🌲Лісова пісня🌲

29 квітня – 5 травня — Русалії — Русальний тиждень (сьомий тиждень після Великодня Дажбожого). Протягом цього тижня жінки розвішують на деревах шматки полотна як жертви Русалкам (або Мокоші), дівчата плетуть для них вінки, кидають на воду разом з пахучим зіллям (лепехою, полином, любистком, м’ятою, шовковою травою та ін.) Це не стільки обереги, як дарунки Русалкам — найдавніша магія перед початком купального сезону. Польовим Русалкам приносять жертовний хліб і кладуть на ниву. Існує повір’я: хто вмирає або народжується на Русальному тижні, той стає Русалкою. Увесь Русальний тиждень у наших Предків був святково-чарівним, і кожний день у ньому мав своє значення і призначення.

ТРАВНЕВІ СВЯТА 🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿 https://oru.org.ua/index.php/bogoznavstvo/kolo-svarozhe/574-travnevi-sviata.html

Де Ярило ходить, там жито родить! Галина Лозко https://www.facebook.com/100011506571679/posts/pfbid02Nt9UD5mdfmaamwG623MEPeDQMuiHaMzHCzZBnB6rUVBKmAf6vjmqTYGvxDKsFL5pl/?app=fbl

23 квітня — Ярило. Ярило — Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті і полум’яного кохання. Це чоловiче свято. Чоловіки приносять у жертву пiвня, споживають йогo в полi (без жiнок). Ритуальне пиво бризкають на вогoнь. Ярило вiдчиняє небо i зелені трави: до cxiд сонця умиваютъся цiлющою росою, обходять ниву з хлібом, палять вогнища. Дівчата обирають найкращого парубка, квітчають вінком, саджають на коня і водять від хати до хати з побажанням родючості.

22 квітня — Велика Лада (Красна Гора), Лельник — вшанування Богинi шлюбу, весiлля, покровительки дощу, врожаю. Їй приносять жертви у виглядi білого хліба і бiлого пiвня — задобрюють перед весiллям, щоб шлюб був щасливим. На честь Лади дiвчата водять хороводи, спiвають пiсень. Весняна гра «А ми просо сiяли…». На Ладу i Лелю спiвають пiснi, якi називаються «ладовиці», а сам обряд має назву «ладування». Значення обряду — упорядкування хаосу, встановлення рівноваги в Природі, в душі. Дiвоче свято краси і любові. Дівчата співають веснянки, водять хороводи на честь доньки Великої Лади — Богині Лелі.

Яровит — слов’янський Бог весняного пробудження Природи, плодючості й одночасно Бог війни. У давнину чоловіча пристрасть порівнювалася з мужністю, войовничістю й силою. Тому Бога родючості досить часто зображували з мечем. Яровит — дослівно — ярий витязь, войовничий дух. Міхельберзький монах Герборд писав, що Яровит «по латині називаємий Марсом». У Вологощі (нині — Wolgast, портове місто над Балтійським морем у Німеччині, яке колись належало балтослов’янським племенам лютичів і бодричів) до XII ст. стояв храм Яровита. Тут на стіні висів священний щит мистецької роботи, покритий позолотою. Нікому зі смертних не дозволялося торкатися його, бо це було пов’язане з релігійним пророцтвом. Цей щит виносили тільки у час найбільших урочистостей або війни і несли попереду війська як священну реліквію, що приносить перемогу.

15 квітня — Яровит — загальнослов’янський Бог війни й одночасно Бог весняного пробудження Природи, плодючості. Також вважається джерелом несподіваних благ i багатств. Йому присвячують веселощі, танці, пicні. Гойдалки, ритуальне качання по землі.

11 квітня — свято Водяника. Розлиття річок, повені. Жертви Водянику, щоб не затопив хату, город, будiвлi тощо.

10 квітня — Рахманський Великдень, або Права Середа. Це свято Прави — світу Богів, Божественного закону, за яким живе Всесвіт. Пускають на воду шкаралупу з великодніх писанок та крашанок для «paхманів» (може, брагманiв). За повір’ями, вона допливе до них на Купайла i сповістить, коли свято. Святкується в середу, на 25 день після Великодня Дажбожого.

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР 14 березня 2024, автор: Об’єднання рідновірів України Кожен день тижня присвячують певним роботам: понеділок — прибиранню хати, вівторок — наведенню ладу в садибі, середу — приготуванню святкового одягу, четвер — омовінню тіла, п’ятницю й суботу — випіканню великодніх короваїв та писанню писанок, приготуванню крашанок та інших великодніх страв. Найважливішим днем цього тижня з давніх-давен вважався саме Чистий Четвер, який ще називали Навським Великоднем через те, що очиститися навесні повинні не тільки живі люди, а й душі наших Предків. Тому в Русі була традиція в Чистий Четвер увечері після купання всієї родини «творити лазню для Навів». З повчань перших християнських пастирів, які засуджували давні звичаї, що їх дотримувалися рідновіри (і навіть деякі християни) ще кілька століть після охрищення Русі, до нас дійшов, можливо, найархаїчніший звичай: «навЂм мовь творять и попел посреде сыплють, и проповедающе мясо и молоко и масла, и яица, и вся потребная бесом и на пець, и льюще въ бани, мытися имъ велят, чехол и оуброусъ вЂщающе въ молвици. Беси же злооумию ихъ смЂющеся, попопръщются в попелу томь и следъ свои показають на пролщение имъ. Они же, видЂвше то, отходять, поведающе другь другоу. И то все проповЂданье сами ядять и пиют («Слово христолюбця». Аничков Е. В., 1914. С. 89). З цього тексту зрозуміло, що після омовіння всієї родини в лазні (мивниці) на ніч залишають Душам нагріту піч, теплу воду, рушники, а також трапезу: м’ясо, масло, яйця та велять їм митися і запрошують пригоститися. Підлогу посипають попелом, а вранці ворожать за знаками, які за ніч вималювалися на підлозі. Цей текст, окрім усього іншого, також засвідчує й такий факт, що весняного посту в Дажбожих онуків не було. Цей день мав неабияке значення в житті народу, тому нам відомо цілу низку магічних обрядів, які здійснювали русичі задля здоров’я й збереження життя. Наприклад, відомий вислів «умитися до ворона» означає, що в Чистий Четвер, за повір’ям, ворон до схід сонця купає в річці своїх дітей. Хто покупається раніше від воронячих дітей, той буде здоровим протягом цілого року. Тому хворі люди, щоб очиститися від хвороб, купалися навіть уночі — «поки ворон дітей не купає». Також для очищення від хвороб набирали зі своєї купелі відро води та несли на перехресну дорогу, де виливали, «щоб там усе лихо зоставалося». Тому люди й обминають перехресні дороги, щоб хвороба не причепилася. У Чистий Четвер існував звичай готувати «четвергову сіль» — звичай суто рідновірський, бо попи засуджували прихожан, які приносили цю сіль до церкви на «освячення». Насправді сіль освячувалася вогнем удома: грудку солі господиня загортає в чисту полотняну тканину і кладе на пательні в піч. Коли тканина обгорить, сіль збирають. На Великдень цю сіль кладуть на стіл для споживання і на покуть разом з великоднім короваєм. Її також вважали сильним оберегом протягом усього року. До язичницьких обрядів, за всіма ознаками, належить і звичай запалювати Четвергову свічку та малювати нею свастику на стелі хати, про що поетично написав Богдан-Ігор Антонич у вірші «Молитва» (1936 рік): Хай Сонце — Прабог всіх релігій, Золотопере й життєсійне Благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, Святий арійський знак таємний, Накреслю свастику на хаті І буду спати вже спокійно. Четвергова свічка в рідновірів наділена великою магічною силою, її використовують протягом року в будь-який скрутний час: її запалюють перед кумирами Богів, щоб уникнути страху під час великої грози, «щоб грім хати не спалив», освячують город, пасіку, а також запалюють під час важких пологів або тяжкої хвороби людини чи тварин, також її дають в руки вмираючому. Цією свічкою обкурюють хату та хлів, стайню для очищення від всього злого.

14 березня — Навський Великдень, або Чистий четвер. День передвеликоднього очищення. Замовляння проти всякого зла. Душі померлих приходять на землю (їм на ніч залишають купіль). Купання в річках або символiчнi обливання річковою водою до сxiд сонця, щоб бути міцним i здоровим.

⬇️ Свято Вербиці, на думку О.Знойка, було відоме давнім римлянам, які перейняли його від етрусків, а ті – ще від пелазгів, наших ймовірних Прапращурів. Ритуальний дотик свяченою вербою до людини чи тварини означає поєднання всього живого з безмежним Усесвітом. Символічне биття галузкою верби означає пробудження творчої енергії всіх істот. Цікаво, що вже в давні часи, хльоскаючи вербовою лозинкою всіх учасників обряду, волхв промовляв такі самі слова, які відомі й у наш час: «Не я б’ю — верба б’є, за тиждень Великдень. Недалечко червоне яєчко», «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля». Такі обряди відомі майже у всіх європейських народів, причому з тими самими примовками, що й в Україні, що свідчить про нашу спільну духовну спадщину. Прийшовши додому, господар поспішає «побити» домашню худобу освяченими вербовими прутиками для здоров’я й родючості. Дітям дають з’їсти освячені вербові «котики», щоб «росли так скоро, як верба». Освячені на Квітну неділю вербові прутики тримають у хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: «освячену вербу гріх ногами топтати», тому навіть найдрібніші гілочки чи «котики» спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв. Вербу з повним правом можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Не дарма в українців існує повір’я, що «дітей знаходять на вербі». Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі й новонародженого, примовляючи: «Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла». На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов’язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем’ям (врем’ям – часом, доброю годиною, погодою). Нагадаємо, що веретено (образ часу) пов’язане з давньоіндійським vartam – обертання, чергування дня і ночі, пір року. Отже, стає зрозумілим, що верба символізує вічне повернення на кола свої, де є кінець і початок. Тому її використовують і в похоронних обрядах як символ воскресіння душі. Леся Українка писала: «Легкий, пухкий попілець Ляже, вернувшись, у рідну землицю, Вкупі з водою там зростить Вербицю, Стане початком тоді мій кінець…». Воскресіння всієї природи навесні відбувається через тиждень на Великдень Дажбожий. © Галина ЛОЗКО. За матеріалами моєї книжки «Коло Свароже» (2004).

ВЕРБИЦЯ — УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЕВО-ТОТЕМ Оскільки Великдень Дажбожий цьогоріч настане 17 березня (2024 — Ред.), то Вербиця святкується за тиждень, тобто в неділю 10 березня. Розповім дещо про історію Свята. Давні його назви: Вербиця, Вербіє, Квітна неділя, Цвітна неділя. Верба — жіночий символ Світового Дерева. Її назва вказує на її священне значення: лат. Verbene — «священні гілки» (так називали також гілки лавра, оливи, мирта, які використовувались у священних обрядах). За космогонічними уявленнями слов’ян, наша Галактика є початком Всесвіту. Верба – прадерево Життя, а її відображенням на зоряному небі вважали Чумацький шлях (Молочну стежку). Про те, що верба в міфах асоціювалася з Небом, йдеться в народній загадці: «Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля» (відгадка – небо). ⬇️

9 березня — Сорочини — пробудження Матінки Землі. Прилітає сорок різних пташок із різних країн. Бубликами закликаємо пташок із Вирію (сорок бубликів або печиво у вигляді пташок — «жайворонків» роздають дітям). Птахи приносять на крилах Весну. Варять галушки. З цього дня проганяють Мороза, викидаючи йому за вікно по одному з житніх колобків, які випікали спеціально в цей день.

Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка, Стала собі щебетати, Господаря викликати: Вийди, вийди, господарю, Подивися на кошару, - Там овечки покотилися, А ягнички народились. В тебе товар весь хороший, Будеш мати мірку грошей, Хоч не гроші, то полова, В тебе жінка чорноброва. Щедрик, щедрик, щедрівочка, Прилетіла ластівочка. 🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵🏵

1 березня — Ластівка — одне з пташиних свят. Спів веснянок. 🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿🌿

Прізвище — міцний зв’язок із минулим Коли народжується дитина, вона одразу отримує від батьків досить великий спадок: пропорції тіла, форму обличчя, носа, губ, колір волосся, очей — усе це від мами з татом. А також отримує прізвище, яке пов’язує між собою людей із різних епох, різних куточків світу, в жилах яких тече рідна кров. Сьогодні значення слова прізвище — найменування особи, набуте при народженні або вступі в шлюб, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість. Ісландці — єдиний народ Європи, який досі не має сталих прізвищ. У них ім’я батька автоматично стає прізвищем дитини. Тому чоловіки мають прізвища на кшталт Петерсон — син Петера, а жінки — Петердоттер — дочка Петера.  Українське прізвище чи не найдревніше в Європі. У всякому разі у XVII столітті майже всі українці мали прізвища. Значна частина отримала XVII столітті у 1649 році, коли творилися перші реєстри Війська Запорозького. Прізвиська у ті далекі часи вживали поряд з іменем. Оскільки тоді воювати йшли переважно молоді хлопці, у яких ще не було власних прізвиськ, тому юні козаки брали собі імена, прізвища чи прізвиська батьків і додавали до них суфікси -енко, -єнко (прізвища на -янко (-єнко) поширені здебільшого на Запоріжжі, Наддніпрянщині, Полтавщині, Слобожанщині), -ко (поширені на Запоріжжі). Такі прізвища поділяються на три підгрупи: утворені від прізвиська, яке дали людині за професійну приналежність: Коваленко, Шевченко; від власних імен людей: Василенко, Петренко; прізвища, утворені від прізвиськ, які дали людині за належність до тієї чи іншої етнічної групи: волох —Волошенко, новоприбулих осіб інколи називали також Приходьками. 🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻🌻 Джерело: https://svarga.com.ua/prizvishhe-%E2%80%94-micznij-zv%E2%80%99yazok-iz-minulim.html