Храм поезії (🖤)

Розпечені квіти помалу повзуть підребер'ям і шкрябають свиту, подайте хоч крихточку сонця в закляклу правицю – воронку зашив би. Провалля зжирає світіння очей на розхресті моїх магістралей, які завели у гущáвінь здичáвілих градів і, мабуть, там стратив. І знову стараюсь знайти незамінне тепло на знайомих обличчях, хоча позабув мерехтіння заграви й коли наостанок молився. Розлігся на стежці, як кинутий дріб'язок, згадую дотики травня і ніжні цілунки промінних котів,що муркочуть і кігтями дражнять. – Нужденні вітри, підійміть це знесилене тіло, як проханий хліб і подайте стерв'ятникам звану вечерю. Мені б попрощатися вспіти з терновою пташкою в клітці рум'янцевих квітів. Дозволь обігріти твої аметистові крильця, бо хто ще зуміє сховати в обіймах. 20.02.2024. Масюра Юлія #вірші

присвячується Ярославу Ми півроку не бачились після початку війни. Чи він все ще сміється? Чи став невиправно сумним? Я боюсь уявити - який він? А він був, як раніше — волосся коротше лише. У цивільному, кофта спортивна. З «нуля» і траншей відпустили на тиждень у Київ. «Я ж нічого геройського… Просто удома не міг склавши руки сидіти, безсило боятись в пітьмі…» — казав лицар і вбивця чудовиськ. Спершу — тероборона, а потім — війська; нині він — вартовий, меч і щит; його чаша гірка, і про що він мовчить — невідомо. Він казав: «Я стріляю, а потім молюся за те, щоб убитим прощали гріхи, бо вони люди теж». …мені дуже хотілось заплакати. Мені дуже хотілось просити: «Ти більше не їдь… Скільки в тебе життів ще і сил? Вода, полум’я, мідь; ця війна для усіх стала лакмусом — видно справжній твій колір; як сонце зійшло — золоте, як ніколи». Він щиро сміявся, відкритий, як степ. І світився, як жито на півдні. Він сказав: «Тут, в безпеці, нестерпно, я хочу назад; там, де хлопці воюють — там пекло, там буде гроза; повертаюся, поки не пізно». На нулі небо рвалось на стиках блакитних шовків. І в окопах чекали його побратими — такі ж скромні янголи, вдягнені в піксель. червень 2023

вітаю, наші переможці Саша Хопта та Юлія Масюра, дві талановиті поетки результати вірші коментарі Лани д'Арк коментарі Оксани Приходченко #поезія #амеліна #бабіч

Юні та малахітові Будинок для літніх людей пофарбовано в осінь, Щоднини в нім відлік веде таблетований розсип. Тепер, до пробудження ночі, кружляти би вільно, В четвер для прибулих охочих буття - в кінофільмі. В нім - знову п'ятнадцять, смарагди замінюють старість, Всім кльовим - на танці, петардно радію, в нарядних Сукенках панянки вицокують мештами танго, Фламенко. Я п'яний нівроку - і вперше. Так спрагло... Безумці в футболках "Нірвани" ногами гепардів Все б'ються в футбольнім повстанні - програти не варто. Наївно-зелені, аж смішно, та радість печальна, Свавілля - на сцену! Хай тішить завзятих й надалі. В наступному кадрі - коханням заквітчана юність, Настуня порядно благає обійм привселюдних. Непевно голублю під посміх бабусь й стариганів, Заплетено губи, волосся здалося прегарним. Нова епопея, я ж бороду здерти не проти: Кружляю алеєю: молодість, метри хіп-хопу Вливають нектари у вуха, ідемо з сусідом. На чай - і на пари, Андрюха. Даремно сидіти. Пора до спочинку, та фільм розчинив до останку, О, радо в будинку - похилим налили світанків. Примчав до фіналу той фільм, що знаходить охочих: Причал занепалих, уклін перед подихом ночі. @real_dobrutskiy

Не знаю як так склались але я завжди поверталась Із пекла. з війни. із тюрьми.. ніби з останнім ударом серця, останнім патроном в стволі з забутим номером телефону в забуті минулі дні. 3 загубленням сенсом Із кров'ю на берцях Зі смерті і втоми З закоханим чоловіком додому, З нечесаним довгим волоссям З майбутнім твоїм що уже пронеслося З заплічником за плечима Повним уламків чужих надій Із татамі, з посадки, з окопу З твоїх обіймів В твоїх давно позабутих мріях Із щастя і жаху З пораненим. Із немовлям Із хлібом. з Сенату. з розстрілу. Із магазину, з-під палаючого небосхилу З рифів Червоного моря З рук російських катів З оточених міст, з під підірваних мостів, Із госпіталів і соборів У впертості, що подібна любові Як із жахливих снов Я повернусь Знов Юлія Паєвська (Тайра)

сміється ніби випорскує з-під гірської вершини струмок під травневим сонцем кристал віковічного льодовика розбивається на тисячі мікроскопічних зірок брила віковічної жінки на тисячі таких як вона танцює сонячним зайчиком русяві хвостики підстрибують пінистими хвильками на поверхні струмка абрикосове личко світиться рум'яною певністю будь-який біль здатна прогнати мама на неї зорити мов їхати гірською дорогою відведу очі на пару сантиметрів убік вилечу в прірву фокусу твого ця музика чарівна не для неї її танець не для нас але ти дивишся на дівчинку я дивлюся на дівчинку а одна на одну зась @bozhkoistyping

рак спопелив нутро тата моя восьмирічна дитинка вмерла тієї миті і водночас вона сидить в моїй — майже двадцятилітній — жінці маленьке дівча з'являється, коли я боюсь або коли виринає якийсь чоловік, і та дитинка дивиться на нього широко розплющеними очима, і згадує, як бачила навіки заплющені очі татові а також дівчинка бачила передсмертні корчі я чимчикувала зі школи і весело стрибала того дня а коли прийшла, моє дитинство скінчилось побачивши сусідку, що раптом кинулась мене обнімати, я зрозуміла: я більше не стрибатиму коли мама була неприродно бліда, вона збрехала, що нічого не сталось тоді дитинка в мені ще й збагнула, як відділяти правду од обману а ти знаєш, тату, що я переїхала до Києва сама? те дівча всередині губилось серед сили-силенни вулиць воно було самотнім серед тисяч людей навколо але воно впоралось, і місто не поглинуло дівчати проте де ти був, тату, коли я наважилась піти за покликом? чи коли вперше була закохана? чи коли отримувала лише 5, бо так прагла похвали від тебе, тату, не від инших або коли я просто хотіла закутатись у розлогі плечі відчути доторки до волосся знайти те чоловіче тепло без навмисних пошуків повчитись математики і гри на фортеп'яні в тебе?.. рак порвав мене на вісім шматків а потім я рвала все на шматки від люті відтоді я знала, що таке справжній гнів — це рак а рак — це пухлина зла, квіти зла і саме зло. рак — то моя власна війна. @panna_andriana

*** війна – як перша менструація ти нічого про неї не знаєш вона застає тебе зненацька вночі, у власному ліжку різким болем баба боялася тобі про неї розповідати бо давно не мала менструації хоча добре пам'ятала, як із нею жити спершу ти думаєш, що тобі кінець прощаєшся з життям і пробуєш заснути і коли кров дістає спини на твоїй нічній сорочці ти ховаєшся в дерев’яному туалеті на вулиці торкаєшся її руками, відчуваєш її запах боїшся комусь зізнатися, але разом із тим хочеш зрозуміти: це сталося з усіма, чи лише з тобою? війна – як перша менструація спершу ти підкладаєш під неї стару ганчірку якою колись сповивала прабаба твою бабу ганчірка пахне оцтом – баба прикладала тобі її до лоба коли ти хворіла і тепер ти пахнеш оцтом і кров'ю з часом ти вчишся з нею жити у тебе з'являються прокладки і тампони ти приймаєш обезболюючі затискаєш зубами дерев'яну ложку щоб не розбудити тих, в кого менструації немає її немає в твоїх однолітків з Франції її немає в твоїх однолітків з Німеччини її немає в твоїх однолітків з Ірландії і коли вони бачать, як ти менструююєш війною – опускають очі, стишують розмови, співчувають ви сидите в тайському ресторані ти соваєшся на стільці і тягнеш футболку донизу – тільки б її стало, щоб прикрити плями вони пропонують оплатити твій рахунок намагаються бути чемними адже зараз ти стікаєш війною і це найменше, що вони можуть для тебе зробити а потім вони втомлюються вимикають новини протирають антисептиком стілець із залишками твоєї війни (бо раптом це щось інфекційне? краще триматися подалі) і зрідка надсилають засоби особистої гігієни кажуть, кожен проживає менструацію індивідуально хтось розвішує білизну на парканах мовляв – бачите, я кровив найбільше хтось ховається зі своєю менструацією в туалеті хтось пробує спинити кровотечу на кордоні а хтось узагалі живе так, ніби менструації немає носить собі свій одяг, що прилип до шкіри бо червоне – то любов хтось тримає війну в утробі так легше, бо менструації – немає болю – немає тільки росте ця війна всередині й росте щоб потім народитися іншим тілом щоб потім прикладатися до грудей доки в тих грудях вистачить серця власне, ти теж її в собі носила лютий готель біля ботанічного саду затримка війна місяць березень без менструації місяць квітень без менструації тук-тук-тууууууу «вам не можна нервувати», «вам не можна нервувати» нер ву вати вати! вати! вати! підкладаєш вати, щоб не стекти до ранку кров'ю на позиченому матрасі в тимчасовому помешканні і ось ти знову менструююєш війною приймаєш її як частину свого існування і знаєш, що всяка менструація рано чи пізно закінчується от тільки ти будеш занадто старою щоб вчитися жити заново Юлія Шевель

порадьте кіно

ми чемпіони порожніх вулиць прогулянок на обочинах слідів на піщаних пляжах дальній зустрічних світив нам прямо у очі а ми залишались зрячими і всемогутніми бачиш? зірки зникають одна за одною - хтось чаїнки виловлює ложкою із поверхні упс! залиш мені кілька ковточків уже холодними і будь ласка без цукру пам'ять як бензинові плями  - роршах би плакав фрейд аплодував би стоячи лукавий автор дорожніх знаків бог щасливих історій і мого найсолодшого сну - ти лоскочеш мені потилицю а я сміюсь знесемо усе це до біса? планета крутитиметься у інший бік і злетить зі своєї вісі і покотиться як горіх хтось підніме її і жбурне якнайдалі хочеш? справжнім творцям не потрібні підписники на каналі і почесті глядачі і прихильники доторки чужих поглядів чужих осудів і повчань знаєш а ми ніколи не будем самотніми поки дивишся в очі чи рукою торкаєшся до плеча

Пливи, рибо, пливи – ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова:

золотистий потік - її голос тік літнім струменем, чистим душем. все, що мав - він виносив до її ніг, холоднючих, як дика стужа -  і лягав, й засинав під її слова і давило йому у боці, розпливалася й мʼякла його голова у її золотому потоці. де немає початку, немає кінця, де немає того, що буде - застигали усміхнені два лиця - цокотіло в обох у грудях - і здавалося навіть якщо кінець, світ розколиться посередині - розлетиться усе, але жоден краєць, жодна тріщина їх не задіне. дотемна-дорання… він лежатиме так скільки буде у нього змоги - берегти її золото на губах, зігрівати руками ноги - і плестиме щасливий і повен сил, і забудеться біль у боці - у її спокійній-спокійній красі, у її золотому потоці. Олена Левченко #поезія

люба лисичко, хутчіш утікай! люди з хортами уже недалеко, лине птахів попередливий стрекіт: "кілька хвилин — і заступлять у гай". гончим — розвага (жертовний врожай прагнуть зібрати), тобі ж — небезпека. люба лисичко, хутчіш утікай! люди з хортами уже недалеко. линь, моя лиско, як вітер. бодай очі мисливців, замарені в спеку, бачать лиш тільки рудаві смереки, доки ти мчиш за кордонний ручай. люба лисичко, хутчіш утікай!.. Таня З

Парк затягнуло туманом. Я - грудочка в каші манній- по стежці з обпалого листя вперше в садочок іду. Там будуть чужі мені лиця, там сльози мої будуть литись, але там я друзів знайду. На вулиці вогко. Канаву з болотом і мохом як лаву я подолаю стрибком. На східцях пахло узваром, при вході- ведмедів пара пилú щось смачне за столом. Була я дуже налякана, мене поманили лялькою до шафки з маленькою наліпкою, що годро звалася грибом. У нього шляпка червона, у нього спідничка-корона і плямки білі рядком. І так мені стало розуму поглинути в свої роздуми, котрі захопила повністю чарівна ота дивина... Минули роки, і не скоро взяла я до рук мікроскопа вивчати грибкові спори. Із гордим званням- міколог в душі я залишуся завжди здивоване світом маля.

Приголомшений вітер подує невпинно, закрутить вітряк. Остогидло ганяти по колу, спинитися складно, та як Перебратись за фінішну лінію, глянути дійство таке: Руйнування насаджених вір. Може, вир випадково завмер? Як минулого просто не стане, то вийде, що місця нема, У буремному світі емоцій, для кого ночами не спав. Хоч в оголений нерв увійшов анестетик ― тотальне табу Зупинитися вірити в себе. Де взяти надію слабку? Затуманений розум благає відстрочку, не скаже вовік. Пребагато питань, а по факту один безпорадний відвіт. Я зверталась до себе, та тільки притихло сумління німе, Невблаганне. Зі мною ось-ось остаточно без жару помре.    То й ніяких хороших прогнозів, знемога у скроню товче. Закриваються очі, немов перед довгим останнім дощем. Розплітаю волосся мінорного кольору в хаті…постій, Ти повіриш чи ні? Я не спала вже декілька сотень років.  

"Не крутися. Ти ж дівчинка" Казала мама, зав'язуючи мені гарний рожевий бантик. А я обіймала сірого слона з рожевими вухами, щоб хоч якось всидіти на місці. "Ну як так можна?! Ти ж дівчинка!" Обурювалася тітка, реанімуючи теракотове платтячко, роздерте об паркан, за яким зник пухнастий попільнастий необійнятий кіт. "І губи нафарбуй! Краса — наша зброя!" Слушно зауважувала подруга, укладаючи в мою руку помаду відтінку "фуксія". Бо хто зверне увагу на сіру мишу? "Зі святом, дівчатка!" В офіс заглядає усміхнене обличчя керівника і дозволяє піти додому раніше. Ну звісно. Ти ж дівчинка... Повторюю сама собі. Так, ти дівчинка. Киває сонце і заплітає у коси обрію стрічки кольору джеральдин. Дівчинка заплющує очі. Пригортає до серця сірий день з рожевими трояндами. І запитує: А можна сьогодні я трохи побуду сонцем? @talankavirshuje

Кому не важко закиньте 30-50 грн Думаю назбирати хоча б 500 на допомогу в психо-неврологічний інтернат Я сама все куплю і відправлю https://send.monobank.ua/jar/4vJHcDhitd 5375411212111707

сліпі годинники гортають хвилини в зворотній бік. «вибач, осінь не прощає цвітіння весни». памʼятаю шляхи, які переплелися, наче старі нитки, і розірвались у точці, де сонце напереродні вересня зранку цілувало землю, а ти румʼяні щоки! наче щоки мої були створені виключно для тебе. що тепер мені зосталося? ім’я, згублене в безодні недомовленого? спів, який існує тільки у вигинах простору? літери, що зникають бистріше, ніж їх можна вимовити? я — тінь, що падає не з тіла, а з порожнього стільця. ти — сяйво, яке не торкається речей. ми — забуті бистріше, ніж були кимось впізнані. два спалахи, що зникли, перш, ніж стали світлом. станцюємо наостанок на краю нескінченного круга, де немає центру і немає периферії? а опісля нехай обставини знищують стежки, котрими колись йшли поруч! так простіше…! :)

🚉 ▸ Потяг Котрий вже раз загубились в байдужих окремих кімнатах. Внутрішній холод безжалісним протягом шкрябає спину. Знову квитки у безсоння - навчи як самотньою спати. Згадки про тебе у кожній хвилині, секунді, спини їх... Чи мене? Потяг стійких почуттів несподівано сходить із рейок, Спогади прагнуть життя, тож слізьми витікають з вагонів, Колії вперто заводять у пустощі зморених прерій, Вітер обпалить легені, що звикли вдихати неволю. Згадка про дім сколихне: Фільми у вікнах малюють не наші обличчя - там темно. Твій силует вдалині... вже не хочу кричати "постій-но"... Купа зболілих думок повертає у мить, де нікчемна, Попри сумління до зустрічі дні відміряла на стінах. Досить! Рішення вже не скляне: Мушу сміливо зустріти себе у самотній кімнаті. Тиша спинила годинник, згубивши хвилини та миті. Годі чекати на виклик - твоїх обіцянок не знати б... Час цей багаж на пероні навіки самотнім лишити. Your Lilium🪷 ─ ────────── ↷#yrboo_вірші