Маша поганого не порадить

У Вільнюсі разом із маріупольцями дивилися документальні фільми Суспільного «Алла Горська. Життя як спротив» та «Жевріння. Дерево життя» — про українську мисткиню Аллу Горську та її мозаїки в Маріуполі. 🙏 Аллу Горську вбили совєти у 1970 році. А у 2022-му росіяни пошкодили її мозаїки в Маріуполі. Дуже хочеться вірити, що одного дня ми знову побачимо «Боривітер» і «Дерево життя» в місті біля моря. А поки ця пташка — на ескізі банкноти номіналом 2000 гривень із Василем Стусом. Поетом, який особисто знав Аллу Горську і який теж загинув через переслідування совєтського режиму. Додаю до посту свої фото Маріуполя 2018 року. 🫠

Подивилася другу Практичну магію. Очікувано жахливо, нудно, з дебільним гумором, поганою акторською грою та ідіотським сюжетом. І зовсім ніякої магії. Перший фільм завжди буде в топі найкращіх відьомських фільмів всіх часів

Подкастом більше, подкастом менше. Хто їх рахує? Буду з пані Іларією говорити про укркультуру в Литві і не тільки. Перший випуск дивимося тут: https://youtu.be/nupjNmXuQxs?is=a6fwQshq_DetOKnS Слухати можна тут: https://open.spotify.com/episode/74aHWmXcBvq4kCT5xA153I?si=bmLYmCtZR7qql3OjPWnbfQ

Коли до деяких постів про Маріуполь шукаю фото, то натрапляю на різні блоги у живому журналі (він досі існує на болотах) від росіян, які поперлися в окупацію досліджувати "звільнене місто". Це окрема категорія туризму, де вони ходять розйобаним Маріуполем і кайфують від руїн та новобудов. Але це найактуальніший ресурс нових фото. Ось вам листопад 2025 і самісенький центр. Красиво, атмосферно, містично. Ще обожнюю їх коментарів у форматі подвигів дідів, а цього чела взагалі кайфова історія, що він не міг заснути, бо енергетика у місця негативна.

За цей рік зробила буквально кілька постів про Маріуполь в окупації. Завжди під ними збираються або аноніми, або якісь російсько-сепаратиські чуваки/чувіхи з інших країн/росії, щоб сказати - тепер жити стало краще, а буде й ще краще. І всі відбирання майна, знесення будинків, комунізація, фашинізація - це кайф та добре. Деякі з цих коментаторів - справжні люди. Їх завжди відправляю на кладовище та нахуй. Без сантиментів, підбирання слів та діалогів з совістю. Здавалося б, нікому той Маріуполь не здався, але ніт. Хочуть, мріють, чіпають без дозволу, сниться він їм у бурхливих снах, їдуть, купують житло, насолоджуються МОЇМ Маріуполем. Тому посилаю нахуй та спонсорую обстріли росії. Без жодної агресії, ненависті та злості. Це в мене громадянський обов'язок, звичка:)

Кілька днів не можу перестати думати про Гавань у Маріуполі, будинки якої росіяни планують знести і впихнути туди новобудови з видом на море та роздовбаний Азовсталь. Розумію, що вони в окупації скоро все, що вціліло знесуть, але не можу з тим змиритися. Це ж і є той самий старий Маріуполь, це ж його не добили три війни і надцять боїв за місто. А тепер його не буде.

Поділилась думками щодо Дня міста в Маріуполі (там нема тригерів якшо шо) https://youtube.com/shorts/KYYhUY5FlFE?is=1o02qwGn6MTtLmDv

Побачила у Фейсбук малюнок художника руху «Нова об'єктивність» Вілла Амельна (Will Ameln) (німець, 1899-1977), зроблений під час німецької окупації. Вид на залізну дорогу вздовж пляжу до порту. І ось це думаю, що пройдуть десятиліття і ми будемо роздивлятися малюнки Маріуполя, зроблені руснею в цей час. І нічого боліти вже не буде. Ну точніше не ми, а наші діти та онуки.

Благодійний футбольний матч на підтримку України у Литві 🇺🇦🇱🇹 Грали вільнюський «Жальгіріс» і «Джюгас» із Тельшяю. Почалося все дуже зворушливо: українські прапори всюди, оркестр грає наш гімн та литовський, у перервах лунають пісні «Воплі Відоплясова» та Go_A, у футболістів на рукавах пов’язки в кольорах українського прапора. Під час матчу збирали гроші на автомобілі швидкої допомоги для України — і зібрали гарну суму. Долучайтеся до збору Blue/Yellow — телефонуйте 1482 або донатьте на їхньому сайті. Ми вже! Було навіть відеопривітання від Андрія Шевченка. А потім стадіон дружно скандував «ПТН ХЙЛО», і культурна програма вечора остаточно вдалася 😅 Ми, до речі, абсолютно випадково сіли поруч із фанатами «Джюгаса», хоча прийшли вболівати за Вільнюс. Але після двох годин поруч із ними я полюбила і «Джюгас» (команду, сир я вже люблю). А ще суттєво розширила свій словниковий запас литовської лайки :))) Потім пішов дощ. Бо який литовський футбол без дощу? Нам безкоштовно видали дощовики, а трохи згодом над стадіоном з’явилася райдуга 🌈 Сервіс 10/10: спочатку намочили, потім компенсували спецефектами. А тепер найкраще. Рахунок відкрив українець Іван Литвиненко з Дніпра, який тепер грає за Жальгіріс. Литвиненко у Литві! Після цього всі почали фолити і збирати жовті та червоні картки. Одного з гравців довелося забрати з поля на швидкій — тут уже без іронії, скорішого йому одужання. А другий гол «Жальгіріса» забив… теж українець — Станіслав Біленький з Донецька! Тобто прийшла я у Вільнюсі на матч литовських команд, а два голи забили хлопці з Дніпра і Донецька. Ну що тут скажеш. Українці всюди 😅🇺🇦 Дякую, Литво, за цей вечір і за підтримку України! 🇱🇹❤️🇺🇦 З Днем Незалежності. Донатьте, допомагайте країні, їй це зараз потрібно!

каньє вест виступить в росії, як чудово,що я не слухаю його з 2016го..... мені так соромно, що у шкільні роки я вважала його класним і нетакусею. загалом є в мене цілий список козлів, кого я слухала, мені дуже дуже шкода

Маріупольська Миша на литовському балконі

Нарешті доїхала до Парку Європи під Вільнюсом. Це музей просто неба, де серед лісу розмістили понад 100 скульптур митців із десятків країн. Тут можна годинами гуляти, знаходити несподівані артоб'єкти, фотографуватися й іноді сперечатися із самим собою, чи це справді мистецтво, чи просто дуже велика металева/кам'яна штука. Найвідоміший об'єкт тут: LNK Infotree. Вона складається з майже трьох тисяч старих телевізорів і навіть потрапила до Книги рекордів Гіннеса як найбільша скульптура такого типу. А Ленін у самому центрі — зовсім не випадково. Це нагадування про те, що будь-яка пропаганда рано чи пізно опиняється там, де їй і місце: серед вимкнених екранів та на звалищі історії. Задумка така була у 1990х, коли здавалося, що радянський союз вмер. Зараз ми розуміємо, що ленін ще живий і 12 років бомбить донбас. Трошки 14 євро за квиток жме, але життя зараз дороге, мистецтво тим паче. Ще трошки розстроїв старенький ресторан, який ніби зупинився у 1990х, і навіжені комарі в лісі. Ну і дуже іронічні скульптури росіян та американців. Про них трошки пізніше розповім.

Дуже сподобався новий Людина-павук. Це класне попкорнове кіно про супергероїв. Жанр зараз в стагнації, тому навіть добротний фільм сприймається як манна небесна. Тут нормальна історія, класні екшн сцени, адекватний антигерой (це дуже рідко в таких фільмах), гумор і найкраща гра Тома Холланда серед всіх його марвеловських фільмів. В принципі я люблю його версію павука, і загалом павуку пощастило з екранізаціями. Ми маємо еконічного Тобі Майгваєра нульових, фактично ідеальна супергеройська історія, потім досить непоганого Ендрю Гарфілда та дуже людяного смішного Тома. Всі фільми про павука можна спокійно дивитися, і все завдяки тому, що над ними працюють Sony та моя улюблена Емі Паскаль (загугліть над якими фільмами вона працює). Поки Марвел вмирає від фансервісу, а DC не може нормально перезапустити хоч когось, крім Бетмена — у павучка все добре. Окремий респект команді Джекі Чана, яка ставила сцени бійки в новому фільмі. Перфексьойн. Ну і Лузер Tame Impala тепер стоїть на репіті в плейлісті!

Лежу на пляжі. Насолоджуюся сонечком. І чую дитячій голос українською мовою радісно кричить: "Я шахед". Відкриваю очі, сідаю, озираюся. Малий років 3-4 бігає поруч з розкритими руками, імітуючи літак.

Дуже класний текст про Маріуполь від викладача МДУ Сергія Пахоменко: про нашу дивну ідентичність і виокремленість від всього. Моя мала батьківщина це не шахти, терикони, степи, а щось своє, унікальне, дивне і вже забуте: https://uamoderna.com/blogy/mariupol-epitafiia/

Випуск про Маріуполь від нашого з Поліною подкасту Погулянка. Розказую найцікавіші, на мою думку, факти, легенди та спогади про рідне місто (тільки хороші!). Знято, змонтовано та розказано дуже непрофесійно, але ми тільки починаємо цей шлях, і треба набити руку. Буду вдячна вашим переглядам, коментарям та репостам. Youtube https://www.youtube.com/watch?v=jctxmSGz-9A Youtube Music https://music.youtube.com/watch?v=jctxmSGz-9A&si=1BuhLXPPQC-R9Xw- Spotify https://open.spotify.com/episode/5YqyQrgD1fmxVt6fzEFi0A?si=qSc7B55ES_uQ6SPgEDWG4g

Я чомусь не очікувала, що «Одіссея» Нолана стане для мене фільмом жахів, а ще розіб'є серденько розмовами про дім. Це дійсно один із найпрекрасніших та наймасштабніших фільмів сьогодення. Хайп навколо нього цілком виправданий, а хейт можна пережити. Красивий, масштабний, із чудовим акторським складом і новим авторським поглядом на один із найвідоміших сюжетів у світі. Напишу свій відгук без спойлерів (у Нолана дійсно є що проспойлерити). Уся ця технологічна метушня зі зйомками на IMAX-камери мала сенс, бо я ніде не бачила такого красивого моря. Завжди думала, що жодна камера не здатна передати всю красу хвиль і сонячних відблисків на них, але тут море виглядає дуже фактурним, живим і страшним. Візуально світ «Одіссеї» неймовірно красивий, але всередині нього живуть жахливі монстри, і люди серед них – найжорстокіші. Ті, хто звик до карикатурних казочок і голлівудських екранізацій «Одіссеї», грецьких міфів чи «Трої» з Бредом Піттом, будуть шоковані тим, як пригоди Одіссея з легкої руки Нолана перетворюються на справді моторошні випробування, які здатні пережити не всі. Одіссей тут майже не видає своїх класичних жартів чи прислів'їв, а вся його хитрість, кмітливість і винахідливість перетворюються на суцільний інстинкт виживання – будь-якою ціною, навіть із порушенням усіх законів і моральних норм. Він професійний убивця, безпринципний командир, готовий жертвувати іншими заради спільної вигоди, але водночас відчуває відповідальність за кожне своє рішення. Уся його героїчність полягає в тому, що він вижив, а інші – ні. У всіх пригодах він радше тікає від небезпеки, ніж героїчно зустрічає її. Це природний людський інстинкт, який в Одіссея працює сильніше, ніж у решти. Нолан навіть роки забуття інтерпретує як спробу ментально втекти від спогадів про все пережите. Мені місцями здавалося, що Одіссея жорстко накриває ПТСР після війни та подальших випробувань. А розмови з богами цілком можуть виявитися галюцинаціями. Цю версію вже встигли заклеймити «лівацькою», «антивоєнним висером», де Нолан проводить паралелі між Троянським конем та атомною бомбою. Але роздуми про пам'ять трагедій як ключ до розуміння сьогодення, про людство, яке не вчиться на власних помилках, є майже в кожному його фільмі – від «Дюнкерка» до «Оппенгеймера». Та хіба він неправий у тому, що війна – це зло? Одіссей не хотів іти на цю чужу війну. Його солдати теж. І переможці в ній явно не бенкетують на лаврах. Важливо, що режисер дає голос Сінону – простому воїну, синові вівчаря. Війни та битви зазвичай розповідають історії царів, генералів і полководців, але за ними стоять тисячі історій безіменних солдатів. А головний герой хоче повернутися додому, якого вже не існує. Ітака вже не та. Одіссей теж. Ми всі хочемо повернутися у стан «до», але це неможливо. Ніколи вже не буде так, як раніше. Українці після 2022 року це добре розуміють. Удома його теж не чекають як героя: купа самозванців претендує на його місце, і лише дружина, син, старий товариш та пес – ось усі, хто ще пам'ятає про нього. У цій історії трагедія нашаровується на трагедію, і навіть кмітлива вигадка про Троянського коня стає початком знищення цілого міста, а не величним подвигом Одіссея. Героїчний епос перетворюється на трагедію поколінь під неймовірну музику Людвіга Йоранссона, який вдихнув у звучання давньогрецьких інструментів справжній біль і жах. Акторська гра тут на дуже високому рівні: дуже влучний Метт Деймон, сильна Енн Гетевей, розгублений Том Голланд. Хоча погоджуся, що зірковий склад місцями відволікав від самого фільму. Мої найулюбленіші перформанси тут у другорядного складу з менш відомими іменами: Хімеш Патель у ролі заступника Одіссея, неймовірний Джон Легуізамо як сліпий вірний слуга, Елліот Пейдж у ролі наляканого солдата Сінона та Саманта Мортон у моторошній ролі Кірки. Єдиний, хто мене бісив, – Роберт Паттінсон у ролі карикатурного антигероя. Але, можливо, він мене так вибісив саме тому, що дуже добре зіграв цю падлюку.

Подивилася байопік «Майкл» — і він виявився дуже посереднім. Усі музичні номери зняті красиво. Племінник Майкла виконав справді чудову роботу: він дуже схожий на нього і зовнішністю, і пластикою. Але проблема в тому, що всі ці виступи вже існують в оригіналі, і з самим Майклом вони, звісно, сильніші. Між музичними сценами — короткі, дуже картонні діалоги. Відчувається, що головний виконавець усе ж не професійний актор, а всі досвідчені актори навколо нього ніби раптом забули, як грати. У підсумку поєднання музичних номерів і розмовних сцен виглядає як нарізка окремих епізодів. Можливо, щось загубилося на монтажі, але маємо те, що маємо. Я чомусь очікувала, що фільм буде присвячений насамперед сольній кар'єрі Майкла. Натомість майже половину часу займає історія The Jackson 5. Так, нам показують його творчий шлях і травми дитинства, але все це надто затягнуто. Ми майже пів фільму чекаємо на його шалений успіх і великий прорив, а коли нарешті доходимо до цього моменту, йому приділяють буквально п'ять хвилин, після чого стрімко перескакують через найважливіші події. Я б скоротила історію дитинства до хвилин двадцяти й далі вже нормально розповідала біографію. Так, нам обіцяють другий фільм, але й до першого вже дуже багато запитань. Я дивилася його з людиною, яка не дуже добре знає біографію Майкла, і багато моментів доводилося пояснювати. Складається враження, що фільм робили насамперед для фанатів. Найбільша проблема стрічки — вона місцями просто нудна. І це при тому, що біографія Майкла Джексона неймовірно насичена й драматична. Думаю, свою роль зіграла родинна цензура (виробництво контролювала родина Джексонів), а також небажання деяких відомих людей бачити себе у фільмі. Наприклад, немає Джанет Джексон і Даяни Росс, хоча їхня роль у його житті була значною. Загалом шкода, що образ Майкла після його смерті формують люди, з якими за життя в нього були складні стосунки. Я почала активно слухати Майкла років у п'ятнадцять, а вже потім дізналася про всі звинувачення. Для мене це досі внутрішня дилема, бо я не вмію повністю розділяти автора і його творчість. Коротше кажучи, після перегляду залишилося дуже сумбурне й трохи сумне враження. З такої історії можна було зробити значно сильніше кіно.