Храм поезії (🖤)

кохати без довіри - як їздити без паска — є ризик при маневрах зануритись у скло. як гарно б ти не їздив, пристібуйся, будь ласка — сьогодні на дорозі можливо й повезло.

Якось воно… все окутано димкою. В тумані кожна клітина. Жодної підказки: що по горизонталі, що по вертикалі. Ти – мій найзагадковіший кросворд. Треба вгадати слово по центру з шести букв. Під першим номером «секста» – інтимна ступінь гами, яка крокує слідом за квінтою – квінт- есенцією променів, що призводять до «Сонячного удару». Чи намалював би Альфред Кубін диявола, якби той не існував насправді? Дияволе мій, грішний янголе… Якщо докопатися до суті, роздряпати її, розрізати на шматки, розплющити під ТАБУ, то це – одне й те саме. Ми вже на «ти»? Ображаєшся? Ось що! Так я ж наосліп. В глухий кут, Майже розкута, Тепер спокутувати… Але було круто! Чому ж не можу заснути? Синім полум‘ям твої Бермуди! Ми ще на «Ви». Сутінки. Сумніви. Сумні Ви. Сум? Ні. – Ви! Суміш чотирьох стихій: води, вогню, землі, повітря. І п’ятий елемент. Бездоганний. Чи повинна? Хіба винна? You are the winner. Виноградники граційними градами під гримом гордовитих градусів – Malbech. Червоними краплями ДОВІРИ... Краплями слова з шести букв. Довіку. А поки дихай у вибиті вікна… @sarahwatsonrhymes #мовчан

Остання осінь Хмари нависли над змореним лісом, годі чекати тепла. Тріскають гіллям жертовні надії — вітер майбутнє зламав. Скирта неправди із голкою істин, грішним не чути небес. В осені обриси смерті — покосами душі до пекла несе. Тіні сумлінно кружляють над світом, світло не липне до рук. Обрій заховує клин журавлиний — я ж і синиць не здобув. Люди повсюди шукають спокути, Раєм не пахне садах: Фрукти зогнили, вродили могили. Літо на вістрі страждань. Зрілі багаття наїлися правди — листя рясних одкровень. Тліє багатство липневих нарядів, холод жагу роздере. Сонце намокло моїми сльозами, хутко втекло від усіх. Тоне мій спокій у водах печалі, тремор пройшов по руці. Правда нестерпна — питима планета стрімко зривається вниз. Радощі стерто з безцінних мольбертів — маляр шукає вини. Важко, біда зруйнувала мурашник — як рятувати малих? Пастори віри на праведні шкіри свити криваві вдягли. Горя аж гори спадають на плечі гнітом обтяжливих скель. Плоті невинних розмаюють страту — втрати наповнюють склеп. Душі пречисті летять падолистом — жовтень прийдешнє зборов. Осінь скорботи. Оздоблююсь чорним. Ваш непомічений Бог... @real_dobrutskiy #добруцький

Ось і стихли мої крики. І сліз більше не побачу. Хоч цикади й плачуть                        цілу вічність, під землею їх почути немає шансів. Якщо Бог дав мені життя — йому воно точно стало зайвим, десь завалялося поміж "творчих" прогалин. Цей вогник від початку під дощами тлів, і щастя стало таким дріб'язковим, що помістилося в петлі. Скільки б не шукав спокою, не робив усе правильно, доля, мов шкідлива звичка, знала куди бити, і все ж заарканила. Тільки тепер стало зрозуміло, що значить померти не своєю смертю. Гуляти не рідним парком. У скляному замку замало темних скриток, щоб сховати правду. Співчуття вилазить із найглибших ран коли нема шляху назад. Сльоза. Щира. — Де взяв? — Ти помер, у світі задощило.           Сезам! Зала без тями, доки сам рию яму. Самаритянин, та вічно самотній... серед чорних галявин, де човен чекав і злітали північні птахи у пошуках слави. Мене ви не знали, чисті октави й еховий гул вам несли діряві легені крізь втомлені губи. Я вірив мінотавру в голові, доки той не сховав мою пам'ять у снігу. пам'ять у снігу... Не мав на меті нести бережно у заметіль свої тексти-небожи! Всього лише раб честі скверної, мов розряджений і непричетний Ремінгтон! Із пустоти до людей, ваш ... ... . @kildun4ikchanel #ставицький

вранці ти більше не впізнаєш себе в альбомі зі старими фото. лишаться спогади та голоси в голові чи назовні? «терпи» «навіщо пручаєшся» «ти ж хочеш як всі» «в чому твоя проблема?» «ні? звідки така вперта?» стьобана сумка через плече, вирушиш шукати вітра в полі, забувши, що часто чужі слова це просто слова. * час – то білосніжне ромашкове видноколо від світанку до заходу сонця за ходою годинникової стрілки і назад. і назавжди. ніщо не перекриває повітря ласкавіше за ласо з його тендітного стебельця, не звʼязує руки міцноніжніше за бажану прикрасу для тих, кому відсутність свободи стає найбільшою свободою. для тих, хто самі обрали відсутність вибору. «заповідна зона», «збір рослин заборонено», але так хочеться торкнутися при/х/марного майбутнього! попестиш пелюстки, полестиш їм своєю увагою /збудеться-не збудеться/, і піднесена легковітровим поривом чергова хвилегодина життя, відділена від серцевинки, понесеться за обрій. перетвориться на купчасто-дощову гостю, на купу часто до щему гірких новин, хоча синоптики обіцяли безхмарний день. хто витримає такий атмосферний тиск? тому ти обережно обірвеш останню пелюстку і обереш більше не обирати, бо врешті-решт, у зірваної квітки лише одне майбутнє.

восени сонце м'якшає. можливо, зараз вже я його зігріваю. сонячні зайчики бігають. обгризають кору дерев, що почали перешіптуватись за командою "марш", з першим подихом вітру. щоб люди не розчули їхні таємниці. — ниці, ни-иці, ни-и-иці, — відлунює. роблю вигляд, що не знаю, про кого це. марш стукіту підборів свідчить про шосту годину, коли люди біжать з роботи. заклопотані, провертають ключі в чиїхось замках, за склом потайки починаючи жити. а я сиджу на привласненій лавці. павучки в'яжуть мені накидку із променів, ніби немає й шансу, що не залишуся з ними назавжди. хотілося б. на майданчику триває аукціон. жовте листя одразу підвищує свою ціну в дитячих забавках. а я досі мрію про золотий квиток у щасливе майбутнє, та, мабуть, таких не існує. прошу сонце побути зі мною ще трохи, та воно, збираючи докупи проміння, поспішає — зігріти інших. на кінчиках пальців проступає морозна павутинка. *тин... тин... тин...* виграю чи то час, чи то в повітрі мелодію, хоч ніколи не вчилася грати. дерева дотлівають у вечірньому мороці, листя гасне. зрештою встаю, розбиваючи надії павучків на надійну основу.

зрештою, з мене нікудишня основа.

хочу, щоб були знайомі щоб між пальцями павутина і тепло у домі щоб коли повертаєшся, п'яти самі лягали у ліжко щоб коли лягли, сама розгорталася книжка і над домом тишком-нишком спали зайчики вишкулені бігати по вікнах і будити зранку. щоб ми сміялися гучно і без сварки торкатися твоїх плечей, поки сонце їх не пече. ми розділені навпіл зірками світ – це магія в об'єктиві камери клік, клік, клік. летить пташечка, двічі натисни на кнопку, щоб спіймати її за пір'ячко сніг летить на наше подвір'ячко.

а, це павутинка, що не залишилась вдома зрештою, з мене нікудишня основа.

закотиться зірка за пазуху, за комір хочеш скажу, що були сто років знайомі і кожен рік віддавався новим запахом у твоїй пам'яті хочеться рецепт торта і шматочок неба для апетиту Хочеться впасти у сіно/весну/літо і диміти чорним променем світла у твоєму волоссі. я піду, тільки якщо попросиш, тільки якщо зрушиш візок з місця місяця тільки ти бісишся що це сталося з нами. тільки залишиться місиво над зірками тільки заміситься тісто з нами вдома. зрештою, з мене... почнемо знову... 30 жовтня Спільно з Андрієм Мальвою

занурюю пальці в грудину розм'якшену іржею втрат і не зустрічаю супротиву шукаючи серце чи може той вогник який колись злетить щоб злитися з іншими такими ж не знаю чи матиме значення хто з нас де чи зможуть наші вогники відшукати один одного впізнати і притулитися лобами *** не знаходиться серце чи все вислизає з пальців крихкотіле знаю ти сказав би як завжди облиш. дай собі спокій. відпочинь тож залишаю його зарюмсане і зморшкувате десь у кутку грудної клітки хай буде так по твоєму слову дам собі спокій але колись мій вогник точно наздожене твій @lysychkazlisu #лисичка

=+= хто ж знав, що коли я виросту то буду прототипом героїв Ремарка? ти міг би мені хоча б натякнути, Еріху? що єдиний нормальний кальвадос у місті подаватимуть лише на Воздвиженці принаймні до дві тисячі вісімнадцятого а війна нади‌хає сивих косей у мої русі пасма десь між одинадцятим класом тобто, Майданом, і поступанням в універ тобто, знанням, проти кого боремося, але відсутністю стержня щоб стати поряд? а ти, Курте, й ти, Емі, дорогенькі, могли би хоча б між рядками накричати що ось чому хочеться вистрибнути з життя приблизно у двадцять сім ну ви то ж були в курсі як ніхто інший! чуєш, Еріху, а скажи-но, можна зробити так, щоб пустка у грудях одразу менша і Тріумфальна Софія під дощем, і не мити гору посуду на кухні дуже любимої зйомної хати на дуже любимих Позняках – знову, бляха, забула купити мочалку від Фрекен Бок, бо ти, бач, цей момент тактовно пропустив чи забув. і світ стоїть брудний. і посуд. я намагаюся балансувати на кінчиках пальців між краплями дрібної моросі столичного вересня двадцять четвертого року (тепер добрий кальвадос тут де не плюнь) досить теплого, щоби легкосердечно думати: що сьогодні іще? скільки шахедів запущено? коли вмикають тривогу мозку? робимо ставки: «хороші» захочуть нас вбити до лягання у ліжко чи трохи пізніше, у фазі глибокого сну? Еріху, можеш написати щось добре, щось як у Тінях де б я могла нарешті видихнути але тут, не за тридев’ять земель, де б усі повернулись до себе де б глузд став присутнім на всіх нарадах? бо мій у відпустці. пішов читати Ремарка. 18.09.24 @revanta_notenough #revantapoetry

Храм поезії і самоти В храмі поезії - спокій знайде серденько Коли вона напише вкотре віршА із присмаком троянд або невладного кАтрена. Кажуть, якщо в рядках розчинити весь біль - в душі не так сильно щемить. Тільки ось ці знавці - брешуть, повір! Вона у капличці поетів гість частий - запалює свічку в душі й надіється - вона не згасне ! Вона напевно знає, як пожежа чи буря в душі -в храмі поезії завжди чекають її, Запитаєш чому тікає туди? Бо лише там вона може залишити весь свій біль і розпалити.. Ватру надій! В храмі поезії - спокій знайде душа, Коли вона напише вкотре невладного кАтрена чи вірша, Цей храм єдине місце де не важливий її рядків зміст, Лиш там загоюється душа і серце що болить У стінах каплички вона збирає душу по частинах Лиш після сповіді в тім храмі - вона вночі спокійно спить, Бо розуміє що - "в жорстоких іграх" цього світу зовсім немає її вини. ДІвчина ночами самотньо пише вірші - тікаючи у "храм поезії й самотності " від всіх Ліза Чуєва #фенікс

Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати – він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати. Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти. Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі. Так набувають сенсу зустрічі випадкові, колись давно пережиті. Так виростають ріки з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі, робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові. Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші, свої обживають ніші, а сни обживають душі. І ще не стає тепліше, але не стає холодніше. І люди стають простіші, якщо не стають добріші, і обживають що можуть, але стараються дуже. З непевних і темних видив викреслюються предмети, дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди, такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети. Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти, і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду. Катерина Бабкіна #бабкіна

гарно

зрештою стає важливо тільки те з чого все зроблено тільки в дитинстві все на долонях потім алюмінієві ножиці роблять грізний і сердитий чик-чик але не «поб'ють» лист зі сталі чи свинцевий камінь хоч гризи хоч топчи правила чу-ва-чі не працюють за воротами казок які розказують лагідним голосом і там само лагідно гладять по голівоньці не підготувавши до ловів облизня краще б дали мітрилові рукавиці але це тільки у казочках незграбно а коли сила удару витисне кисень приготувавшись до смерті зробити вдих очікуючи як губка ввібрати у себе воду і сіль сіль і воду що вже все передбачено і можна самостійно  не вирішувати нічого  а потім розчаровано виявити що все дихаєш киснем все ще дихаєш хаєш ха єш ха єш ш знаєш? хай! хай не пішов на дно не розклався на пісок і не розчинився цукром а просто поіржавів від води та трьох пудів солі і того самого свинцевого хліба що треба за три роки згризти а як зламаєш свої зуби  то продаси душу ковалю підпишеш контракт червоною рідкою сіллю щоб викував зуби з адамасу і гризтимеш гризтимеш гризтимеш та ще й ковтатимеш майбутні безоари зі свинцю втопитися було б легше а так просто ще один доПОТОПний тип кайнозойської ери і все тіп-топ але з металічним присмаком у роті з сіллю на губах і на плечі щоб поділитися з ближнім але ж не з алюмінію точно не з алюмінію дамаській сталі можна було знайти  краще призначення  стікає ринвами /цікаво з якого вони металу?/ у землю до солі землі ідеальний розчин щоб ліпити пасочки які роз'їдатимуть шкіру долонь і знову грати у камінь-ножиці-папір чу ва чі флюгер що поіржавів не зламався просто більше не кориться примхливому вітру корозія тіла і душі не руйнує а звільнює від очікувань і дає свободу стояти на своєму і бути однозначним серед негоди     та страшних казок @lysychkazlisu #лисичка

Привіт! Долучаюсь допоміжною банкою до збору @veronda.djokonda «Авто для 21 ОМБр». Моя ціль: 2000 грн! Про запит: роті розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок), де служить чоловік Вероніки потрібен повнопривідний позашляховик для виконання бойових завдань. Загальна ціль збору 220К. Куди донатити: Моя банка Якщо також хочете взяти допоміжну банку, пишіть Вероніці. Погнали! до закриття залишилось 333 грн, тому ще трішки

Злива стає шампанським Злива стає шампанським. Жест виноградних пальців Кличе мене до танцю під вересневий грув. Тремором нижче ребер, шовком хмільного неба Лине душа до тебе — клаптики не зберу. Губи густого гаю, ноти ночей неспальних, Звідки вони це знають? Видали мій секрет. Хто запустив салюти? Видно усюди й чути, Вітер — п'янкий попутник запах надій несе. Квіти карбують вроду на первозданних водах, Чом я тепер негордий? Пагін такий ламкий. Що це у мене в оці? Роси налила осінь, В хмарах блукають кроси — Всесвіт новий відкрив. Й вкотре відкрив шампанське — п'яно-щасливий вранці, Співи рясних овацій лиють у вуха мед. Ні, я не пив нічого. Просто спроквола ноги Кров, що розлилась грогом, прудко в Едем веде. *** Щастя         зросилось                    з попелу. Гріють          студені                    опади. Ти мені             так                  сподобалась... @real_dobrutskiy

Коли ти зійшла з журнального розвороту ретушована соціумом, переламана, як моделі у дивних позах із реклами трендового парфюму, зрозумів, як тепер виглядає краса. Абстрактні ламані лінії. Чим більш оголене тіло, тим темнішими окулярами приховується інтимне. Дещо має лишатися не на показ. Мнешся біля порогу вирваною сторінкою з мріями паперового літака. Не засмучуйся, звісно ти не така, радше принцеса з лицарського роману після вторинної переробки. Жертва дзвінків без відповіді, безформеної огранки рукою першого, ліпшого, надлишкового. Глянець підсвічує кожну зморшку без жалю до недосконалого. Навіть я напишу про тебе не словом — кольоровою пудрою по наївно-білому аркуші. Як складаєш пальці у прана-мудру хіба що для мастурбації. Як у дýші стараєшся розібрати щось знайоме в розмитому відображенні, не знаходиш і вкотре малюєш нове лице. А коли впізнáєш себе на мить, Коротке "вибач" не змінить уже нічого. Байдуже люстро змовчить. @snigpoetry #мері

у мене немає часу на вірші – лише хвилина, щоб добре прицілитись в око нахабного сонця що всміхається, бо посміло зійти без мого дозволу. у сонця немає часу на мої дурощі, бо задля живого мусить рухатися, навіть якщо ті, що змерзли, не варті ні джоуля енергії. зате є мовчазні небалакучі і вдячні, не злопам'ятні щодо хмарності і не мстиві за посухи, дрібні не пихаті не вінці сотворіння, які добре знають значення слова "дякую". у мене ж немає часу на балачки зі світом, усіма приземленими і заземленими, бо бажання відростити пір'я невиліковне, як й ідея фікс торкнутися дна океану. щоб линяти ідеями і відрощувати новий пух; навчитися повзати, а не лише літати і плавати. та сонце всміхається на мої потуги у рахуванні людей-піщинок, бо в моїй материнській платі не закладено ген математики. і плавить усіх на скло, і дарує окуляри, кажучи: дивися мені у вічі крізь людей, так зможеш сфокусуватися на зіниці і нарешті влучити. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

@liliums_swamp #yrboo_вірші

▸Київському морю ...та 52 затопленим населеним пунктам Море хвилюється раз… Ви ще не знайомі, та воно вже поряд. Стукає в двері. І як звичайна допитлива дитина, ти біжиш до них, не знаючи, що зустрінеш Шторм. Тікаєш від нього в свою кімнату, Ховаєшся під стіл, аби лиш не чути холодного тону голосів, аби лиш не знати… Та потім заходить мати і тихо промовляє: — Наш дім стане морем. Дивишся на неї з недовірою, бо хіба ж люди створюють такі дива? Безмовним підтвердженням в рідних очах виринають сльози, ніби саме вони мають наповнити Море. Мо- ре Повторюєш декілька разів, бо досі не можеш повірити... Невже так справді буває, що воно з’являється нізвідки, руйнуючи чужі домівки, життя, мрії? Чому тоді всі так його люблять? …зібрані речі самотньо чекають у кутку. Час прийшов, та… якщо залишитися тут, стати русалкою, пірнути в зміни повністю, з головою? Батько сміється, каже, що в таких морях русалки не водяться. А мати плаче (досі?) та посміхаючись (хіба так можливо?) каже: — Ти полюбиш море. Просто не це.. Бреше. Як всі дорослі. А море хвилюється два… Ти відчуваєш це, сидячи у салоні машини. Бачиш його рухи навіть із заплющеними очима. Спостерігаєш за ним із вікон нової хати. Але не дому. Ні, дім — це інше. Відчуваєш, як вода пригортається до фундаменту. (дихати вмить стає важче) Як крадькома підбирається до вікон. (в паніці жмуриш очі) А потім через димохід лине всередину, щоб повільно стекти твоїми щоками. — Плач, дитино. Можливо, покращає. Та де ж, якщо всюди почуваєшся Чужою? Зруйнованою? Потопленою? Використаною… Стіни змінюються перед очима, складаючись у повний місяць, аби зробити припливи емоцій ще сильнішими, омити солоною водою.. Але рани від цього не гояться! Тому роки продовжують спливати з нестерпно пекучою думкою: - А якби мій дім жив? …власний крик про поміч повертає до Києва. І ще на вокзалі питаєш у міста з насмішкою: — Ну, і де ж твоє море? А воно досі далеко. Ніби й не хоче знайомитися. Боїться? Ще б пак! Стільки ж воно накоїло… Їдеш у напруженні, а серце б’ється, мов хвилі, що прагнуть до берега, та водночас бояться його. Як раптом поміж них рятувальним маяком виринає питання: Чи знайдеш нарешті той скарб, що так довго шукала? І вже не розумієш, чи то морський бриз Грає на барабаннх перетинках, Заплутуючи думки, ніби волосся, Чи це паніка таким чином заважає почути Справжню себе. Страшно обпектися, але звертати назад - ще гірше. Тому обережно ступаєш на м’який пісок, що стелиться берегом. Дивуєшся, що він не гарячий, а приємно теплий. І від цієї несподіваної теплоти думки стають палкіші, нестримніші. Добріші? Руйнуєш нетерплячим кроком спокійну морську поверхню, бо втомилася чекати. А вода приймає твої рухи, без жодних суперечок. Б’ється об кісточки ніг, намагаючись розмити камені давніх образ. Шепоче піною: — вибач… вибач… Відводиш очі. Дивишся на людей навколо — Щасливі. Посміхаються. ...а твого обличчя досі тремтливо торкаються сльози, щоб потім полинути у море, ніби річки, що навіки стали його притоками. Можливо, їм теж потрібен Дім. — Вибач, я більше не хочу бути русалкою, – посміхаєшся та водночас витираєш щоки, ніби мати в той день. — Однак я залишусь поряд. Тільки, прошу, не зруйнуй мій дім.. знову. Але море хвилюється три… ─

Саша Хопта та Воксик Два динозаврика відкрили допоміжну банку і допомагають збирати @veronda.djokonda на авто для 21 ОМБр Про запит: роті розвідки 21 ОМБр (Сумський напрямок), де служить чоловік Вероніки потрібен повнопривідний позашляховик для виконання бойових завдань. Загальна ціль збору 220К. Посилання на міні-банку у шапці профілю Якщо також хочете взяти допоміжну банку, пишіть Вероніці. Сьогодні у динозавриків був хороший і вдалий день на роботі, вийшло те, що довго не виходило. Тому сподіваюсь, що баночка, відкрита у щасливий день, швидко закриється. Дякую❤️ Моя монобанка