Храм поезії (🖤)

Хей, Київ 😠 Що на тебе очікує: ‒ виступи поетів та музикантів. ‒ затишний, а головне теплий заклад зі смачною їжею на Подолі. ‒ живий нетворкінг ‒ тут легко знайти своїх людей. І як завжди, запрошуємо найкращих! Регламент: Поезія ‒ 3 твори Музика ‒ 2 композиції Проза ‒ 1 твір Ведучий: Андрій Буремний Коли? 🗓 13.02 ☹️ 19:00–21:30 Де? 📍 Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 Вхід за донат від 200 грн Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️ Кількість місць обмежена, не забудьте записатися!

ТВІЙ РОЗКЛАД ТВОРЧИХ ПОДІЙ НА ТИЖДЕНЬ: 13.02 (пт) ‒ LOCAL CODE | KYIV (Stories Cafe, вул. Костянтинівська, 20/14)

Початок: 19:00 Вхід ‒ 200 грн

Реєстрація: Андрій Буремний ✍️ (Розклад буде поновлюватися новими подіями)

Вітаю! Усіх запрошую доєднатися до поетичної спільноти Віршонуті! В нас є канал: https://t.me/virshonyti Та чат: https://t.me/virshonyti_chat Де регулярно проходять різноманітні, цікаві активності та щотижня з'являється нове завдання для авторів. Ну і звісно, саме там ви першими зможете побачити інформацію про наступну віршонуту подію! Трохи божевілля, трохи рими, трохи ти.

Вітаю! Усіх запрошую доєднатися до поетичної спільноти Віршонуті! В нас є канал: https://t.me/virshonyti Та чат: https://t.me/virshonyti_chat Де регулярно проходять різноманітні, цікаві активності та щотижня з'являється нове завдання для авторів. Ну і звісно, саме там ви першими зможете побачити інформацію про наступну віршонуту подію! Трохи божевілля, трохи рими, трохи ти.

Ти сказала «все добре» так переконливо, Що навіть біль у ці слова повірив… Знов плуталась в тенетах з втомою, Казала: « впораюсь із цим », Ти так писала – Що тиша аж плакала, І собі в поміч гукала ніч, Вони хотіли тебе втихомирити, Але, ти вперто кричала – «Облиште!» Ти сказала «все добре» так переконливо, Що навіть біль у ці слова повірив… Я знаю,ти вже від думок надмірно втомлена – Але ніколи не зізнаєшся у цьому. 28.01.26 07:44

це королівство ящірок і джмелів риби небесні сходять на землю грозами гори посіли трони як королі гори пильнують гори мовчать загрозливо люди ламаються ріки над ними мчать трави ростуть із їхніх зіниць розверстих сонце кладе криваву свою печать просто землі на перса Ірина Шувалова #ірина_шувалова

Світло-мелодійний триптих 1 частина Доки сонцем горять свічі посеред тиші, Достатньо божевільну ідею смерть нашіптує: «Лови столітніми шибами ритми і цю дивну музику». Погляд продовжує боротися. Обійми хвилинно-крихкі. Правду віщує любов. Дзенькіт наповнює груди. Зростає звук. Ми ж носимо чари космічні. Сон гучно ніжить щоку. 2 частина Глухо дзвенить щем. Не гострить зусиль – стікає в картини й у вірші. Глухий шлях липне до ніг. Химерні світлоносці підіймуться. На обрії хвиль так рясно. Примарного щастя утопії стискаю у коло. І вкотре стигнуть світла архіви. 3 частина Варто сьорбати тишу. Птахи відспівали осінь. Зима ж хоче пояснити любов. В пошуку сил і електрики Адже чи вміємо ми любити? Надихатись? Писати першими? Дивлячись, чи є потреба відстані. Під тиском любов тижнями, коли не можемо висловити, як млосно. У погляді, в обіймах і в квітах жар. Не зашкодить пітьма поруч, якщо вічне буде присутнім. P.S. Блекаут триптих: 1 частина – з віршів Остапа Кудлатого, Немаксима та Мері, 2 частина з віршів Олени Галунець, 3 частина з віршів Юрія Ліщука.

Він хоче її як жінку. З усіх жінок вона йому найскладніша і найбезмежніша. Любити її – це гратися у доміно. І він її любить – бережно і обережно. Він хоче її як жінку, як воду, але боїться цієї прозорості, легкості, щирості, боїться її зруйнувати чи вразити чимось, і вчинки його не виказують головне. Він звик до грубіших матерій. Тому коли вона посміхається, він опускає обличчя. І він би за нею пішов, та вона не кличе, і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…» Між ними свобода, між ними така глибина, що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші. Вона би його прийняла, але й він не кличе. І їй залишається тільки вокзал залізничний і далі пливти по морю, якого нема. Марія Литвинюк #поезія

Жовтень прийшов поплакати, як старець до образів. Промені ранні непрошені ріжуть повітря, немов ножі. Той, хто забуде зовсім усе найбільшу кількість разів – спатиме найміцніше. Так собі і скажи. Будуть тепер тумани важкі здійматися з-над заплав. Будуть падати яблука, листя згребуть старе. Той хто нікому ніколи нічого не обіцяв - буде жити найдовше. Взагалі не помре. Скнітимуть надвечір’я порожні, відкриті усім вітрам. Дні будуть сірі і круглі, як лісові голуби. Вічність розчахне пастки в глибинах осінніх брам. Той лише, хто любитиме чесно, ніколи не буде сам. Той хто любитиме зовсім, навіть на зло собі. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

Балада про падіння Антіохії О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Простак та учений, усяк, хто воліє побачити Нагі одкровення нестямного свідка історії, Що пишеться ревно коштом безсило впокорених, Згадай же, о люде на власні пороки безпам'ятний, Падіння величного граду від рук його зрадника. *** Згадай же, як многії місяці мур Антіохії Не міг приступити жоден із гостів непроханих, Як мудрістю владних, як мужністю сильних боролися З людським лицемір'ям герої з-за стін обложених. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Ні хрест на щиті, ні хрест во серцях загарбників Лишились над долею мужніх героїв невладними, Та замість покори, так палко у гаслах хранимої, Зростили нового Іуду руками святителів. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще. Се воля Господня! Та вирвані очі у ангелів. За браком миру явилися кровопомазані. О люде прийдешнього, слави минулого алчущий, Прийми і гріхи, що в спадок передані пращуром. О струни мої, жалобою сповнені посестри, О голосе мій, що плачкою рветься від розпачу, Воскресе нехай волею вашою спомин про У шати шарлатні вбране Фіррузом побоїще! Згадай же, як це пам'ятають у смерті осквернені, Вина чия в тому, що ввірили браму перевертню. Впечатай в кістки Фіррузову прокляту спадщину: Є речі, які неможливо ніколи пробачити.

Високі жовті квіти доки високі жовті квіти ростуть, сонцем пригріті, на полях між Тисменицею і Галицьким перехрестям, і перед хрестом ще досі складають обітниці вірності ти, окутана у вранішній тиші — пиши мені безперестанку! ні, не вірші. достатньо цієї Метафоричности. пиши мені, "як я?" і "де я?" яку божевільну ідею вродила хвора моя голова. лови протяжність вітру, що гуляє наче істинний шибеник між столітніми шибами. шипами торкаються квіти пальців твоїх і сміх роздирає малинове горло, що гордо взиває моє ім'я, повіки вкривають пилком повіки з-під яких погляд твій — наче мед: Солодкий від спогадів Гіркий від бувалости Липкий, наче наші останні... Обійми! Кудлатий @kudlatyy #кудлатий

Актори погорілої планети Шов, ще один шов, де я тіло знайшов — скривавлений шовк. шок, ще один шок. на схилах — вовк, від розпачу — замовк. *** Театр. (постріли світла все вище). мільярду пересічних! ареалу о-плічних кладовищ! прерійним левам, що втомилися спати (вам пастки не натерли? не дивіться в очі зайцю на сцені — може напасти)! Нафтові магнати намотують на вуса свіжий табак. "не бійся, не вкусить, відтоді, як привезли, досі слабка". у кутку, на дні сундука, ледь шкребеться — вона. кусає стіни, щоби злості зрівняти до болю. така смішна — частують профітролем. Кохана, мої почуття — конкордат, нехай у залі сидяча орда аплодує вроді, що до цього стрибала за паркан! атласова руда сукня, діадема із місяцем по центру, вона, стрибнувши з сундука, сценою робить крок реверанс робить крок реверанс робить раптом... шок, глядач умить замовк. дере собі спину біля шиї. падає долу шмат тканини, на ньому — штрих-код. *** Стеля така крихка... нагадує план (Бога). зала, а навколо — стіни (взяли в облогу) актори когортою на сцені: "ми обирали щасливців і саме вас відпустять летіти до неба крізь стелю!" зала виливає заплакані вилиці, гарячі від сорому, "Забагато честі звірятку хворому" — нафтяр сидів до кінця і смакував люльку, — "То як, вже все?" учасники тішаться й горять, тішаться й горять. *** Шов, ще один шов, де я тіло знайшов — скривавлений шовк. шок, ще один шок. на схилах — вовк, від розпачу — замовк.

*** Час розлучання. Черешнями стиглими Ваблять вуста твої — плід заборонений. Знаю: невчасно... Нічого не встигли ми. Бога за тебе благаю: "Боронь його". Погляд у тебе із криги блакитної. Холодом віє. Всміхаєшся стримано. Згадки залишаться... Як попалити їх? Кажеш: "Спекотно". Чому ж мені зимно так? Стукає серце глухими акордами. Сонце сховалося — мáбуть, для зливи мить. Нащо вдавали байдужість погордливо... Дивні... Могли ж бути разом щасливими... © Марія Чекарьова @virshimashi #чекарьова

Тепер я позорюсь ще й у тредс Підпишіться: https://www.threads.com/@veronda.djokonda

я писав списки справ, щоб відчувати себе людиною з планами, і навіть ставив галочки навпроти пунктів: "прочитати книгу" — відкрив першу сторінку, зробив фото, виклав у сторіс: "новий етап життя". закрив. "прибрати кімнату" — пересунув одну чашку з лівого краю стола на правий, вирішив, що простір став більш гармонійним. "навчитися чомусь новому" — завантажив додаток, пройшов тест на рівень знань і гордо видалив його, бо він нагадував мені про рівень знань. усі ці спроби тримали мене зайнятим рівно стільки, щоб не слухати, як у голові порожньо дзвенить. між планами розливалася порожнеча, і я заливав її серіалами, мемами, помічаючи, що це навіть не затикає тріщин. іноді здавалось, що я працюю професійним актором у виставі "активне життя", де головний реквізит — диван, а головний сюжет — як не втратити залишки ілюзій. тепер відпочинок закінчився. нічого не змінилося. життя знову зачинене у своєму колесі. і я, виснажений, дивлюсь на новий календар: ще один відпочинок, через три місяці. і вже зараз мене це лякає. @deadpoetr #mitchy

Спускаючись по теплому піску, не роздивитись камінців і мушель, захованих у темряву тісну. Обм'якле сонце жар у морі тушить, стікають долу краплі бурштину, приречені прибитися до суші. Роз'єднані з осяяним творцем, ввібравши пломінь у смолистий спокій, блукатимуть, допоки не торкне чиясь стопа необережним кроком тендітний світ, невидимий для ока, збудивши іскру пам'яті від сну. Різьбяр шліфує гострі грані тонко, із-під руки виводячи у світ застиглі оберемки жовтих копій — вервечкою медових намистин, однаково скалічених у формах. Поглянувши востаннє вслід потомкам, світанок, розуміючи, змовчить. @snigpoetry #мері

▪️равлики на дорозі▪️ У розбитому люстрі калюжі на дорозі без жодної тріщини виблискують кромки хмар. Боги через поспіх байдужі, фокус небес уже зміщено – грішні скеровують марш. Один крок обіцяє потопи. У гладінь, розбиту ступнею, не дивись – там лукава зоря. Невдачі, заломлені тропи, цілі лиха слідкують за нею. В калюжу, повторюю, не зазирай! Через ліве плече поплювати, щоб шлях собі не наврочити. Слиз – це вода й чистота. Лишають його мої п’яти, такий був задум у зодчого. На ділі ж – убивча сльота. Земля тікає зісподу, розповзається стоптаний щебінь, тріскається асфальт. Поки світ на світанку сноходить, я повзу по його зчепленнях, щоб зібрати докупи назад. Нас послали у світ символічно, нами сутність саму обплювали. Ґрунт пронизує тіло, як лід. Сліпота витікає в обличчя. Смерть готує свої ритуали: заговорить, вкраде в тебе слід. Схиблять маршрути пророчі. Все, що лишиш по собі, проти тебе невдовзі попруть. Інші зумисне наврочать, жовч твою всюди розгонять, слизька в них обернена лють. По лозі та корі, до дороги юдоль веде правовірного. Там річка з каміння та скла. Повзти до самої знемоги – кожному буде повір'я його, Буде подвір'я зі зла. Переступ визначає лиш той, хто ногу над іншим підносив. Через іншого не переходь. Кого ж утопчуть в бетон, не виросте, бідний, зовсім. Блищатиме його плоть. Срібне мереживо стелиться, між вологих горбинок вкраплених тягнеться суходіл. Стрічають підошву-терлицю вранці розчавлені равлики. Останні блискучі сліди. 02.09.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад

ще 7 номерків)

Портупеї тримають тіло в міцних обіймах, а біль не приходить без насолоди. Любов у повітрі вже зовсім на іншому рівні, бо дорослі дівчатка шлють нахуй емоційні гойдалки, натомість невпинно гойдаючись на еротичних. Незвично сприймати обмеження рухів, як вияв найвищої свободи, тандему влади та покірністі. Як ти покинеш це? Якщо в його силі більше турботи, ніж у ванільних діях без взаємної згоди. Та згодом тобі вже бракує кисню, удари стають сильнішими, нашийник занадто тисне і ти з ним не зможеш вирватись. Ти віриш в це? Бо він закарбовує історію твого задоволення густим флогером на твоїй рожевій розпеклій шкірі. Фіксація стала ідеєю фікс, домінування — особливим стилем комунікації. Рахуй вголос кожен сміливий дотик і дякуй, допоки не зірветься стогін. — Червоний! Через секунду ти бачиш, що справжній контроль завжди був у тебе. І на заміну палким ударам приходить тремтяча ніжність. @sadlovawrites #садлова