О, Горчинська 🇺🇦

​​Нещодавно разом з колегою проводили тренінг для представників і представниць громадських організацій, які працюють з темою туберкульозу. Їхнім запитом було навчитися ефективно комунікувати з медіа, пропонувати свої теми так, щоб про них хотіли знімати класні сюжети та випускати цікаві матеріали. Проте в цьому пості хочу поділитися деякими цікавими спостереженнями щодо мови: лексики, яку використовують зараз НГО, які працюють з темою туберкульозу, і яку радять до вжитку всім іншим у публічній комунікації. Так, наприклад, рекомендується уникати слова "випадки" або "кейси" для позначення статистики. Натомість заміняти їх на слово "люди". Тобто не "100 випадків туберкульозу", а, умовно, "100 людей, хворих на туберкульоз". Таким чином демонструється такий собі людиноцентричний підхід, коли ми не називаємо людей "випадками". Ще один цікавий момент - це уникати слова "пацієнти". Знов таки, ми можемо замінити на "люди", якщо пишемо щось від себе. Вважається, що "пацієнтами" інших можуть називати лише безпосередньо лікарі, відповідно до свого статусу. А якщо ми - не медики, то і пацієнтами інших теж називати не можемо. Ну і ще деякі рекомендації, які, в принципі, є доволі банальними, але все одно не всі їх дотримуються: не використовувати звороти типу "страшна хвороба", "смертельне захворювання", "страждають від жахливої недуги". Тобто не надавати зайвого емоційного забарвлення, навмисне згущуючи фарби, і не додавати трагізму. Це стосується будь-яких тем про здоров'я, а не лише туберкульозу. Ну і також нагадую, що ось тут є ціла методичка щодо того, як висвітлювати цю тему журналістам. А фото зі згаданого тренінгу - в якості ілюстрації.

Нещодавно записала для сайту "Жінки в медіа" три історії про те, як українські журналістки поєднують материнство і роботу. Почитайте - вони всі дуже відверті та щирі, кожна історія відрізняється 💔 Такі жінки для мене - справжні героїні.

Моя участь у тренінговій програмі для журналістів ІTP не минула дарма. Колективним рішенням наша група вирішила, що проєкт, який придумали в рамках навчання, не має пропадати. А тому зареєстрували ГО "Клуб Відповідальних Медіа". Чим буде займатися ця організація, коротко тут. А всі деталі - ще попереду 😉

Отже, як і обіцяла, зібрала в окремий пост посилання на матеріали, які вийшли в рамках цьогорічного курсу з «Чутливої журналістики». Нагадую, що учасниці та учасники працювали над ними разом зі своїми менторками, журналістками Олесею Бідою, Катериною Лихогляд, Галиною Корбою та Анастасією Іванців. 📍Сварки з батьками, допити на кордоні та статус нерезидента. Анексія Криму очима журналістки з Євпаторії. Перша частина і друга частина. 📍Від безпліддя до вагітності. Історія Катерини Ткач, яка народила за допомогою ЕКЗ після 10 років лікування Я зрозуміла, що вже доросла, але ніколи не жила в родині". Чому інтернати - не місце для дітей 📍"Ми повинні боротись до останнього": як родичі зниклих безвісти та полонених військових обʼєднуються в пошуках 📍Пошук нової сексуальності у поранених військових. Як працює сексуальна реабілітація? 📍 «У нас нічого не змінилося, у нас тато є». Як жителька Сумщини шукає безвісти зниклого чоловіка-військового 📍"Я все життя відчувала себе прибульцем": як живеться людям з РДУГ під час війни 📍"Коли в тебе дитина з аутизмом, у кишені — нуль гривень, борги в школі, й твій чоловік іде на війну, ти не розумієш, що робити". Історія волонтерки Олесі Корженевської 📍Чи відомі імена росіян, які вбили у Маріуполі литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Що розповіла дружина? 📍"Мам, я назад не повернусь”. Історія Романа “Моряка” Власенка, який звільняв рідний Тростянець 📍Бюрократія коштує пораненим бійцям здоров’я і навіть кримінальних справ: що досі заважає реабілітації воїнів в Україні 📍“Відчувається, ніби ти перед телевізором із десятком сюжетів, і при цьому потрібно щось робити”: що таке РДУГ і чому це не про виховання? 📍"Наше покликання – допомогти своїм". Діаспора в Греції підтримує українців 📍"Мої однокласники не усвідомлюють і частини правди": як діти ВПО переживають булінг у нових школах 📍"Борися там, бо я борюся тут": історія нареченої морського піхотинця, який вже другий рік у полоні Деякі матеріали ще у процесі, тож тут зібрано не всі лінки. Проте дуже рекомендую ознайомитися із тим, що є. Приємного читання 📑

Ще одне інтерв'ю з однією з фіналісток цьогорічної Премії Гонгадзе - з журналісткою -розслідувачкою, керівницею агенції Слідство. Інфо Анною Бабінець. Поговорили про те, як змінилася розслідувальна журналістика в Україні за останні десять років, та чи змінився портрет середньостатистичного фігуранта антикорупційних розслідувань, та чи відчувають медійники тиск і переслідування у зв'язку з професійною діяльністю.

21 травня 2024 року вручать Премію імені Георгія Гонгадзе. Цього року фіналістками вперше за всю історію Премії стали троє жінок. Тож починаю ділитися інтерв'ю з ними, але по черзі. З ведучою радіо, продюсеркою та колишньою головною редакторкою Громадського радіо говоримо про коло тем, близьке мені професійно: чутливу журналістику, роботу з темою травми, проживання горя, а також обговорюємо виклики сучасності для професії та роль жінок в сучасній сфері медіа в Україні. Почитати можна ось тут.

​​'Сьогодні відбувся випускний мого курсу "Чутлива журналістика", який вже вдруге проводимо спільно з Media Development Foundation. Учасники і учасниці презентували свої матеріали, які робили в рамках курсу, та розповіли про нюанси, пов'язані з підготовкою цих матеріалів. Серед тем, які брали в роботу, зокрема такі: булінг дітей ВПО у школах, життя людей із РДУГ під час війни, історії родин, чиї близькі - військові - зникли безвісти або перебувають в полоні, інтеграція підлітків, які раніше перебували в інтернатних закладах, у родинах та суспільстві, та багато іншого. Чимало запропонованих тем - такі, в яких доводиться ходити по лезу ножа, щоб зберігати баланс, дотримуватися етики і в той же час максимально об'єктивно і повно показати реальність. Думаю, окремим постом запощу лінки на ці тексти, щоб ви могли почитати при нагоді. А поки хотіла би подякувати всім, хто дотичний до цього проекту, за те, що він відбувся вже вдруге. Адже чутлива журналістика зараз у фокусі, й це дуже важливо.

​​Вище розповідала трошки про наш візит у різні європейські редакції в рамках програми для журналістів від N-Ost. Так ось, коли ми були у італійській газеті Il Foglio, яка багато пише про Україну, вони запропонували нам зробити наступну коллаборацію. Кожен і кожна з групи мали написати по коротенькому абзацу про те, як війна в Україні змінила наше сьогодення, побут, звичне життя, як вплинула на нього. З цього газета сформувала окрему шпальту і надрукувала її. Те, що вийшло, додаю у вкладенні - звісно, це італійською, проте можна і через гугл-перекладач.

Ще на початку повномасштабної, коли я саме застрягла у Німеччині, трохи працювала з європейськими журналістами, допомагаючи їм шукати героїв і перекладати на англійську якусь корисну інформацію про Україну. Тоді до мене звернулася одна знайома журналістка з Румунії, яка писала текст про трактор як один із символів українського супротиву. Бо її дуже вразило, що фермери попри все хотіли вчасно почати тоді посівну - навіть попри обстріли і снаряди, які стирчали з полів. Як на тракторах зупиняли ворожі БРТи, про завод ХТЗ у Харкові, і про те, як земля годує українців. Ця тема дуже цікава і глибока: про стосунки українців із і землею і тягу до землі. "Можливо, люди так емоційно реагують на насіння, тому що для них це — певний спосіб переключитись і подумати про майбутнє, про те, що у них виросте. Вони через це пройдуть, врешті-решт все буде добре, буде знову врожай. Ви точно знаєте, що буде весна, і ви посієте, і воно зійде. В часи абсолютної невпевненості, як зараз, це — щось, що залишається незмінним, дає людям надію", - так розповів мені у інтерв'ю Володимир Кадигроб, засновник Seeds for Ukraine. Ця ініціатива надає допомогу фермерам з деокупованих територій, чиї городи і поля постраждали від обстрілів, замінувань тощо. Їм надають насіння та пропонують встановлювати у громах теплиці - для того, щоб ці люди могли і далі займатися справою свого життя.

​​Отже, обіцяла розповісти ще одну історію про Італію. Стосується вона візиту у редакцію видання L'Espresso. Один з блоків на зустрічі з нами тамтешні журналісти вирішили присвятити Андреа Роккеллі - італійському журналісту, який загинув у 2014 році під Слов'янськом, коли поїхав туди висвітлювати війну на Донбасі. Нагадую, що у вбивстві Роккеллі звинувачували українського військового Віталія Марківа. У липні 2019 італійський суд визнав його винним, а у листопаді 2020-го Марківа повністю виправдали. Отже, на зустрічі в L'Espresso одна тамтешня журналістка спочатку чомусь почала викладати нам всі й так давно відомі факти щодо загибелі Роккеллі, та намагалася з'ясувати нашу позицію. Мовляв, що ми думаємо з цього приводу. Складно було сказати, що вона хотіла почути: я, наприклад, думаю про це тільки що суд виправдав Марківа, а отже, на цьому в принципі можна поставити крапку. Проте загалом з цієї зустрічі склалося гнітюче враження, ніби якогось виправдання вони хочуть від нас, від групи українських журналістів, які приїхали до їхньої редакції через 10 років після інциденту, коли він, здавалося б, вичерпався. Важливе питання, яке поставили цій журналістці наші колеги: чому ви взагалі вважаєте, що це було саме вбивство? Чому позиціонуєте цю загибель саме так? Адже на війни гинуть сотні журналістів, і це не можна назвати "вбивством". Воєнний злочин - так. Загибель під обстрілами - так. Цілеспрямоване вбивство? Навряд. Наша співрозмовниця намагалася апелювати тим, що, мовляв, Роккеллі ж був вдягнений так, що по розпізнавальним знакам можна було зрозуміти, що він журналіст. Що він цивільний, і не вбивати його. Розгледіти у приціл. Натомість, побачивши, що він нібито вийшов з піднятими руками, по ньому все одно відкрили вогонь. Очевидно, що ця журналістка погано уявляє собі війну і те, в яких масштабах і з якою жорстокістю вбивають цивільних, зокрема й журналістів. І підняті руки, каска і бронік "преса" взагалі не важать нічого. Приклад, який ми їй навели - Макс Левін. Та немає впевненості, що вона зрозуміла. Взагалі здалося, що для неї ця історія з Роккеллі - про щось особисте, бо говорила вона емоційно, швидко, з тремтячими руками, і, здавалося, от-от заплаче. Особливо коли їй намагалися пояснити, що у деяких моментах все працює взагалі не так. Але це ще не кінець. Вже після зустрічі ми нагуглили її статтю про Роккеллі в тому-таки L'Espresso. І в ній: "убивство", "український воєнний злочин", і нібито відсутність правосуддя. З джерел - тільки спілкування з батьками Роккеллі. Даю лінк - там все італійською, але гугл-перекладач допоможе.