Михайло Подоляк

Знову маємо лицемірну «переговорну» активність субʼєкта Путіна. Знову він говорить про ультимативні вимоги визнати «непоразку Рф», маскуючи це традиційною російською «дипломатією»… Водночас Росія продовжує випалювати міста на Донбасі та намагається прорватися в Харківській області, паралельно масштабуючи злочини проти цивільного населення. Путін у Пекіні говорить про «мир». Це не суперечність і навіть не прояв класичної шизофренії. Для вихованця КДБ дипломатія є такою самою спецоперацією, як і війна. Перша зараз слугує інтересам другої. Під розмови «про мир» Рф масово посилає своїх зеків на штурми українських міст, масовано атакує ракетами українські міста. І будь-яке перемир’я буде використане виключно для відновлення й розгортання сил. Мир для Путіна нічим не відрізняється від війни, що доводять російські диверсії в європейських країнах, з якими Російська імперія формально не воювала вже десятки й сотні років. До речі, росіяни тим самим словом називають і світ, і мир. Коли Путін каже, що хоче «миру», що саме він має на увазі? Як гадаєте?

Перебудова в російській управлінській вертикалі, влаштована Путіним, свідчить про кілька речей… 1. Остаточний перехід країни до воєнного «комунізму» (тотальна мілітаризація економіки й перебудова систем постачання армії) для ресурсного забезпечення «нескінченної війни»… 2. Перерозподіл функціонального впливу між традиційними кланами. Різке скорочення кількості впливових членів неформального навколопутінського «Політбюро 2.0»… 3. Розв’язання вічного завдання з приборкання армійської корупції (низведення групи Шойгу)… 4. Поступове видавлювання на периферію «палацових амбіцій» групи Патрушева (що, до речі, прямо говорить про наростання недовіри всередині путінської вертикалі)… Висновок: Росія остаточно самоізолюється й намагатиметься масштабувати війну, розширити її формати, паралельно переналаштовуючи економіку на функціонування в гостро/дефіцитних форматах, які так чи інакше здатні забезпечувати різке нарощування мілітарного складника. У будь-якому разі немає жодних варіантів, що Росія повернеться до адекватної участі в глобальних процесах, і тому будь-які переговорні формати неможливі…

Сучасні еліти не мали досвіду, розуміння, знання, що потрібно робити з великими війнами високої інтенсивності. І тому періодично з'являлися нераціональні, такі, що стимулюють (агресора), ідеї «про негайне перемир'я», що насправді завжди вело до ескалації, погіршення, подорожчання підсумків… Зараз відносне розуміння «дороги до миру» є, і, якщо коротко, то фінал таких воєн визначається трьома чинниками. Перший: паритет зброї безпосередньо на полі бою. І жорсткі тактичні поразки агресора на лінії зіткнення. (Рф слів не розуміє…) Друге: позбавлення агресора інструментів фінансування агресії (війни) у максимальному обсязі. А значить, санкції мають бути набагато дієвішими, і водночас європейські компанії не можуть більше хизуватися заробітками на російському ринку, що зросли за час війни... І третє: політична, дипломатична, інституційна ізоляція Рф. Спілкування мінімальне й лише через посередників із гуманітарних питань. І точно не можна надавати агресору глобальні інституційні можливості для промоції війни… Здавалося б, очевидно, зрозуміло й просто. Залишилося тільки світовим елітам знайти у собі відповідну історичному моменту волю, остаточно відмовитися від традиційного «realpolitik / політичного цинізму» та зрозуміти, що поразка Рф – це єдиний шлях до майбутнього, де домінуватимуть жорсткі правила…

Не президент. Але класичний малоосвічений диктатор Рф… Не інавгурація. Але класична російська коронація чергового табірного пахана… Не вільна країна. Але повноцінна диктатура з вираженими комплексами ненависті, заздрості, бажання чужої крові… Не готовність відповідати сучасності. Але виражений намір збільшувати агресію, експансію й масштабувати війни в різних форматах… Невже це ще не очевидно? І невже все ще є бажання насолоджуватися видовищем коронації чергового кривавого російського тирана?

Якщо жити без ілюзій, то слід визнати, що «офіційні особи Рф» і ключові російські пропагандисти регулярно прямо заявляють, що їхньою метою не є утримання окупованих на цей момент територій. Взагалі. Не це справжня мета війни. Вони прагнуть контролю над усією Україною: із Донбасом, Харковом, Одесою, Києвом та іншими регіонами. Прагнуть вони також і демонстративного знищення суттєвої частини української популяції, яка є вкрай нелояльною до концепції «російського тотального авторитаризму» і тому публічно руйнує класичні російські міфи. Кремль не пропонує нам обміняти землю на мир, а лише повну капітуляцію з подальшим знищенням української державності. Треба вже це усвідомити. Ухвалення пакета допомоги від США дає Україні психологічну перевагу. Незабаром сподіваємося відчути й матеріальну перевагу на полі бою. Нові поставки снарядів і техніки дадуть ЗСУ змогу відбити російський наступ, а нашим союзникам – час, щоб переглянути свою стратегію. Не варто розраховувати, що завтра або за півроку Росія відмовиться від своїх цілей. Для перемоги в довгій війні треба надати Україні ресурси для опору. А Кремль – позбавити ресурсів для продовження агресії. Заморожені російські активи мають бути конфісковані та передані Україні як репарації. Треба також удосконалити й розширити систему санкцій і торговельних обмежень, яку Рф зараз успішно обходить з допомогою своїх країн-сателітів.

Істотно збільшена військова допомога Україні сьогодні – це про деескалацію, відновлення права, повернення миру до передбачуваного майбутнього, гарантоване підсумкове покарання злочинців (авторів воєнної агресії та авторів геноцидних типів війни в Україні), руйнування монструозної репутації Рф, демілітаризацію безумовного агресора і скорочення присутності Рф на глобальних ринках, яке справляє розкладницький вплив на цілі регіони... Саме тому ми із задоволенням чуємо сьогодні (після рішення Конгресу США про виділення допомоги Україні) безумовні скигливі, істеричні, панічні нотки в російських офіційних заявах. Ніхто не домовлятиметься з Росією на умовах Росії. Війна має закінчитися лише безумовним покаранням агресора.

І Україна, і Близький Схід зафіксували ключові параметри… ефективного удару у відповідь, який гарантує виживання справедливості… 1. Обов'язкова жорстка силова відповідь... 2. Обов'язкова відмова від страху під час агресії (не можна умиротворяти; толерантно ставиться до злочинів та руйнування міжнародного права)... 3. Обов'язковий паритет зброї. Високотехнологічна зброя «обнуляє» будь-які понти. Іранських чи російських агресорів… 4. Обов'язкове підсумкове покарання за агресію. Не «переговори», не «заморожування», не збереження «статус/кво». Тільки відплата за агресію… Будь-який інший формат, особливо спроби загравати з агресором через його не/ізоляцію, торгівлю з ним, роботу на його ринках, не призупинення його членства в міжнародних інституціях, призводять лише до масштабування агресії та стимулюють агресора на продовження масових атак і вбивств. «Відповідай чи помри!» – таким має бути безумовне правило щодо тих, хто намагається зруйнувати глобальну стабільність.

Без спекуляцій і без ілюзій. Немає жодних альтернативних «мирних планів», які передбачають «не/програш Рф». Є лише безумовна Формула миру, запропонована Президентом Зеленським, яка ґрунтується на обов’язковості повного виходу Рф із території України, повернення до міжнародного права з переглядом ролі міжнародних інститутів, об’ємної юридичної та фізичної відповідальності за акт агресії і відповідних масштабних компенсацій. Все інше – це лише про бажання… продовжити війну через заморожування, ескалацію, збереження російського агресивного режиму…

Відверто про очевидне. Вкотре… Є три ступені певної політичної наївності щодо війни в Україні. Перший – вірити, що приєднання до 17 млн кв. км власної площі ще 100 тис. кв. км окупованих українських територій є фінальною метою Росії. Просто порівняйте цифри й оцініть справжній рівень життя в Рф. Другий – сподіватися на достатню для перемовин адекватність режиму, який поклав сотні тисяч своїх громадян, економічні перспективи, міжнародну репутацію та загалом майбутнє своєї держави заради збільшення своєї території на 0,6%. Та заради масштабного демонстративного нищення в сучасні часи цивільного населення іншої країни. Третій, фатальний, – вважати, що росіяни збираються дотримуватися умов будь-яких підписаних ними договорів. Що там стосовно паперів, на яких суб’єкти типу Путіна/Патрушева ставлять підписи?.. Очевидно, що стільки політичної наївності в сьогоденні навряд чи можна десь знайти. Але якщо так, то звідки ж у декого періодично береться це дивне бажання примусити Україну замиритися з агресором ціною територіальних поступок? Абсолютно ж зрозуміло, що буде далі з Україною, Європою, демократією й міжнародним правом загалом.

Ти знаєш, де буде теракт. Ти знаєш, коли він буде. Ти отримуєш конкретні дані про можливий теракт. Ти бачиш арешти у різних країнах членів однієї глобальної терористичної мережі. Але ти все одно виходиш на публіку та знову повідомляєш завідому брехню про «український слід» (цього разу – Патрушев). Щоб що? Варіанти відповідей: 1. Щоб не звітувати власній наляканій аудиторії про неспроможність агентурної та контртерористичної компоненти в роботі своїх силових органів… 2. Щоб підкреслити свою інтелектуальну та логічну недієздатність на будь-який (майбутній) «юридичний випадок»... 3. Щоб продовжити продавати на внутрішньому ринку безумовну психопатологію під назвою «антиукраїнська істерика», яка своєю чергою має виправдати маніфестні кровожерливі наміри… 4. Щоб примітивно замаскувати власну терористичну сутність і терористичний тип ведення війни… Будь-яка відповідь у результаті приводить до неминучого усвідомлення: тандем Путін/Патрушев вкрай токсичний і абсолютно відірваний від реальності. І марно тішити себе ілюзією, що з ним можна розмовляти та домовлятися…