Храм поезії (🖤)

— Що буде в конверті? — Історія. — Яка? — Справжня. Ірина Лазоревич "Правда в словах того, хто говорить" Оригінальний жанр та особливе оформлення. 50 сторінок прочитав за раз. Продовжую.

=+= «бажано чистити зуби десь хоча б стільки, скільки лунає сирена повітряної тривоги, але точно не менше», - наче між іншим сповіщає мені стоматологиня у добре освітленому кабінеті. ми йшли разом о восьмій ранку сюди, сидівши перед тим половину ночі в одному й тому самому укритті. ми обоє відмінно знаємо цей часовий ліміт: на Позняках сиренний звір нудно виє щоразу дві хвилини і пʼятдесят секунд (із перервами) але при цьому ми обоє його ніжно любимо за бажання когось врятувати в будь-яку пору доби він ще переживе нас усіх моє вухо тепер натреноване чути цей наростаючо-спадаючий гул: у піснях у сварках сусідів з поверху вище у злітному ¡Adiós! літака в дитячому гіркому плачу у гарячому потоці повітря промислових кондиціонерів «Сільпо» тепер це наша лабубу брелочок татуювання слуху вишкрябаний з тильного боку черепа звук цинічна характеристика безпеки та її антонімів одна із осяжних дитячо-дорослих травм які згодом вилізуть боком (на дерево на рідну людину на карʼєрний успіх на стовбур надії) навіть якщо тобі нині пох навіть якщо тобі дуже ОК навіть якщо ти давно вже звик треба буде обовʼязково відвідувати психотерапевта щоб не нашкодити онукам чи дітям але, будь ласка, не забувай, що психотерапевти тут точно так само наковтаються до безпамʼяття цього скреготливо гидотного звуку спотвореної війни 14.05.26 #revantapoetry

Бог у мені промовляє сотнями різних мов: Кожна із них особлива, але найважливіша – любов. Потім моєю рукою транслює цікаві речі: Не істини, але для когось цінні та чесні. Моєю босою стопою робить по світу кроки: Проростаючи спробами і розсипаючись у пісок. Моїм голосом озвучує співи та медитації: Комусь неважливі, а комусь – про добро та радість. Дихає моїми легенями, випускаючи вірші та сенси: Щоби залишити слід кожним постуком серця. Надсилає мені випробування й дає сили здолати: Навіть, коли надважко і шалений натиск. Розбивається на друзки та мільярди кристалів: Опісля міцнію та знаходжу нові причали. Спотикається зі мною на чужих непривітних порогах: Та я з вдячністю йду далі, несучи всередині Бога. Іноді Він зневіряється, і мої опускаються руки: Тоді неочікувано дає у ці руки вудку. Ловить зі мною рибу, наливає до кухля воду: Чи буде там винний напій, вирішує згодом. Веде мене в невідоме, даючи обирати стежки: Тримаюся заповідей, досліджую береги. Він сходить в мені світанками і садами: Привітною посмішкою перехожого чи теплими дзвінками. Коли я Його запитую, за що моїм людям біди: Дає зрозуміти, що кожен з нас робить вибір. Від відчаю та несправедливості Він плаче разом зі мною: Бо навколо кожен ведений інакшим богом. Комусь сяяти, творити та зігрівати: Іншому – світло гасити чи сіяти втрати. Бог в мені воскресає після кожного із боїв: Я могла би здатися. Не велів. 24.06.2026 @olesya13r

Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї. Захищай себе до останнього подиху, і нізащо не дозволяй їм наблизитися. Використовуй вбудовану систему радіоперехоплення і прилад нічного бачення. Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш. Пильно відстежуй дислокацію ворога і найменші його просування. Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже не зволікай. Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй, якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів, тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику. І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися до старої межі, на якій розляглася батькова слива. Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха, розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй, поки світло перед очима остаточно не змеркне. Як отямишся — погладиш колючу потилицю синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси, а тоді — все спочатку. Хто сказав, що кидаємо напризволяще? Ми озброїли, як могли. Катерина Калитко

в капітана немає імені, тільки шлях крізь глибини та звалища всі мандрівки колись минають, а печаль осідає в залишку силуетами ламаних палуб методично на дно влягається застрягає поперек горла, ніби у колесі палиця в капітана немає штурвалу, лиш зіниці ілюмінаторів фарватер прокласти тяжко, коли море усіяне втратами лишається тільки дивитися на самотніх глибинних скатів пробивається струмом думка, що ти теж таким маєш стати в капітана немає дому, тільки милі, літри та літери  ховатись у них відтепер, аби промені не помітили  у обитель темряви вклинитись, як в пісок занурити голову намагатись шукати рідне навіть в цих найтемніших жолобах в капітана немає ваги, тільки тиск, що вминає ребра якщо знизу землі немає, то не треба стояти твердо я зрікаюсь всього чим був і вростаю в свій батискаф в капітана немає імені, але є чуже на вустах  @virshok #карич

Broken doll Без душі, але мила усмішка Так чарує вона тебе Затягнула тебе до ліжка Ну, а совість її не шкребе... Broken doll, тобто зламана лялька Не відчує вона нічого Поверхнева лишень, поглянь-но Зараз тут, але піде додому. Вона бавиться почуттями Зазирає наївно в душу. Ти в полоні її не останній, Це ти визнати точно мусиш. Broken doll, тобто зламана лялька Залишає по собі сліди А чи знає, що коїть дівчинонька? Ти то знай та чекай біди... @ternavka_tatka #татка

Безсоромні доторки збудили тіло, яке ніч вважала своїм. Дихання збилося, тілом пробігли мурахи. Наче чужі руки нанесли удар нижче здорового глузду. Спускайтесь поволі нижче, шановний, ви довго цього хотіли. Темрява пробачить всі мої слабкості — з тобою це сильніше за мене. Сковані думки і руки до батареї, кляп у роті змушує стати дикою або покірною, а може, раком? вирішимо у процесі. Стогін глушить кожного, хто обрав сьогодні стати свідком, але не свідком Єгови. Котра година? Година, щоб втілити хтиві бажання та накликати осуд. Свідомість втрачено. лічені секунди тиші — чи так лише здалося? Синці на лівому зап'ясті залишаться на пам'ять. Уривком сну це було чи реальністю — залишу це на розсуд твоєї свідомості. цієї ночі сусіди залишать записку на дверях під'їзду: 208-а, трахайтеся тихіше!

Якщо ви одного разу повірили в магію вокзалів, то вам ніколи не доведеться триматися за порожнечу. І поки у вас є те, що ви одне одному написали, поки його кінцева зупинка – то твоя безкінечність, поки він не вивчив напам'ять твого імені, заблукавши у Всесвіті між чужих імен, поки все неминуче – заховане й задимлене, аж боляче дихати, думати і говорити про головне, поки ви прокидаєтеся не вчасно, а одночасно, не обираючи міст, країн і осель, і слухаєте серцебиття і дихання дуже уважно, і дихаєте разом, і розумієте все – доти все, що він піше, він пише тобі, навіть якщо пише подумки по морському дну, навіть якщо він пише, що ти його страх і біль, бо все, що пишеш ти, ти все одно пишеш йому, і кожне ваше слово розбиває вокзальну тишу: "Не бери чужого! – лунає. – І не віддавай своє!" Бо якщо ви зустрілися, то десь про вас точно пишуть. Бо якщо він так дивиться на тебе, то ти точно є. Кольорові негативи #ольга_криштопа

🍇

Ця збірка мала побачити світ першого квітня 2022 року, всі мистецьки плани зруйнувала повномасштабна війна... Завдяки ЗСУ, Волонтерам, та всім хто допомагає Україні, ця збірка виходить зараз:  О.Шакіров збірка мінімалістичних віршів  38 сторінок, крейдований папір, формат А8  70 грн (комплект з наліпками)  Кожна збірка пронумерована та підписана. Всього п'ятдесят примірників.  Повний Sold Out

Це те, що є в наявності Буде зі знижкою 🙌 Сьогодні-завтра зможу відправити Потім – через кілька днів

🪙 ▸ Монетка Три звірятка поміж днини спір вели завзято, Рішень купа, та єдине треба їм обрати. "Хай монетка нам підкаже", — так зійшлись малята. Вмить знайшли сріблясте коло — чим були багаті. Вечір. Всі спішать додому. "Стій, а де ж монетка?" Стали разом скарб шукати, сум в очах з'явився. Тільки лисик поміж справи видав усміх злéгка: Спільний грошик вглиб кишені вклав зі справжнім хистом. Радість зникла перед домом — випав десь срібляник, Дірка сяє, тож звернувся хутко лис до мами. Нитка й голка танець водять: "Сину, ти ж слухняний?" "Звісно, ненько!" — вперто бреше, хоч його спіймали. "Все, готово", — мовить врешті. — "Як тобі робота?" Лапка миттю шурх по штанях: "Мам, кишеня зникла!" — Тож бо, сину! Чар жадоби ти не зміг збороти. Взяв чуже, сорока каже, тож накликав лиха. Гроші — плинне в цьому світі. Друзі — це опора. Знаєш, все воздасться вдвічі. Нащо злочин скоїв? Слухай, сину, перед Богом правда більш вагома. Статки зникнуть, вчинки — зважать. В них лишиться спомин. — Добре, мамо, я вже певен — не в багатстві сила! Шов на штанях - буде пам'ять, як мене навчили. @liliums_swamp #yrboo_вірші

І знов. Потопаєм в безоднях, в безводних краях океану, Згубивши окраєць себе, не віднайдемо справжніх глибин. В мільйонах сьогодні не знайдеться місця для тиші, Та й там, де водились щури, відтепер споважнілі мости. І люди, мов губки, вбирають тональності міста, Де лиш у калюжі з бензину можливо впізнати барвистість. І бʼються жагуче серця-метрономи, Хоч кардіограма - пряма, а душа охолола. Розібʼємсь на друзки й не будем їх потім збирати, Душа в нас, загноєна рана, у тілі конає стиха. І лікаря більше немає тут, з нами в палаті, Зі скальпелем в пальцях, здається, саме лиш Життя. Майбутнє - засвітле, й засліпить прожектором очі, Трощити дзеркала фантазій - тепер бо найбільша із мрій. Чим далі по лінії часу, тим більше дзвінкої напруги, Улюблена гра у богів - ситуація «SOS». Цей шанс - кардинальний, весь світ убирається в глянець, Наступний гравець перекреслює мапу ходів. Всі карти невдалі. Укотре втрачаю азартність, Окреслився програш на місці, де сміх спохмурнів. Якби ж то можливо було спопелити Усесвіт, Спалити гріхи у найтоншій із цівок вогню. Відвертість увʼязнена в клітках, а в грудях з них цілий концтабір, Відколи це щирість тотожна безглуздій брехні? В словесному тирі не вцілиш прямісінько в серце, Не змусять клішовані фрази бриніти стверділе чуття. Провалені в сни, голіруч реставруємо вічність, Де ночі і дні хороводами сплетені в тінь. У тінь, що шугає прохожих за рогом химерних будівель, У тінь, загартовану мантрою давніх волхвів. Десь там зашифрується дощ в нерозбірливу азбуку Морзе, Чи ж хтось допоможе звʼязати ті краплі в слова? І знову зі слів цих гаптую крикливі полотна, Як той дадаїст весь абсурд перетворюю в гру. Знеболюю долю під оплески злих авдиторій, Цікавить одне: цього разу покличуть на біс? @greenagam #софія_агама #вірші_підписників

поки не до віршів

І коли смородина сонця упала за горизонт я взяв усі свої речі усе своє життя і рушив автостопом по автостраді: війна. Коли мене запитали яка година я відповів: війна. Напевне варто писати зрозумілі лінійні вірші про зрозумілих лінійних людей та навколо все поломане наче старий годинник. Коли мене запитали яка пора року я відповів: темрява чорна як посмажене зернятко. Чую грухіт думаю: снаряди це просто хтось прийшов і стукає в металеву хвіртку відчини відповідають мені не бійся. Коли мене запитали скільки мені я відповів: зовсім коли мене запитали з чого ти я відповів: з піску. І поки ти ховаєшся в погребі небо небачено-красиве і поки ти дихаєш сирістю надворі цвітуть абрикоси шкода шо цей час не компенсують наче у футболі. Я вирушив автостопом я взяв всі свої речі все своє життя всі свої сни та любов забувши дещо себе. І коли мене запитають звідки ти я скажу що з туману і коли мене спитають як тебе звати я промовчу не пам'ятаю. Врешті хтось продовжує стукати в хвіртку піду відчинятиму. Максим Кривцов #кривцов

околиця міста коле початком колій. коли з’являється відстань з порізами долі – пролісками пролистуй цвіт магнолій. обхопи мене. ти – світлий промінь. обліпи обліпиховим обручем, щоби не збожеволів. Божа воля мовчить в кожнім «прошу». я ж замовк. я – замок. я – змок. я – ок. я ношу в серці дім, що порожній. і лише подорожник на рані Ісуса проростає до неба й нагадує: ти є коханим. на тебе чекають. на тебе так сильно чекають. 11. 04. 26.

тремтить небокрай зап'ястками притиснутий до темної межі розкутості до твоїх найніжніших сподівань до голосних і ненаголошених видобутих з надр твоїх мрій долоні мої виллють гаряче світло для тебе пий розтинай свої груди навпіл випускай червоних монстрів з таємних кімнат нехай співають мені про світанок що розтікся по підлозі про ртутні сни розсипані кулями в'їдливі до блювотної густоти про несправжні надії події до тієї вільної хвилини коли крок і його напрямок належатиме лише твоєму рішенню а я торкну пальцями пилок від крилець монарха кінчики неслухняних пасм заплутані сонцем впадуть тобі до ніг слідом за гострим відвертим лезом матимеш нову секунду стрілку у тому самому місці де хвилі дзеркал відлунюють гучні ритмічні удари твого мого сердечного фіаско @viknapoetry #єва_верле

віднайти себе там, де видніється лінія сріблена наче відступ означений порухом рук на грудині вологої шибки /нам ніколи не вийти/ нам зостатися тут позамежними і невідʼємними візерунками кільканадцяти вірувань на витку живота — пуповинно відтятої смерті // що за шклом пробираються в зливі обрамлені схлипи не захованих вістей, і шкребуться об крівлю зізнаннями туго й настирливо /нам ніколи не вийти/ ти сідаєш край столу навпроти — і я занотовую видихом переливчастих стебел гортані мотиви розмито і схиблено / ось стриміє надривчаста пісня над вбраним до сутінок глеком любови обумовлено все заціловано вздовж тихо сповіддю — і коли ти стаєшся навпроти — я виходжу з обірваних ліній магнітного поля на поверхню ребристих поверхонь дахів — семигранно і голосно @nlitvinovapoetry #літвінова