Храм поезії (🖤)

Сьогодні міжнародний день собак Тож прошу вас порадувати цих малих і задонатити хоч 10 грн в притулок "Дворняшкам дім" Дивіться з якими гарнюнями я там нещодавно гуляла

А колись ми, напевно, будемо згадувати все це з подивом: як ховались у темряві, як підсвічували собі поглядами, як грілися співами, звучали затято і стоголосо. Здається, сам Бог дивувався, що ми тут живі ще й досі.   Воно ж бачиш як, Боже, повелось від самого початку: ми — твої діти, яким тут нічого більше втрачати, окрім свободи, жага до якої ніколи не охолоне, окрім цієї землі, яку до крові стискаємо у долонях,   окрім дикого вміння жити навпомацки, жити наосліп. Ми — твої діти, які щоранку прокидаються вже дорослими у будинках, що стали до біса тепер тремтячими. Знищи, Господи, змія, якому ми цим завдячуємо.   Бачиш — наші міста згорілі, наші поля поголені. Але ми живі — і часом самі цим дуже здивовані. І ця річка тече, мов зіткана з нашої мови і голосів. Добраніч, Боже. Зроби так, щоб завтра прокинулися ми всі. #таня_власова

​останнє літо, знову — вогонь у зошиті для трудового навчання я записував плани на літо: "поїсти кукурудзи на ринку, пофарбувати тата, наче Великоднє яйце, переспати зі своєю спокутою, своїм мовчанням." у липні вже пахло бруківкою — ще до того, як її почали кидати. місто плавилось, а з радіо просочувались гасла, наче мухи в банку з варенням. у серпні нас покликали знову. кажуть: революція має розклад — вона приходить, навіть коли вже всі можновладці вимкнули телефони і забули пароль до совісті. хтось ішов босим, бо кросівки лишилися на фронті. хтось ніс прапор, вишитий із маминої спідниці. я ніс тінь від себе. у місті пахло порохом і кавуном. літо стояло в черзі на евакуацію. і тільки дитина, виплюнувши кісточку на щит, сказала: "ну що, знову?" © Кудлатий

Увага! Останній день передзамовлення за акційною ціною альманаху "Другий Вінок"! Це книжка сучасної поезії про наш час, наш біль, нашу війну, нашу любов — і силу жінок. 100 віршів від 50 сучасних українських авторок. Антологія символічно продовжує працю українських феміністок кінця ХІХ століття — альманах «Перший вінок». Упорядниці - Олена Павлова та Оля Новак. https://www.smoloskyp.com.ua/product/drugyj-vinok-almanah-feministychnoyi-poeziyi-peredzamovlennya/

Від життя до життя три потрійних сальто. Кілька обертів під час одного стрибка. Всього дев'ять. Перше сальто пробне. Координація рухів недостатньо розвинена. Замість потрійного подвійне з півобертом. Навкруги часу. Проти годинникової стрілки. Протестом до умов та правил. Все вперше. І навіть злива. Мінливими поглядами до прекрасного. До жахливого. До всього що не висушила посуха. Пострілом друге. Дощ вщухає. Щупальцями ворушить восьминіг. Хоче вкрасти надбане огорнутися в час. Вчасно три оберти. Вже краще. Навіть восьминіг плескає. Йому з дитинства не дається акробатика. Лише кульбіт засушливим падінням акробатичних трюків. На всі вісім сторін світу. А в тебе сальто. Ще й дощить. А потім сонечко сонними крилами накриває бокову частину будівлі де йдуть тренування. Там і живе восьминіг. Нігті зламані через нерви від незламності. Третє найкраще. Найвищий рівень майстерності. Восьминіг аплодує стоячи всіма восьма щупальцями. Ними ж захоплює здобич. Захоплюється. Ти у пастці. Байдужий хлющ живильним живленням для восьминога. По оберту на кожне щупальце. Всього вісім. Проливень вщухає. Шукай дев'ятий оберт. Усе життя шукай. Він десь між зливою та засухою залишився. Оксана Мовчан @_owl_hub #літотаowl

Сьогодні 40-річчя чудової поетки, людини, жінки, мисткині, мами та дружини Олени Галунець (@virshoplitkarka). підписка на її телеграм підписка на її ютуб

Літня жінка бере й степліло перебирає пальцями лід колишніх хвилювань: поцілунок з відлунням у кожній клітинці шкіри, у кожному русі — навіть у колінних чашечках. Притуляє його до яблуневих щік сорту гала чи білий налив. Водить квадратними льодинками навколо округлих стиснених вуст. Згадка — мерехтливий потяг до Києва та хихотливий вагон із друзями, із друзками розсипаних стосунків, зібраних у стільники для льоду. Не бачиш ці очі роками, а вони чомусь не заплющуються, лише змінюють колір на несправжній. Спогади несправно миготять і прибувають на другу колію — зустрічай. Згадати себе в колишньому втіленні — ніби натягти зів’ялу, але ароматну сукню й сісти в затісну машину часу, щоб повернутися й сказати: «То все на краще, моя квітко». Жінка літня не від кількості літ — вона просто народилася влітку, аби розтоплювати льодинки та випадково надавати їм форми верлібрів. 30.05.2025 © Олена Галунець #олена_галунець #листя_трави

Ваші донати співають Привіт! Як багато хто з вас знає, я роблю пісні в Суно. Ця можливість відкрита для всіх, але в мене, здається, виходить трохи краще 😎 Тому запускаю послугу «Пісня за донат». Поповнюєте банку від 50 грн, надсилаєте мені в пп (або в коментарі під цим дописом) скрін оплати та свій вірш — і отримуєте готову ШІ-пісню!" Підтримаємо збір! https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A 4441 1111 2698 5112

Тіні тонке мереживо на камінні Світла легкий танок серед листя платанів Літо, надламане навпіл, стікає піною Липень опівдні — вибляклий древній атрамент Ніби щоразу лише передбачені зміни Невідворотно стаються з щорічними нами Небо високе — просочений сіллю парус Мова твоя набирається шпильок і пауз Серце насотує досвіду та гіркоти Ось тобі сад — обери, що у ньому ростиме Як дорости і прожити все те, що сталось Стежки наші ніколи не стануть простими Кожна не/дія пускає помітний паросток Куди тебе везти і де зупинити, Фаусте? Тепле повітря тремтить ніби дика сарна Торкаєш гарячого боку, дивишся вслід, як біжить тільки знову палає у полі незібране жито тільки щоденно кривавіють рубежі і нові прапори тріпочуть під небесами що буде далі — вагаюся ворожити. @kshpsh #кшися_пише

і шукаю навпомацки в тканих свічадах в замилованих óбразах /кострубатім камінні обітниць/ його наголоси — його риси обличчя від прозового зліпку до останньої в леті моєї зими най би влігся розлогою тінню на китиці синього грона молодий і усміхнений виліплений безборонно занотований вглиб прописними — так, як вміє лиш він — всень з серцевих іменників я б зірвалась натще, дотягнувшись з руки до спіткання скляної відлеглості. я б зірвалася ще. @nlitvinovapoetry #літвінова

Учора я побувала на презентації літературного журналу "Так ніхто не писав" ✨ Локація: затишний дворик львівського кафе "Вітальня", хоча погода була осінньою, але інтерʼєр зігрівав 🛋️ Виступи: тут була і чуттєвість, і гострота, і авангард, і театральний перформенс, тож було на що подивитися 🌶️ 31 серпня буде презентація ще й у Києві, тож сходіть, обіцяють навіть батл, інформація ▶️ клік. Атмосфера: дружня й привітна, а ще плюс до карми організаторів — музика. Ми слухали платівки з українськими піснями, і це мене підкорило 🥰 Чого ми зібралися? Ясно, що себе показати й на інших подивитися, але основне — презентували журнал «Так ніхто не писав». Рекомендую його, бо там зібрані чудові прозові й поетичні тексти й залипальні ілюстрації. Видно, скільки сил і натхнення вклала команда журналу 🤩 Серед знайомих мені авторів у третьому випуску — Олександра Хопта, Остап Кудлатий, Оксана Приходченко, Максим Чурков, Юрій Ліщук, Карич, Діана Онофріюк, Ірина Божко, kvazartsevam. У кінці відео показую сам журнал і коментую трохи, додивіться 📔 @virshoplitkarka #віршопліткарка_рекомендує

дивні шляхи твої, наче стрічки Фелліні — листям присипані, розбиті злиднями пляшки містян. а ми шукали авіалінії дешевші за спогади, дорожчі за почуття. лежу на килимі — людина-чернетка, закреслена всоте історія про добро, де влада титрів — сильніша за неко- мерційні лінки, дроти та дрони. тримаю світ, згорнутий папірцем — майже сталевий, впевнений у собі лоукостер; тим менша сила, чим далі від центру, тиха вода формує думки, загострює. тихі мости руйнують довіру поволі, чекаю зло під дверима, а воно - вже в мережі. у роті слова недожовані, відкриті, як колії. в метро кажуть не притулятися, Іздрик - голий, а я все рахую рештки. @viknapoetry #єва_верле

у наших містах не лютує холера, і твоєю причиною смерті не стане бубонна чума. у наших містах, як у творах Гомера, панує холодна та вічна війна. тобі, мабуть, достобіса болить? та біль не відчувається, бо на фоні загальної моральної полеміки з’являється звичка знімати напругу за допомогою валіуму. не спричиняють жодних переживань уночі віспа й скарлатина у твоїй голові. нашими вулицями тепер ходить Перун, жбурляючи бойові снаряди на кожен будинок. чи переживуть нейрони нашого мозку брак кисню під час вибухів? невиправдана ворожість пульсує в повітрі, після чого настає кінець або тривоги, або життя. вулиці співають під розпад бетонних кісток, їхній гул — мов стогін старого ґрунту, де кожен крок — спалах людського бунту, і кожне вікно — погляд на зламаний флагшток. твоя кімната — цитадель із забутих снів, де пил і спогади змішались у тихий шепіт. кожен день — як натяжна струна, і твоєю причиною смерті точно не стане ритуал вуду. літають між зруйнованими будинками новини про смерті дітей і ріст бруду. ти піднімаєшся знову, і кроки твої — як марші по крижинах часу. все, що лишилось від тебе — це тремтіння в холодному повітрі і відлуння тих старих міст, де бубонна чума забула про людей, але ніколи — війна. @tuneitcaetissa

Deepstate я часом помилково читаю як Keep Staying а часом - як Desperate як-от зараз, коли ворог окупував село 1 просунувся в селі 2 окупував село 3 просунувся в селі 4 окупував село 5 просунувся в селі 6 і так далі раніше б це звучало мені як гра цивілізація в яку грався мій колишній і лупився головою об совкову шафу зйомної хати коли недостатньо швидко окуповував і совався зараз я такі штуки бачу трохи інакше як би то сказати конкретніше чи що ворог зайшов у хату баби наді з села нетайлове убив бабу насцяв на килим пнув телевізор накритий скатертиною з кічевими лебедями а потім пішов далі і просунувся ближче до хати баби олі з села солодкого як запах нагідок на її городі тепер цей запах має інші як би то сказати конкретніші відтінки а оля вже була поїхала вмовляли довго солодке - залізобетон хуй їм а не солодке казала вона. Оксана Осмоловська #оксана_осмоловська

потяг рушає на схід, минає рІчки, ліси і схили. Оксамитові трави схилили тоненькі спини під тиском роси і часу. Довкола стільки краси та тиші, що її б тільки знищувати й кричати. Чи омине нас ця чаша нещасних, що пропустили чергу свого причастя, і тепер не знають, з чого почати хід? а тим часом потяг рушає на схід, повз дороги, міста, вокзали; там, на сході, країна в огні, вони так казали і чомусь ховали очі свої сумні та принаймні вона залишалась усміхнена, у короткій сукні, з великими окулярами, ми ходили гордо та усамітнено земними дорогами і поміж снами-хмарами сонце пестить променем живопліт, розрізає простір, ніби мʼякий бісквіт і лише нам одним відомо, що потяг дедалі прямує на схід потяг тримає свій шлях додому @fandorina_rhymebook #фандоріна

Вінницькі спогади назавжди у серці🫶 Виготовлю чокер з бісеру з перламутровим серденьком та камінням в будь-якому кольорі саме для тебе 🤗

Другий тур стартує! Тема: Небо і космос 🌌 Жанри на вибір: ☁️ Енциклопедичний вірш – розкажи факт, але зроби це магічно-поетично ✨ 🌙 Колискова – хай засинають зорі й планети під твої слова 🌠 🎧 АСМР-поезія – шепочи віршами так, щоб мурашки пробігли 💫 🪐 Крайчас здачі робіт — 7 вересня! Конкурс анонімний, вірші здаємо у приватні повідомлення організаторкам. @catania13_11 приймає римовані вірші. @e_foks приймає неримовані вірші і прозу. Також потрібно додати картинку для ілюстрації вірша (згенеровану або намальовану самостійно). Можна писали на обидві категорії! Розправляйте крила натхнення і летіть у небо поезії!🪽🪽 Автор арту Мемотворець Неймовірний♥️

Слідами тату машинки Чорнила на шкірі - шукаю твої вуста. Обмацую кожен клаптик тканин, стін кутів. Така робота в мене насправді проста, але знайти тебе непросто і поготів шукаю твої слова і признання нічні. Шукаю твої походи хрестові. Ти топиш павуків у дУші чи в душІ? Скільки тобі ще пити моєї крові? Спішно сягаєш краю мого терпіння. Ти намагаєшся викроїти хоч такт, щоб знищити сили моєї склепіння. Ну ж бо, на ростріл встали всі дружно в ряд. Зібрались, стоїмо рівно, не дивимся в очі (оскільки дивитися в очі своєму кату це гріх). Де були мої ночі, де були кляті ночі, коли ми не розуміли своїх утіх? Золотаве листя, чорнило і синяки. Мої чортові покусані гнилі губи. Що ж. Ми з тобою такі простачки і близнюки. Дивлюсь у очі. Прошу не в писок, а в груди @seraphim_serg

носити твоє ім'я як рюкзак на плечах з часом все важче під гору а без нього - голий носити твоє ім'я ніби отруту на губах прокидатися з ним засинати промовляючи твердо - надкушуючи яблуко носити твоє ім'я приречено як зброю що не мав би брати до рук якщо не готовий використати носити його несвідомо десь під серцем як дитину чи залізну скалку відчувати як б'ється ніколи не промовляти вголос всує зворотнім боком свого 2019 Шість років тому ця жінка ще писала романтичні вірші