Храм поезії (🖤)

котики, дуже ціную що ви існуєте. Сьогодні мені виповнюється 21 (аж самому не віриться, у таке). Ви можете привітати декількома способами на вибір: зробити маленький донат на — 4441111039661313, добрим словом або парою ключиць в пп.

Смоли стікають з дерев на межі, вигини тануть в руках, це оніміння — мов мед на ножі, тепле тремтіння так манить, скажи? ти – моя воля й аркан. Пальці топлю у джерелах краси, плине ритмічно наш час, в морок пірнає весь вулик-масив, сяй, не згасай, ще хвилинку відсип. Для забуття. Від нещасть. Хочеш, у вирі з інстинктів і дій чари вплету у живіт? Ми у синергії грішно-святій. От і сирена кричить про відбій, ми як ніколи живі. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець #інтимнірядки

🐈 #в_наявності

світ обертається довкола родимки внизу її живота. у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота, є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть, але наразі світ обертається довкола її зап’ясть. є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт, є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт, є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся, але наразі світ обертається довкола її волосся. у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів, є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів, є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх, але наразі світ обертається довкола її ніг. є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам, є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам, є незліченна кількість незрозумілих мені речей, але наразі світ обертається довкола її очей. є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця), є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця. і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї, так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неї Мірек Боднар #мірек_боднар

Четвертак Підошви риплять, а сніжинки — гладять. Замети ковтають ноги. Коли тобі п'ять, ще доволі складно допетрати, що до чого. Дорога з садка — це така ж пригода, як вийти на бій з драконом. Сніжок у руках перетік у воду, в якій він поволі тоне. Всі друзі — надворі, і вже до тебе гукають, як тільки бачать. Бабуся говорить, що спершу треба посьорбати щось гаряче. Ялинка стоїть у кутку, і хата уже не така порожня. Спочатку — поїсти. Тоді — гуляти. Коли тобі п'ять — то можна. У центрі двора палахтить багаття, зриваючи сутінь літа, У десять — пора уже дещо знати, та мало що розуміти. Дівчата — нудні, але пахнуть мило, а ще у них гарна шкіра. Розпечені дні відбирають сили, та сон — це для тих, хто виріс. Багаття тріщить під серйозні теми — що краще, кавун чи диня? Дівчата сміються чомусь своєму. Якісь вони справді дивні. На дружніх обличчях разом з вогнями танцюють вечірні тіні. З вікна уже кличе додому мама. Випрошуєш півгодини. Рюкзак — на плечах, а під ноги осінь лягає асфальтом сірим. П'ятнадцять — це час, коли ти дорослий, та інші у це не вірять. Із півночі суне гроза, та поки останні хвилини сухо. Її поцілунок — м'який та мокрий, з блідим тютюновим духом. Віконце — запріле, сидіння — дерті, волосся на очі впало, У плеєрі — цілих п'ять сотень метрів, забитих важким металом. Дороги — розмиті. Повзеш по місту, що тоне в осінній зливі. Як вийдеш — купити би щось заїсти, бо ж тато почує пиво. Сніжинки летять крізь небесне сито усюди, де тільки бачиш. У двадцять життя ще здається світлим, але уже трішки лячно. В нечуваній тиші нори на очі сповзає вечірня втома. В листопаді вийшов Скайрім, а отже — нагода сидіти вдома. Внизу, у заметах, іще з обіду спалахують сніжні битви. Висвічує месидж "Нема сусідок. Приходь. Не забудь купити". Пляшками з-під пива забита спальня. Прибрати би все це якось. Общага — сонлива. Аптека — дальня. А значить, піде і ятка. Вітрила нап'явши, тікає літо, як довгий тягучий спогад. Тобі двадцять п'ять, і пора платити за все, що було до цього. На носі — субота. Веселий гамір збиває думки в болото. Додому з роботи ідеш ногами — на вулицях менш самотньо. Рахунки за хату прийшли невчасно — з зарплати лишилась сотня. Шпана у під'їзді говорить "Драстє" і швидко ховає водний. Доріжки — старі. У квартирі — тихо. У простині зяє дірка. З усіх твоїх мрій залишились тільки присипані пилом збірки. Холодне плацебо зігріє душу. Ти ллєш, доки є, що лити. Пускаєш на себе окріп у душі, обпершись об мокру плитку. І спогади лащаться, псами лізуть, аби зазирнути в очі. А ти — четвертак, що летить донизу, піймавши найвищу точку. @nikolasson

Невидимки Хлопчик, замість якого я народилася, Не фарбує волосся, не палить, лягає рівно в десятій, Заповнював прописи без помилок і без жодного примусу, Мамі зовсім неважко було його колисати. Хлопчик, чиє я зайняла ліжечко з ґратками, В лоба пальцями тицяє - чого добилась ти? Йому личить піджак, моє прізвище і краватка На обкладинці Форбса «Тридцять до тридцяти». Хлопчик, що я проти нього - китайська репліка (про підробку свідчать усі /фенотипні, первинні/ ознаки) Моя Римська імперія - мозок дбайливо виплекав І пустив поміж звивин ховатись довічним сталкером. Хлопчик, який програв мені в дурня народження, Виграє з нищівним рахунком кожну подальшу партію. Помиляються тільки живі. Невидимки з уяви - не можуть, Отже, завжди в руці тримають козирні карти. @Ma_ri_ua #поезія

Вірного серця спокійний поштовх поновлюється з нічого. Самотня фура Нової Пошти заповза до міста нічного. Бгається вірш літачком, а дзуськи — не полетить. Напружене й пильне небо ізюмське береться клітинкою. Ця земля надто пласка, а отже куля її не бере. Тугу розвіє Веселий Роджер або задавить РЕБ. Онде лоскоче зважнілу імлу жвава блискуча цятка — то гуля невпійманий поцілунок схилами Крем'янця. 12.12.25-12.01.26

Малюючи на склі пальцями тебе у потягах і маршрутках Стирала туманними ранками сліди пам'яті битви лютої Сушила під світлом місяця усе склеєне і пришите, На стрічку липку піймати хотіла зграю думок-москітів Із впертістю гомеопата по мілілітру вливала душу Шукала на Google-картах посед Стікса сушу І змушуючи води потоки міняти столітнє русло Харону за тебе принесла жертву: віддала половцям Русь я. Збивала до крові стомлені ноги у берегів Панталасса Щоб лиш відкрилися очі твої, хотіла  віддати власні У стінах, що дихають медикаментами, під співи страшних апаратів. слова мої лезом різали простір, доходили ж уже мертвими. Розбита світами і змучена війнами, вмостилася на край ліжка, У себе з тобою я більше вірила,з тобою була сильніша. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) #по_цимбалах

Добра поезія та феміністична оптика — ось головні критерії, за якими ми з Оля Новак добирали вірші до антології «Другий вінок». Запрошуємо на особливий вечір, присвячений збірці — 23 січня о 19:00 в просторі PEN Ukraine. 7 поеток та музичний супровід від Kyiv philosophy band. Вірші: Світлана Поваляєва, Ія Ківа, Марина Пономаренко, Оля Новак, Ольга Ольхова, Ірина Сажинська, Олена Павлова 📍 Простір PEN Ukraine, Київ, вул. Лук’янівська, 14а (м. Контрактова площа) 📝 Вхід за реєстрацією: https://forms.gle/q4n4LfdQ2YBa2gkQA Підтримати збір на автівки для окремого загону Центру спеціального призначення «Крила Омеги». https://send.monobank.ua/jar/35WPNBHHry

Адже ти знаєш Адже ти знаєш, що світанок - подих ночі, І що здаються до Вікторії за крок. І хто б сьогодні нам недолю не наврочив, На завтра зникне, як і демонські таро. Адже ти знаєш: змінять залпи феєрверки, В серцях жеврітимуть не кулі - первоцвіт. Адже ти знаєш - недаремний бій запеклий, І рани днів сади зашиють молоді... Адже ти знаєш, в цих серцях - сталеві арфи, Воскреснуть звуки перемоги вже за мить. Адже ти знаєш про Давида й Голіафа, Адже ти знаєш, як твій біль мене болить. Адже ти знаєш, що весна - сестриця Раю, Адже ти знаєш - так не буде більше, ні. Адже ти знаєш, що герої не вмирють, Вони всміхаються над нами в вишині. Адже ти знаєш, що печаль скресають мітли, Бо кожен з нас таки чимало нагрішив. Адже ти знаєш, що пітьма - підгрунтя світла, І точно знаєш, чом пишу я ці вірші... Іван Добруцький #добруцький

Цей дощ біля вікон гуртожитку. Ця мокра трава. І цегла. Скільки б не було прожито, ніхто не потрапить до пекла. Бо післяобіддя не сонячне. Бо зараз це все, що я знаю. Як би не було боляче, ніхто не потрапить до раю. Плач тепер на балконі і довго трясись від морозу. Плач і ховай у долоні свої проспиртовані сльози. Якщо цегли міцно триматись. Якщо довго слухати дощ. Інколи може здатись, що за спиною є хтось, кого точно більше немає, хто точно не хоче бути. Пам’ять — це те, що тримає тебе, як військовий — редути. Ці мокрі, розлізлі недопалки. Ці мокрі, розлючені очі. Пам’ять — це просто дотики, від яких усе кровоточить. Артур Дронь #дронь

Ти тільки живи, добре? Ми ж домовлялися, у нас є план. Ми маємо їхати в гори до коників і чебреця, слухати шепоти й крики лісу, ловити плями тепла  засмаглими руками, сміятися… Слухай, пообіцяй  і виконай, це важливо, а інакше навіщо це все?  Лиха війни в’ють гнізда, висиджують з чорних яєць щодня  пташенят голодних. Але який же в біса у цьому сенс?!  Немає сенсу. Молох просить крові. Молох б’є навмання.    Однак ти живи, чуєш? Іще так багато жовтих доріг,  залитих сонцем, пахощів степу, що набухає дощем, червоного сухого, незлічених крапочок угорі. Просто живи, добре? Живи. Не знаю, як попросити ще… Ірина Цілик #цілик

Наш дім - підстрелений човен він і досі повзає по безводдю як великий розгублений жук ворушить веслами збиваючи вершки туману А ми жили у старій друкарській машинці відважні байстрята баби Кирилиці і ще тепла кров на наших надгробках пам‘ятає авторський стиль А ми були небесними мотилями і жили у церковному дзвоні та вдарили чорні звуки і ми посипались попелом Тепер ми біля темно-червоних дверей Сен-Поль-Сен-Луї І сонце-годинник обшукує нас мацаками Женев’єва майструє човники із письмових заяв на прихисток пускає їх по Секвані літери набрякають бузковою цвіллю Робить важливий дзвінок і киває - Нехай заходять анна малігон

ми йшли дорогами загублених світів, в пітьмі століть, ходою часоплину. ковчег в пісках епох згорнувся в дряхлий пліт, плеяд імення стали сірим пилом. ми йшли п'ятою ахіллесових шляхів, вітрами Одіссея рвали море. у Трою свято хтось повірив і згорів, втонув митець під ніжний спів потвори. ми йшли у глибину забутих мрій, плили за край, збігали в потойбічне, в химерній битві другом був чужий, світило не згасало цілу вічність. ми йшли спіраллю тисяч поколінь, вживляли слово в цитаделі роду, і бігли, як в останній перегін, за лінію небаченого фронту. народжені між Тигром і Євфратом, ми бачили Едем та кола Данте, відродження й диктаторів апарт – ішли ми прахом – повернулись в прах. травень 2024, ЮІ

⚡️ Апдейти по збору коштів на бус для бійців 114 ОБр ТрО (Чернігівський напрямок). 🔥 Ми знайшли буса, чекає нас на Тернопільщині. Вартість 7400 доларів + 12000 грн тех.обслуговування (фільтра, масла, ходова). Зараз на банці 146000 (12тис. за ТО ми оплатили) і 3000 доларів готівкою. Треба дозбирати ще близько 44000 грн. Часу маємо 2 тижні! 💰Банка відкрита на дружину бійця https://send.monobank.ua/jar/3L6m52mRC3 4874 1000 2047 5292 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на бус" 💪 Долучайтеся!

Павутинкою поцілунків покриваєш поволі тіло. Пригубити твій подих, втонути, напитися ним хотіла. По тонкому промінню дотиків- орнаменти з ластовиння. Потаємне розкриєш пальцями, розіллюся немов лавина. І розійдеться з кров'ю змішане бажання пірнати й зануритись. Із вершини стрибаючи стрімко, неначе востаннє, зажмурившись. Стікали прудкими ріками, кричали немов дикі звірі. Молочним шляхом розлився ти у збудженні п'янкого тіла. Зустріли цей ранок росами, що впали у трави густії. Неначе у сні під гіпнозом чергову спокусу посієм. Катя Цимбал (@katrin_tsymbal) На фото - Стіна кохання. Париж. На ній 311-ма мовами світу написані  слова: «Я тебе кохаю». #по_цимбалах

Час Анн перша Анна вирощує вдома вишню і носить світ на рукавах вишиванки немовби квітку у роті любові за кожним кроком її трави співають мов церковні дзвони надії друга Анна світ прибирає щоби мир увійшов в чисті помешкання каже: так ця війна насмітила що й за рік весь той бруд не відмити і світиться кольоровими скельцями сміху третя Анна рибалить на березі снів щоб нагодувати живих свіжою рибою а коли тривога вибиває з рук її баняки ховається у рудому хутрі лисиці мов лелечий рушник в українському небі а ще одна Анна – легка мов повітря свободи каже: не дякуй за порятунок цей час – мов міцне рукостискання – робить з нас вартових на полі майбутнього а ще одна Анна-Анета – складає зі слів бомбосховище для українців каже: тіло моє – ваші крихкі кириличні життя і на кордоні стоїть порозуміння мов обіцянка веселки перших трьох Анн я називаю: мої львівські родини всіх моїх Анн я називаю: мої тонкі плечі @iyakiva

Супер-контік Хмари гуртуються на горизонті. Я у дитинстві любив супер-контік. Зараз люблю, щоб не лізли у душу. Дощ за вікном, небо пада в калюжі. Я не підкорений, я не залежний — Надто міцна моя зовнішня вежа. Осінь в мені, осінь тепла і рідна – Краща за присмак вишневого сидру, Краща за пряність і хтивість глінтвейну, Й навіть вино програє тут ідейно. Вона одна доглядає, не кривдить Тіло моє м'яким сонячним світлом. Моє натхнення вплітається в коси Вітром жовтневим, хоробрим і босим. З ягід калини зробив я намисто – І я нікому не дам його з'їсти. Бо моя праця — важка і тривала. Я викриваю щоразу вандала: Навіть, якщо він дурний, несвідомий – Хто буде потім нести мою втому? Тому на себе, собі і з собою – Вірні займенники вільного крою. Мріяв нестримно я стати дорослим. Думав, з роками це вийде так просто... Цієї осені я став сильнішим. А в попередніх – занедбана тиша, Крок уперед, два назад – й так по колу. Так, я боровся, здавався (ніколи). Хмари гуртуються на горизонті, Я переслухав альбоми Tremonti. І зрозумів: я втрачав лиш для того, Щоб віднайти у собі перемогу. Дощ за вікном, небо пада в калюжі. Може, я з виду твердий і байдужий – Але в мені ще живе та дитина – І супер-контік не перша причина. @adelis_in_equilibrium #аделіс #винонадихає

⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫   ⚫       🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   🟠   Я бігла за літом, що тліло на тлі босоногих уламків — ще вчора Я бачила зорі здригались під гавкіт поганців, що падають — в порох Свідомість малює безлюдні скарлючені вулиці — чорним Я бачила небо іскрило розривами в крихтах підбитої ночі Проміння поранені гранули грались (немає прикрити вікно чим) У очі неприспані ринуло бризками світло напрочуд Я чула пекучість беззвуччя, що звужує в вухах судини Як постріл опорний в потилицю, тицяє тиша ця в тил снів У спробах себе розбудити у паніці пальцями тисну Купається місиво міста у жовтогарячих загравах Розжарені шершні безшерсті прокушують одяг дірявий Під тоннами скла і бетону катована болем вмираю Трясеться простріляний простір, калатають клапани серця Розхитаних нервів маневром між стінами імпульс несеться Вібрації страху щоразу оголюють голки есенцій *** Говорять психологи хором, що пам'ять — то кепський художник: стирає деталі і барви, розбавить сприйманням відоме Під гримання тригерних ритмів зіскакує пензель в судомах Імпресію ночі гучної хустиною чорною вкрию Експресію болю розбóвтну вогненно-оранжевим криком Гірчава отрута утрат полотно роз'їдає незримо ..і тлітимуть в душах скалічених довго ще шершні відтоді Думки-паралітики ліпляться глітером струсів фантомних Це літо прилітів болітиме в спогадів битих літотах 💥🐝💥🐝💥🐝💥 © @ld_poems_virshi 💥🐝💥🐝💥🐝💥

Сонце Розмаєм у ясному листі —дивися!— сонце-павук золоту павутинку снує. Поволі від краю до краю... Збирає думки воєдино і сині краплі вплітає в ловець для моїх сновидінь. Я — крапка. Маленька комашка. І важко — знати, що сонце, до кінчиків лапок моє, Повинне усіх обігріти, і піде, плетиво світле відклавши на потім у тінь. Чекати лишусь під листочком до ночі, сонця тепло пам'ятаючи кожним крилом. Секунди рахує цикада... Багато обдумати встигну і стихне присмак тривог, який ти по собі залишив... Ти прийдеш. Сплетеш павутину і сині краплі вплітатимеш знову, немов бите скло, Обплутаєш ніжним промінням всі стіни, ніч упіймавши мою до колекції снів. Таланна