Храм поезії (🖤)

Літо в наявності ☀️🌊 🚗 Доставка будь-якою поштою по Україні ✅Замовити @ola_poetry

І коли смородина сонця упала за горизонт я взяв усі свої речі усе своє життя і рушив автостопом по автостраді: війна. Коли мене запитали яка година я відповів: війна. Напевне варто писати зрозумілі лінійні вірші про зрозумілих лінійних людей та навколо все поломане наче старий годинник. Коли мене запитали яка пора року я відповів: темрява чорна як посмажене зернятко. Чую грухіт думаю: снаряди це просто хтось прийшов і стукає в металеву хвіртку відчини відповідають мені не бійся. Коли мене запитали скільки мені я відповів: зовсім коли мене запитали з чого ти я відповів: з піску. І поки ти ховаєшся в погребі небо небачено-красиве і поки ти дихаєш сирістю надворі цвітуть абрикоси шкода шо цей час не компенсують наче у футболі. Я вирушив автостопом я взяв всі свої речі все своє життя всі свої сни та любов забувши дещо себе. І коли мене запитають звідки ти я скажу що з туману і коли мене спитають як тебе звати я промовчу не пам'ятаю. Врешті хтось продовжує стукати в хвіртку піду відчинятиму. Максим Кривцов #кривцов

Тесей Хвилі, несіть мене далі і далі, бо Я вже давно загубив маршрут. Що́гли схилились, обпалена палуба, Чорні вітрила вітри деруть. Море змикається спереду, ззаду і Мучить безмежним числом доріг. Долі рука, подаруй мені задум, чи Просто спрямуй у потрібний бік. Я не запитую, що мені писано — Той відповість мені, хто писав. Просто, згубивши, так важко знайти себе В місці, в якому ти зовсім сам. Якось я бачив шляхи, ніби виткані. Все, що зосталось — порожній світ. Втрачені значення вдихів та видихів; Що є життя, як не втеча ві́д... Досить. Немає шляхетності в лементі. Обрію згини мету чаять. Доки вдихаю, нехай же веде мене Як не богиня — то течія́. Море несите, тож буду поталою Німфам чи гадам з глибин води... Хвилі, несіть мене далі і далі, У Та́ртар чи в Гадес — аби кудись. ///

Гайда з нами ловити останні дні літа на Аканті Серпневому! Вечір, затишний дворик у самому серці міста, неповторні поети та поетки, гострі, свіжі, болючі, яскраві та ніжні тексти – саме так ми запрошуємо тебе провести останню п’ятницю цього літа. Детальніше про наших авторів та авторок тут. Вартість вхідного квитка – донат від 200 грн. Весь прибуток віддаємо на актуальний перевірений збір для армії, який оголосимо в день події. Беріть із собою всі літні спогади, які б хотілося закарбувати, а також друзів та близьких, із якими прагнеться розділити це, та хвилю нестримної поезії. Приходьте! Коли: п’ятниця, 29 серпня, 18:30. Де: «Анжела. Культурний бар» (Мала Житомирська, 15, вхід в арку). Вартість входу: донат від 200 грн. *дизайнила афішу hlip4k

тремтить небокрай зап'ястками притиснутий до темної межі розкутості до твоїх найніжніших сподівань до голосних і ненаголошених видобутих з надр твоїх мрій долоні мої виллють гаряче світло для тебе пий розтинай свої груди навпіл випускай червоних монстрів з таємних кімнат нехай співають мені про світанок що розтікся по підлозі про ртутні сни розсипані кулями в'їдливі до блювотної густоти про несправжні надії події до тієї вільної хвилини коли крок і його напрямок належатиме лише твоєму рішенню а я торкну пальцями пилок від крилець монарха кінчики неслухняних пасм заплутані сонцем впадуть тобі до ніг слідом за гострим відвертим лезом матимеш нову секунду стрілку у тому самому місці де хвилі дзеркал відлунюють гучні ритмічні удари твого мого сердечного фіаско @viknapoetry #єва_верле

На йоту більше дай мені любові, Туманністю накрий золу планет, Дощем наповни почуття скляне, Словам натомість градом виріж сповідь. Магрітт і Клімт у "Поцілунку" молять, Щоб муза їхня не згоріла вщент. На йоту більше дай мені любові, Туманністю накрий золу планет. Невже це мить, і в ній ми випадкові – Галактики заплутаних тенет? У темряві не зрадиш, не штовхнеш, Незримий імпульс між нейронів зловиш, На йоту більше дай мені любові. P.s. ці ронделі ❤️‍🔥 11.05.2024, ЮІ

Ак мм уд Ак мм уд ‎Хо-о, хо-о-о ‎Т ілка ‎ра Са ґендр см-бл-бл. ‎Держвлада. ‎Скс секс ‎Аг ог ‎А га-га-га ‎Бржжшшш ‎б ‎Б ‎і ‎г ‎С-с-с-с-с-с смерть ‎Клац клац ‎Тоб т хч, ага ‎Ду ‎Ш-ш-ш-стм. @SamMp_3s ‎ ‎#вірші_початківців

Гроза в степу Тихотворення степу залежане. Горизонти світанків крихкі. Вітер б'ється грозою до дзеркала Піднебесного, травами-пензлями Хтось в мазки викладає громи. Грім у зливових лезах розкотисто Ділить вчора, тепер і чекай. Степу зерна дозріють для колива: Ми втрачаємо миті та спогади – Їх свинцем заливає гроза. Грізно сколює тишу на блискавки, Розрізаючи шляху кістяк. Оголилися пристрасті, тріщини – Звук обвалює простір до присмаку У повітрі заліза й кінця. Кінця світу, де колесо котиться Диким степом: немає стіни, Щоб спинити неспинне. У сховище Знову йду, не у степ-буресонмище. Не боялась грози. До війни. 21.06.2025 @olesya13r Для конкурсу "Червона троянда" від Собору поезії, пейзажна лірика

- Треба вірити в Бога! - Каже мені таксист. - І в церкву ходити! От у нас у Тернополі був прильот, - Каже мені таксист. - Прильот у цех, Де дрони робили. Але поряд з цехом була капличка. І що ви думаєте? Цех роз'їбало, Навколо вікна в будинках Повилітали, А капличка стоїть цілесенька! Ні єдиної тобі подряпинки! Отак Бог береже свій дім! Отак Бог береже! Бог береже! * Ця історія, думаю я, Вимагає якоїсь драматичної паралелі Може, підійде старий вірш Про Бога в південних містах Якщо трохи переписати * Приїжджаю до моря, леву печаль свою згодовую (Лев лягає п'яний під брамою) Вішаю гойдалку над світобудовою Сяде Бог і гойдатиметься вітрами Буде радість повнить Бога по вінця Лють моя стане блідою і тихою Місто, населене привидами-венеційцями, Буде для Бога царством/собором/утіхою Гойдайся, Боже, щоб вітер свистів у вухах Ми, творіння/творці твої співатимемо осани Во імя Отця і Сина й Святого Духа Бережи себе, Боже, Бережи себе, Боже, Бережи себе, Боже, Що ж буде з нами, раптом тебе не стане #марина_пономаренко

червнева злива замість сонячних променів надиктовує ритм з яким ти відчуває безвихідь мої білі кросівки вже сірі це іронічно що саме сьогодні їх наздогнала злива я зупиняюсь кашлем серед хайвеїв серед столичних набридлих мені провулків що таке дім коли тут немає любові хто така я тут самотня без твоєї долоні хто такий ти десь далеко від шпалер з флізеліну їх замінивши на землю зболілим тілом мій голос сьогодні кричить на наші шпалери а руки збиті від ударів у стіни бо власноруч ногами летіла в пекло власних роздумів і павутинь з жування я сьогодні зжувала себе до останньої крихти не лишивши нічого завтра на ранок я так просила ніколи знову тягти цигарку та що мені обернулась нервовим зривом та що збила й на лопатки коли у лихоманці кликала твого імені та що в одну з самотніх ночей побажала смерті ударом в легені тим самим кашлем дихала в спину так і добивши ще в ціль ні разу переламавши її у зубах без жалю викину мрію про безжалісну долю ці думки можна лишити десь в Нью Йорку біля хайвею я - живу в Україні й чекаю свого героя @poetrypozharska #роніка

я знаю багато видів хорошого пива триста віршів напам’ять але розмаєм заслала сполохана злива пам’ять коли ти сідала на потяг Ужгород-Київ а я залишався один трагічний як Скнилів Андрій Любка #любка

Що в нас було? Любов і літо. Любов і літо без тривог. Оце і все. А взагалі-то не так і мало, як на двох. Ліна Костенко #ліна_костенко

🐍 Прийом, Трояндо 🐍 Прийом, Трояндо, Говорить Змія, Я на місці, Навколо – Земля. Так, пустеля, усе при мені. Неподалік від тої стіни, Де піски з чотирьох сторін, Рию сховище. Поки без змін. Зв’язок, Трояндо. Що? А, не спиться… Маленький? Точно? Ну ок, нехай, Приручив учора лисицю. Або лиса. Не має значення. Знай. Трояндо, прийом. Вас тут цілий сад. Він пройшов крізь нього, блідий та гнівний. Я зробила розвідку. Йду назад. Він не радіє. Ти краща. Ніби. Прийом! Ну звісно, чула на власні вуха, Послухай! Так, на зв’язку. Він знайшов пілота. Сміються, ходять. Шукають воду. Базікають про зірки, Політику Та криниці. Мені? Що? Цікаво вкрай? Пам’ятаєш – я лиш убивця, Куди там, ні!.. …Та бувай, бувай… Термос кави – Зрання ковток. Трояндо, де ти, Тиша загрозлива. Мені в ущелину, Йому – до зірок. Ризикую шкірою, Змінюю позу. Що? Я тягну? Та не треба, пані! Так, до зв’язку. …Ми такі старанні. Юний, наївний, сміливість – сяйво, Я в довірі. Сумніви зайві. Цілий. Живий. Не блондин – золотиста нива. І веснянки. Такий вродливий. Дивиться в небо. Уважно слухає. …Говорить про неї, Про кого ще… І про свинець. І про точність, сука. Розумний хлопчина. Такий не втече. Все врахував. Що ж так пече…? Трояндо, прийом. Чекай до світанку. Вистріл в потилицю. Без помилок. Плати на картку, які обіцянки! Що це зі мною? Спека, пісок. Так, я в порядку, втомилась, як же, Добу відпочину, і знов в строю. Нове замовлення? Що ти кажеш? Та… я можу. Та вже стою. Що? Їх багато?.. А знаєш, квітко, Бронь на орбіту – день шляху. Це, напевно, було нечітко? Але ж ти і гадюка. Тьху. Що ти говориш? Які погрози? Все дуже просто – тобі кранти. Я? Натякаю? І сміх, і сльози – Змії прямішої вже не знайти. 2024 р. #збірка_Казки_тисячі_світів

* в когось вірш - скалка в когось - голка бачив ше: стрілу стовп або декілька стовпів бачив стовбури цілий ліс не бачив щоб поет дарував комусь камінчик тому візьми він - твій

• нині вода говірка як ніколи їй кортить вибалакатися за густе мовчазне безвітря до цього бо нарешті довірилася викапана я викупана я в мокрих сповідях йду слухати німоту сонця приємну й гарячу як ранкова засмага посередині літа але тут справжнє літо тільки починає починатися неквапливо лягаючи на плечі ягід розфарбовує їх у достиглу барву ніколи не знаєш скільки часу треба віршу щоб народитися іноді достатньо кількох поцілунків навколо зап'ястя іноді достатньо кількох поцілунків коли навколо нікого мабуть я сплутала поезію з любовʼю до себе насправді ні

Священний рожевий (part 1) Мені хочеться вбивати За те що у мене затиснута щелепа Вегето-судинна дистонія Напружені плечі Це не весело хотіти вбивати Я складала саперну лопатку І коцнула руку, ну рагулиха І кого вбивати? Свого першого? Який народився третьою дитиною від араба А два старші брати не вважали його за людину Араб збрився, Вован лишився Мама віддала його на виховання бабі А сама захворіла на альцгеймер Їла шашлик і не могла зупинитись Жила з батьком моєї куми Вован ходив її купати Він хотів щастя як і я І думав, що заслуговує на більше На вродливіше і розумніше А потім знову захопився мною Коли я була вже щаслива і красива А він розводив раків У своєму гаражі, з якого зробив двоповерховий будинок Та я не далась, бо хочу його вбити За той перший раз, і за другий, і за третій Але не можу Можу лише затискати плечі І скрипіти зубами вночі Я хотіла любові І він дав мені, що було не жалко Аби не скидатись на лоха Я ж не винна, що батьку було на мене байдуже Чи винна? Чи мама винна? «Лиш Ієгова знає як мені хуйово» Писала я колись: «Хуйово всім, навіть не починай», — Казав знайомий діджик Все ніби так Але не бачу сенсу не почати Я не упевнена, що про це можна Це ж не автобіографічне випатрошення Кишок зі сльозами На весь спектр рожевого Я й досі не ношу цей колір Після того, як мама сказала Що після скількохсь там Рожевий носити не комільфо Бо він означає «сум за минулим» Суп за минулим Весь світ сумує за минулим У рожевому пікселі У своїх снах, що походять зі стародавнього міфу І сучасного психоаналізу Бо колись було краще Молодше, красивіше і правильніше А тепер хуй пойми що і котиться у прірву Старого світу Доки ви братиме їх прізвища В моєму минулому були педофіли і покидьки В моїй бройлерній юності була купа дядь, які не бачили в мені дитину В мої 25 мене домагались Бо думали, що мені 15 Я не хочу бути тією бабцею, яка переживає це знову й знову Екстремальний сексуальний досвід Як з цим бути А тепер те ж саме ? Чи щось змінилося ? Ось істинна таємниця буття Філософське питання на всі часи Коли було ліпше Колись чи зараз? Що в нас ліпше: «півень чи яєць» Духиня чи матер? Вони однакові? Тоді байдуже, хто з них був першим Бо тут нема таких, кого не криє Як колись так і зараз Я така зла Це пиздець просто, яка я зла І усім довкола клятим хуям і хуєссам Був би пиздець Аби мене не переконували всю дорогу Що бути злою це погано Це пиздець як ахуєнно насправді Ахуєнний рожевий пиздець Трамвай мого дитинства Кондитерське місце біля вікна Кондукторські цукерки І талончики з дірками для кожного трамваю У моїх дірявих кишенях На студентській зупинці З якої не хочеться сходити Я так і не вирішила Чи секс це акт агресії Чи без злості і страсті закон старозавітній Плодіться й розмножуйтеся Не здійсниться Тоді який це закон? Якщо для нього потрібні умови Закон це те, що є попри всяке розмноження Живий гравітаційно-електро-магнітний Всесвіт Що ти хочеш з простих смертних дів Які як тільки дізналися, що є секс Захотіли його Як тільки побачили член Охуїли Я ненавиджу чоловіків (3 р.)

віднайти себе там, де видніється лінія сріблена наче відступ означений порухом рук на грудині вологої шибки /нам ніколи не вийти/ нам зостатися тут позамежними і невідʼємними візерунками кільканадцяти вірувань на витку живота — пуповинно відтятої смерті // що за шклом пробираються в зливі обрамлені схлипи не захованих вістей, і шкребуться об крівлю зізнаннями туго й настирливо /нам ніколи не вийти/ ти сідаєш край столу навпроти — і я занотовую видихом переливчастих стебел гортані мотиви розмито і схиблено / ось стриміє надривчаста пісня над вбраним до сутінок глеком любови обумовлено все заціловано вздовж тихо сповіддю — і коли ти стаєшся навпроти — я виходжу з обірваних ліній магнітного поля на поверхню ребристих поверхонь дахів — семигранно і голосно @nlitvinovapoetry #літвінова

вона говорить: літо скінчилося, досить мрій, час діставати светри з темних комор. ми досі танцюємо чесно, немов малі, нібито наші серця іще не спотворили. вона говорить: це усе вересень, часу нема навіть на себе, на тебе і поготів. коли від річки надходить ранковий туман, вона засинає під мурчання котів. вона говорить: час до роботи, досить пісень, скільки б поезій для мене ти не написав. коли на вулиці виповзають міські навіжені, вона прокрадається в сон, ніби у сад. і тільки в цьому саду із її видінь жодне не доріка, жодне не будить гнів. вона засинає, і багаторука тінь нависає над кожним з її обережних снів.