Вже доступно! Дослідження Telegram за 2025 — головні інсайти року 
27 SHADOW STRIKE
Відкрити в Telegram
Бойова робота дронів і артилерії в єдиній зв’язці тіньової 27-ї. Історії реальних воїнів, та погляд на війну через техніку і людей.
Показати більшеКраїна не вказанаКатегорія не вказана
6 344
Підписники
-1224 години
+197 днів
+1430 день
Архів дописів
6 342
+3
Важка, виснажлива, але надзвичайно важлива робота - щоденна реальність розрахунку САУ 2С22 «Богдана».
Попри втому, складні умови та постійну небезпеку, хлопці продовжують виконувати завдання за призначенням. Кожен постріл - це результат злагодженої роботи команди, холодного розрахунку та сталевих нервів.
Артилерія не любить поспіху, але й не прощає помилок. Тут важлива кожна дія: від підготовки гармати до точного наведення та швидкої зміни позиції.
Це важка праця, яку рідко видно, але саме вона наближає щодня нашу Перемогу!
6 342
Анатолій Іванович зараз у відпустці, хоча відпочинком це назвати важко — здебільшого лікує спину, що «нагадала» про себе за роки війни. Вдома, у рідних на Сумщині, господарство вимагає рук, але чоловік лише розводить ними: «Воно ніби й роботи повно, і те треба підлатати, і там підправити, а як прихопить — то хоч вовком вий. Що його робити, хто знає?» — усміхається він. Ця посмішка — щира й трохи втомлена — належить людині, яка за свої 56 років встигла змінити не одну професію, але на кожній зрештою стала незамінною.
До великої війни він два десятиліття крутив кермо, поки хвороба спини не змусила поставити крапку. Тоді Анатолій Іванович вирішив, що з водінням зав’язав назавжди, і перекваліфікувався на зварювальника на місцевому підприємстві. Проте 24 лютого 2022 року все пішло не за планом.
«Я як завжди пішов на роботу, — згадує чоловік. — Там і почув це коротке, наче постріл, слово — війна. Звісно, вже не до роботи було. Відразу пішов до військкомату, а він зачинений. А по обіді у рідному місті вже опинилися в оточенні. Довелося чекати березня, поки росіян не погнали з Сумщини. Я знову туди, у війсккомат».
За батьком до військомату пішов і син Ігор. Цей момент Анатолій Іванович згадує з особливим щемом:
«На другий день дивиться на мене син і каже: «Тату, а ти чого мене з собою не взяв?». Мені тоді серце обірвалося. А кому ж хочеться, щоб діти воювали? Ми, старші, тому й ішли першими, добровільно, щоб молодих захистити, щоб вони цього жаху не бачили. Але що вдієш, як син для себе все вирішив...»
Служать разом у 27-й окремій артилерійській бригаді імені кошового отамана Петра Калнишевського. Були в одній батареї, буквально плече до плеча.
«Чи легше, коли син поруч? — перепитує він. — І так, і ні. З одного боку, бачиш його кожен день, знаєш, що живий. А з іншого — за нього хвилюєшся вдесятеро більше, ніж за себе. Потім наші шляхи розійшлися: Ігор вивчився на сержанта, зараз він командир відділення в іншій батареї. Головне, що робимо спільну справу, кожен на своєму місці».
Хоча Анатолій колись обіцяв собі більше не сідати за кермо, на фронті вибору не було. Довелося приборкувати багатотонних гігантів. Починав оператором важкої транспортно-заряджальної машини, а далі — «Урагани», «Урали», «Камази», «Крази». Але й навички зварювальника не пропали дарма. Зараз він не просто водій, а й «технічний лікар» — майструє антидронові «мангали», ремонтує техніку. Каже коротко: «Роботи вистачає».
Про бої на Донеччині та звільнення Харківщини чоловік говорить неохоче. Згадує лише моменти, коли життя трималося на волосині:
«Бувало всяке. Одного разу касетні снаряди пролетіли так близько, що аж повітря біля вуха свиснуло. Знаєте, в такі секунди не думаєш ні про що. Боюся навіть уявити, що було б, якби влучило хоч на кілька метрів ближче. Бог милував».
Людей у підрозділі за цей час поменшало: хтось пішов за віком, хтось перевівся. Але для Анатолія побратимство — це не прості слова
«Люди різні, буває, що психологічно людина просто «вигорає», виснажується до краю. Але військове братерство — це те, на чому все тримається. Без цього відчуття ліктя, без впевненості, що тебе підтримають, жити й воювати було б неможливо. Це щось таке, що залишається з тобою назавжди».
У відпустці, попри болі в спині, він не відмовляє родичам, якщо треба щось підварити. А ще — малює. Це захоплення з’явилося як порятунок від важких думок у хвилини відпочинку на позиціях. Понад сто українських прапорів, розписаних його рукою, тепер прикрашають бліндажі побратимів. Також Анатолій малює годинники, які передає волонтерам для зборів на потреби ЗСУ.А ще пейзажі, портрети близьких людей.
«Чого я хочу? Щоб нарешті настав мир, — каже старший солдат. — Найстрашніше на війні — це коли гинуть діти. Хочу, щоб вони жили в безпеці, щоб люди повернулися до своїх домівок, до нормального життя. Ми за це там і стоїмо».
