Forpost

🙈Богохульники з «95 кварталу» тепер із пафосом святкують «справжнє» Різдво 25 грудня. Ті самі, що роками глузували з віри, Церкви, священників і святинь. Ті самі, для кого хрест був реквізитом, а Різдво — декорацією для жарту. 🙏Спаси Господи християн від супостатів!☦

Еммануїл Метаксакіс: масон та Константинопольський патріарх, який просував календарну реформу серед православних Еммануїл (Мелетіос) Метаксакіс (1871–1935) — одна з найспірніших фігур у сучасній історії православної церкви. Його життя й діяльність поєднували високі церковні посади та приховану політичну і соціальну активність, включно з участю в масонських колах. Мелетій Метаксакіс був посвячений у масонство 20 березня 1910 року в ложі «Гармонія» (ΑΡΜΟΝΙΑ) у Константинополі під егідою Великого Сходу Греції, незадовго до його обрання єпископом Кітіона на Кіпрі. Його членство задокументовано в офіційних записах Великої ложі Греції, де він зарахований до числа відомих грецьких масонів. Метаксакіс став єдиним в історії православ’я, хто одночасно займав найвищі посади у кількох автокефальних церквах: • Митрополит Кітіону (Кіпр) — 1910 рік • Митрополит Афін — 1918–1920 роки • Вселенський Патріарх Константинополя — 1921–1923 роки • Патріарх Олександрійський — 1926–1935 роки Деякі історики та релігійні критики пов’язують його масонські контакти з прагненням до екуменізму. Вважають, що ці ідеї безпосередньо впливали на його політику та церковні реформи, зокрема на календарну реформу 1923 року. Під головуванням Метаксакіса відбувся Всеправославний конгрес у Константинополі, на якому ухвалили новоюліанський календар: • Нерухомі свята були синхронізовані з григоріанським календарем, що використовується у світському житті. • Пасхалія (дата Пасхи) залишилася за юліанським календарем. Ця реформа викликала серйозні суперечки серед православних віруючих, особливо серед традиціоналістів, які вважали нововведення порушенням канонічної традиції. Історія Метаксакіса демонструє, що церковні реформи в православ’ї, за якими стоять масонські чи зовнішні впливи, ризикують призвести до розколу та втрати єдності. Джерела: https://orthodoxwiki.org/Meletius_IV_%28Metaxakis%29_of_Constantinople https://www.orthodoxhistory.org/2020/08/24/a-brief-life-of-meletios-metaxakis/ Спаси Господи християн від супостатів!

☦28 грудня Церква вшановує всіх Кримських святих, серед них — святителя Луку (Войно-Ясенецького). Святий Лука — видатний хірург і сповідник віри, народжений у Керчі. Лікар, професор, архієпископ, який поєднав науку й служіння Богу. Він пережив арешти, тюрми й заслання, але не зрікся Христа. Навіть у неволі лікував людей, а під час війни рятував поранених як головний хірург госпіталів. Автор знаменитих «Нарисів гнійної хірургії», лауреат Сталінської премії, архієпископ Сімферопольський і Кримський. Осліпши, продовжував звершувати Літургію. Після смерті за його молитвами відбуваються зцілення. 📽 Фільм про святителя Луку: https://youtu.be/1YgQakm8aJM?si=n-lLaIRaFA1XmuqT Фото з відкритих джерел 🙏Святитель Лука моли Бога о нас!☦

Прочитати спогади в онлайн можно за посиланням: http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ukazatel-po-avtoram/avtory-ee/12631-dnevniki-sergeya-efremova-1923-1925 Нагадаємо, 24 грудня 2025 року Кабмін погодив указ Президента Володимира Зеленського, яким на 7 січня ­— день Різдва Христового — запроваджують нове професійне свято — День програміста... Спаси Господи християн від супостатів!

Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности. Поодбирали, напр., церкви у старого духовенства й пооддавали «живцям» — і враз церкви спорожніли, тільки піп та дяк та 3-4 цікавих з публіки, хоч під церквою чимало людей збирається. Одбуваються під церквами цікаві диспути, живці доводять, що вони такі самі, як і старі. «Коли такі самі, то нащо ж вони у наших старих священиків церкви поодбирали та вам оддали?..» «Благодать з церков тепер на небо полетіла, —толкується друга. — От чому як од живців церква до наших одходить, то її пересвячують, щоб благодать вернулася». В Покровськім монастирі одну церкву — за добру плату: оренда церков — вернули назад старим, і цяя церква повнісенька, що й не протовпитися, а зараз же поруч «жива» стоїть порожнісенька. У Вознесенській церкві один з старих попів перейшов до «живців». Коли він іде до церкви, йому кричать з юрби: «Руда собака! Каїн! Піди повісся...». Росте зненависть запекла, шалена. А на чию користь? І кому це потрібно?» «9 січня. ...Спокусився колядками й пішов до Андріївської церкви послухати. Там почастували двома казаннями мало не по годині кожне (от не вміють люде мовчати!), а тоді проспівали кілька колядок. Проспівали так, що втратилась простота й безпосередня урочистість цих прегарних і високо стильових пісень, і вийшла чехівська ренікса (чепуха)». 1926 рік. «7 січня. Щороку відбувається в ці дні мовчазний, але запеклий бій. Влада об'являє Різдво по старому стилю робочим днем – обиватель (робітник і службовець) мовчки це приймає, але робить усе, щоб на роботу не вийти. Йдуть навіть на хитрощі. Наприклад, зрікаються святкувати Різдво по новому стилю — і совітські газети тріумфують, добачаючи в цьому антирелігійність, — але з умовою святкувати потім день за власним вибором і вибирають той день, на який припадає Різдво по старому стилю. Так само з торгівлею. Вчора нібито був день не торговий і всі торгували; зате сьогодні - ніби будень — і на базарах ні лялечки, так само й крамниці всі зачинені. Не розумію, що за охота давати бій на цьому пункті з явним нахилом до поразки. А тим часом це уперто з року на рік пророблюється з однаковим результатом. Сьогодні, напр[иклад], школи одчинені і по класах сидить 3-4 чоловіка учнів. Решта не приходять. Уважається проте, ніби наука відбулася. Учителі, певна річ, мусять іти до школи. Кому цей самообман потрібний?» 1928 рік. «7 січня. Різдво. Всі на службі, на роботі і лаються та никають з кутка в куток, щоб швидше покінчити осоружний службовий день та податися додому або в гості. Не розумію, кому потрібна цяя комедія роботи? Хіба ad majorem комунізму gloriam... 9 січня. Колядки в Софії. Народу повнісенько, так що не те яблуку - гороху ніде впасти. Чудові мелодії лунають під високим склепінням і настроюють зібраних на урочистий, піднесений тон. Концерти з колядок, що так чудово проходили колись у Коши- ця, тепер заборонено, і в результаті повнісінька церква людей, - мабуть, для більшого тріумфу антирелігійної пропаганди: і знову важко зрозуміти безглузду заборону, що призводить до цілком протилежних наслідків. Написав - В.Перетцеві, В.Бузескулові, М.Слабченкові.» «28 грудня. Історія з ялинкою. Стрельнуло щось у голову нашим господарям: перед святом заборонили ялинку та ще й скаже- ну проти неї агітацію розвели і попів «при сей верной оказии» ще і ще раз вилаяли. Але... Виявилось, що Сорабкоп заготовив бага- то цяцьок на ялинку. Довелося ті цяцьки викинути і на тому втратити. І от - посунулись назад. Ялинку дозволили. Що там принципи перед прибутками! Одно тільки дивно: чим думають у цій крамничці? Спершу розмахнуться й бахнуть, а потім починають розважати - що з того вийде. А опріч конфуза, нічого не виходить. І так у всьому і завжди, а надто, коли виявиться невигода. Крамничка, скрізь крамничка!» Джерело: Єфремов С.О. Є92 Щоденники, 1923-1929. - К.: ЗАТ «Газета «РАДА», 1997.

Різдво 7 січня під забороною більшовиків: щоденник опору Сергія Єфремова «Совість української нації»,- так сучасники називали Сергія Єфремова, відомого громадсько-політичного діяча України, заступника голови Центральної Ради, академіка і віце-президента Всеукраїнської Академії наук, літературознавця і публіциста, одного із засновників і співробітників газети «Рада». У 1930 р. його було засуджено по сфабрикованій справі «Спілки визволення України» до розстрілу, який потім замінено на 10 років ув'язнення. Майже повністю відбувши свій термін, С.Єфремов загинув десь у нетрях ГУЛАГу . Його Щоденники - унікальне відтворення історичних подій, що призвели до втрати нашої незалежності та спотворення духовності нації. Щоденники, які майже 70 років знаходились в архівах КДБ. Особливу цінність мають нотатки, присвячені так званому «совєтському Різдву» — спробі більшовицької влади насильно нав’язати новий календар, зруйнувати традиційний ритм життя та викорінити святкування Різдва Христового 7 січня. Зі щоденникових записів 1923–1929 років ми бачимо, як: • влада оголошувала церковні свята «робочими днями»; • торгівлю й базари примусово відкривали; • антирелігійна пропаганда викликала не покору, а тихий, впертий опір; • народ продовжував святкувати, попри заборони, штрафи й агітацію. * * * * * 1923 рік «25 грудня. Совітське Різдво. Але якесь злодійське: всюди позапірано, але як постукати до крамниці, то крадькома, озираючись, пустять. Кажуть, що профспілки звеліли по новому стилю святкувати і не штрафують, якщо кого спіймають, що ламає свято. Робітники ж, мабуть, святкуватимуть і по новому, й по старому. З Мирним, власне з біографічним матеріялом, скінчив. Умовився з кооператорами щодо переписування творів Мирного і завтра маю вертатись до Києва — до літа, коли доведеться ще раз приїхати». 1924 рік «6 січня. На Фундуклеївській вул[иці] з якогось часу з'явилась вивіска: «УкрГосСпирт». Наливки, настойки... Нарешті докотились! Згадується анекдот: Стрівся на тім світі Микола II з Леніним. «А, що, Ілліч, горілку продаєте? — «Продаємо». — «А скільки градусів? — «38». — «І варто ж було за 2 градуси таку веремію здіймати!».. І дійсно...» «7 січня. Уви! Сьогодні зранку навіть мій градусник показує 14° нижче 0, — отже навсправжки буде мабуть з 20. Вода ще не замерзла, але як такий мороз постоїть кілька день, то напевне замерзне. Тоді начувайся лиха! Сьогодні Різдвяні свята по старому календарю. Звелено працювати, але і праці нема, і не святкують. Службовці пішли на службу, щоб, покрутившись трохи, повтікати, а робітники, здається, й зовсім на роботу не стали. Ще одна з тих тихих поразок власти, за які вона не признається, але на які уперто налазить, не розуміючи, що найбільш безнадійна боротьба — то боротьба з побутом. Легше десять раз подолати військову силу, ніж виграти найменшу справу на побутовому фронті. Церкви повні народу, а крамниці позамикано й на базарах ні лялечки, хоч учора був спеціяльний наказ, щоб базар таки одбувся. Року 1921-го Великдень припав на 1 травня — і на Першотравневі маніфестації не прийшло жадної душі. Довелося заднім числом публікувати, що їх одкладено через якусь марну причину. Торік на Різдвяних святах комсомольці справляли свої гульбища лиш для самих себе та військового ескорту, яким себе оточили зі страху перед тим народом, задля якого гульбища ті ніби уряджувались. Цього року вже й не потикалися з ними. Напевне можна сказати, що антирелігійна пропаганда в тих формах, в яких провадиться, досягає протилежних наслідків, викликаючи скрізь насамперед обурення проти некультурности пропагаторів». 1925 рік «7 січня. Різдво по старому стилю, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні — і вибрали Різдво по старому стилю.

Концерти з колядок, що так чудово проходили колись у Коши- ця, тепер заборонено, і в результаті повнісінька церква людей, - мабуть, для більшого тріумфу антирелігійної пропаганди: і знову важко зрозуміти безглузду заборону, що призводить до цілком протилежних наслідків. Написав - В.Перетцеві, В.Бузескулові, М.Слабченкові.» «28 грудня. Історія з ялинкою. Стрельнуло щось у голову нашим господарям: перед святом заборонили ялинку та ще й скаже- ну проти неї агітацію розвели і попів «при сей верной оказии» ще і ще раз вилаяли. Але... Виявилось, що Сорабкоп заготовив бага- то цяцьок на ялинку. Довелося ті цяцьки викинути і на тому втратити. І от - посунулись назад. Ялинку дозволили. Що там принципи перед прибутками! Одно тільки дивно: чим думають у цій крамничці? Спершу розмахнуться й бахнуть, а потім починають розважати - що з того вийде. А опріч конфуза, нічого не виходить. І так у всьому і завжди, а надто, коли виявиться невигода. Крамничка, скрізь крамничка!» Джерело: Єфремов С.О. Є92 Щоденники, 1923-1929. - К.: ЗАТ «Газета «РАДА», 1997. Прочитати спогади в онлайн за посиланням: http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ukazatel-po-avtoram/avtory-ee/12631-dnevniki-sergeya-efremova-1923-1925 Нагадаємо, 24 грудня 2025 року Кабмін погодив указ Президента Володимира Зеленського, яким на 7 січня ­—  день Різдва Христового — запроваджують нове професійне свято — День програміста... Спаси Господи християн від супостатів!

Торік на Різдвяних святах комсомольці справляли свої гульбища лиш для самих себе та військового ескорту, яким себе оточили зі страху перед тим народом, задля якого гульбища ті ніби уряджувались. Цього року вже й не потикалися з ними. Напевне можна сказати, що антирелігійна пропаганда в тих формах, в яких провадиться, досягає протилежних наслідків, викликаючи скрізь насамперед обурення проти некультурности пропагаторів». 1925 рік  «7 січня. Різдво по старому стилю, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні — і вибрали Різдво по старому стилю. Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности. Поодбирали, напр., церкви у старого духовенства й пооддавали «живцям» — і враз церкви спорожніли, тільки піп та дяк та 3-4 цікавих з публіки, хоч під церквою чимало людей збирається. Одбуваються під церквами цікаві диспути, живці доводять, що вони такі самі, як і старі. «Коли такі самі, то нащо ж вони у наших старих священиків церкви поодбирали та вам оддали?..» «Благодать з церков тепер на небо полетіла, —толкується друга. — От чому як од живців церква до наших одходить, то її пересвячують, щоб благодать вернулася». В Покровськім монастирі одну церкву — за добру плату: оренда церков — вернули назад старим, і цяя церква повнісенька, що й не протовпитися, а зараз же поруч «жива» стоїть порожнісенька. У Вознесенській церкві один з старих попів перейшов до «живців». Коли він іде до церкви, йому кричать з юрби: «Руда собака! Каїн! Піди повісся...». Росте зненависть запекла, шалена. А на чию користь? І кому це потрібно?»  «9 січня. ...Спокусився колядками й пішов до Андріївської церкви послухати. Там почастували двома казаннями мало не по годині кожне (от не вміють люде мовчати!), а тоді проспівали кілька колядок. Проспівали так, що втратилась простота й безпосередня урочистість цих прегарних і високо стильових пісень, і вийшла чехівська ренікса (чепуха)». 1926 рік. «7 січня. Щороку відбувається в ці дні мовчазний, але запеклий бій. Влада об'являє Різдво по старому стилю робочим днем – обиватель (робітник і службовець) мовчки це приймає, але робить усе, щоб на роботу не вийти. Йдуть навіть на хитрощі. Наприклад, зрікаються святкувати Різдво по новому стилю — і совітські газети тріумфують, добачаючи в цьому антирелігійність, — але з умовою святкувати потім день за власним вибором і вибирають той день, на який припадає Різдво по старому стилю. Так само з торгівлею. Вчора нібито був день не торговий і всі торгували; зате сьогодні - ніби будень — і на базарах ні лялечки, так само й крамниці всі зачинені. Не розумію, що за охота давати бій на цьому пункті з явним нахилом до поразки. А тим часом це уперто з року на рік пророблюється з однаковим результатом. Сьогодні, напр[иклад], школи одчинені і по класах сидить 3-4 чоловіка учнів. Решта не приходять. Уважається проте, ніби наука відбулася. Учителі, певна річ, мусять іти до школи. Кому цей самообман потрібний?» 1928 рік. «7 січня. Різдво. Всі на службі, на роботі і лаються та никають з кутка в куток, щоб швидше покінчити осоружний службовий день та податися додому або в гості. Не розумію, кому потрібна цяя комедія роботи? Хіба ad majorem комунізму gloriam... 9 січня. Колядки в Софії. Народу повнісенько, так що не те яблуку - гороху ніде впасти. Чудові мелодії лунають під високим склепінням і настроюють зібраних на урочистий, піднесений тон.

Детальніше про те як московсько-більшовицькі окупанти примушували українців у 1923-1929 рр відзначати Різдво Христове Григоріанським календарем 25 грудня, і забороняли 7 січна, з копіями тодішніх календарів які все це підтверджують, також читайте у моїй нотатці посилання на яку дам в коментарі. Маємо знати про справжні споконвічні українські національні традиції та історію їх захисту від окупаційних реформ, а не брехливу пропаганду якою отруюють українців неокомсомольці, які хочуть бути «как всє», а не самими собою. Джерело: http://histpol.pl.ua/ru/biblioteka/ukazatel-po-avtoram/avtory-ee/12631-dnevniki-sergeya-efremova-1923-1925#179 Перш ніж подати уривки щоденників спочатку згадаємо, ким був їх автор. Сергій Олександрович Єфремов народився 18 жовтня 1876 (у с. Пальчик, Звенигородський повіт, Київська губернія за часів російсько-царської окупації, нині Черкащина) —  український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марко Вовчок, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше. Репресований московсько-радянським окупаційним режимом 1930 року у результаті сфабрикованого процесу Спілки визволення України. За три місяці до закінчення терміну покарання, 31 березня 1939,  загинув у Владімірській в'язниця на московії. Посмертно реабілітований 1989 року. Подаємо уривки записів зі щоденника Сергія Єфремова, які стосуються подій пов’язаних зі святкуванням Різдва Христового та ще деяких аспектів новорічних свят, в Україні 1923-1929 рр., під московсько більшовицькою окупацією.  Хоча весь щоденник є дуже цікавим джерелом про ситуацію в Україні під московсько-більшовицькою окупацією у 1920-х роках. *   *   *   *   * 1923 рік «25 грудня. Совітське Різдво. Але якесь злодійське: всюди позапірано, але як постукати до крамниці, то крадькома, озираючись, пустять. Кажуть, що профспілки звеліли по новому стилю святкувати і не штрафують, якщо кого спіймають, що ламає свято. Робітники ж, мабуть, святкуватимуть і по новому, й по старому. З Мирним, власне з біографічним матеріялом, скінчив. Умовився з кооператорами щодо переписування творів Мирного і завтра маю вертатись до Києва — до літа, коли доведеться ще раз приїхати». 1924 рік «6 січня. На Фундуклеївській вул[иці] з якогось часу з'явилась вивіска: «УкрГосСпирт». Наливки, настойки... Нарешті докотились! Згадується анекдот: Стрівся на тім світі Микола II з Леніним. «А, що, Ілліч, горілку продаєте? — «Продаємо». — «А скільки градусів? — «38». — «І варто ж було за 2 градуси таку веремію здіймати!».. І дійсно...» «7 січня. Уви! Сьогодні зранку навіть мій градусник показує 14° нижче 0, — отже навсправжки буде мабуть з 20. Вода ще не замерзла, але як такий мороз постоїть кілька день, то напевне замерзне. Тоді начувайся лиха! Сьогодні Різдвяні свята по старому календарю. Звелено працювати, але і праці нема, і не святкують. Службовці пішли на службу, щоб, покрутившись трохи, повтікати, а робітники, здається, й зовсім на роботу не стали. Ще одна з тих тихих поразок власти, за які вона не признається, але на які уперто налазить, не розуміючи, що найбільш безнадійна боротьба — то боротьба з побутом. Легше десять раз подолати військову силу, ніж виграти найменшу справу на побутовому фронті. Церкви повні народу, а крамниці позамикано й на базарах ні лялечки, хоч учора був спеціяльний наказ, щоб базар таки одбувся. Року 1921-го Великдень припав на 1 травня — і на Першотравневі маніфестації не прийшло жадної душі. Довелося заднім числом публікувати, що їх одкладено через якусь марну причину.

Вчора публіка валом валила на базар, купуючи ялинки, і публіка здебільшого пролетарського вигляду. Обіруч чіпляються люде за романтику, яку в них хочуть видерти. Досить до чогось доторкнутись большевикам, щоб воно одразу набрало одіозного характеру в очах саме робочої людности. Поодбирали, напр., церкви у старого духовенства й пооддавали «живцям» — і враз церкви спорожніли, тільки піп та дяк та 3-4 цікавих з публіки, хоч під церквою чимало людей збирається. Одбуваються під церквами цікаві диспути, живці доводять, що вони такі самі, як і старі. «Коли такі самі, то нащо ж вони у наших старих священиків церкви поодбирали та вам оддали?..» «Благодать з церков тепер на небо полетіла, —толкується друга. — От чому як од живців церква до наших одходить, то її пересвячують, щоб благодать вернулася». В Покровськім монастирі одну церкву — за добру плату: оренда церков — вернули назад старим, і цяя церква повнісенька, що й не протовпитися, а зараз же поруч «жива» стоїть порожнісенька. У Вознесенській церкві один з старих попів перейшов до «живців». Коли він іде до церкви, йому кричать з юрби: «Руда собака! Каїн! Піди повісся...». Росте зненависть запекла, шалена. А на чию користь? І кому це потрібно?»  «9 січня. ...Спокусився колядками й пішов до Андріївської церкви послухати. Там почастували двома казаннями мало не по годині кожне (от не вміють люде мовчати!), а тоді проспівали кілька колядок. Проспівали так, що втратилась простота й безпосередня урочистість цих прегарних і високо стильових пісень, і вийшла чехівська ренікса (чепуха)». 1926 рік. «7 січня. Щороку відбувається в ці дні мовчазний, але запеклий бій. Влада об'являє Різдво по старому стилю робочим днем – обиватель (робітник і службовець) мовчки це приймає, але робить усе, щоб на роботу не вийти. Йдуть навіть на хитрощі. Наприклад, зрікаються святкувати Різдво по новому стилю — і совітські газети тріумфують, добачаючи в цьому антирелігійність, — але з умовою святкувати потім день за власним вибором і вибирають той день, на який припадає Різдво по старому стилю. Так само з торгівлею. Вчора нібито був день не торговий і всі торгували; зате сьогодні - ніби будень — і на базарах ні лялечки, так само й крамниці всі зачинені. Не розумію, що за охота давати бій на цьому пункті з явним нахилом до поразки. А тим часом це уперто з року на рік пророблюється з однаковим результатом. Сьогодні, напр[иклад], школи одчинені і по класах сидить 3-4 чоловіка учнів. Решта не приходять. Уважається проте, ніби наука відбулася. Учителі, певна річ, мусять іти до школи. Кому цей самообман потрібний?» 1928 рік. «7 січня. Різдво. Всі на службі, на роботі і лаються та никають з кутка в куток, щоб швидше покінчити осоружний службовий день та податися додому або в гості. Не розумію, кому потрібна цяя комедія роботи? Хіба ad majorem комунізму gloriam... 9 січня. Колядки в Софії. Народу повнісенько, так що не те яблуку - гороху ніде впасти. Чудові мелодії лунають під високим склепінням і настроюють зібраних на урочистий, піднесений тон. Концерти з колядок, що так чудово проходили колись у Коши- ця, тепер заборонено, і в результаті повнісінька церква людей, - мабуть, для більшого тріумфу антирелігійної пропаганди: і знову важко зрозуміти безглузду заборону, що призводить до цілком протилежних наслідків. Написав - В.Перетцеві, В.Бузескулові, М.Слабченкові.» «28 грудня. Історія з ялинкою. Стрельнуло щось у голову нашим господарям: перед святом заборонили ялинку та ще й скаже- ну проти неї агітацію розвели і попів «при сей верной оказии» ще і ще раз вилаяли. Але... Виявилось, що Сорабкоп заготовив бага- то цяцьок на ялинку. Довелося ті цяцьки викинути і на тому втратити. І от - посунулись назад. Ялинку дозволили. Що там принципи перед прибутками! Одно тільки дивно: чим думають у цій крамничці? Спершу розмахнуться й бахнуть, а потім починають розважати - що з того вийде. А опріч конфуза, нічого не виходить. І так у всьому і завжди, а надто, коли виявиться невигода. Крамничка, скрізь крамничка!» Джерело: Єфремов С.О. Є92 Щоденники, 1923-1929. - К.: ЗАТ «Газета «РАДА», 1997. *   *   *   *   *

❗️🙏😱Різдво 7 січня під забороною більшовиків: щоденник опору Сергія Єфремова «Совість української нації»,- так сучасники називали Сергія Єфремова, відомого громадсько-політичного діяча України, заступника голови Центральної Ради, академіка і віце-президента Всеукраїнської Академії наук, літературознавця і публіциста, одного із засновників і співробітників газети «Рада». У 1930 р. його було засуджено по сфабрикованій справі «Спілки визволення України» до розстрілу, який потім замінено на 10 років ув'язнення. Майже повністю відбувши свій термін, С.Єфремов загинув десь у нетрях ГУЛАГу . Його Щоденники - унікальне відтворення історичних подій, що призвели до втрати нашої незалежності та спотворення духовності нації. Щоденники, які майже 70 років знаходились в архівах КДБ. Особливу цінність мають нотатки, присвячені так званому «совєтському Різдву» — спробі більшовицької влади насильно нав’язати новий календар, зруйнувати традиційний ритм життя та викорінити святкування Різдва Христового 7 січня. Зі щоденникових записів 1923–1929 років ми бачимо, як: • влада оголошувала церковні свята «робочими днями»; • торгівлю й базари примусово відкривали; • антирелігійна пропаганда викликала не покору, а тихий, впертий опір; • народ продовжував святкувати, попри заборони, штрафи й агітацію. *   *   *   *   * 1923 рік «25 грудня. Совітське Різдво. Але якесь злодійське: всюди позапірано, але як постукати до крамниці, то крадькома, озираючись, пустять. Кажуть, що профспілки звеліли по новому стилю святкувати і не штрафують, якщо кого спіймають, що ламає свято. Робітники ж, мабуть, святкуватимуть і по новому, й по старому. З Мирним, власне з біографічним матеріялом, скінчив. Умовився з кооператорами щодо переписування творів Мирного і завтра маю вертатись до Києва — до літа, коли доведеться ще раз приїхати». 1924 рік «6 січня. На Фундуклеївській вул[иці] з якогось часу з'явилась вивіска: «УкрГосСпирт». Наливки, настойки... Нарешті докотились! Згадується анекдот: Стрівся на тім світі Микола II з Леніним. «А, що, Ілліч, горілку продаєте? — «Продаємо». — «А скільки градусів? — «38». — «І варто ж було за 2 градуси таку веремію здіймати!».. І дійсно...» «7 січня. Уви! Сьогодні зранку навіть мій градусник показує 14° нижче 0, — отже навсправжки буде мабуть з 20. Вода ще не замерзла, але як такий мороз постоїть кілька день, то напевне замерзне. Тоді начувайся лиха! Сьогодні Різдвяні свята по старому календарю. Звелено працювати, але і праці нема, і не святкують. Службовці пішли на службу, щоб, покрутившись трохи, повтікати, а робітники, здається, й зовсім на роботу не стали. Ще одна з тих тихих поразок власти, за які вона не признається, але на які уперто налазить, не розуміючи, що найбільш безнадійна боротьба — то боротьба з побутом. Легше десять раз подолати військову силу, ніж виграти найменшу справу на побутовому фронті. Церкви повні народу, а крамниці позамикано й на базарах ні лялечки, хоч учора був спеціяльний наказ, щоб базар таки одбувся. Року 1921-го Великдень припав на 1 травня — і на Першотравневі маніфестації не прийшло жадної душі. Довелося заднім числом публікувати, що їх одкладено через якусь марну причину. Торік на Різдвяних святах комсомольці справляли свої гульбища лиш для самих себе та військового ескорту, яким себе оточили зі страху перед тим народом, задля якого гульбища ті ніби уряджувались. Цього року вже й не потикалися з ними. Напевне можна сказати, що антирелігійна пропаганда в тих формах, в яких провадиться, досягає протилежних наслідків, викликаючи скрізь насамперед обурення проти некультурности пропагаторів». 1925 рік  «7 січня. Різдво по старому стилю, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує по новому стилю, а тільки по старому, хоч офіційно це й будень. Пускаються навіть на хитрощі. По деяких підприємствах заявили робітники, що на Різдво (по новому стилю) хочуть працювати, аби потім вибрати для святкування інші два дні — і вибрали Різдво по старому стилю.

🙏«Шут погубит Украину…» пророцтво про Україну преподобного Гавриїла Урґебадзе. 1992 рік https://youtu.be/uQ4Ktt0Al9E?si=v98TN5TMUzE69xI_ 🙏СПАСИ ГОСПОДИ!☦

Владика Арсеній у кайданках благословляє вірян. 🙏Спаси Господи християн від супостатів!☦

👉Радимо до перегляду https://youtu.be/UEdRRyn-Mfg?si=csXTpG_Fdav5eQlr 🙏СПАСИ ГОСПОДИ!☦

🙏СЛАВА ТІЛЬКИ БОГУ☦ 1 травня 1965 року, під час першотравневої демонстрації в Тбілісі, священник Гавриїл Ургебадзе (1929—1995) підпалив величезний 12-метровий портрет Володимира Ілліча Леніна, що висів на будівлі Верховного суду Грузинської РСР. За це його побив обурений натовп, а потім його доставили до ізолятора КДБ. На допиті він заявив: «Причина (мого вчинку) полягає в тому, що треба поклонятися розп’ятому Христу, а не Леніну. Не можна обожнювати земну людину. Не “слава Леніну!”, а “слава Тобі, Боже, слава Тобі”.» Слава Богу!

Ах, яка бісовська ідея – ставити Дідуха та Хануку просто на православне Різдво! 🎄 Бо що може бути підступніше, ніж замінити столітні традиції неймовірним коктейлем із язичницьких і юдейських звичаїв? Уявіть: замість колядок – свічки Хануки, замість запаху хвої – аромат свяченої соломи… і, звісно, всі обов’язково зроблять селфі з Дідухом! 📸 Тепер дітям точно не потрібно буде вчити колядки та свої історичні традиції – вони вже матимуть повний «міжкультурний мікс». А хто там ще згадує про православне Різдво Христово та його значення для спасіння душі? 🤷‍♂️ Мабуть, наступного року режим Зеленського-Коломойського запропонує святкувати Паску одночасно з Днем святого Валентина – щоб ще більше плутанини та естетичного хаосу! 🐣❤️ Спаси Господи християн від супостатів!

25 грудня – День пам'яті Святителя Спірідона, єпископа Триміфунтського, чудотворця. Святитель Спірідон Триміфунтський чудотворець, народився наприкінці ІІІ століття на острові Кіпр. З дитинства святий Спірідон пас овець, чистим і богоугодним життям подражав старозавітним праведникам: Давиду - в кротості, Якову - в сердечній доброті, Аврааму - в любові до мандрівників. У зрілому віці святий Спірідон став отцем сімейства. Надзвичайна доброзичливість і душевна чуйність привернули до нього багатьох: безхатченки знаходили в його будинку притулок, мандрівники — їжу та відпочинок. За невпинну пам'ять про Бога і добрі справи Господь наділив майбутнього святителя благодатними дарами: прозорливості, зцілення невиліковних хворих та вигнання бісів. Після смерті дружини, за царювання Костянтина Великого та його сина Констанція, святий Спірідон був обраний єпископом міста Триміфунта. У сані єпископа святитель не змінив свого способу життя, поєднавши пастирське служіння зі справами милосердя. Він вів дуже просте життя, сам працював на своїх полях, допомагав бідним та нещасним, зцілював хворих, воскресав мертвих. У 325 році святитель Спіридон брав участь у Нікейському Соборі, де була засуджена єресь Арія, який відкидав Божественне походження Ісуса Христа та, Пресвяту Трійцю. Але святитель дивовижним чином виявив проти аріан наочний доказ Єдності у Святій Трійці. Він узяв у руки цеглу і стиснув її: миттєво вийшли з неї вгору вогонь, вода вниз, а глина залишилася в руках чудотворця. Прості слова благодатного старця для багатьох виявилися переконливішими за вишукані промови вчених чоловіків. Один із філософів, який дотримувався аріанської єресі, після розмови зі святим Спірідоном сказав: «Коли замість доказу від розуму з вуст цього старця почала виходити якась особлива сила, докази стали безсилі проти неї… вустами його говорив Сам Бог». Святитель Спірідон мав велику заслугу перед Богом. За його молитвою народ позбавлявся посухи, зцілювалися хворі, виганялися демони, звергалися ідоли, воскресали мертві. Одного разу до нього прийшла жінка з мертвою дитиною на руках, просячи заступництва святого. Помолившись, він повернув немовля до життя. Мати, вражена радістю, впала бездиханою. Знову святитель підняв руки до неба, закликаючи Бога. Потім сказав померлій: «Воскресни і встань на ноги!» Вона встала, ніби прокинувшись від сну, і взяла свого живого сина на руки. Відомий із життя святого і такий випадок. Якось він зайшов у порожню церкву, наказав запалити лампади та свічки та розпочав Богослужіння. Люди, що знаходилися неподалік, були здивовані ангелоподібним співом, що долинав з храму. Вражені чудовими звуками, вони попрямували до церкви. Але коли вони увійшли до неї, то не побачили нікого, окрім єпископа з небагатьма церковнослужителями. Іншого разу під час богослужіння по молитві святого лампади, що згасали, самі собою стали наповнюватися оливою. Святитель мав особливу любов до жебраків. Ще не будучи єпископом, він усі свої доходи витрачав на потреби ближніх та мандрівників. У сані єпископа Спірідон не змінив свого способу життя, поєднавши пастирське служіння зі справами милосердя. Одного разу до нього прийшов бідний землероб, просячи в борг грошей. Святитель, обіцявши задовольнити його прохання, відпустив хлібороба, а вранці сам приніс йому цілу купу золота. Після того як селянин з вдячністю повернув свій долг, святитель Спіридон, подавшись до свого саду, сказав: «Підемо, брате, і разом віддамо Тому, Хто так щедро дав нам у борг». Святитель став на молитву і просив Бога, щоб золото, раніше перетворене з тварини, набуло знову свого первісного вигляду. Шматок золота раптом заворушився і перетворився на змію, яка почала звиватися і повзати. По молитві святителя Господь звів на місто зливу, яка розмила житниці багатого і немилосердного торговця, який продавав хліб під час посухи за дуже високими цінами. Це врятувало багатьох бідняків від голоду та злиднів.