Храм поезії (🖤)

тут трішки збільшили дедлайн, бо ще є челенджерс та ВМ, здати роботу можна включно по 15 вересня

А для всіх, хто бажає поспілкуватися на різні поетичні (і не дуже 😂) теми — нагадую про існування нашого Альтернативного чату 🙃 Заглядайте 🤗

ратай рік не був сильно урожайним а погода не була вередлива стояв біля озера ратай — курив і жмурився собі під холодним сонцем перебираючи очима хмари під вечір закурив димар жінка була позолотою як пшениця — ратай ніч не спав крутився і бурмотів шукаючи губами мову пити її як солод або їсти з виноградної гілки ліжко було схоже на письмовий стіл — писати її на сухому листі ралом по ґрунту зашити слід яким вона пішла — в потилиці діру осінь тільки почалась як дитя кукурудзи — око її схоже на ґудзик ратай прокидається пшениця ллється — нарешті зерно жіночого серця @zapolarne

Сонце розчиняється у склянці апельсинового соку, осідає на дно, пластівцями політуючи серед м'якоті. Завтра знову оживе. Світила такого штибу не згасають. Хіба що... Лишають опіки. Сік холодний, склянка може тріснути від поєднання, але ти ризикуєш. Вкотре. На стовбурах дерев опіки гояться швидше, а на шкірі – як пощастить. Зайва мить сонячної близькості лишає слід. Не забудеш. Зроби сік. Розчини сонце. @olesya13r

Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя. Зайве зазначати, що великий, що хижий, що такий, котрóго не оминути. К рик. Охоплює високочастотним ультразвуком глибини нутра й розбивається об скам'янілі стінки паралізованої гортані. И ии...Оніміння на рівні дихання. Т ремор. Усеохопний, внутрішній. Забиває памороки клітинам. Ті забувають оновлюватися. Й ти зі стрімкою передчасністю старієш... Насамперед морально. Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/тримається твоє подальше життя. Ти перед кожним наступним днем — наче безпорадна рибинка перед величезною пащею, за якою — невідома темрява, що тебе перетравить. Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя. Кит, котрий плаває в морі сліз. Течія часом така, що збиває з ніг. Така, що відбирає в очей можливість нормально бачити, й навіть сонце починає бути схожим на пляму засохлої крові, яку намагаєшся змити нескінченним потоком сліз. Припухлі мішки під очима печуть — нехай: так здається, що душа пече менш нестерпно. Зима дві тисячі двадцять другого — білий кит, на якому /не/ тримається твоє подальше життя. Тетяна Осіпенко (@tettios) #ігри_несписаних 🐋 #півфінал

Злива стає шампанським Злива стає шампанським. Жест виноградних пальців Кличе мене до танцю під вересневий грув. Тремором нижче ребер, шовком хмільного неба Лине душа до тебе — клаптики не зберу. Губи густого гаю, ноти ночей неспальних, Звідки вони це знають? Видали мій секрет. Хто запустив салюти? Видно усюди й чути, Вітер — п'янкий попутник запах надій несе. Квіти карбують вроду на первозданних водах, Чом я тепер негордий? Пагін такий ламкий. Що це у мене в оці? Роси налила осінь, В хмарах блукають кроси — Всесвіт новий відкрив. Й вкотре відкрив шампанське — п'яно-щасливий вранці, Співи рясних овацій лиють у вуха мед. Ні, я не пив нічого. Просто спроквола ноги Кров, що розлилась грогом, прудко в Едем веде. *** Щастя         зросилось                    з попелу. Гріють          студені                    опади. Ти мені             так                  сподобалась... @real_dobrutskiy

Біла тиша У Японії не кажуть «я тебе люблю». Бланка бачить ритми прибою, рахує подумки такти. Бланка й ходить у ритмі вальсу, хоч ніколи його не чула. Щоб відчувати музику, Бланка сідає ближче до оргáну,                                    знімає взуття. Голі стопи зливаються з підлогою. Вона заплющує очі, і світ стає обмеженим тільки Бланкою, її власною тишею та тремтінням музики. Вібрація тече у Бланку                                 через стопи й відбивається від внутрішніх стінок — хаотично, як потік електронів. Аж поки всі не зупиняться і не зникнуть разом із музикою. Так її вперше побачив Той, Хто Говорить. Босу, з заплющеними очима, занурену в тишу, яка вібрує. Побачив, як їй личить її ім'я. Тепер він приходить у гості, незграбно й кумедно вітається мовою жестів. Бланка виправляє його                                та сміється. Той, Хто Говорить лине до неї, витягує шию в прагненні пізнати її сліпучу тишу. Тиша росте й розбухає — два різні світи об'єдналися. Всесвіт на двох більший, ніж два окремі, складені разом.         Математика тут не працює! Той, Хто Говорить більше не любить слова, бо поруч із Бланкою вони стають фальшивими та іграшковими. Кохання знайде свій шлях та спосіб, щоб вихлюпнутися й затопити. У Японії не кажуть «я тебе люблю». У Японії кажуть «ти моя тиша». @lysychkazlisu

Ці лоції брешуть, Як і ти, не вперше. В системі координат, Де звичними є аберації, Емоції, плями вічності та інші схеми, Я знаю тебе достеменно Я знаю, що хочеш і у що віриш - твоя квір-мелоді на самотній вечір. Наче пече. Наче ікла чи хірургічний меч. Ось і знову - match. So much, і це більше ніж _просто_друзі_ Втамуємо спрагу, яку ще вчора Не помічали Бо так багато довкола проблем Бо так багато всього, крім тебе самого Липень кружляє лелекою - віддано, переможно, легко Твій портрет безтурботно пишеться, бо Ще немає турбот, Як і немає меж Як немає нічого прихованого між нами— Закритих спин, списів, списків Куди піти і що купити Бо ми поки що Незнайомці Бо ми Покинуті діти на перехресті безсоромних світів І нам нікуди йти, І втрачати — нічого. То давай свою руку, Поки нас Не стерла з карти Нестерпно видовжена Вічна ніч. @viknapoetry

Зелень Шеєле, 1821 Кохання вбиває? Чи губить гонитва за фальшем тенденцій? Що ж всіх недолугих так вабить свій статус піднести в гнилому поспільстві? Ці люди дзеркал ще наставлять мільйони — надмірністю любо їм гратись... ... Смарагдова леді пливе серед сірості вулиць Парижу — адептка зеленої моди так надить всіх ігриків свіжістю образу. Юнка хитнулась: знов світ потемнів — від хвороби немає пощади вже місяць. Їй жрець Авіценни пропише поїздку на води, хоч доктор напевне не знає чи зцілить... Та як же лишити любові шалені рої тут? Коханий піде до Харона без рідного тіла... Є вихід. Прибуде художник до пишного дому. "Я хочу портрет. Не подоба проста — щоб стискався аж дух." Тихо дякує Шéєле майстер відомий. "Я ж наче жива! І чудесне зелене волосся..." ... Іконою став цей шматочок паперу — молився щоночі (зав'яз у болоті залежності-леді). Кохав її образ дріади ще дужче величчя живого єства: до розради поставить стілець чи захопить з собою у ліжко й цілує їй пасмо за пасмом... Щось милий так швидко заслаб: то зривався від спазмів колючого кашлю, то просто упав, то страждав у вбиральні, то страшно від болю кричав, як крилата в сильці. Він молився зеленоволосій богині: "Слабую без млості побачень..." Четвер. І ще сонна служниця жахливо кричить. У тривозі застиг. На дріаду дивились смарагдові склери. © Ірен Нокс (@yapenumbra) #вірші

іndigo blue і ось повернення я виходжу зі спіненого оксамиту штормової пісні кам'яного причастя ліхтарики у руках запалилися й виникли тінистий берегу прийми мене корабельного майстра я сьогодні високий а мій поступ без сліду смолистий піджак пропахнув прибоєм із сіллю на губах зі смагою і перлами я до тебе прийшов мої очі сміються понад ниткою рота скривленого у розпачі я так довго не бачив як свічечка голови пропливає над іншими — ось ти підходиш до столу проводиш по ньому долонею надпиваєш із чашки за удаваним спокоєм як за твоєю сорочкою хилитається тіла тендітний вітрильник — і я нахиляюсь — до зім'ятого коміра тобі приколюю дихання моря хмаркою індиго пощо одвернувся? а це довге повернення од берега до берега наскрізною змійкою досі іде на чужих руках засинаєш і закотилися перли назад за схолоджену воду і стому моїх грудей я зникаю з відпливом і білі намиста розкидую — їж хвиле їж наїдайся це мій дарунок тобі до осінніх заручин моя жертва тобі за таємної мови стозвуччя і талан називати човни його іменем серпень 2024

УСПГ Українська спілка поетів-геїв https://t.me/happy_sych гей-прайд

* Натхненна осінь - квітка хризантеми, Сміється сонцем, бавлячись в слова. Вганяє в сором ще зелені клени, Шипшиновим намистом обійма. Гойдає яблуні, пустунка рудокоса. Заколобродить з жовтнем у танку. Тихцем, навшпиньках чимчикує осінь. Де ти зустрінеш, друже, ще таку? Фарбує інеєм - і трави в перламутрі. Блудько-туман гуляє навсібіч, Він небо зодягає в сіре хутро, Ховається під ранок край узбіч . Йде осінь в жовтень до нічних морозів, Не квапиться, не вшвидшує ходи... Велична Панна, йде натхненна осінь, А поряд з нею, звісно, йдеш і ти. Оксана Лихогляд 01.10.2019 #перші_хвилі

Вакансія ще відкрита

біля мого дому будують новий. щоб щось збудувати, треба спочатку щось знищити. тож стоять оці, як поляки їх називають — koparki, інші машини. й роблять свою роботу — ламають стіни, стелі і поверхи. я зупиняюся. роблю фото. мій мозок насилу сприймає, що будинок — суто теоретично — може бути зламаний не війною. що тут йдеться лише про нову забудову — замість офісу буде чийсь дім. десятки чи сотні квартир. родин. життів. дівчина в кедах, таких самих, як в мене, зупиняється теж. теж дивиться з серйозним, сумним обличчям. теж робить фото. як поляки це називають — «zdjęcie». щось говорить мені: вона теж не полька. її мозок теж на секунду не вірить, що будинок може бути знищено просто будовою. щось говорить мені: вона відчуває щось схоже. або навіть щось гірше. @gkruk_wirszi

я живу в верховітті будинків і навіть не мрію ступати на землю брудну і велику, що замішана з пилу і теплого молока. ну хіба що лиш визирну з крони, як весна буде з поля іти і квітчати вам груди травою, у тій смужці маленькій, де сотні уже прапорів. що чекати, як рік високосний. тільки пам'ять про тебе болить так, що зорі серпневі покололи всю душу - буває, за нею сягну і під ніготь залазить холодне проміння. від ранесеньких літ я обожнюю давнє повір'я - на Явдохи лягати на землю і слухати як позіхає земля, пробудившись по той бік ріки. сподіваюсь ти крутиш гайки у колесах орбіт і замінюєш шпиці сузір'ям, бо підозрюю там вже давно все до біса зламалось й просило міцної руки. @howfrankydies

співчуваю будь-кому, хто пересувається кожним зі способів, з будь-якою метою. співчуваю усім, кого трусить трамваєм на сихів, і пасажирам маршруток, що йшли на бердянську косу від автовокзалу. співчуваю подорожуючим в справах і мандрівникам у пошуках лотосових плантацій. співчуваю тим, хто вивозить собаку у волонтерському бусику, і тим, хто сідає до літака в аеропорті власного міста. співчуваю власникам й власницям гарних рожевих валіз, а також власникам й власницям піксельних рюкзаків з пристібними баулами. співчуваю тим, хто їде зі своїми дітьми, і тим, біля кого їдуть чужі невгамовні діти. співчуваю сплячим на рівненському вокзалі і покупцям кави без молока на станції ромодан. співчуваю тим, хто чекає на митний контроль в пункті рава-руська, і тим, кого розбудили провідники у купе дорохуськ-дніпро. співчуваю пікапам із літніми масксітками на трасі з покровську і пікапам usaid в червоній кенійській глині. співчуваю утомленій тропосфері, що кубометрами газів тримає ударні міг-и і гелікоптери мед евакуації. співчуваю морській воді, що загойдує трансатлантичні танкери, ніби личинок із труйним загуслим секретом. співчуваю асфальту у ранньому серпні і грунтівці пізнім листопадом. кожній дорозі. кожному подорожньому. @zorina_yasno

Ковток сонця Допоки розпечене сонце розкраює ліжко на скибки, сповідуй субтильне сплетіння                 серпневої спраги й цілунків.                  На простинях грілися вигини                                пагілля й персики стигли, як плата за наше майбутнє, усупереч довгій розлуці. Допоки нектар цебеніє промінням у склянки, звивай доленосні заломи у скопище ліній. Впивайся рум'янцем троянд, що обітниці вкрали між сонних садів прохолоди й безжалісний відлік. Допоки ще чути роз'ятрене  дихання літа, насичуй артерії вічністю тлінної миті . Віддай заповітні бажання , неначе відрікся останніх побачень й обіймів у брами міжсвіття. @mewbalagur

чат шибарі t.me/+R1_uk9CKAMOTln3A