Храм поезії (🖤)

Ну що тут казати — він мав всі шанси прожити спокійне життя із будиночком у передмісті, машиною, сином - відмінником. Це коли тебе турбує лиш твоя прибуткова стаття, а людей ти сортуєш за вартістю краватки й годинника. І сьогодні він їде із власним водієм через місто-мільйонник, по одній з головних вулиць, які зазвичай перекривають коли їде кортеж, або спецномери, а тут — п'ятитонник… Герой повернувся з війни! Героя ховають. @nemaNideNi4ogo #холодно

Тепер поховання молодих хлопців та дівчат у селах і містечках це звична частина життя як подія яка неодмінно відбудеться на котру щоразу приходить менше і менше відвідувачів. «Сьогодні ми прощаємось із відданим нашій країні та своїм батькам хлопцем він міг би косити бурʼян у подвірʼї навесні обмащувати стовбури яблунь вапном наповнювати мішки щойно змеленим зерном обводити всіх захисників на футбольному полі та забивати феноменальний гол у ліву девʼятку смакувати булочкою з абрикосовим варенням ходити бігати дихати дивитись він 18ий хлопець з нашої громади з тих хто спочине назавжди під палаючим сонцем під розлюченим вітром та дощем кладовища яке розростається як гриби після дощу наврядчи хтось тут залишається далі у санаторій «Легкої хмаринки». Закінчує свою промову голова громади люди підходять до закритої труни розміщеною на площі села прощаються небо сіре наче порох важке як хмарочоси. Тоді слово переходить до священника він говорить про те щоб ми обтерли сльози він практично кричить на нас каже діставайте носовички ненависті і помсти потрібно виймати як скалки з долоні шкідливі занозини минулого буде боляче що ж ви хотіли відповідальність каже він важча за сльози. «Звенит январская вьюга И ливни хлещут упруг И звёзды мчатся по кругу И шумят города Не видят люди друг друга Проходят мимо друг друга Теряют люди друг друга….» На цьому слова пісні з радянського безтурботного фільму обриваються жіночка бере слухавку я на похоронах говорить жіночка я не можу говорить наберу пізніше кидає телефон на дно чорної сумочки із шкірзаму долонею витирає піт на обличчі продовжує слухати отця. Хлопці по формі яких залучили до процесії щоб нести труну прапор стріляти в небо час від часу беруть слухавку самі ж комусь телефонують за годину до цього ракета прилетіла на територію їхньої військової частини а хто хто 200 запитує один з них що брати Романенки кидає слухавку опускає голову додолу земля встелена яблуками. Ми сідаємо в старий обдертий автобус який довезе нас до кладовища частина стелі з фанери звисає та бʼється об скло пліснява на стінах здається ось-ось поглине усе хтось сидить хтось стоїть поруч з труною ми оглядаємося із хлопцями впізнаємо цей солодкаво-терпкий трупний запах який ледь пробивається як світло крізь шпаринки бліндажа ей водій повільніше гукають йому ти куди несешся вістря прапору на довгій палиці визирає з відчинених дверей бʼється об гілки дерев падає паперівка та ще зелені сливи. Найважче це кидати три жменьки землі наче це пудові гирі останнє що ти можеш віддати людині це ж точно не найкращий подарунок наврчяд чи проводжаючи близьку людину у дорогу ти насиплеш їй вогкої землі у кишені можливо подаруєш книгу пакет з круасанами листівку обіймеш. Схилившись перед труною кажеш слова вони вириваються слабкі та невпевнені як пташенята у перший політ наприклад: пробач пробач що прапор збив яблука пробач, за ту жіночку з телефоном пробач, що сливи досі зелені пробач… Три жменьки землі найменше і найбільше що ти можеш сьогодні віддати важкі як підвісні мости. Максим Кривцов #кривцов

Мелітополь моє місто вже рік як у комі. квітнуть тополі. іду з художньої школи. щаслива. купаюсь у пусі. ловлю його у повітрі. щаслива. як зáвжди свічуся. у парку грає дідусь на сопілці. це будь-які рани загоїть. давно не вдома. малий "крокодилів" боїться. утома зжирає, сняться тополі. ненáвисть і сльози проломлять підлогу поверхів, може, на два ще – скорботи вагою. влітку – черешня. смачна. сусідська – найліпша. щаслива. біжу від Марусі Петрівни(так же?). сверблять комарині сліди від укусів. іду з крамниці з морозивом, квасом, і перераховую решту. всю решту часу – сіткáм. і весь залишок грошей – військовим. не маю сил. лише ранені спогади зараз – мій сховок. та впало з осмію серце у п'яти й розбилось. його не збереш вже. люди сміються. "день" міста! свято дводенне! щаслива. цей запах від грилю... повсюди. сцена. артисти співатимуть. щастям зігріють повітря люди, що є лише тут. САМЕ ТУТ. півгодинні салюти. актори. сцени із жителями, що нарешті не в стрáху й радіють "звільненню". стогнуть під кулями знищені стражі світанку. мітингів слід заметуть, не покажуть й майбутні. прапор на площі. як символ. лáте " з собою". щаслива. у колі всіх друзів. ходімо! площа, ялинка чекають! щаслива. зворушив до сліз презент новорічний. наступного року я зроблю ще кращий! що це? чорніє сніг. до нещастя. у місто в'їжджають Z-танки. вважають, все їхнє, наш прапор змінили, удару завдали. якби ж тут був той дідусь із сопілкою... гоїв ці рани... моє місто вже рік як у комі. у біло-синьо-червоно-кровавій, глибокій. та квітнуть тополі. @khashchi #гортензія

Літня жінка бере й степліло перебирає пальцями лід колишніх хвилювань: поцілунок з відлунням у кожній клітинці шкіри, у кожному русі — навіть у колінних чашечках. Притуляє його до яблуневих щік сорту гала чи білий налив. Водить квадратними льодинками навколо округлих стиснених вуст. Згадка — мерехтливий потяг до Києва та хихотливий вагон із друзями, із друзками розсипаних стосунків, зібраних у стільники для льоду. Не бачиш ці очі роками, а вони чомусь не заплющуються, лише змінюють колір на несправжній. Спогади несправно миготять і прибувають на другу колію — зустрічай. Згадати себе в колишньому втіленні — ніби натягти зів’ялу, але ароматну сукню й сісти в затісну машину часу, щоб повернутися й сказати: «То все на краще, моя квітко». Жінка літня не від кількості літ — вона просто народилася влітку, аби розтоплювати льодинки та випадково надавати їм форми верлібрів. 30.05.2025 © Олена Галунець #олена_галунець #листя_трави

Вітаємо! Літо в самому розпалі 🔆 Обов'язково знайдеться час і на творчість)) OWL HUB інформує про наступні літературні конкурси липня:

✔️Поетичний конкурс "Літо(та)OWL" (31.07) А також : ✔️Щомісячний поетичний конкурс від "Поетів Інтернету" (09.07) ✔️8-й Всеукраїнський літературний конкурс ім. Леся Мартовича (12.07) ✔️International Literature Exchange - 2025 (14.07) ✔️Поетичний конкурс "Любовний трунок" (30.07) ✔️Програма стипендій для українських авторів - 2025 (31.07) ✔️Конкурс рукописів затишного фентезі | «Видавництво» (31.07) ✔️Літконкурс «Фантастичне Рівне» 2025 (31.07) ✔️Конкурс «Поетичний рушник - 2025» для людей із інвалідністю (31.07)

 Бажаємо натхнення ✨

Стану тобі дверима, котрі ведуть у Небо, Всі голосні і рими буду складать для тебе! Виведу тебе в Божі хмари і світлі зорі, Ляжу мостом крізь кожну чорну твою безодню. Буду як ніжна квітка, з тонким стеблом зеленим, А як нагряне вітер стану стіна сталева, Танком я стану й танго, стану тендітним вальсом, Всім, чим завгодно стану, навіть не сумнівайся. Хочу лише з тобою щастя! А всякий біль ще – Не розіб’є на частки – буду любить ще більше, В горі давать надії, в ночі холодні – снитись, Буду тобі за мрію, котра прийшла здійснитись! Всім ворогам на заздрість, чуєш, моя любове! Буду тобі назавжди, інше – пусті розмови! Буду весільні квіти, поряд плече у втрати. Буду для тебе жити! І – раптом що – вмирати. Марія Лелека #марія_лелека

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш, Ти, типу, письменник, архітектор людських душ, Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке, Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш, Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска. Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю: Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті, Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу: Я кинув курити учора вночі, Прочитав есемеску, дістав ключі, Відчинив замок, зайшов у кімнату, Увімкнув світло, сорочку зім’яту Підібрав із крісла, налив собі рому, І подумав: нарешті вдома. Скільки всього і скільки я мандрував! Стежку смерті тричі вночі минав. Довго жив без тебе, набрався пороків, Написав дві книжки, мені двадцять років. І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут, Хоча наше життя – вокзал і фастфуд, За те, що живу, і за те, що пишу, За хороші фільми, нормальну траву, За тебе включно, за наше життя, За всю цю музику без кінця, За цю от сцену і за цей мікрофон, За мій розряджений телефон, За твою смс: скоро прийду, Боже, дякую! Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику. Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу. А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз. І я відповім: Для тебе, кохана, я здатен на все, Аби лише бачити твоє лице, Аби лиш тримати за руку тебе, Для тебе, рідна, я здатен на все. А потім в лікарні, як божий знак, Медсестра мені скаже: у тебе рак. І ти закричиш, а я промовчу, Через вісім місяців ляжу в труну, І голосно й гулко, як серцебиття, Будуть мовчати земля й небеса. І не мине навіть року, можливо, пів, Як тебе поцілує якийсь дебіл. Ти йому розкажеш якось вночі: У мене був хлопець, писав вірші, Помер у двадцять, у нього був рак, Жаль, звісно, але рак – це рак. І якщо після смерті існує життя, Якщо далі тече ця нестримна ріка, Якщо  осінь триває, якщо гріє тепло, Якщо поезія вічна, я всім назло Далі дивитимусь в твоє лице, Далі кохатиму тебе. Андрій Любка #андрійлюбка #андрій_любка #любка

Кришаться скелі, бо тишею тисяч Цвинтарів і підземель проросли, Зародки-пагони часу сплелися: Дика пустеля не родить плоди. Чорна земля перетравлює спогади – Зібрані в жмуток зі смутком тепер. Куполом дробленим чи сім'ям порхавок Рештки вчорашнього змішує смерч. Вічність застигне між стигмами пауз. Віч-на-віч бліднемо. Північ – зеніт Білого місяця, сяйвом торкалась Ідолів, болю, своїх, чужини. Плавила світлом на атоми правила: Контури мап у азартах прощань Змінюють обриси. Завтра чи трапиться? Тригери вилетять птахами в рань. Стежка світанку, де скелі розбиті, Через хрести і підвали епох Межами стертих кордонів зміїться. Карбу сліди до пісків припекло. 07.04.2025 @olesya13r Для 3 туру Ліги поетів Тема "Контурні карти" #репа

В режимі теплозбереження, Жати пекучі спогади Минулого літа Білим серпом Селени. Черешні щастя зминати в долонях, Торкатись губами Соку червоних Від грубої ласки ягід. На склі малювати Пальцями сонях сонця, Пензлем теплого подиху — Промінці. І цілу вічність Щиро кохати осінь Ніби останню Сторінку В земному житті. @snigpoetry #мері

Знаєш, котику, слова допомагають втриматися тут. А що ще? Одягнені в казенне сукно новини, електронні заголовки, трухляві соти архівів. Спробуй-но подумати без слів: жовтою грушкою на подвір’ї Софіївського собору, сіро-зеленим каменем на Великій Житомирскій. Нє, або краще знаєш як: а, давай ти будиш кимось, хто збирає уламки смальти чи мозаїки від Михайлівського у маленьку коробочку? Як там у ній шурхотять ці давні кольори: теракота, лазур, червінь, житній, зозулястий? Мохітовий, кажеш? Можливо. Цілую. Обіймаю. Дивись. Юлія Стахівська

до милого постійно приходить сліпий дощ а ти все тікаєш адже коханий давно зник крізь століття тягнулась нитка історії і оплітала петлею твою шию залишаючи відбитки якими відмірювався час чорне сонце твій єдиний супутник окутувало тебе полум'ям ти зникла зі світу проклинаючи своє життя твої хвости затирали сліди намагань заново приручити людей гниль не приємна страва тому манить абурааге доля вже обрана пробачення прийняті Інарі дав тобі шанс так прошу не помились

Не питай мене як я – спитай мене щось просте. Подивися, моє волосся тепер так швидко росте, ніби має окрему, ціком конкретну мету: коли все це скінчиться, я ним тебе оплету. Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені. Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні обернувся на зброю, щоб боронити своє. Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є. Коли дзвін б'є на сполох, ударна хвиля – під дих, навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих, і як вони виють тоскно голосами нічних сирен не кажи мені, бо для такого навіть нема імен. Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер – але все це все одно відбувається просто тут і тепер, серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов. І все, що після такого може зцілити – то хіба любов. Любов  зможе стулити докупи розчахнуті ран краї, зможе живити собою потужні ріки та ручаї, зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров. Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов. Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь взагалі нічого не кажи мені, відпочинь. Катерина Бабкіна #бабкіна

Друзі, найближчим часом ні лотерейок ні зборів я не робитиму, тому дуже прошу долучитися максимально! Через пару днів Оля Новак закриває банку, тому всі кошти з мого розіграшу будуть передані на збір Вероніки! Давайте зберемо хоча б половину запланованих коштів 🙌 https://send.monobank.ua/jar/7iFs6f8u2Z 4441111125234736 Мене любити необовʼязково, давайте не підводити бригаду для якої цей важливий збір на реб🥲

… Надія Агафонова загинула? Раніше, у минулі часи поезія шифрувала могили імен, всі ці запилені присвячення, прикопані цитати, зворушлива графоманія акровіршів, а я кажу: її звали Надія Агафонова, вона народилася у лютому 1978 року — під завалами ОДА вона загинула. За даними «Суспільного» було 36 загиблих станом на 17:35 другого квітня >> Не дозволити зашифрувати смерть серед римованих рядків, дешифруємо та свідчимо: вона була поеткою, народилася 1978 року, загинула. Все це слова, важка цегла семіотики, отже: нам ще розміновувати слова, словосполучення, неологізми, словники. Анна Грувер #анна_грувер

З першим днем липня! 😎 Літо продовжується, і наш конкурс разом з ним. Запрошуємо всіх долучитися до другого етапу "Літо(та)OWL" — з не менш крутими суддями та темою! ❗️Щоб узяти участь, потрібно:

— написати вірш на тему «Між зливою та засухою» 🌥 Крайчас: 31 липня включно; — викласти його на сторінку в інстаграм з відміткою @_owl_hub та тегом #літотаowl та отримати +2 бали до оцінок суддів або — надіслати вірш нам в директ чи @yr_lilium — надіслати нам скриншот-підтвердження донату від 20 грн на картку (5375 4112 1518 6805) або за покликанням; — cлідкувати за оновленнями та чекати на результати. Переможець/ниця отримає приз у розмірі 200 грн та публікацію переможного вірша на нашій сторінці 😍 *Весь залишок з донатів буде виділений на призовий фонд майбутніх конкурсів ))

P.S. Вірші за перший етап передаємо суддям на розгляд, і вже 17.07 покажемо вам переможця першого етапу ❤️‍🔥 Бажаємо натхнення 🤗 ✨

*** Посейдоне, навіщо ці хвилі мій спокій порушують? Я ж казала собі, що за штóрми сильніша тепер, Що розбитого серця ніхто не торкнеться, бо мушлею Закривала його, доки раптом не стріла тебе. Не кради, не чіпай рівновагу душі вже усталену. Не бентеж мене шквалом, бо серце моє заслабке. Ти ж стихія така, від якої загину чи стану я Тільки бризками піни, що ранена іклами скель. Відпусти мене, чуєш? Звертаюся, ніби молюся: ми ж — Протилежні світи. Надто різні земля і вода. Тільки пізно тікати, бо й сильні здаються молюсками Там, де поряд є ти: ніби світ тобі краще віддав... Мій володарю моря, безодне моя невідома ще, Розмивай без жалю все пусте, що раніше було. Потонути нелячно. Твій вир – грандіозне видовище. Шторм вже близько — це ти, а тому це найліпший полон. @virshimashi #чекарьова

*** Посейдоне, навіщо ці хвилі мій спокій порушують? Я ж казала собі, що за штóрми сильніша тепер, Що розбитого серця ніхто не торкнеться, бо мушлею Закривала його, доки раптом не стріла тебе. Не кради, не чіпай рівновагу душі вже усталену. Не бентеж мене шквалом, бо серце моє заслабке. Ти ж стихія така, від якої загину чи стану я Тільки бризками піни, що ранена іклами скель. Відпусти мене, чуєш? Звертаюся, ніби молюся: ми ж — Протилежні світи. Надто різні земля і вода. Тільки пізно тікати, бо й сильні здаються молюсками Там, де поряд є ти: ніби світ тобі краще віддав... Мій володарю моря, безодне моя невідома ще, Розмивай без жалю все пусте, що раніше було. Потонути нелячно. Твій вир – грандіозне видовище. Шторм вже близько — це ти, а тому це найліпший полон. @virshimashi #чекарьова

Ось я пливу повз місто над Дніпром. Ось я сідаю в потяг, що на схід несе мене торкатися чолом чола всіх тих, хто вистояти зміг. Ось я вбираю в себе гострий біль усім, чим здатна відтворити світ. Ось він в мені згортається до хвиль і відступає. Більше не болить. Не відчуваю опіків і ран північних вулиць і південних стін. Бо все, що тіло - загрубілий шрам. Бо все, що тліло - звільнено від мін. І я пливу повз цей новий каркас нового світу, що ховає шов. Бо щось померло. Щось померло в нас. Але натомість щось нове зійшло. Віддай тепер любов свою туди, де рани омива містам ріка. Ось твої очі - з солі і води. Ось моє серце. Ось моя рука. @catushan #поезія

коли я була маленькою коли я була великою в маленькому тілі коли було маленьке тіло а я була відсутня в ньому жила ялинка що тягнулась колючими пальцями в моє вікно і стукала три коротких і стукала три довгих і знову три коротких в її косах майже коло шиї жили дві голубки кольору кави з молоком кольору холоду з відчаєм моїй матері вони подобались мене вони не боялись якось до їх дому прилетіли сороки і дім став домовиною вони викрали яйце вони викрали голос і голубки пішли далеко аж на каштан і почали боятись а мати лаялась я хотіла прогнати сорок але голубки з того часу не повернулись з того часу я розівчилась відчаю відчай розівчився заходитись мною розівчився топити мене в собі як тільки ледь не захлинувся в мені та й притих у гілках залишився тільки клекіт та сирена @sunny_malaria