знечулення • поезія

* тримайте бо випаду сторч головою  десь в чебреці нагідки матіоли поміж зимовим і літнім миколами і поміж щастям таким ненадиханим червень задмухує рани на ліктях і спині де сіль на губах як моління й спасіння потримай бо випаду вже на краю потримай же сонце надкраяна тепла хлібино у різнотрав'ї неба так солодко й невагомо аж забуваєш вдихнути суничне повітря  і не відчуваєш втоми ні себе ні нікого ні під п'ятами камінці мій теплий настояний червню на молоці 2019

трійця нарубай мені маю най в хаті пахне клечальна неділя поки русалки ще хороводять полями нарви мені пижма і мнятки постели татар-зілля понатикуй у стріху безу акації кленів ромʼянку і дзвоників в кухлик отут біля мене і любистку щоб люди любили і дай бог через рік настарчити сил і трійцю діждати зелену-зелену баба параска на годенки чекає жінок а мене лоскочуть русалки співанками ваблять і так пахне зелом і трійчастим щастям 2019

• вечір. за кілька хвилин восьма. заходжу до діда. дрімає. легенько торкаюся його долоні. здригається. — хто тут? — тягнеться по слуховий апарат. намацує кнопку, пронизливий писк. — це я, віка. — я бачу, віка, що то ти. шо ти хочеш? — бере за руку своєю теплою рукою. — принесла тобі тут до чаю. — а де ти була? десь ходила? — та ні. — а де ж ти взяла оте до чаю? — спекла. — аа, спекла. спекла — це харашо! а я тут, бач, вже сплю трохи. а руки чо ж такі холодні в тебе? — усміхається, гладячи мою долоню. — та я знаю. просто такі собі руки. — там так холодно? чи ти слабуєш? вигрівай їх чимось. — добре. — слухай, а роботу ти якусь робиш? — так, з компʼютера. — ну то добре, то йди, роби, — стиснув сильніше мою холодну своїми обома теплими і відпустив. пішла. #олінавіпише #мартаказка

два роки, як я напівонучка

• яке на смак востаннє якщо знати що це востаннє чи солонішатимуть обійми чи зриватиметься зойк гострий ніби цукрові кристали чи будуть слова [пузаті полуничні безе] танути на язиках і не вʼїдатимуться до піднебіння образами міркую про востаннє знаючи що бачу озеро койтере востаннє принаймні цьогоріч обмальовую поглядом кожен відтінок блакиті і різко замружую повіки тільки б запамʼятати тільки б запамʼятати цю північну воду що така тепла до мене вихлюпана з любові й приязні вдихаю густий золотистий штиль хай тихомирить всі надломлені тривожності й навіженства мої хай та якби я не знала про востаннє чи впивалася б що є сили липень 2025 — травень 2026

• хто ці тумани розвішав над нами ніби ковдри попрані нависають навспак крихітко в зимне вбрана на мотуззі рвучко і вправно світ від лих запинаєш мостиш гамак щільна пошивка ночі обіймає секрети охочих очі опущені сни перелущені ніби квасоля в осені пелені ми такі зморені ми переселені в клітку з холодом темно-зеленим бачимо сни про хліб на черені навпомацки ловлячи смак дай мені дрібку туману вкрити скуйовджену рану витерти пісню від пилу їі ніхто не співає зімлілу а кортіло би так крихітко як в тебе справи чи ти мрієш так само зухвало аж трохи жадібно [збоку сказали б] а насправді яскраво як в літі зливи й заграви до божевілля гарно якщо любишся серед туманів дай мені знак #олінавівірші

чому мені хочеться розплакатися від цих секунд?

поклоніння лівобережжя зустрічаєш мене кублами полумʼя що палахкотять біля виходу з метро обпікаючи мої думки про «о боже, які гарнезні нарциси» згадую як перерізала воду вода нуртує нипаючи по мені бризками крізь скло і швидкість радісно-збуджена [якби знаття взяла б із собою квіток напоїти] вивідує скільки днів небачення минуло скільки тривог відсиренило скільки нагод не проснутися упустила скільки скільки жовтогарячі нарцисові хмари спрагло нахиляються до моїх колін що це якщо не любов?

• гойдається на дереві серп молодесенький лінується весь час бути на небі тож поки ніхто не бачить [а я дивлюся] перекочується з гілки на гілку бешкетує не стереже ночі золотусик а мав хіба? #олінавівірші

• пташко а як бути пташкою це загрозливо вразливо невимушено як чи змогла б я стати пташкою хоча б на одне життя чи заважатиме безкрилля [бо якщо крила не можна помацати то їх нема ж?] у захмарʼї віддаватися забавам за просто так пташко як бути людиною може тобі з висоти ліпше збагнути бо я здається не знаю чи знаю

сутінколовля вичахле сонце порозсипалося обрієм ніхто не встиг з неба позбирати кусні пекучі лежать собі абрикосові малинові чорничні ніби желе перед тим як стати битим склом перед тим як я стану ловчинею сутінків #олінавівірші

• три кілометри пішки розрізаю саксонський сад червоними хусткою торбинкою вустами збираю погляди перехожих а могла б твої у мильних бульбашках і захватові березня небо тішиться помічаю що я теж й усміхаюсь теж хочу бути бульбашкою ширяти в сонця під боком та можливість скоропостижно луснути відстрашує і думка лускається і я знову хочу бути жінкою що розрізає саксонський сад червоним і долає три кілометри пішки заради булочки з мигдалевими пелюстками бо так захотілось

вітаю з поезією! і запрошую до себе на вірші: https://www.facebook.com/share/18FbP8So9v/?mibextid=wwXIfr

ода морозиву велика приємність усвідомлювати шо від зими лишилося тільки морозиво куплене за три дні до її завершення морозиво зі смаком ягід що враз відкидає в спогади про літо про зчухране тіло під час добування малин рожевих жовтих і чорних про продирання крізь густе повітря та стебла знаю ви могли ковтнути слину від оскоми знаю ваші губи могли скластися в човник від розчулення бо теж мали подряпані руки липкі від соку та спеки дякую що вигріваєш серця після морозних обіймів о морозиво!

присмуток поміж липнем і вереснем тлумом груші порозлягалися ніде грушці впасти але падає але падають на осонні дрімають покотом а над ними осині баталії кому скарби золотаві належать поки палка дискусія під палючим сонцем гуде обачно з озирками відбираю найліпші в пелену кілька надкушую і лащиться соком липка теплота обволікає замість груші кисло-солодкий присмуток проростає вже саудаде

• персик що росте біля альтанки-майстерні споглядає процес творення пильнує відколи руки мисткині вдихнули життя в пузату кісточку і мистецтво проросло потім мисткині довелося тікати від війни а персик лише дерево яке не піддається евакуації але піддається тихому смутку тож відчайдушно чекає коли мисткиня залетить до альтанки з новими ідеями і загудуть бджоли та пензлі і розростатиметься сад співтворчості а поки персик щоліта приводить у світ соковиті плоди всупереч гудінню дронів всупереч самотності що розʼїдає стовбур чекати це теж мистецтво німий перформанс

• не виходить написати вірш про дерево яке не виходить мені з голови дерево яке надто довго було деревом яке знає мене відколи я себе знаю знає мою маму відколи вона себе знає а я не знала знає маму моєї мами відколи ми з мамою не знали дерево чи маркітно тобі що не пильнуватимеш мого материнства чи тяжко жити понад століття [я теж так хочу] хто мені тепер про це розкаже дерево якщо всередині маєш пустку й пташині кубла а як же серце хто його з тебе видзьобав

• сніжинко чи жиє в холоді любов ти така філігранно недоступна сніжинко хитромудро виточена скільки митців висушували білила викрешуючи складними реченнями з різними видами звʼязку твої кутики й закапелочки щоб я спинилася сніжинко чи про холод ти мовкну й мокну від сплеску вроди а комусь вода водою і на мить не можу сумніватися в пульсуванні любові всередині тебе сніжинко куди ж ти сні-і…

• чи стала б я тебе любити якби знала що ти так боляче любитимеш у відповідь?