Сашко Обрій. Поезія

НА ЛІНКОЛЬНА Рожеві пасма в небі, наче драма, що з днем, і з травнем мирно догора на Лінкольна, тим паче Авраама, куди мене прибила ця пора... Тепер отут, у спальному районі, де гавкіт псів з міських особняків й ранковий передзвін церковних дзвонів вплітаються у хмарива м'які. Де линуть молитви за оборонців, де місто Лева, стишуючи тон, мов спину вигріваючи на сонці, замріяно гойдає Балатон.* Де стишуються ритми і манери й городи із балкона гріють зір. Де в шахи у дворі пенсіонери рубаються щодня на свій манір. Де зелено і всюди кучеряво, скрізь парки – мов турботливі жінки. І слід простиг скаженої орави, що серце міста в біг жене стрімкий. Де вулиця Тичини, Хвильового, Мазепи, Цісик, Миколайчука. Й здається, що для щастя більш нічого не треба, тільки серце і рука. Щоб все це відчувати і писати, і жінці зізнаватись в почуттях. Всміхається до мене бородатий з хмаринок Лінкольн, з ним вітаюсь я... А в кремовому небі серпокрильці про літо сповіщають і про те, що ми йдемо з країною по криці у світлий час, що з пІтьми проросте! © Сашко Обрій. * назва одного з районів Львова, про який розповідає у вірші ліричний герой.

ЗОМБІ Вечірнім містом Лева, наче зомбі, з мобілками, прирослими до вух, жіночі сновигають генофонди, солодкі, мов чарки від медовух. Жінки й мужчини, вирячивши очі, посилюють сідниць сліпе тертя, спішать, спішать, спішать, неначе хочуть при цьому обігнать саме життя. В поквапливості жити, непомітно тікаєм від життя ще далі ми. Думками і бажаннями вагітні, гвалтуємо безбожно кожну мить. Чи чуєм в спішці смак Життя справдешній, ковтаючи хвилини, мов фастфуд? Коли, в яких обставинах і де ж в нім зійшов зі стежки й різко збочив люд? Так хочеться побути трішки в тиші. Так мріється спинить прекрасну мить. А місто стрімко душить невротичність. Ба ліфт – і той закритися спішить!.. © Сашко Обрій.

ГАЛИЦЬКИЙ ХРУЩ Я – галичанин, юний хрущ. На сонці гріюсь тихо. Гуду, сідаючи на кущ, на тротуар, на стріху. Чи постарію в самоті, чи капцем хтось наступить – діла нехитрі і прості доробить мій наступник. Я не турбуюся про те: я в дзені, тут і зараз. Моє безжурне черевце ніщо в житті не "парить": ні жар, ні холод, ні війна, ні смерть, ні безгрошів'я. Для мене це не новина. Я просто жити вмію. Умію дякувать за все, що стріну по дорозі. Куди життя не занесе – я завжди вдячний бозі. Тому стурбованих людей проблеми не збагну я. Допоки час невпинно йде, його не гаю всує. Чи то лечу, чи то присів, – мене навчили діти життю радіти попри всі стрімкі його кульбіти. Двигун мій крилами бринить, внизу – нервові люди. Кудись втекла чергова мить – такої більш не буде... Тож за наступною лечу, щоб за хвоста зловити. Награвшись з нею досхочу, радітиму, мов діти. © Сашко Обрій.

АВТО-СТРАДНИК Щораз нові скрипучі гальма мені жалілися й хвалились. Їх вислуховувала спальня – аж світ ставав від них немилим! Поліцій крякалки-сигнали свого давали колориту. А водії безбожно гнали повз мене вдаль свої корита. Навперегін носилось панство. Здавалось, – то гриміли танки. Стихало тільки в комендантську годин на кілька, до світанку. Знов ґвалтували час ранковий – аж з-під коліс летіли іскри! Бряжчала бідна Наукова і весь район здригавсь Франківський. Від хазяїв вищали й авта – їм теж доводилось боліти! Здавалось: в сідлах космонавти чимдуж пришпорили боліди. Цей дім мій спокій перекреслив. Але нема на теє ради, коли живеш на перехресті, де спарувались автостради... © Сашко Обрій. 27.04.24