Храм поезії (🖤)

З нагоди Національного тижня поезії від Українського інституту книги долучаюся до онлайн-фестивалю читання поезії «Пісня тисячі голосів». Це читання в соцмережах, в якому беруть участь талановиті та яскраві поети та поетки сучасності. Я читатиму в п'ятницю ввечері в прямому етері в інстаграм на моїй сторінці https://www.instagram.com/olesya13r?igsh=ZGt4a2JobmJ6cXQ3 21 березня – День поезії. Тому я обрала його, щоб анонсувати вихід моєї книги "Віршолегіт безмежжя". Наразі книга в процесі друку, але скоро її можна буде купити на сайті видавництва "ТВОРИ". Якщо Ви хочете почути якийсь з моїх віршів, що припав до душі, залишайте назву або рядок в коментарях. Я зачитаю. Також відповім на питання, поговоримо. Лінк на розклад читань: http://bit.ly/4iuTugr Чекаю!

написати щось вартісне майже /мистецтво/ заварювання чаю щоб м'ята та любисток віддали свій колір та смак чаїнкам треба потонути ошпаритися окропом щоб емоції навиворіт молекули інші хімічні розкритися  як долоні дитини що знайшла чарівну мушлю померти віддаючи сутність стихії хаотично кружляючи в вихорі трансформацій на перехрестях скляного плейстоцену ростуть крижані світанки чаїнки кричатимуть "допоможіть" хапаючись одна за одну кружлятимуть пелюстками сакури снігом над зруйнованим містом і хтось із неба тихо співатиме ніжну пісню про те що герої померли під пильним поглядом дядька Вонга доторкнись до волосся прибираючи з лоба пшеничний цвіт керамічне дно береже секрети так само як і кармічне не питай лише відчуй смак ожинових губ коли сьогодні заварюватимеш чай @viknapoetry #верле

найважчий час — перехід від зими до весни зачини вікно, бо проллється вода, зачини бо прийдуть уночі непрохані гості й небажані сни зачини, бо надворі все стало надмір голосним місяць гострий, тонкий, місяць лютий, сердитий запитай в молодої трави, чи їй легко переродитись а мене не питай ні про що. наші стіни розбиті, але дещо — дещо краще ніколи не говорити де моє сонце, де ти, ромашкове сонце нас зима випиває до дна, витягає всі соки на тлі неба чорні дерева, кістляві, високі ми в пустелі, і бути нам тут ще днів сорок але світла у днях стає більше, що би не говорили напинаються пуп’янки, тугі, як вітрила скоро світ стане білим, рожевим і білим тільки б ще трохи сили, нам би ще крапельку сили @buryanpoetry #хопта

😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚 З весною та днем котиків 😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚😽💚 Котик вмивається лапкою, мур. Хочеться грати клубочком йому. В мами кицюні є хвостика два: Один довгенький, а другий — «Няв-няв». Ходить за мамою хвостик, нявчить, Мама його кожній справі навчить! В серці котячім любові вогонь, Цьомає мама синочка свого. Оберігає синочка щомить, Робляться лапки матусі крильми! В серці котячім любові вогонь, Горне матуся синочка свого. 22.02.2025 © Тетяна Осіпенко Картинка: ШІ

джерело: @Mr_James_Bond

Що сюди привело,   залишилось насічками пам'яті. Певно, трохи потертими,   як смуги старезної пральної дошки. Що тільки вона не бачила       під час щиросердного служіння чистоті! Здавалося,   дорога на Арабатську стрілку     була саме такою дошкою,       що витрушувала робочі клопоти         чи пісок при поверненні додому. А тим часом хмарна зебра   запрошувала перейти до мрій,     не зважаючи, куди прямуємо. Де тепер ідемо? То по смугах   з оманливою м'якістю тиші,     коли побутові питання       занурюють у мильно-рутинний розчин. Та виринання різке:    з черговим вибухом поруч,     з окупованим селищем родичів,       зі смертями знайомих         і тих, хто вже ними не стане. І шпатель війни   зішкрібає з-під ніг хмарини надії. У смуги-провалля    вливаються тривожність і сум. А танки торують світосприйняття   разом із трасами крізь степи до моря. Але з новим закритим збором     чи військовим успіхом       знову забираємося        на умовно білу смугу. Та чи надовго? Що далі готує дорога? Хотілося б, щоби війна   стала лише артефактом     як пральна дошка. А вигадливі візерунки хмарин   постійно доповнювали     інверсійні сліди від мирних літаків. І не важливо,    де в цей момент бути:     вдома       чи в улюблених місцях Приазов’я. Авторка: Оксана Приходченко P.S. Верлібр на фінал Міжсезоння Котолисів, 1 місце @literospletinnia #приходченко

Мої портали в літо на твоїх вустах погасли. Коли зливи гріти перестали, ми повстали проти спокою — спалахнули! Вкрили оселю тінню минулого, де постійно зачиняли вікна у часи непідвладного смутку, щоб не впускати погляди свідків. Не питай звідки це й чому так різко і буремно. Те, що колись зі стелі лише капало на нерви, тепер без перерви заливає очі міцним відсотком рідкого вогню, в якому ми мовчки згораємо, наче риби на піску. Більше удвох не ляжемо спати, однак розділимо ліжко навпіл. Не дивись на мене згори, адже що солоніший дощ у кімнаті, то вищий потім зійде ядерний гриб. І в епіцентрі страшенного гуркоту кожен із нас зачиниться у власному бункері. І коли легені не впускатимуть подих, гіпоксією ввіб'є смертельно хворим, поміж незагоєних шрамів, ніж питання: ми одне одному в моменті крапля у морі, котру віднесли хмари до байдужості навпростець, чи крапля до mori, що поклала усьому кінець? @kildun4ikchanel #ставицький

З ПОЧАТКОМ ВЕСНИ, АВТОРИ! А ми, як і обіцяли, відкриваємо перший раунд другого сезону крутецького, прекрасного і гіперперспективного текстово-поетичного турніру МТБ-2! Що на вас чекає? 1. Шість раундів з цікавими, незвичними, а подекуди й унікальними завданнями 2. Оперативне (сподіваюсь) та якісне (гарантую) оцінювання ваших робіт 3. Можливість відточити свої навички в конкурентному середовищі 4. Солідний призовий фонд (на момент старту турніру він складає 6500 грн) 5. І ще багато всього цікавого) Тепер по інформації: 1) Регламент, список суддів та інфо по призовому фонду 2) Тема, де знаходиться завдання на 1 раунд (тексти кидати туди ж) 3) Мурка, якому треба закинути на призовий фонд 100+гривнів (він дасть карту) Вперед, Автори! Це буде цікавий шлях)

Весна без війни Маїтимуть сукню крізь атлас зі снігу квітки, П'янким ароматом відлуння надій принесла. Постукає сонце — у серце віконце відкрий, Для когось ти — жінка, для мене — далека весна. На крилах птахів повертаєшся в ірій думок, Крізь верески куль твоя пісня — струна головна. Ховатимеш прірви цвітінням, як стиглий місток, Для когось ти — грішна, для мене — тендітна весна. Дерева вдягнеш, повертаючи сором дубам, Березовий сік із долонь твоїх вип'ю до дна. Прости мені, червень, я більше її не віддам, Для когось ти -— звична. Для мене — чарівна весна. Долатимеш холод, ряднини скресатимеш криг, Нам більше не треба зимових кайданів рядна. Гоїтимеш рани, що нам розшиває бліц-криг, Для когось ти — вічність. Для мене — остання весна. @real_dobrutskiy #добруцький

До запуску друку збірки – 5 попередніх замовлень. 250 грн. – і у вас буде моя збірка, в якій будуть всі віршовані казки, лірика, філософія та історії цього каналу, та тексти, що тут відсутні. Сума збору на банці – на тираж 100 екз. Але мінімальна сума для 20-ти – від 9000 грн. Все, що більше – збільшить тираж. 🔗Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/3BcrofDKYg 💳Номер картки банки 4441 1111 2131 7576 ***

Загорнений в плямисте простирадло Із мудрістю прострочених сторіч, Безжалісний, занедбаний, нещадний, У мітках від поранень зусібіч. Легенда протиріч - крилатий ящур, Лускатий і, як риба, мовчазний, Загублений у співах давніх нащось, Затоплений в червоному вині. Воскреслий разом з променем зі Сходу, Розкутий у безжалісній пітьмі, Він подихом розпеченим на дотик Розплавлює скажені «голосні». А потім, заохочений розмаєм Наліплювати лють на дно морів, У полонянок дозволу питає На спалахи, допоки не згорів. 3 розтопленою кригою у ребрах Сльозами окропляє диво-пірс, Подекуди в буденності де-небудь Розчулений, вогню наперекір. Тремтить, пророцтво й досі не збулося, Тремтить, бо лише ящур, а не птах, Приречений прожити в безголоссі Із холодом рептилії відтак. Та бачив хтось, до речі, нещодавно, Як розправляє крила угорі Зухвалий Демон із іменням «Янгол», Якого спів пташиний обігрів. Мовчан Оксана @sarahwatsonrhymes #мовчан

▸ Час - ти - на - ми                         ᵗⁱᵐᵉ ᶠᵒʳ ʸᵒᵘ ᵃⁿᵈ ᵐᵉ День за днем нейрони збирають хвилини в нитки та в’яжуть мереживо спогадів, іноді пропускаючи петлі. Тож ніколи не вгадаєш дата перетвориться у важкі мотузки чи в теплі зігріваючі светри? Так було і тоді.. Час не встигав переводити миті у числа годинника. Питав: Це трапилося на тік чи ток? Даремно, бо моя пам’ять залишилася чиста, огорнувшись у сніг, що зазіхнув на яскравість зірок  та бережно сліпить аби забула, аби не бачила… але                                         Ти цього не хотів. Ховав сяйво за тисячі миль. Змушував їсти пряник і приймати батіг. Та врешті чий голос незворотньо затих? «На-          зав-                    жди»  - червоні краплі повертають слова, що дарував мені ти. Ніжно торкаються рук, а потім тікають під стіл. Шепочуть казки про кохання! Нагадують, що колись були Ми. Та склянку терпіння ти випив до дна. Додати не можу — більше нема. Ні нас, не тебе… Добре, що мозок подалі від цього веде, і поки у сумнівах гублюсь десь позаду, він протягує руку та кричить: НЕ ЗГАДУЙ! НЕ ЗГАДУЙ!! НЕ ЗГАДУЙ!!! *** Тож вибачте, адвокате — таки не згадаю. Хай вирок нагряне, та під чашку із чаєм стелитиму мереживо пам’яті, де пропущені петлі хвилин… Та на душі хоча б нема мотузків. @liliums_swamp #yrboo_вірші

не вмію ні з ким ділитися. то було очевидним ще у дитсадку. ховала іграшки від дітей і гралася сама ними в куточку кімнати. ненавиджу з кимось ділитися. бо спершу хтось під'їдає з тарілки, а потім чоботом відчиняє двері в особистий простір, наче лиш так і повинно бути. не буду з ніким ділитися. і з тими, що катаючись на молодому трамваї сміють називати Сихів власним домом, ніби бачили його болота і перші дерева, висаджені вздовж проспекту. ніколи не ділитимусь з ними всіма, хто на моє, бляха, місто каже "за ґод жизні етат ґорад успєл стать маім". @snih_n_g #тата_пі #сніг_на_голову

*** Люди моляться особливо щемко, коли їм страшно і дико. Господи, повторюють, ти ж великий, могутній, єдиний. То скажи, для чого ми будували свої будинки? Для чого ми створювали свої родини? Дороги, якими ми ходили, тепер спотворені. Іграшки, якими граються наші діти — закривавлені. Скажи чесно, які молитви ти чуєш від нашого ворога? Що він у них говорить тобі про лукавого? Міста, в яких ми живемо, наповнюються залізом, нищаться вщент одурілою, безтямною ордою. Якби ми знали, як воно буде — купували б міцніші валізи. Якби знали, Боже — напивались би живою водою. Ми вчимося тамувати ненависть, щоб зберегти свої сили. Видивляємось чисте небо між пострілами і зірками. Але хіба це те, Господи, що ми у тебе просили? Хіба це те, чого ми в тобі шукали? … І отак і мусять вибирати між міццю і кволістю, між пекельною вартою і відкритими небесами люди, які щоночі моляться особливо голосно. Їхня віра воскресає на ранок. Знову помирає — і воскресає. @tania_vlasova_virshi #таняпише #поезія #вірші

Сутінки Вечоріє. В долину повзе туман. Попід стріхи хат залітають сни. У лісах западає густа пітьма, У полях прокидаються цвіркуни. Сутінковим небом тече бузок, Ніби крапля фарби на тлі води, І Господня десниця веде мазок Аж до сходу, де він стає блідим. Хазяї зачиняють домашніх птиць В курниках і кліткáх на краях дворів. Залишаючи в травах важкі сліди, До хлівів шкандибають ряди корів. Між гілок виринають нічні птахи І співають гімни на тризну дню, У страху перед давнім, чужим, лихим, Пси здіймають голови і на нюх Поміж запаху скошеної трави Намагаються з вітру піймати зло, А на обрії тихі старі церкви Закарбовують бані в небесне тло... Але нині — спокійно. Поснули всі. Остигає пилюка сільських узбіч. Тільки коні стоять у густій росі Та іржуть, зустрічаючи літню ніч. @nikolasson #ніколассон

мені сняться голі жінки я їм всім перечитую тексти і вони всі лягають в книжки після сміху, самотності й сексу мені сниться балкон Чернівців і кіно у яке ми ходили мені сняться підʼїздні курці і як щиро ми їх не любили переміни погоди в таксі переважно в дощі і туман мʼятий одяг після весілль переважно прості слова мені сняться добрі жінки я їм всім прочиняю двері і вони заглядають в книжки і лишаються на папері @ridkist_v #рідкість

Чайний вірш Бурштинове стигле небо за мить до пітьми застигло, аби білі язички ромашки встигли сховати своє сонце. меліса вустами-квітами бджолам пісні співає, а вітер розсіює в небі без дозволу, медом проллються ноти. Хіба ми самі, материнко? Там далі стерня чи покоси? Не чуєш і після поранень-зрізів стала тонким орегано чи сушеними ліками зі строком придатності два роки. Два роки можуть стати вічністю, замкненою в шухляді, дістань їх! Дістань себе з вицвілої коробки! Обпечені пучки дякують рефлексу, поки змиваєш жар холодом води. У заварнику круговерть єднає трави, які бачили стигле небо до пітьми, аби розлити їх спокоєм, бурштиновим теплом, застиглим на світлині, де ми разом за кадром. © Олена Галунець 🫖🌱 Вірш, написаний за завданням конкурсу @ccaatt_ffooxx, де потрібно було вигадати власний поетичний жанр. У коментарях напишу, як готувати чайний вірш, можете брати за основу й приготувати свій. @virshoplitkarka #олена_галунець #галунець

Життя таке чарівне, коли вигини твоїх губ рухаються навпроти моїх, допоки ти говориш якісь неважливі речі. Я налаштована войовниче і рішуче тримати себе у руках, щоб не торкатися тебе ніколи. Якщо життя — це коло, то ми зустрілися за мить до того, як змія наздожене власний хвіст. Я маю хист не доводити справи до кінця — сподівайся на це, бо інакше затягну нас у такі болота, що ніхто не стане витягувати і не треба буде закопувати. Ми ще не навчені називати це «почуття», свідчення наших зустрічей — легкий післясмак відчаю. Звичайно, я перебільшую, щоб звучало драматичніше. Але в іншому я документую щиру правду — жодних правок, життя не переписати наново, тож маємо, що маємо. Ми більше не заповнюємо собою простір один одного — як раптово роблять боляче зовсім несподівані речі. Я ніколи тебе не втрачу, бо ніколи тебе не матиму. І нема куди подіти всю цю ніжність. У моїй торбі є для тебе мільйон простих слів, довгих історій, дурних запитань, гримас болю та усмішок, але всі скарби — камінці і мушлі ці, я віднесу на вулицю, загорну в мішечок, закопаю під парканом, бо для них запізно вже. Чи для них зарано? @gromovayapoetry #громова