Богдан Кротевич

Вчора відбулась друга нарада в МВС України щодо обговорення внесення правок до законопроєктів 5708 та 5709, які стосуються врегулювання обігу цивільної вогнепальної зброї, відповідальності за її застосування та права громадян на самозахист. Окремо дякую Міністру внутрішніх справ Ігорю Клименку за ініціативу провести цю дискусію. Такий майданчик для розмови між владою, депутатами, громадськістю та фаховим середовищем справді необхідний. Під час наради я окремо наголосив на речі, яку вважаю принциповою. Коли частина депутатів, представників влади чи громадськості каже “ми проти роздачі зброї”, дуже часто йдеться не про спротив “роздачі”, бо її ніхто не пропонує. Насправді за цією тезою часто стоїть спротив самим законопроєктам, праву громадян на володіння зброєю та особливо праву на володіння і носіння короткоствольної вогнепальної зброї. Від себе скажу прямо: ВСІ проти “роздачі зброї”. Більше того, ніхто не пропонує “роздати всім зброю”. Це свідома або несвідома маніпуляція, яка вводить суспільство в оману. Замість чесної розмови про перевірки, навчання, іспити, контроль і відповідальність людям підсовують страшилку про “роздачу зброї”. Так намагаються спотворити зміст законопроєктів, налякати громадян і заблокувати саму дискусію про право законослухняної людини на самозахист. Спробую коротко пояснити. Сьогодні, за наявності відповідного віку, отримати дозвіл на зброю в більшості випадків простіше, ніж отримати водійське посвідчення. І так було завжди. Бо в Україні досі немає закону, який системно регулює обіг цивільної вогнепальної зброї. Так само немає обов’язкового повноцінного навчання і реального іспиту для набуття права на володіння зброєю. Фактично зараз достатньо отримати довідки від нарколога і психіатра, прослухати формальну лекцію про матеріальну частину зброї та “правила” поводження з нею, після чого людина отримує довідку, що вона з цим “ознайомлена”. Ще раз: жодного повноцінного іспиту. Жодного обов’язкового практичного навчання. Жодної системної перевірки навичок безпечного поводження зі зброєю. Тобто, щоб набути право керувати автомобілем, людина має навчитися водити й скласти іспити. А щоб отримати дозвіл на зброю, вона фактично може не мати реального уявлення, що це таке, і до моменту купівлі жодного разу в житті не тримати зброю в руках. І це вже існує зараз. Саме тому теза про “роздачу зброї” є не просто неправдивою, а шкідливою. Вона приховує головне: закон має не спростити хаос, а навпаки - встановити жорсткі, зрозумілі та прозорі правила набуття права на зброю, контролю за її володінням і відповідальності за її застосування. Коли суспільство це усвідомить, тоді значна частина страхів зникне. Бо йдеться не про доступ до зброї для всіх підряд. Йдеться про право законослухняного громадянина після перевірок, навчання, іспитів і виконання чітких вимог отримати можливість володіти зброєю для самозахисту, включно з короткоствольною. Користуватися цим правом чи ні - це вже особисте рішення громадянина. Але саме право має бути. Бо сьогодні зброю отримують або ті, хто проходить нинішню формальну дозвільну процедуру, або відверті злочинці, які просто купують її на чорному ринку. І саме законослухняний громадянин у цій системі часто залишається найменш захищеним. Сьогодні Міністром внутрішніх справ було визначено перший ключовий блок роботи: адміністрування процедури набуття права на зброю, контроль за володінням і використанням, а також відповідальність за її застосування. На мою думку, коли ці питання будуть якісно пропрацьовані, тоді надання законослухняним громадянам права на володіння та носіння короткоствольної вогнепальної зброї стане єдиним логічним і послідовним рішенням. У будь-якому разі саме для цього такі наради й потрібні: щоб усі сторони могли висловити позиції, а розмова про право громадянина на самозахист велась не через маніпулятивні гасла, а через конкретні правила, відповідальність і реальні механізми безпеки.

Тут, мабуть, важливо нагадати важливу історію. Вже більше року минуло з моменту, коли Дмитро звернувся до мене по допомогу. Незнайомий мені малий, по суті. Спочатку довго діставали його. Потім була Поліна, яка на той момент застрягла в Казахстані. Після повернення вони обоє почали розповідати про свій шлях й таким чином привертати увагу до проблеми, про яку більшість людей просто не знала. Далі вже була робота за закритими дверима. Але я це до того, що правильні рішення не з’являються самі по собі й не проходять швидко. За них треба боротися. За них треба сваритися. Їх треба проштовхувати, пояснювати, повторювати й не відпускати тему, навіть коли всім дуже хочеться, щоб ти відвалив. В результаті можна мати собі трохи щастя у вигляді державного рішення, яке реально може змінити чиєсь життя. Тому не проходьте повз, якщо вас просять про допомогу. Іноді одна конкретна людина може стати першим кроком до загальнодержавних змін. Ну і, звичайно, будьте добіса впертими.

Іноді владу необхідно критикувати. І, на жаль, часто без публічного тиску, конфліктів, звернень, скандалів і постійного нагадування про проблему державна машина просто не рухається. Але існує й інша сторона. Якщо не визнавати правильні рішення тоді, коли вони нарешті ухвалюються, навіть якщо це прямий посадовий обов’язок чиновників, система втрачає мотивацію робити складні речі. Тому сьогодні від себе публічно кажу: Кабінет Міністрів і Міністерство закордонних справ зробили правильний крок, за що я їм вдячний. Нарешті ухвалено рішення про експериментальний порядок оформлення посвідчення особи на повернення в Україну для частини наших громадян з окупованих територій. Йдеться про громадян України, які народилися після 24 серпня 1991 року на тимчасово окупованій Росією території України і щодо яких немає інформації в Єдиному державному демографічному реєстрі. Простими словами, це люди, які є українцями, але через окупацію, вік, обставини, родину або відсутність доступу до українських органів так і не змогли отримати нормальні українські документи. До цього для багатьох із них повернення в Україну було не процедурою, а лотереєю. Частина таких людей у кращому випадку мала свідоцтво про народження, але не мала українського паспорта, бо коли їм виповнилося 14 років, вони вже перебували в окупації. Без українського паспорта, без запису в реєстрі й без зрозумілого механізму встановлення особи людина фактично зависала між кількома небезпечними варіантами. Один із таких варіантів - повертатися через Білорусь. Втім, Білорусь це режим, підконтрольний росії. Людину можуть розвернути в будь-який момент, і після цього вона потрапляє в поле зору російських спецслужб. Далі можуть обшуки, допити, тиск на родичів, вигадані справи або постійне спостереження. Особливо якщо людина вже була помітна окупаційній адміністрації, мала проукраїнську позицію, допомагала Силам оборони, передавала інформацію або проходила через арешти чи кримінальні провадження на окупованій території. Саме тому багато хто намагався виїхати в треті країни. Хтось їхав туди, куди можна потрапити без російського закордонного паспорта. Але після цього люди часто опинялися в новій пастці. Без російського закордонного паспорта вони не могли переміщатися між країнами. Звертатися до російського посольства після втечі з під російської окупації - це ризик. Втім, навіть якщо російський закордонний паспорт був на руках, це все одно не гарантувало можливості дістатися України. В ЄС потрапити з російськими документами виданими в окупації – майже неможливо. Молдова, яка залишається одним із небагатьох реальних напрямків до українського кордону поза ЄС, також дивиться на такі документи через безпекову оптику і просто не пускає таких людей в свою країну. У результаті існувала абсурдна ситуація: людина може бути громадянином України, може хотіти повернутися в Україну, може бути під загрозою саме через свою українську позицію, але фактично не мати безпечного й легального маршруту додому. Тому, що в неї немає паспорта, немає запису в реєстрі, немає доступу до української процедури, а всі інші маршрути небезпечні, та залежать від випадковості. Новий експериментальний порядок має цю прогалину закрити. Визначені посольства й консульства України повинні проводити процедуру встановлення особи та оформлювати посвідчення на повернення в Україну. Якщо даних у реєстрах недостатньо, особу можна буде підтвердити через громадянина України, який є членом сім’ї заявника, зокрема через відеозв’язок. Оформлення має бути безоплатним. Працюватиме це через визначені дипломатичні установи, зокрема в Грузії, Вірменії, Казахстані, Туреччині, а також через генконсульства в Стамбулі та Анталії. Звісно, саме рішення ще не означає, що все автоматично запрацює добре. Але сам факт появи цього інструменту - правильний. Тому цього разу Кабмін і МЗС справді зробили правильну річ. Далі питання вже в реалізації. Хочу подякувати також МВС та представництву президента України в АР Крим за ініціативу та підтримку цього проєкту.

Життя українських військових, які перебувають у полоні, для нас набагато важливіше за удар по стратегічному інструменту війни - кремлівській пропаганді. Люди, які ніколи не служили, часто не до кінця розуміють, чому армії та держави інколи готові йти на дуже великі поступки або ризики заради повернення навіть одного свого бійця. Але насправді в цьому закладений фундаментальний принцип. Солдат має знати: держава його не залишить. Якщо військовий виконує наказ, ризикує життям і йде до кінця, то держава зобов’язана зробити все можливе, аби повернути його додому. Саме на цій ідеї тримається довіра між армією та державою. Рішення президента України не завдавати удару по москві є повністю виправданим, якщо в обмін на це ми отримуємо реальну можливість провести обмін військовополоненими. Звичайно, існує обґрунтований скепсис щодо виконання обіцянок російською стороною. Саме тому бажано, щоб обмін відбувався до надання будь-яких гарантій з нашого боку. Але якщо ситуація склалася так, що в останній момент путін почав апелювати до президента Трампа, розуміючи, яким серйозним репутаційним і психологічним ударом це могло стати для його системи контролю, то з нашого боку навіть шанс на обмін не міг бути проігнорований. Далі постає питання справедливості. Кожен український військовослужбовець має бути повернений додому. Першочерговість повернення має визначатися тривалістю перебування в полоні, а також обставинами потрапляння в полон. Нагадаю: Маріупольський гарнізон виконав наказ. Оборона Маріуполя тривала доти, доки не надійшов наказ її припинити. Якби такого наказу не було, солдати, сержанти й офіцери були готові виконувати бойове завдання до останньої краплі крові. Ці люди мають першочергове право на повернення на рідну землю. А держава має першочерговий обов’язок їх повернути. Тому зараз логічно спрямувати всі дипломатичні зусилля на якнайшвидше повернення цих бійців у межах домовленостей, посередником у яких виступила американська сторона. Хочу бачити реальну роботу всіх дипломатів у цьому напрямку. Відкладати це означало б вчинити тяжку моральну помилку перед людьми, які були готові віддати все заради майбутнього України та її громадян.

9 травня для кремля це головний політичний ритуал року і центральний елемент усієї державної пропаганди. В цей день російська влада показує суспільству образ «великої непереможної держави»: парад на червоній площі, військова символіка, силовий пафос, путін на трибуні, іноземні гості та нескінченні розмови про «перемогу над нацизмом». Вся ця конструкція потрібна не лише для зовнішнього ефекту. Вона потрібна самим росіянам, щоб підтримувати головний міф системи - росія сильна, влада все контролює, армія непереможна, а путін є продовжувачем «історичної місії» держави. Тому будь-який удар по москві саме 9 травня став би для кремля серйозним психологічним і репутаційним ударом, який бив би не лише по безпеці, а по самому образу всесильної та недоторканної влади. Авторитарна система тримається не лише на силі та репресіях, а й на сприйнятті. Люди повинні вірити, що держава здатна контролювати ситуацію, що центр влади недоторканний, а москва захищена за будь-яких обставин. Особливо в день, коли вся країна дивиться головний державний ритуал. І якщо саме в цей момент виявляється, що система вразлива, це створює небезпечний ефект для всієї пропагандистської конструкції. Бо тоді виникає просте питання: якщо держава не може повністю захистити власний символічний центр у найважливіший день року, то наскільки вона реально контролює ситуацію? Саме тому кремль так болісно реагує навіть на обмежені атаки дронів по москві. Не через прямий військовий ефект, а через сам факт появи вразливості там, де роками демонстрували абсолютну силу. Насправді навіть якщо такий удар не не завдасть великої фізичної шкоди і буде дорогим з точки зору витрачених дронів - він все одно може бути стратегічно важливим. Тому що це удар не стільки по залізу, скільки по головному інструменту цієї війни - пропаганді. росія веде війну не лише ракетами й армією. Вона веде її через страх, міфи, телевізійну картинку та культ «великої держави». І парад 9 травня -це концентрат усього цього. Це щорічна демонстрація сили для внутрішньої аудиторії та спосіб підтримувати віру населення у велич держави й неминучість її перемоги. Тому навіть сам факт прориву цієї картинки вже має ефект. Бо коли над москвою в день головного державного ритуалу з’являється загроза, люди починають бачити не лише парад, а й слабкість системи. Також важливо розуміти ще одну річ. Багато хто думає: «не можна провокувати росію, бо вона вдарить у відповідь по Києву». Але проблема в тому, що росія б’є по українських містах незалежно від цього. Вона робила це до будь-яких атак по москві, робить зараз і буде робити далі, тому що удари по цивільних для кремля - частина самої логіки війни та пропаганди. російській аудиторії постійно потрібна демонстрація сили, помсти та «покарання ворога». Після парадів, гучних заяв і пропагандистської мобілізації всередині росії виникає суспільний запит на нову жорстокість. І кремль регулярно відповідає на цей запит ударами по цивільній інфраструктурі України. Тому погрози «ударом у відповідь» часто є не стільки фактором стримування, скільки інформаційною конструкцією, яка має змусити боятися самої можливості тиску на символічний центр російської системи. Для путіна головне - не лише фізичний захист москви. Для нього критично важливо зберігати сам міф про всесильність і недоторканність влади. І саме тому будь-який прорив цієї картинки настільки болючий для всієї російської пропаганди.

Терористичний акт у Києві сьогодні - це чергове нагадування про те, що заборони працюють переважно для законослухняних. Людина, яка має намір стріляти, не діє в межах правил. Вона знаходить зброю там, де може, і використовує її тоді, коли вирішує. Навіть у випадках, коли зброя формально є легальною, це не означає, що система працює ефективно. В Україні досі відсутній повноцінний закон про цивільну вогнепальну зброю, через що дозвільна система залишається такою, що не забезпечує належного контролю. У цей момент усе зводиться до простого питання: що має той, хто опинився поруч? Як правило — нічого. Ні інструменту захисту, ні можливості вплинути на ситуацію. Лише очікування, що хтось встигне приїхати. У реальності в таких ситуаціях вирішують секунди. Різниця між жертвою і тим, хто здатен зупинити загрозу, часто полягає саме в наявності або відсутності можливості діяти одразу. Це неприємна, але базова логіка насильства. При цьому український контекст складніший, ніж проста дискусія про кримінал чи побутову самооборону. Після початку повномасштабного вторгнення стало очевидно, що країна перебуває у стані довготривалої загрози. Йдеться не про абстрактні ризики, а про системну небезпеку з боку терористичної держави «росія», яка не визнає ні правил ведення війни, ні взагалі права на існування незалежної України та української нації. Це держава, яка цілеспрямовано веде війну проти цивільного населення, ігнорує будь-які норми і будує свою політику на насильстві. У таких умовах питання зброї неминуче виходить за межі «можна чи не можна» і переходить у площину ролі громадянина в системі безпеки незалежної держави. Фактично держава вже продемонструвала, що в критичний момент вона готова покладатися на озброєних громадян. Це відбулося на початку вторгнення - автомати Калашникова з можливістю ведення автоматичного вогню роздавалися громадянам за спрощеною процедурою. Але далі ця логіка не була продовжена. Навіть у питанні зниження віку для придбання нарізної зброї прогрес відсутній, а питання короткоствольної зброї, особливо в контексті самозахисту, фактично не просувається. Громадянин знову розглядається радше як об’єкт захисту, а не як його учасник. Тут і виникає розрив. Додатково цей розрив підсилюється нерівністю доступу. Рішення про обмеження для громадян ухвалюють передусім народні депутати Верховної Ради України. І при цьому значна частина з них має нагородну зброю, у тому числі автоматичну. У такій конфігурації аргументи про «небезпеку для суспільства» виглядають як подвійний стандарт: для себе - можна, для інших - ні. Це вже не про безпеку як таку, а про ієрархію доступу і рівень довіри до громадянина. Звичайно, твердження, що легалізація короткоствольної зброї повністю запобігла б подібним випадкам, є спрощенням. Жоден інструмент не дає абсолютної гарантії. Але він змінює баланс можливостей у конкретний момент - між тим, хто нападає, і тим, хто змушений захищатися. У підсумку це питання не тільки про зброю. Воно про просту річ: чи довіряє держава громадянину і дає йому можливість діяти, чи залишає його в ролі того, хто може лише чекати на допомогу.

Я бачив, як новосформовані підрозділи (до 98% мобілізованих), отримавши «Leopard» і YPR без належної підготовки та управлінської ланки, заганяли техніку в наші окопи й кидали її , паралельно кидаючи бронетехніку також в міжпозиційному просторі після перших прильотів міномета за метрів 100 від машин. Кидали все: техніку, зброю, засоби зв’язку, карти командирів рот. Особисто привозив на ГШ карти цього підрозділу, де наші позиції були позначені як позиції противника. Це показник рівня взаємодії.. Попередньої взаємодії не було. На моє прохання провести нараду або направити представника на наш КП — було відмовлено без пояснень. Це насправді настільки стандартна і логічна практика, що згадуючи її відсутність в той момент в мене в думках тільки ненависть до генералів старшого покоління, які люблять розповідати які вони геніальні, а в бойових ситуаціях просто кидають управління і шукають цапа відбувайла. Особисте «вітання» пану Тарнавському за «геніальне» командування. Але по факту що ми мали: Фактично за три доби одна з бригад навіть не дійшла до ЛБЗ. ( Відмічу і буду відмічати 47 бригаду – порівняно з сусідом який все просрав, вони показали себе як боги війни) По ресурсу: • тижнева артпідготовка без оперативного ефекту — артилерію клали по полях навколо посадок; • справна техніка, кинута через відсутність злагодженості; • втрата документів управління; • фактична відсутність управління; • заборона евакуації техніки із сірої зони. Ту техніку, яку нам вдалося витягнути, потім із конфліктом вилучала ВКР. Я просив дозволити нам витягти іншу при умові що вона хоча б тимчасово лишиться в нашому підрозділі на час, поки ми на цьому напрямку — відмовили. Через кілька днів противник спокійно знищив її мінометним вогнем. Тому твердження про критичну нестачу ресурсу, з мого досвіду, не відображає реальної картини. Ресурс був. Проблема — в його розподілі та застосуванні. Основні помилки наступальної операції 2023 року (контрнаступу), на мою думку: 1. Невдало обраний напрямок основного удару і слабке планування. 2. Нераціональний розподіл техніки й особового складу без урахування досвіду та морального стану військовослужбовців підрозділу. 3. Відсутність гнучкості після втрати темпу. Коли стало очевидно, що напрямок буксує, потрібно було змінювати задум і перекидати резерви туди, де є динаміка. Війна — це адаптація. Це маневр блять! Це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість тих самих генералів затьмарює розум як тоді, так і в ситуації з наступальною операцією на Курському напрямку – «ДОЖМЬОМ». АЛЕ лобове продавлювання противника, який має кратну перевагу в людському ресурсі, — це не мистецтво війни. Це дурість, яка нажаль вартує нам життя найкращих синів та доньок України, і не приносить жодного результату. Кожен повинен відповідати за свої прорахунки. І кожен повинен відповідати за свої здобутки. Поразки не можна списувати на «обставини». Тож погони не мають давати імунітет від помилок а посада немає знімати відповідальності за наслідки рішень.

Перекладання відповідальності на «обставини», «сильного противника» чи «нестачу ресурсу» — у мене викликає тригер. Тому що цим можна виправдати будь-яку помилку: слабке рішення, провальне планування, відсутність досвіду, нерозуміння характеру сучасної війни навіть з боку партнерів, які «допомагали» планувати. Так, противник сильний. Але сильний противник — це константа війни. Питання не в цьому. Питання — у наших рішеннях, наших прорахунках і здатності їх визнавати. У 2024 році активно розганяли критику президента щодо відсутності оборонних споруд. Але якщо кошти та ресурс виділялись, то будівництво рубежів, планування розташування, ешелонування, інженерне обладнання, утримання і підрив при відході — це зона відповідальності ЗСУ. Це військова функція. Як і ведення бойових дій. При цьому я особисто бачив, як наприкінці 2024 — на початку 2025 року деякі інженерні начальники будували відкриті «яйцеподібні» РОПи у чистому полі. Тому проблема знову ж таки — у системі управління, контролю та відповідальності всередині армії. Сьогодні прочитав коментарі колишнього Головнокомандувача в Associated Press про недостатність ресурсу і його не виділення політиками. При всій повазі до пана Залужного — а є речі, за які я його щиро поважаю, і є проблеми, які я на нього особисто не покладаю (зокрема в частині управління ОСУВ «Таврія» генералом Тарнавським) — вважаю за необхідне повторити свою позицію щодо наступальної операції 2023 року. Про план операції я знав заздалегідь. Наш підрозділ планували застосувати разом із ДШВ на одному з напрямків. Після того як я доповів про відсутність достатньої бронетехніки та наявність великої частки «зеленого» особового складу, ми залишились в обороні (на чому я наполягав). Через наші бойові порядки проходили сили основного удару. З самого початку я вважав обраний напрямок основного удару недоцільним. Близько шести повноцінних ліній оборони, плюс підготовлена кругова оборона Токмака — це пряма ознака того, що противник чекає удар саме там. Військове мистецтво не каже «бий там, де тебе чекають». Воно каже навпаки. Я був присутній на командних пунктах під час підготовки й реалізації операції. Перші дні бачив особисто.

На тему контрнаступу 2023 року можна писати докторську дисертацію. І назва в неї була б проста - «Як не треба воювати, маючи достатній ресурс, але недостатньо підготовлений особовий склад, погане планування, невдало обраний напрямок основного удару та недостатню гнучкість у прийнятті військових рішень». І окремий розділ - про те, як підрозділи, сформовані на основі рекрутингу та добровільності, вкотре показують ефективність і мотивацію вищу, ніж бригади, укомплектовані на 98% мобілізованими без належної підготовки, але забезпечені в повному обсязі технікою та озброєнням. Але я напишу коротко. У двох частинах. Про те, що боляче згадувати.

Значить відкрий в євро

Чи можна бути оптимістичним реалістом? Сподіваюсь, так. Хоч універсальної формули не існує. Кожен із нас змушений шукати баланс — між надією і тверезою оцінкою реальності, між особистим щастям і принципами. Для мене Новий рік — це не диво. Це дата, цифра, умовні 00:00. Але така дата потрібна. Точка відліку. Як можливість зупинитися, перезавантажитись. Моральний стан має значення, і ігнорувати його — помилка. Психологічний і моральний стан безпосередньо впливає на результат будь-якої діяльності. У бізнесі, у державному управлінні. Але найважливіше — на війні. Бо війна — це не тільки техніка і ресурси. Це в першу чергу люди. Саме тому будь-які корупційні скандали, егоїстичні рішення та управлінські помилки, особливо ті, що стосуються фронту, мають прямий наслідок. Вони демотивують військових, суспільство і їхні сімʼї. А це і є основа української нації. Такі речі б’ють не по рейтингах — вони б’ють по боєздатності держави. І це ті помилки, які не мають права повторюватися. Я б дуже хотів, щоб у новому році центри прийняття рішень усвідомили просту, але критично важливу річ: будь-яка особиста вигода можлива лише за умови існування держави.Політичні партії, популярність, карʼєри, статки, сімʼї — усе це має сенс лише тоді, коли держава існує і здатна себе захистити. Егоїстичні примхи та спроби особистої вигоди завжди можуть з’являтися, але жодна особиста вигода не виправдовує корупцію чи шкоду державі. Є межі, які не можна переступати. Зараз у країні йде війна, і все, що шкодить державі, — це межа, яку порушувати категорично заборонено. Важливі напрямки уваги які я для себе відмітив. Міністерство закордонних справ у нинішньому вигляді та з нинішнім керівництвом є неефективним. Це видно по ігноруванню проблем десятирічної давнини. Дипломатія має працювати на повернення українців з окупованих територій і на захист інтересів держави, а не існувати формально. Керівництво, яке не дає результату в умовах війни, має бути змінене. Держава зобовʼязана дати громадянам законне право на володіння короткоствольною зброєю для особистого захисту. У країні, що межує з державою-терористом, озброєне суспільство — це елемент національної безпеки. Найважливіше — Збройні Сили України. Потрібна не імітація реформ, а повна зміна підходів до управління. Побудова системи, а не хаотичної, кумівської, реакційної антисистеми. Системи, в якій ідіоти не стають полковниками та генералами. Системи, в якій відповідальні солдати з бойовим досвідом виростають до офіцерів, розуміючи, що означає бути виконавцем наказу — і саме це змінює підхід до формування самих наказів. Не можна забувати про тих, хто зараз у полоні. Держава і суспільство мають робити все можливе, щоб повернути їх додому. Це мінімальні умови виживання держави у війні. Тому головна мета для всіх нас сьогодні — перемога України у війні. Уся діяльність держави і управлінських структур має оцінюватися виключно через цю призму. Альтернативи немає. Подякуйте сьогодні військовим за можливість жити. Підбийте підсумки власних помилок і зробіть висновки. Мудрість — це не відсутність помилок. Мудрість — це здатність їх визнавати і не повторювати. Тож бажаю нам усім у новому році стати мудрішими.

До теми знищення майна та документації на командних пунктах. Пам’ятаю, як на «Азовсталі» після прильоту по КП я ходив шукати нове місце. Під час переїзду було визначено: начальник оперативного відділу розгортає зв’язок на новому КП, і лише після повного переміщення всього особового складу ми згортаємо попередній . Після згортання зв’язку я поставив завдання зв’язківцям знищити всю документацію й вирушив на новий КП. Повернувшись після їхнього докладу, що «все знищено», вирішив особисто перевірити — заодно був привід зайвий раз вилізти з КП. Результат: уся документація ціла. Окремі «генії» підпалили пару столів і пішли собі, після чого ті, звісно, потухли. На відео — я зі своїм водієм спалюємо всю документацію та майно, включно з генераторами, бензопилами тощо. На жаль елементарні речі не всім зрозумілі, втім сподіваюсь інші бригади зроблять висновки і пропишуть стандартну оперативну процедуру для всіх своїх штабів. Для цього не треба чекати вказівки з ГШ. Відповідальність саме за цей випадок звичайно повинен нести начальник штабу підрозділу. Але придумають щось накшталт, був призначений відповідальний офіцер, який провтикав, і от йому догана. В системі де головнокомандувач не бере на себе жодної відповідальності за провали, завжди будуть винні не ті хто насправді повинен нести цю відповідальність. Це як з брехнею: ти не можеш вимагати від командирів казати правду, якщо сам постійно брешеш.

Це могло б бути анекдотом про те, скільки потрібно працівників МЗС, щоб створити процедуру ідентифікації українських громадян за кордоном, які вирвалися з тимчасово окупованих територій і хочуть повернутися на Батьківщину. Але, на жаль, це не анекдот. І, звісно, ця історія затягується вже до неможливості. Ніхто нічого не робить, усі чогось чекають. Це, м’яко кажучи, дратує. Бо такої інфантильності від міністра закордонних справ хочеться сказати, що давно не бачили — але ні, це цілком у стилі його попередників. Імовірно, це видно й президентові, адже лише дурний не поставив собі питання: навіщо нам цілий міністр МЗС Сибіга, якщо президента на перемовинах фактично заступає Кислиця? Очевидно, що Кислиця працює ефективніше. Але ж вирішення нагальних проблем могло б, навпаки, показати бодай якусь ефективність роботи міністерства. Та ні — так це не працює. Особливо з людьми, яких призначили на посади не для ініціативи, а для виконання вказівок. Те, що сказали — виконують. Те, що не сказали — не виконують. Тому я щиро сподіваюся, що коли Сибігу нарешті звільнять, новий міністр закордонних справ зверне увагу на те, що на 2025 рік цю довбану процедуру вже давно потрібно було зробити. Бо ціле міністерство сидить на зарплатах. Представництво президента в АР Крим — також на зарплатах. У підсумку вони лише «приймають і передають». Я впевнений, що звичайний чат-бот упорався б із цією роботою краще: відповідав би швидше й нікого б не забував. І якщо вже говорити про ефективність і відповідальність, то, можливо, варто відправляти цих людей не на теплі місця в посольствах, а — згідно з чинним законодавством — призивати на військову службу. Бо чомусь саме вони потім масово «чекають повістки», яка до них ніколи не доходить. А поки що — чекаємо. Бо за попереднього керівництва ОП, на жаль, ніхто не рухався без прямої вказівки. І зараз, повторюся, усі просто чекають. Можливо, звільнення щонайменше половини неефективних міністрів було б необхідним і доцільним кроком.

Так от )

Памʼятаєте цю дівчину?