Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

У християн деколи виникають запитання, на які, гадаю, нам ніхто не дасть відповіді. Трапляються й запитання, відповіді на які я навряд чи коли-небудь дізнаюся; якби я таки їх озвучив, ба навіть у кращому світі, то, наскільки розумію, скоріш за все отримав би відповідь, яку вже почув був колись інший, набагато величніший запитувач: “Яке тобі до того діло? Ти йди за мною”. Просто християнство #lewisdaily #merechristianity

"Пересічному читачеві богослов'я не потрібне, - казали мені. - Дайте йому просту, практичну релігію". Я до цієї поради не прислухався. Не думаю, що пересічний читач насправді такий дурний. Богослов'я, чи то пак теологія, - це, буквально, "наука про Бога", а мені здається, що кожна людина, яка бодай трохи думає про Бога, хотіла б отримати якомога ясніше й точніше уявлення про Нього. Ви ж не діти, то навіщо ставитися до вас як до дітей? Зрештою, я добре розумію, чому деякі люди богослов'я просто не сприймають. Пригадую, одного разу, коли я мав зустріч з пілотами королівських ВПС, підвівся один літній уже, бувалий у бувальцях офіцер і сказав: "Мені вся ця балаканина ні до чого. Але, щоб ви знали, я теж людина віруюча. Бог є - це мені відомо. Якось уночі у пустині, сам-один, я відчував Його присутність. Це неймовірна тайна. І саме тому я не вірю ні на гріш в усі ці прилизані догмочки і формулки, якими ви нас тут частуєте. Та й кожному, хто пережив таку зустріч сам, усе це видасться страшенно дріб'язковим, педантичним і несправжнім". У певному сенсі я був з тим чоловіком цілком згідний. Гадаю, він, імовірно, й справді пережив тоді в пустині достеменне досвідчення зустрічі з Богом. Коли ж згодом, уже після цього пережиття, йому випала нагода ознайомитися з правдами християнської віри, то для нього це дійсно стало переходом від чогось дуже справжнього до того, що аж таким справжнім не здається. Щось подібне, мабуть, відчуває той, хто, погулявши берегом Атлантичного океану, розглядає потім цей-таки океан на мапі: тут теж відбувається перехід від чогось реального до не такого реального, від справжніх хвиль до клаптика розфарбованого паперу. Проте справа тут ось у чому. Припустимо, мапа - це справді клаптик розфарбованого паперу, та треба пам'ятати ще про дві речі. По-перше, її створено на основі знань сотень і тисяч людей, здобутих під час плавання у цілком реальному Атлантичному океані. Таким чином, вона ввібрала в себе досвід не менш реальний, ніж досвід, який ви здобуваєте на пляжі; тільки-от ваш досвід - це лише, скажімо, один погляд, тоді як у мапі злилася докупи сила-силенна розмаїтих поглядів і досвідчень. По-друге, якщо ви зібралися кудись поїхати, мапа буде для вас просто незамінна. Доки ви вдовольняєтеся прогулянками по пляжі, дивитися на море, звісно, значно цікавіше, ніж на мапу. Та якщо вам треба добратися до Америки, мапа принесе користи значно більше, ніж ці прогулянки. Богослов'я ж подібне на таку собі мапу. Просто вивчати основи християнського вчення і розмірковувати про них, якщо ви на цьому й зупинитеся, - це, ясна річ, досвід не такий, сказати б, справжній і хвилюючий, як те, що пережив у пустині згаданий офіцер. Учення - це не Бог, а лише своєрідна мапа. Та це мапа, що спирається на досвід сотень людей, які стрічалися з Богом по-справжньому; порівняно з тим, що спізнали вони, ті переживання чи побожні почуття, які можуть випасти нам із вами, видаватимуться вкрай примітивними і розмитими. Поза тим, якщо ви хочете дістатися кудись далі, без мапи вам ніяк не обійтися. Хоч подія, яка трапилася в пустині з тим офіцером, була вельми справжня і, безумовно, хвилююча, та ніяких наслідків вона не мала, адже нікуди не вела. Жодної користи з неї не добудеш. Фактично, саме у цьому й криється секрет привабливости такої-от розпливчастої, невиразної релігії, яка зводиться до всіляких ідей про відчуття Бога у природі і такого іншого. Саме лиш збудження - і жодної тобі праці; щось подібне на споглядання хвиль, які накочуються на берег. Та якщо вивчати Атлантику у такий спосіб, то до Ньюфаундленду вам не дістатися; так само й вічного життя не здобудеш, просто відчуваючи Божу присутність у квітах або в музиці. З іншого боку, тільки розглядаючи мапи, ви нікуди не потрапите; для цього треба вийти в море. Опинившись же в морі без мапи, ви постійно наражатиметесь на всілякі небезпеки. Просто християнство #merechristianity #простохристиянство #lewisdaily

Після свого навернення я роками не молився за готовими текстами, крім «Отче наш». Власне кажучи, я намагався взагалі молитися без слів, не висловлювати свої думки. Навіть молячись за інших, я старався не називати їх поіменно, а радше уявляти їх собі. Я й досі вважаю безсловесну молитву найліпшою (тільки б її осилити!). Але тепер я бачу, що намагаючись її зробити своїм хлібом насущним, я переоцінював свої розумові та духовні сили. Щоб безсловесна молитва була успішною, треба бути в чудовій формі. Інакше це скотиться до простих фантазій чи емоцій. Вдавані ж почуття – жалюгідні. Як нагряне прекрасна мить, коли Бог зволить нам по-справжньому молитись безсловесно, то лиш безумець відкине подібний дар. Він, однак, дарує його не нащодень (принаймні, мені). Моя помилка полягала в тому, що Паскаль, якщо пам’ять мені не зраджує, звав «помилкою стоїцизму»: гадати, неначе можеш завжди те, на що спроможний лиш іноді. Листи до Малкольма #lewisdaily #letterstoMalcolm

Як сказав кращий за мене письменник, наше наслідування Бога в цьому житті – наше вольове наслідування, що відрізняється від будь-якої подібности, якою Він наділив нашу природу чи стан – повинно бути наслідуванням воплоченого Бога. Нашим взірцем є Ісус, не лише на Голгофі, але й у майстерні, на дорозі, серед натовпу з галасливими вимогами і сердитим спротивом, що не давали усамітнитися та спокійно відпочити. Бо це, будучи таким незвичним атрибутом Божественного життя, є, як виявляється, не лише подібним, але самим Божественним життям, що функціонує за людських обставин. Чотири Любові #lewisdaily #thefourloves

Промокод "LEWIS" надає 10% знижки на замовлення на сайті "Свічадо"

📘“Доки не маємо облич» (1956) — останній і, на думку багатьох критиків, найглибший художній роман видатного мислителя та письменника Клайва Стейплза Люїса. Це зріле, психологічно напружене переосмислення античного міту про Амура та Психею, розказане від імені Оруал, старшої сестри Психеї. Усе своє життя Оруал ховає обличчя під цупким серпанком, ведучи запеклу внутрішню суперечку з богами. 🌱Це історія про любов, що перетворюється на токсичне володіння, про травми, які ми ховаємо під масками, та про крик людської душі, яка вимагає від Бога правосуддя, але натомість постає перед правдою про себе. Чи здатні ми почути відповідь Творця, доки не скинемо власні серпанки? 🌱“Доки не маємо облич” - шедевр інтелектуальної прози, який сам автор вважав своїм найкращим художнім твором. Співавторкою цього тексту та головним критиком його чернеток стала дружина письменника Джой Девідмен. Саме завдяки їй голос Оруал звучить настільки проникливо, психологічно точно та переконливо.

...я вважаю важливим дивитися на темні часи, які ми переживаємо, обравши правильну точку зору. Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над прірвою. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися. Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність... Ми завжди маємо давати відповідь на запитання: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім спасіння наших душ?" Сьогодні, до цього запитання додається ще одне: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім війни?" Навчання у воєнний час #lewisdaily #LearningInWarTime #МиЗУкраїни🇺🇦

Так, осінь насправді - найкраща пора року; і я думаю, чи не є старість найкращими днями життя. Але, як і осінь, вона проходить. З листування #lewisdaily

🌝🍁 Це потворне літо нарешті закінчилося і чудові осінні барви, аромати та температури повернулися. Завдяки цьому, ми змогли прекрасно погуляти в суботу: це був прохолодний, вітряний день і після обіду ми вирушили... З листуванням із Артуром Грівзом, жовтень, 1916 #lewisdaily

Любов завжди там, де добро. Добро завжди там, де любов…✨ «Просто християнство»

Перейматися власною дорослістю, захоплюватися дорослим лише тому, що воно доросле, червоніти від підозри в дитячості — це ознаки дитинства та підліткового віку. І в дитинстві та юності вони є, в міру, здоровими симптомами. Юні створіння повинні хотіти рости. Але переносити цю стурбованість дорослістю в середній вік чи навіть у ранню зрілість — це ознака справжньої затримки розвитку. Коли мені було десять, я читав казки потайки й соромився б, якби мене застали за цим. Тепер, коли мені п'ятдесят, я читаю їх відкрито. Коли я став чоловіком, я відкинув усе дитяче, зокрема й страх видатися дитиною та бажання бути дуже дорослим. Сучасний погляд, як на мене, містить хибне уявлення про зростання. Вони звинувачують нас у затримці розвитку, тому що ми не втратили смак до того, що любили в дитинстві. Але ж хіба затримка розвитку полягає не у відмові втрачати старе, а в неспроможності додати нове? Тепер я люблю рейнське вино, яке, я певен, мені б не сподобалося в дитинстві. Але я досі люблю лимонад. Я називаю це зростанням або розвитком, тому що я збагатився: там, де раніше я мав лише одну втіху, тепер маю дві. Але якби мені довелося втратити смак до лимонаду, щоб набути смак до вина, це було б не зростання, а просто зміна. Тепер я отримую задоволення від Джейн Остін і Троллопа так само, як і від казок, і я називаю це зростанням; якби мені довелося втратити казки, щоб осягнути романістів, я б не сказав, що виріс, а лише, що змінився. Дерево росте, додаючи кільця; поїзд не росте, залишаючи одну станцію позаду й пихкаючи до наступної. Насправді все ще серйозніше і складніше. Думаю, моє зростання так само очевидне, коли я тепер читаю казки, як і коли читаю романістів, адже зараз я отримую від казок більше задоволення, ніж у дитинстві: будучи здатним вкласти більше, я, звісно, й отримую більше. Але я не наголошуватиму на цьому тут. Навіть якби це був просто смак до дорослої літератури, доданий до незмінного смаку до дитячої, це додавання все одно мало б право називатися «зростанням», а процес простого відкидання одного пакунка при підніманні іншого — ні. Звісно, правда, що процес зростання принагідно й, на жаль, передбачає деякі втрати. Але не в цьому сутність зростання, і точно не це робить зростання гідним подиву чи бажаним. Якби це було так, якби відкидання пакунків і залишання станцій позаду були сутністю та чеснотою зростання, чому ми повинні зупинятися на дорослості? Чому б тоді слова «старечий» або «сенільний» не мали бути такими саме термінами схвалення? Чому нас не вітають із втратою зубів та волосся? Деякі критики, здається, плутають зростання з ціною зростання, а також прагнуть зробити цю ціну набагато вищою, ніж вона має бути за природою. Три способи писати для дітей #lewisdaily #lewisweek

Я продовжую йти стежкою життя у моєму задоволено-грішному, безбожному стані, думаючи про веселу зустріч з друзями, призначену на завтра; або зайнятий неважкою роботою, яка сьогодні лестить моєму самолюбству; чи заклопотаний підготовкою до свята; занурений у нову книжку, — як раптовий біль у животі, що загрожує серйозною хворобою, чи заголовок в газеті, який повідомляє про загрозу знищення всіх нас, розкидає весь цей замок з карт. Спершу я відчуваю пригнічення, все моє маленьке щастя виглядає, як поламані іграшки. Тоді, повільно і неохоче, мало-помалу, я намагаюся відновити у собі той стан душі, який повинен бути у мене в будь-який час. Я нагадую собі, що всі ці іграшки ніколи не повинні були заволодіти моїм серцем, що моє справжнє добро лежить в іншому світі і моїм єдиним скарбом є Христос. І, можливо, з ласки Божої, я досягаю успіху, і протягом одного-двох днів стаю сотворінням, свідомо залежним від Бога, яке черпає свої сили з належного джерела. Але коли момент загрози минає, все моє єство знову схиляє мене до іграшок: я навіть стараюся, хай пробачить мені Бог, прогнати з голови те єдине, що підтримало мене під час загрози, тому що тепер воно асоціюється з нещастям цих декількох днів. Таким чином, жахлива необхідність страждань аж занадто очевидна. Бог мав мене лише протягом сорока восьми годин і то лише за допомогою погрози забрати від мене все інше. Тільки-но Він на хвилину сховає цей меч, як я стаю, немов щеня після ненависного купання, що струшує з себе останню краплю і біжить геть, щоб знову повернути собі свій звичний бруд, якщо не у найближчій купі гною, то на першій- ліпшій клумбі з квітами. Ось чому страждання не можуть припинитися, аж поки Бог не побачить, що ми виправились, або ж поки Він не побачить, що ми невиправні. Проблема страждання #lewisdaily #TheProblemOfPain

Учителі скажуть вам, що найледачіший учень у класі - це той, хто наприкінці навчального року працюватиме найважче. Вони не жартують. Якщо ви дасте двом учням завдання, наприклад, довести якусь геометричну теорему, то той, хто готовий докласти зусиль, постарається її зрозуміти. Натомість ледачий спробує просто завчити доведення напам'ять, бо для цього сильно напружуватися не треба. Та коли вони через півроку готуватимуться до іспиту, ледачому доведеться довгими годинами впрівати над підручником, аби розібратися з тим, що старанний давно вже збагнув і з приємністю виконає за кілька хвилин. У підсумку ледачий учень муситиме попрацювати більше. Можна поглянути на все це й інакше. Під час битви або сходження на гору часто виникає необхідність у певній дії, яка потребує неабиякої відваги, але в кінці виявляється й найбезпечнішою. Якщо ж ви від неї ухилитеся, то вже за кілька годин можете потрапити у справжню халепу. Боягузливий учинок найчастіше - ще й найнебезпечніший. Просто християнство #merechristianity #простохристиянство #lewisdaily

З Днем Незалежності України нас! 🇺🇦 ...(патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів... Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, поїздів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме. ...Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму.  ...ті, хто не любить своїх земляків зі села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили. ...патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим. Чотири любові #lewisdaily

...безоглядна скорбота не пов’язує нас із померлими, а відкраює нас від них. Це стає дедалі зрозумілішим. Саме в моменти, коли відчуваю найменший смуток — зазвичай моє занурення в ранкову ванну є одним із таких — Г. спадає мені на гадку у своїй цілковитій реальності, своїй інакшості. Не такою, як у мої найгірші хвилини — уся у віддаленому ракурсі, ужалюгіднена й усерйознена моїми стражданнями, — а такою, якою вона насправді є. Це добре і збадьорливе відчуття. Я, здається, пам’ятаю — хоча зараз не можу процитувати жодної — усілякі балади й народні казки, у яких померлі кажуть нам, що наше оплакування чинить їм якусь кривду. Вони благають нас припинити. У цьому може бути значно більше глибини, ніж я вважав. Якщо так, то покоління наших дідів дуже далеко збочило. Увесь той (іноді довічний) ритуал скорботи — відвідування могил, дотримання річниць, залишання порожньої спальні точнісінько такою, якою її тримали «відійшлі», не згадування померлих узагалі або завжди особливим голосом, чи навіть (як це робила королева Вікторія) щовечірнє виставлення одягу померлого на вечерю — це своеpідна муміфікація. Усе це робить мертвих іще мертвішими. Чи це й було (несвідомо) їхньою метою? Тут може ховатися щось дуже примітивне. Зберегти мертвих остаточно мертвими, переконатися, що вони вже не повернуться поміж живих — це головний клопіт дикого розуму. За будь-яку ціну змусити їх «завмерти». Звісно ж, такі ритуали насправді лише підкреслюють їхню мертвість. Можливо, цей результат і не надто небажаний, принаймні не завжди, як вважають ритуалісти. Та не моє завдання їх судити. Усе це здогадки. Краще притримаю язика за зубами. Для мене в будь-якому разі план дій простий. Я звертатимуся до неї якнайчастіше в радості. Я навіть вітатиму її сміхом. Що менше я оплакую її, то, здається, ближче я до неї. Чудовий план. На жаль, його неможливо дотримуватися. Цієї ночі знову відкрилося все пекло молодого горя; божевільні слова, гірка образа, тріпотіння в животі, жахлива нереальність, заливання слізьми. Бо в час скорботи нічого не лишається «завмерлим». Людина постійно виринає з певної фази, але та завжди повторюється. Знову і знову. Усе повторюється. Чи ходжу я колом, чи насмілююся сподіватися, що рухаюся по спіралі? Але якщо таки спіраль, сунуся я нею вгору чи вниз? Як часто — чи ж назавжди? — неосяжна порожнеча дивуватиме мене цілковитою новизною і змушуватиме сказати: «До цього моменту я ніколи не усвідомлював своєї втрати»? Раз за разом відрізають ту саму ногу. Перше занурення ножа в плоть відчувається знову і знову. Кажуть, «боягуз умирає багато разів»; як і кохана людина. Хіба той орел не знаходив у Прометея щоразу свіжу печінку, щоб побекетувати нею? Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Утім не можна заперечувати, що в певному сенсі я «почуваюся краще», і заразом приходить певний сором і відчуття, що людина зобов’язана плекати, живити й усіляко продовжувати своє нещастя. Я читав про це в книжках, але мені ніколи й не снилося, що відчую це на собі. Певен, Г. цього не схвалила б. Вона порадила б мені не бути дурнем. Так само, я цілком упевнений, зробив би й Бог. То що за цим стоїть? Частково, без сумніву, гординя. Ми хочемо довести собі, що ми коханці неабияких масштабів, трагічні герої, а не просто рядові у величезній армії скорботних, які гарують, витискаючи з поганої роботи все можливе. Але це ще не все пояснення. Гадаю, із цим теж плутанина. Насправді ми не хочемо, щоб скорбота, з її першими муками, продовжувалася і тривала: ніхто б не хотів. Але ми прагнемо чогось іншого, частим симптомом чого є скорбота, і тоді ми плутаємо цей симптом із самим явищем. Я вже писав, що втрата коханої людини — це не усікання подружньої любови, а один з її етапів — як медовий місяць. Ми лише хочемо добре й віддано прожити кожну фазу нашого шлюбу, зокрема й цю. Якщо боляче (а так точно буде), ми сприймаємо біль як необхідний елемент цього періоду. Ми не хочемо ховатися від нього ціною відступництва чи розлучення, удруге вбиваючи так свого померлого. Ми були одним тілом. Тепер, коли його розтято на дві частини, нам не хочеться вдавати, що ми досі одне, ціле й довершене. Ми будемо й далі одружені, далі закохані. Тому нам іще болітиме. Але якщо ми розуміємо себе, то зовсім не шукаємо болю заради болю. Що менше його, то краще, поки триває шлюб. І що більше радости може бути у шлюбі між померлими й живими, то краще. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Невже так швидко можна пережити це? Але слова двозначні. Сказати, що пацієнт оговтується після операції з видалення апендикса — це одне; а що оговтується після ампутації ноги — зовсім інше. Після такої операції людина або помирає, або кукса загоюється, і тоді безперервний біль минає. Невдовзі пацієнт відновить сили і зможе тупцювати на дерев’яній нозі. Він «пережив це». Але він, цілком імовірно, усе життя відчуватиме періодичні болі в куксі (можливо, доволі сильні) і назавжди залишиться одноногим. Навряд чи буде момент, коли він забуде про це. Купання, одягання, сідання і вставання, навіть лежання в ліжку — усе буде іншим. Його спосіб життя зміниться. Усілякі задоволення і заняття, які він колись сприймав як належне, доведеться скасувати. Обов’язки теж. Зараз я вчуся пересуватися на милицях. Можливо, невдовзі зможу отримати дерев’яний протез. Але я більше ніколи не стану знову двоногим.

Потрібно сприймати «насилається, щоб випробувати нас» правильно потрібно сприймати «насилається, щоб випробувати нас» правильно. Бог не експериментував із моєю вірою чи любов’ю, щоб з’ясувати їхню якість. Він уже знав. Але я не знав. У цьому судовому процесі Він змушує нас зайняти лаву підсудних, місце для свідків і крісло судді водночас. Він завжди знав, що мій храм — картковий. І єдиний Його спосіб змусити мене усвідомити цей факт — розвалити цей храм. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved

Мені здається, я починаю розуміти, чому скорбота нагадує тривожну невизначеність. Значна кількість намірів, які вже стали для нас звичними, втратили свій сенс. Думка за думкою, почуття за почуттям, дія за дією мали передбачати Г. Тепер їхня ціль зникла. Я за звичкою продовжую припасовувати стрілу до тятиви, та невдовзі згадую і вимушений опустити лук. Стількима дорогами можна дійти до думки про Г. Отож вирушаю однією з них. Але зараз там непрохідний блокпост. Так багато доріг колись; так багато глухих кутів тепер. Бо добра дружина вміщує в собі так багато особистостей. Ким тільки не була для мене Г. Вона була моєю дочкою і моєю матір’ю, моєю ученицею і моєю вчителькою, моєю підданою і моєю повелителькою; і завжди, залишаючись усім тим, також моєю вірною товаришкою, подругою, спільницею, бойовою посестрою. Моєю коханкою; але водночас усім, чим узагалі був для мене будь-який друг (а в мене є добрі друзі). Можливо, навіть і чимось більшим. Якби ми ніколи не закохалися, ми б однаково завжди були разом, провокуючи скандали. Це те, що я мав на увазі, коли одного разу похвалив її за «чоловічі чесноти». Але вона скоро усікла це, запитавши, чи сподобалося б мені, якби мене нахвалювали за мої жіночі чесноти. Це була гарна відсіч, люба. І все ж було в тобі щось від амазонки, щось від Пентесілеї та Камілли. І ти разом зі мною раділа, що це було. Ти була щаслива, що я розпізнав це в тобі. Соломон називає свою наречену Сестрою. Чи може жінка бути повноцінною дружиною, якщо на якусь мить, у якомусь певному настрої, чоловік не відчує ледь не жагу назвати її Братом? «Він був надто ідеальним, щоб тривати довго», — так мені хочеться сказати про наш шлюб. Але це твердження може мати двояке значення. Може звучати похмуро й песимістично — ніби Бог, тільки-но побачивши двійко своїх створінь щасливими, обірвав це («Припиніть негайно!»). Наче Він схожий на хазяйку званої вечірки із хересом перед вечерею, яка роз’єднує двох своїх гостей, тільки-но поміж ними проявляються ознаки повноцінного діалогу. А також моє формулювання може означати: «Шлюб досяг належної йому досконалості. Став тим, чим і мав стати. Тому, звісно ж, він не продовжуватиметься». Ніби Бог сказав: «Добре. Ви впоралися із цією вправою. Я дуже задоволений. Тепер ви готові перейти до наступної». Коли ви навчилися розв’язувати квадратні рівняння й отримуєте від цього задоволення, ви не вправлятиметеся в них вічно. Учитель поведе вас далі. Переживаючи Горе #lewisdaily #aGriefObserved