Храм поезії (🖤)

Швидка лотерейка Розігрується силянка з коробки скарбів Аліни Залізінської (Аліночка сама зробила цю красу) Умови: - всього 50 номерів. 1 номер=50 грн - пишете в коменти до цього допису номери, які забираєте, я підтверджую і після цього робите донат - розіграш проведу, коли розберуть всі номери - всі кошти підуть на поточний збір Пігнали! https://send.monobank.ua/jar/4UQXpeeBiL 1 Джессі 2 Саша Хопта 3 Оксана Мовчан 4 Оксана Приходченко 5 Оксана Приходченко

___ Ти вдихаєш життя в моє тіло В обезкровлене серце — любов Безжиттєве ледь-ледь тріпотіло Мить з тобою — й бурлить в ньому кров Ти прекрасна, й прекрасним здається Все, що падає в очі твої Погляд твій на мені небом в‘ється А під ним десь стихають бої Ти запалюєш те, що спалало Вічним прахом спочило на дні Знов горять почуття, та все мало Як же мало любові мені..!

«Вальс-Бостон осіннього листя» Гуляє вітер давніми стежками в парку, Гортає листя мов заманює в танок, Проміння сонця легко візерунком грають, Тандем повітря й світла восени прийшов. Легка блакить накрила ніжністю дерева, Мов зняла шепотом багряне полотно, Нема дощу, нема болота, гра химерна, Тепло заманює у гамі до-мажор. Це музика вітрів гойдає серце в танцю, Окрилені бажання відчувають ритм, У нотах затишок як гомін від органу, Світанок з натюрмортом можуть вальс вести.

Носи мою каблучку, бо я не маю пальців. Носи мої сережки, бо я не маю вух. Відкрий мої парфуми, бери і обливайся, Бо я не маю тіла, я маю тільки дух. Мій одяг - чорний саван з бучанських чорноземів, І одяг, і білизна потрібніші тобі. Крізь мене проростає жива весняна зелень, То що мені ті бакси? Хоч з’їж, хоч розгуби. Вбирай дочку у сукню із закордонной біркой, Моя її носила чи тільки раз, чи два... Заший лишень де ребра маленьку круглу дірку, Бо люде зрозуміють, що сукня не нова. Акка Гангрел

*** Холод спускається з півночі Налякані горобці пташок Сиві лиця перехожих – ями в порваних носках дороги Це небо перекреслено опівнічним шумом Півні скидають пера, найяскравіші – вії ком Переписані сотню разів непослухом Вітер виносить холод з вулиці в будівлю Обігріті звуками клавіш та джойстиків Осліплені першим весняним градом Ми все ще залишаємось Тут

Все хороше чомусь закінчується так швидко - у долонях не встигнеш стиснути, назвати не встигнеш словом, - і вже серпень, важкий метелик, б’ється у шибку, сіпається на міцному гачку, ніби спіймана срібна рибка – але бажання виконує вибірково. В синій скринці насправді ще стільки чудес про літо, ми чомусь їх не з’їли, не розпакували вчасно. Починаються светри на вечір, холодні великі квіти, стиглі яблука і години, коли зовсім не хочеться говорити – або може хочеться, але про що – неясно. Хто лишився у цьому літі – відходять тихо, ніби тіні, полями знівеченими, зруйнованими містами, у повітрі за ними здіймаються зблисками вири й віхоли, і вони зникають у бризках, а ми навчитися жити і дихати з тим, що все це і правда стається з нами. Залишається кілька днів на різні дурниці, на липкий кавуновий сік і сльози, літаки та південні траси. І куди ми дінемось потім – загалом, немає різниці, і студентки вже готують довгі теплі спідниці, і встановлюють обігрів на літніх терасах. Катерина Бабкіна

Балканське кіно Таке літо було, що небо щовечора наливало собі аперолю, і кидало до келиха сонце замість помаранча. Кожна наша подорож нагадувала кінофестиваль. Цього разу — Балканський. Ми обирали собі моря до кольору очей. І знали, плавати — це також спосіб танцювати. А любити — це коли мрії збігаються. Наші збігалися. І збігали, як молоко до кави. Хмаринками. Ми спали допізна, почуваючись абрикосово. Ховалися від лимонного проміння у затінку балканських платанів. З віршами на губах кидалися в зелену воду Заплітали гірські серпантини у карти Крали малину з чужого городу Ухилялись від каменепаду Перекривляли навігатор, Співали так, що вулиці ставали сценами. І пили рожеве вино, яке пахло суницями. Таке літо було, як останнє. Наші мрії тепер всі розбіглися на війні. Залишилася одна, спільна: Жити. Наші спогади стали здаватись чужими, як кіно. Балканське кіно про літо. Але знаєте, що ми там тоді бачили? Світ після війни. Він існує. Війна минає. Потім хтось приїде до нас, красти малину, купатися, пити рожеве вино і співати. 2024, з книги Світлочутливі

⚡️Друзі, я відкриваю допоміжну банку Збір коштів на авто для 54ої артилерійської бригади, Запорізький напрямок!!! 🔥 До Вероніки звернувся товариш, з яким вони раніше перетинались на волонтерських шляхах із запитом на придбання автівки для його бригади. Автомобіль потрібен для підвозу бк, спорядження, провізії та перевезення особового складу. Моя ціль – 2 500 грн. Загальна ціль: 350 000 грн. 👉 Донатити сюди: send.monobank.ua/jar/5smiPL3sHY

багряне мерехтіння осіннього джазу🎹🍂 #творити

починати любити першою, як починають новий день, не знаючи, чи складеться він у чіткий фотознімок, чи стане він доброю пам’яттю, чи втече з вудочки думки, як слизька риба життя, ця насмішкувата вертихвістка як починають нову книжку – писати, не уявляючи всіх подробиць, читати – не знаючи, чи дійдеш до останньої крапки, чи кинеш на пів дорозі, гортати – вдивляючись в обриси літер, обдумувати – як приміряють вбрання перед дзеркалом як починають вчити мову – плутаючись у словах, червоніючи, наче яблуко влітку, що врешті стало дорослим і голим, боячись, що порозумітися ніколи не вийде, а все ж продовжуючи вслухатись в її чудернацьку музику всім своїм тілом, кожним порухом серця, тремкими пальцями як починають знайомство із морем – торкаючись босими ногами боязко, обережно, прокладаючи шлях у самісіньку глибину його спокійної мудрості, що то накочує на тебе хвилею, то котиться геть, як абрикос сонця – призахідним небом як починають місто – від перших поселень, дерев, залізниці до великого саду, в якому тіні не менше, ніж осяяних вулиць, знаючи, як легко його зруйнувати, але не знищити, адже любов і уява міцніші за глину і цеглу починати любити першою – як вода починає людину у степу і пустелі, у горах і довгому лісі 18.08.2024

Ватра "Мій пересельщик уже за порогом, – каже Володька в тиші, – Треба би сісти. Чекає дорога в місце спочинку грішних. Як мені писано, так і приляже карта на дошки столу." Риси Володьки – обвітрені кряжі. Очі – порожнє поле. "Тільки от шкода, – говорить, – доживши, йти й не лишити тіні. Дім розтягають на цеглу і шифер. Дерево вчахне. З сином Теж не в ладах – не згадає, напевно, й буде у цьому правий." Сльози Володьки – засушені зерна, Висипані у трави. "Знаєш, – продовжує з поглядом долу, в точку одну пришитим, – Я не картаю ні Бога, ні долю – сам обирав, як жити. Я не боюся зоставити мало – нíкому дати посаг. Просто, якби мене якось згадали, цьо‌го було би досить." Пальці, доточені сонцем і вітром понад Творцеву ліпку, Мнуть непідкурену "Ватру" без фільтра, сіючи бурі дрібки В гущу мовчання, яке розмітає голос, від туги спертий: "Доки людину хоч хтось пам'ятає, доти вона безсмертна." Він дістає сірники і нарешті сіркою тре об пачку. Захід, окресливши тінями речі, сонце хапає в пащу. Вогник горить у печері кімнати, ніби останній спогад. "Мій пересельщик не буде чекати. Треба рушати. З Богом." Дим папіроси освячує тризну. Пасма летять по колу. Двері риплять, запускаючи присмерк, вистиглий і бузковий. Постать Володьки врізається в сутінь і застигає скраю. Голос шепоче: "То буду забутим?" "Я, – говорю, – згадаю." Він усміхається в темряву дому і розправляє плечі. Кроки, важкі від нажитої втоми, з кожним наступним легші. Вечір потрохи сповзає до ночі, закутки гладить черню. Вогник від "Ватри" ще трохи мигоче Й губиться в зорях червня. ///// /// / https://youtu.be/EASoqC_FNzA @nikolasson #ніколассон

Запрошую! Вхід вільний, за попередньою реєстрацією. https://forms.gle/7J2uEBDxzDJ4iFYC7 До зустрічі✨

Проросте зерно поміж двох могил, На горі богів, де герой спочив. Поміж граду й злив, де юнак блукав, Де забув, що жив. Серед сивих трав. Проросте зерно на краю обáв. На октаві сліз, на початку клятв. У золі удач, у пітьмі хвороб. Де згубив себе у бески‌дах хорд. Проросте зерно на престолах вад, У тунелі зрад, де в дурмані спав. До цвітіння слив, до початку слів, В сяйві лжесвітів, де колись осліп. Проросте зерно і розквітне яр. У лісах богів, де герой повстав. колись 20.., ЮІ (@black_white_house_poetry)

ПОЛОВИНКИ Відшукавши усі ерогенні ділянки і точки, Моє тіло вивчав по зірках, та наносив на мапу, Подарунок небес, астроном, чи улюблений сталкер, Половинка і пазл, не змінивши, коханням доповнив. Пам'ятаєш, любив цілувати обидві долоні, Прислухався до пульсу і рухався з ніжністю вище, Заповзали мурахи під шкіру, сполохавши вирій І метелики пурхали, іскрами сипались вгору. Повертались, студили розпечене пристрастю лоно, Розсипали пилок, тріпотіли сльозами на віях, А ти вів до вершини, по сходах, занадто уміло І на крила метеликів падає стишений стогін. Бісеринками поту покрилось і вигнулось тіло, Неймовірним зусиллям утримуєш мить насолоди, Досягнули ми разом оргазму і стомлені поряд, У обіймах Морфея дрімаєм, розніжено млієм... @Raramina #раміна

ev* символічним було те, що село зібрали біля цвинтаря — мов наказують "споглядайте, поки є можливість, споглядайте — бо скоро там будете ви" а опісля — вагони, неначе десятки й десятки черев підступних змій; там — родини розділені, там — ґрунт розритий, там — рев водоспадів стих та плекати культуру в умовах, близьких до в'язниць — то мов у рану глибоку посадити зерна надії, що колись — що колись! — вийде повернутись додому і навіть тоді — де гарантія того, що вдома не буде отрути, не буде зараження вічним презирством до людства... ... я ніколи не був у Криму — і чую про нього лише через схожі історії від киримли в соцмережах та я мрію про одне — мати кримськотатарського друга, щоб я міг об нього порізатись там, де вже є надріз імені родичів-повстанців, що себе не видали імперії — а потім, щоб наші внутрішні дерева — одне — абрикосове, друге — яблучне — стали і місцем пам'яті, і місцем плекання 18.05.23 *дім (кримськотатар.) @stav_ozero #архіви_ставозера

післясмак скинутих мов попіл з твоїх сигарет бомб довго торкатиметься губ своїм крижаним "чшшш..." маємо нове коло палкіше полярного на двадцять чотири сонця неосяжної творчої глибини коли, пам'ятаєш, бігали за дядькоіванів сарай гратися твоїми недозрілими дичками губилися серед високих розпечених стовпів ступня до ступні над розпаленим багаттям до червоного ока законсервованої імперії я бачив як ти виймала із себе нутрощі на поживу їхнім картавим дітям здригалася від чорного сяйва запечених контурів рівноокруглених вирв на твоїй шкірі — маленьких крапочок наприкінці кожного розділу [тебе на шматки шматки на шосте почуття своєї неоднаковості помножене на їх сливовий горелиций цвіт] смійся, серденько латай дірки на дурному небі щоб не сипалося звідти більше за срібні дзвоники щасливих школярок щоб не гойдалося над нами гучніше за гойдалки щоб сплеск на дні найглибшого темного колодязя не вибухнув родимками новонароджених зірок що нижче і нижче сповзали шкірою лікоть до ліктя там де ми залишали гаснучи розкидані шрами самосійок дикого болю ті байдужі недопалки щастя та їх перегорілі сліди @viknapoetry #єва_верле

Я у пастці. В'їдається в шкіру рибальський міцелій, Щоб мереживом неводу витягти спори думок. Диким танцем здіймається хвиля у річці завмерлій, А тенета міцні, а тенета ласкаві, як шовк. Говорити. Навіщо? Обізнаний в справі рибалка, За законами Всесвіту риба завжди мовчазна, Як постскриптум, який майорить у спідничці бунтарській, Як зворушена пострілом сонна холодна війна. Дна не бачу. До носа тягну рятувальну шапинку. Підсвідомість тримається хитко на ніжці одній. Все на краще. Пливти не вдається, зникаю нестримно. Хто розкинув приладдя: злочинець або рятівник? Бездиханна. Ховаюсь за гострим обводом баркаса. Я на суші – не знаю ні мову, ні жести людей. У мембранах з бажань риболова утворений насип, В отолітах «тебе відпускаю на волю» гуде. В білій смузі. Смугасті мотузки лишились назовні. Між лускою капкани вагання – природний порок. Серед блюзу сумного в музичних витках грамофона, Під дощами заграє грибний рятувальний фокстрот. Оксана Мовчан

https://t.me/mfvrdl Приходьте грати в Мафію в чат

ЗАМОВЛЯЙ. ЧИТАЙ. МУРЧИ 🐈 І це означає, що передзамовлення на «Коти мого двору» відкрито та книжка йде у друк! 😸 🐾 Що ви отримаєте? 156 сторінок сучасної якісної поезії, яка дарує емоції; котів — ліричних, домашніх, дворових і філософських; тверду палітурку, якісний папір та кумедні ілюстрації. Передзамовити цю котячу милоту за 300 грн можна вже зараз в упорядника Андрія — просто напишіть йому: https://www.facebook.com/andrew.rasskazov А 26 вересня о 18:00 у Києві відбудеться передпрезентація! 📍 Drip coffee buffet, Велика Васильківська, 122. І там буде старт збору текстів до нової збірки віршів про собак 🐕 Бо коти котами, а баланс у літературному всесвіті має бути. А поки розбирайте котів на свої книжкові полиці!

#Поезія Занепогодження Поміж засклілим середохрестям і зручним сидінням нового авто падаю з вікна цнотливим недопалком, тьмянію в лабетах лапатих снігів. Зима — запаскуджена зайда — затулює місто у зашморг затвора і знову зухвало врізається в мене заюрмленим пухом. Буденність в’язка. І доторком затхлим із млявим зусиллям ступає затиллям, затемна стелиться — вулицями міста-приблуди, зростає завією, задухою, застиглістю. Впаду… Таменьки мене піднесуть із брудом, зігріють плюванням і хижим теплом, а потім тихенько зоставлять лежати терниною жаху — аби не своєю, і кинуть погірдно: «Вставай — одягнись». Бо фари навмисно провадять у темінь мою мертву цноту й таврують ганьбою, виводять покволом на плаху й звелять: «Побачиш там нехіть — не плюй анітрохи!» Іду. Занепогоджуюсь кроком: себешеньки брудом лелію-плекаю, а тіло ламає — хурделить імлою: минутись би врешті — лягти під копита і слухати тихо, як топиться сніг. 16.09.26 – 19.09.26 © Славко Баляндрасник, 2026