его з лего 🇺🇦

Сміюсь з того, як штучний інтелект переклав «сельдь пряного посолу» як ✨spicy ambassador herring✨ 🫴👑

Я народилась у 1996 році, і це був четвер. І цього року мій 28-й день народження теж був у четвер. Вийшла з «клубу 27» цілою та майже не ушкодженою. Нове народження? Чи переродження? Я знову відчула себе дитиною в той день, бо дозволила грати(ся), довірити(ся) та розслабити(ся). Той день я провела з людьми, які не спілкуються «моєю» мовою (в лапках, бо нічого «мого», що стосується мови, нема і бути не може), але з якими я взагалі не відчуваю мовного бар'єру. Наша мова — наша зацікавленність один одним. Як діти, спільною «мовою» яких є гра і залученність в неї. Ми були занурені в одну лінгвистично-символічну матрицю, і нас єднали не слова (які, навпаки, зазвичаю роз'єднують), а той сонячний день, в який я з'явилась на світ і який ці люди захотіли зі мною розділити, це солоне повітря, яким ми разом дихали, цей липкий пісок, ця холодна океанічна вода, в яку ми намагались заходити, але в якій не наважувалися плавати, цей спільний волейбол, в який грали спочатку стоячи, потім сидячи на піску, потім лежачи (бо сміялися з дурних жартів і просто фізично було боляче стояти). Я ціную це. Я люблю життя.

🦾

Хочу бути нею, коли виросту. 🤍

Якщо не «падати» у сон чи кохання, то можна принаймні повільно «занурюватися»*, як у воду та темну глибину. Не дарма я асоціюю себе саме з водною стихією (не тому що люблю воднікі 🤍), бо, мабуть, найкомфортніше себе почуваю саме коли плаваю, приймаю ванну чи пʼю необхідні 2-3 літри води на день (stay hydrated, оце все). А ще люблю тварин і спостерігати за ними. Вирішила святкувати своє 28-річчя саме в оточенні води. У сам день народження ліпила великого равлика з піску на океані разом із незнайомцем (і в процесі ми розмовляли так щиро та «бездумно», в хорошому сенсі слова, спонтанно, що досі тепло), а кілька днів потому — ходила в океанаріум, моя давня мрія. Бо мільйони років тому риба вилізла на сушу не для того, щоб ми зараз всі заробляли всі гроші світу та забували про маленькі радості. *тут відсилка до фільму Віма Вендерса “Submergence“ про двох несхожих між собою закоханих людей, кожен з яких занурюється в свою темряву. Чим сильніше їх бажання бути разом, ти далі вони опиняються один від одного.

[Два роки після закінчення аналізу] Психоаналітик: Ви пам’ятаєте нашу роботу? Аналізант: Пам’ятаю. Мені здається, вона завжди зі мною. Хоча дещо, звичайно, потроху забувається... Але сьогодні я хотів би розповісти Вам про те, що знайшов місце, де мені було так само добре, як і у Вас... Почну з передісторії: я таки одружився з моєю подругою — тією, з якою зустрічався, коли ще був в аналізі. Я зміг допустити з нею близькість. Ми з’їхалися. Але не це головне! Коли ми поїхали відвідати її доньку до країни, у яку вона емігрувала, зі мною щось сталося... Для мене це була моя перша поїздка за кордон. Мені сподобалися міста цієї країни та інші визначні пам’ятки. А потім ми зняли невеликий будиночок на березі моря в маленькому селі і провели там три тижні. Ці три тижні, напевно, змінили моє життя не менш, ніж наша багаторічна робота! Ми нічого не робили: годинами гуляли по берегу моря і просто розмовляли. Купували морепродукти в місцевих рибалок, і я неквапно готував нам їсти. Виявилося, що мені подобається готувати! Потім ми просто лежали в затінку і розповідали один одному про своє життя. І я відчув із нею з близькість без взаємної дифузії... це було дивно і незвично... я побачив, що наші життя були досить різні, поки волею випадку не переплелися між собою. Але ж могло бути й зовсім інакше — ми могли і не зустрітися... адже немає жодної визначеності... П.: Крім тієї, яку ми самі для себе визначаємо. А.: Я ніколи так раніше не думав. Щовечора ми проводжали захід сонця. Це так гарно — море в променях призахідного сонця! Чому я цієї краси не помічав вдома? Під час прогулянок ми познайомилися з дуже дивним чоловіком, який ловить рибу і доглядає за дельфінами. Виявилося, він — співробітник національного центру вивчення і допомоги морським ссавцям. Інститут дав йому будиночок на берегу моря, а в його обов’язки входить спостерігати за дельфінами, допомагати їм і записувати свої спостереження. Решту часу він може робити все, що забажає... Інститут платить йому невеликі гроші, але, як виявилося, йому цього достатньо. Йому просто подобається ця робота, радше навіть не робота, а те, чим він займається. Заробляти гроші для нього не так важливо... він сказав, що для нього найголовніше — отримувати задоволення від того, що він робить. Раз на тиждень до нього приїжджають його дорослі діти з онуками, і він вчить онуків ловити рибу. Я спостерігав за ним майже щовечора, часто розмовляв з ним і замислився... Здається, я вперше подумав про те, як добре мати дітей... А.: Напевно, Вам захотілося примножити і продовжити своє власне життя в дітях... П.: Можливо! Але не тільки це! На мене раптом нахлинуло відчуття, що я розтрачую своє життя надаремно... беру участь у якихось «гонках по вертикалі» за право вважати себе «успішною людиною»... У мене з’явилося відчуття, що останні 19 років я не бізнесом займався, а працював на каторжних роботах. Запитується, навіщо? Мабуть, «гроші» і «влада» — це два наркотики, гірші за героїн... З них так важко «зіскочити». (с) Пустовойт, М. (2024). ЧАС ЯК ВНУТРІШНІЙ ОБ’ЄКТ. Український психоаналітичний журнал

[Середина аналізу] Аналізант (А): ...Я подібний до серійного вбивці, який ножем вбиває свою жертву, для ТОГО ЩОБ проникнути в плоть іншої людини і досягти з нею близькості... Я не вбиваю своїх близьких в прямому сенсі цього слова, але, підкорюючи їх собі, «оволодіваючи» ними, я вбиваю їх психологічно... я ніби людожер, який поїдає серце переможеного ворога, щоб насититися його відвагою, щоб самому стати відважним... Подібним чином, я хочу з’їсти свою матір, щоб її безмежна любов постійно перебувала зі мною... я не розумію жодної іншої любові, окрім абсолютної і вічної. Психоаналітик (П): Здається, Ви втрачаєте той факт, що в момент вбивства вбивця замість близькості з іншою людиною натикається на самотність. А.: Можливо, це так! Але я нічого не можу з собою вдіяти! Така моя природа! Така моя суть! Нещодавно мама була хвора, їй було дуже погано, але я прийшов додому після роботи втомленим і попросив чаю. І вона, пересилюючи свій біль, встала і зробила мені чаю. (Пауза.) Я відчував тріумф — саме такої самопожертви я завжди від неї чекав! Я був неймовірно задоволений і водночас зневажав її за таку самопринизливу поведінку! (Пауза.) Можливо, мама повинна була в дитинстві від мене захищатися. Інакше я б її знищив. П.: Вона намагалася зберегти себе для Вас. А.: Напевно, Ви маєте рацію. (Пауза.) Я завжди дивився на проблему зовсім з іншого боку: двоє люблячих людей утворюють одне ціле, тому втрата іншої людини переживається як втрата себе самого. Саме тому я так боюся когось полюбити...(Пауза.) Я навіть маму свою не наважуюсь любити по-справжньому! Бо вона колись помре і тим самим покине мене! Я наважуюся любити лише себе самого, бо тільки так мій об’єкт любові помре зі мною в одну й ту саму мить... і ані смерть, ані час не зможуть нас розлучити. П.: Здається, Ви не наважуєтеся когось полюбити не тільки, щоб не відчувати себе покинутим, але й тому, що не хочете зруйнувати того, кого любите. А.: Однак альтернатива в мене невелика: або втратити, зруйнувавши, або втратити, тому що мене можуть покинути... або ж тому, що мене обмежують у часі — ось Ви, наприклад... П.: Час непідвладний нікому: ні Вам, ні мені... сьогодні час закінчився. (с) Пустовойт, М. (2024). ЧАС ЯК ВНУТРІШНІЙ ОБ’ЄКТ. Український психоаналітичний журнал

[Початок аналізу] Аналізант (А): Я булімік з 14 років... Психоаналітик (П): Які у Вас підстави так думати? [здивовано підіймає очі] А.: Як які? Я весь час думаю про їжу... Я весь час хочу їсти... Я весь час або їм, або вибльовую те, що з'їв... <...> А.: Коли я щось говорив матері про себе приватне, вона завжи використовувала це проти мене і лише ображала... Потім я вже двічі ходив на [психо]терапію і двічі був у клініках — лише марно витратив свій час... <...> П.: Гадаю, Ви часто почуваєтеся самотнім. [насторожившись] А.: Дуже багато часу йде на навчання та роботу... Тому я просто не встигаю завести собі друзів. Моя робота пов’язана з доглядом за людьми з фізичними вадами — вона займає багато часу і не дає мені відчути себе самотнім. П.: Можливо, Ви могли би розповісти про своїх знайомих чи подруг, які коли-небудь були у вас в житті, незалежно від періоду Вашого життя? [емоційно і відверто] А.: У мене ніколи не було справжньої дівчини! І Ви праві, я часто почуваюся самотнім... Коли я ввечері встигаю, то йду до бару, сідаю за барну стійку, випиваю пива та намагаюся зав’язати розмову з барменом... Я чую голоси інших гостей бару, слухаю музику, і моя самотність поступово тане... *** Коментар психоаналітика: У наведеному прикладі, на мою думку, аналізант не має ані сформованого відчуття часу, ані репрезентації «внутрішнього об’єкта», що давало би змогу вести автономне осмислене буття. Пацієнт практично перманентно перебуває в процесі безперервного відтворення «конкретної присутності об’єкта» (їжа, блювота, нескінченне і безрезультатне навчання, робота з людьми, які вимагають постійного догляду тощо). Тільки так у нього виникає відчуття самого себе. Однак це переживання статичне: у ньому роками нічого не змінюється — ані у його стосунках із зовнішнім світом, ані у його внутрішньому світі, як, зрештою, не формується жодниз нових смислових зв’язків. Отже, час у межах суб’єктивного життя пацієнта перестав існувати, адже втратив основні ознаки свого існування — текти (йти, проходити) та приносити із собою зміни (трансформації), у тому числі і конечність (Haesler, 2022). Як тільки у пацієнта виникає місце для змін, він, щоб подолати маніфестувавше (у цьому місці) відчуття невиносимої самотності, йде до бару й одразу ліквідує таку ймовірність надмірним споживанням алкоголю та злиттям зі своїми приятелями у відчутті єдності і взаєморозуміння «без слів»: тобто без обміну символічно артикульованими сенсами, що могли би привести до народження нових ідей, думок, смислових зв’язків, а із цим і принести із собою зміни. Ця теза кореспондує з гіпотезою Вілфреда Біона про те, що немовля відсутність хорошого об’єкта сприймає як присутність поганого об’єкта, що через надмірну тривогу зупиняє сприйняття часу та занурює немовля в анабіоз (Symington & Symington, 1996). Невпинно повторюючи описаний хід подій, пацієнт залишає своє життя в недиференційованому та непроявленому стані, у якому немає місця для часу. (с) Пустовойт, М. (2024). ЧАС ЯК ВНУТРІШНІЙ ОБ’ЄКТ. Український психоаналітичний журнал