитати

🚂🧳 Старі залізничні станції у Ворохта та у Татарові. Обидва фото 1930-х років. Ці станції досі функціонують і виглядають так само. Обидві були відкриті у 1894-1895 роках. В мережі дуже багато цікавих довоєнних приватних фотографій людей з цих станцій, життя тут кипіло вже тоді. Парочку покажу у коментарях. 👇

🌞🌊 Спека таки прийшла. Сьогодні почитую в абсолютно нелюдських умовах. 🫣

Іван Марчук сьогодні:

Відень. Фан зона! Україно, вперед!

💪💪💪

📖💙 Я почав читати та слухати «Амадоку» Софії Андрухович. Міг би вам тут стільки всього написати про те, що я хочу жити у цьому тексті і якнайглибше відчувати оригінальність задуму й майстерність виконання роману. Але тут про інше! Одного з героїв, суворого чекіста Красовського, авторка в одному місці описує так:

Ніжна усмішка в мороці тісної камери робила його обличчя красивим, як автопортрет Тиціяна, і величним, як зображення Папи Климента IX пензля Карло Маратті.

Ну, я ж приніс вам показати ці обличчя. Між ними — 100 років, але писані наче з однієї особи, подивіться на цей ніс! Тиціян — праворуч, 1562 рік, Маратті — ліворуч, 1669. У позаминулому житті більше за Тиціяна я любив тільки Караваджо. 🤗 Це всього лиш одне речення з роману, а скільки у ньому всього! Я у захваті.