Атиповий нарцисизм

Нова глава книги вже на сайті - мерщій читати! Нарешті написалося, майже місяці зайняло. Цього разу про жалість як інструмент маніпуляції. Традиційно, ось шматочок глави. Нарцисичні маніпуляції часто працюють не через відкриту погрозу, а через жалісливу історію. «Я стільки всього пережив». «Мене ніхто ніколи не любив». «У мене було жахливе дитинство». «Ти не знаєш, як мені важко». «Я ж тільки хочу, щоб мене прийняли». Можливо, усе це правда. Людині справді могло бути важко. Її могли кривдити, не чути, залишати саму. Вона могла вирости з великим болем і навчитися захищатися способами, які шкодять іншим. Але пояснення не дорівнює виправданню. Те, що тобі боляче, не дає права робити боляче мені. Те, що тебе колись покинули, не означає, що тепер я маю терпіти все. Те, що ти травмований, не робить мене твоїм безкоштовним терапевтом. Тут легко загубитися, бо ти бачиш у ньому не лише дорослого, який тебе ображає. Ти бачиш і ту дитину, якій колись було погано. Нас завжди вчать бути милосердними та допомагати ближньому. Тож дуже хочеться пригорнути цю дитину, сказати: «Тепер усе буде добре. Я тебе не покину». Але дорослий чоловік чи доросла жінка перед тобою - це не тільки травмована дитина. Це ще й людина, яка щодня робить вибір, як поводитися з тобою. Можна співчувати дитині, якою він колись був, і водночас не дозволяти дорослому кривдити тебе зараз. Обидві ці думки можуть бути правдивими одночасно. Так, у нього могло бути важке дитинство. І так, тобі може бути небезпечно залишатися поруч.

» Останнім часом дуже просто багато інформації про нарцисичну травму, але цікавлять дійсно якісь роботи, дослідження, взагалі ця тема з більш наукового підходу. Просто цікаво розрізняти. Це як з видами "нарцисизму", я маю на увазі, ходила тема, про "перевернутий", "вразливий" тощо ——————- Тож, сьогодні розбираємося «по науці», без оцих блогерських «10 ознак, що ваш колишній - духовний нарцис». Спойлер: учені на тему нарцисизму дивляться куди драматичніше, ніж автори рілсів. 🌼Що таке нарцисична травма насправді? У соцмережах кажуть, що це коли тебе образили, і ти образилась у відповідь. Ну, ні. Науковою мовою (привіт дідусю Гайнцу Когуту, який це все описав ще у 1971 році) нарцисична травма - це загроза фрагментації «Я». Уяви крихку кришталеву вазу. Вона тримається купи, тільки поки на неї світить софіт (похвала, визнання, ідеальна картинка). Нарцисична травма - це коли софіт вимкнули, або хтось кинув у вазу камінчик критики. У цей момент людина відчуває не просто «ой, неприємно», а тотальний, нищенський сором і страх, що вона - ніщо. Сучасні дослідження (наприклад, у Journal of Psychology) показують, що у відповідь на таку травму вмикається нарцисичний гнів. Це не просто злість, це захисна агресія, щоб швиденько склеїти свій кришталь і довести, що «ви всі дурні, а я королева». 🌼А тепер головне: чи може сам розлад (НРО) виникнути з такої травми? От тут давай розділимо мух і котлети, бо це найцікавіше питання. 🧔🏻 Якщо ми говоримо про дорослу людину: Ні, не може. Якщо у дорослого психічно здорового (ну, відносно нас усіх) психотипу стається капець - звільнили з роботи, зрадив партнер, публічно висміяли - він отримає травму. Йому буде дуже боляче, самооцінка полетить у тартарари. Але розлад особистості у нього не розвинеться. Психіка дорослого вже сформована, вона перехворіє, переплаче, але форму не змінить. 👶🏻 Якщо ми говоримо про дитину: Так, може! Але в дитинстві це називається хронічною нарцисичною травматизацією. Як це працює за дослідженнями Отто Кернберга та інших притомних психоаналітиків? Дитину виховують у середовищі, де її не бачать справжньою. Наприклад, мама любить сина чи доньку тільки тоді, коли ті приносять золоті медалі («Ти мій геній!»), а коли дитина плаче чи помиляється - її ігнорують або соромлять («Мені такий невдаха не потрібен»). Це і є хронічна нарцисична травма. Дитина розуміє: «Така, яка я є - я жахлива і мене не люблять. Щоб вижити, мені треба побудувати Фасад - стати ідеальною, грандіозною, найкращою». Цей захисний Фасад з роками так приростає до шкіри, що стає Нарцисичним розладом особистості (НРО). Тобто, дорослий нарцис - це, по суті, колись глибоко й хронічно травмована дитина, яка просто захищає своє крихке «Я» від повторення того дитячого жаху. Що додатково почитати з досліджень: Narcissistic traits in young people: Understanding the role of parenting and maltreatment (2020). Короткий гід для розрізнення (ну щоб остаточно блиснути розумом): 🌼 Грандіозний нарцисизм — захищається нападами й гординею (високий Фасад). 🌼 Уразливий нарцисизм — захищається образою, маскою жертви й пасивною агресією (Фасад тріснув, і там суцільний сором). 🌼 «Перевернутий», «інвертований» нарцис — такого слова в науці немає. Його ввів публіцист Сем Вакнін (який сам має діагноз НРО) для опису людей, які є залежними від перебування у стосунках із грандіозними нарцисами. У науковій літературі цей феномен описується іншими, перевіреними термінами: залежний розлад особистості (Dependent Personality Disorder) або тяжка созалежність (co-dependency). Важливе наукове уточнення: Сучасні дослідники (наприклад, Pincus & Lukowitsky) наголошують, що грандіозність та уразливість - це не два різних діагнози, а стани психіки. Одна й та сама людина з НРО може коливатися між грандіозною фазою (коли все вдається) та уразливою фазою (після серйозної нарцисичної травми).

Ну, розумієте, це ж еволюція! Чоловік історично бігав за мамонтом, він завойовник і годувальник, а жінка - слабка істота, яка сиділа тихо в печері й чекала на нього з кущами ягід. Це нам з дитинства розказували. І от я начиталася статті у Science Advances і досі в шоці. Коротше. У 2018 році під час розкопок у Перу знайшли залишки людини з величезним арсеналом зброї (списи, шкребки, та все таке). Тому, що то зброя, знайдений скелет віком 9000 років записали у чоловіки. Бо чоловіки - мисливці. А прикрас там не було. А тоді використали біомолекулярну техніку аналізу протеїну амелогеніна у зубах та виявили, що так званий чоловік - то біологічна жінка віком 17-19 років. Після цього вирішили провести подальші аналізи на вже знайдених скелетах і з 27 проаналізованих мисливців виявилося, що тільки 16 власне мисливці. А 11 - мисливиці! І оце тільки зараз - у 2025-26 роках - цей винахід став на передові сторінки наукових видань, тому що подальші дослідження виявили, що у 79% з усіх поховань у обох Америках жінки були мисливицями. Ба більше! Після аналізу 429 стародавніх поховань виявилося, що від 30 до 50% жінок вполювали на здобич. Далі там ще почали проводити усілякі гормональні аналізи, доводячи, що естроген у жінок є перевагою при довгих навантаженнях при полюванні. Жіноче тіло метаболічно оптимізоване для марафонських навантажень. Ми біологічно створені для полювання, яке вимагає витривалості, а не просто вибухової сили. І цей весь двіж розвивається та розвивається, тож ще багато цікавого нам принесуть. Звідкіля ж тоді взялася та слабка жінка в печері? А от приблизно 250 років тому під час Просвітництва дуже треба було поставити жінок "на місце", бо щось вони його почали забувати. І один такий шотландський філософ Джон Міллар написав книгу "Походження розрізнення рангів", в якій якраз і описав де у жінки місце і чому. І що якщо жінка 10000 років тому була слабкою і домашньою, то так і має бути. Бо то природньо і оце все. Іншим чоловікам це так сподобалося, що вони усіляко підтримували цю ідею. Навіть у 1968 році виходила книга "Чоловік мисливець" з активною підтримкою гендерних стереотипів. І на усіляких симпозіумах обговорювалася. Ну, це чоловіки-письменники. А от чоловіки-археологи вносили свій вклад трохи інакше: вони просто автоматично записували будь-який скелет, знайдений зі зброєю, як чоловічий. А знайдений з прикрасами - як жіночий. Етнографічні звіти, де описувалося як жінки корінних народів полюють, старанно ігнорувалися або вважалися "виключенням" та знову ігнорувалися. І оце тільки зараз комусь у голову все ж стукнуло: а що якщо ми все ж перевіримо чоловік це чи жінка? І раптом з'ясувалося, що жінка - не пасивний інкубатор на узбіччі історії. Що ми завойовували цей світ, полювали, захищали племена та виживали, при цьому не забуваючи народжувати нових людей для цього світу. А наша "слабкість" - це просто вигадка закомплексованих мислителів позаминулого століття. Які у вас тепер думки з цього приводу?

Давай перевіримо що ми знаємо про первісних людей. Що з цього ти вважаєш правдою, а що міфом?

Нова глава книги вже на сайті! Невеличкий кусочок, як завжди, ось! Уяви, що ти стоїш перед дзеркалом. Ти усміхаєшся — воно усміхається у відповідь. Хмуришся — воно теж хмуриться. Піднімаєш руку — воно піднімає руку. Дзеркало не має власної думки. Не запізнюється. Не втомлюється. Не каже: «Слухай, я сьогодні не хочу на тебе дивитися». Воно просто відображає. А якщо тобі дуже потрібно бачити себе красивою, сильною, особливою й узагалі наступною сходинкою еволюції, то дзеркало, яке це підтверджує, — річ незамінна. У нарцисичних стосунках партнер може ставати таким дзеркалом. Тобою захоплюються, поки ти відображаєш потрібний образ: «ти найкращий», «ти особливий», «тільки ти мене розумієш». Твоя увага, захват і готовність підтримувати допомагають іншій людині почуватися значущою. Ось це вже не просто дзеркало. Це дзеркало з функцією підігріву самооцінки. І нарцис дуже швидко запам’ятовує, біля якого дзеркала йому добре. Але тебе саму в цьому дзеркалі можуть і не бачити. Ми можемо бути дуже захоплені тобою на початку стосунків. Іноді настільки, що ти починаєш думати: «Невже так буває? Невже можна зустріти людину, яка бачить мене наскрізь?» Ми слухаємо тебе годинами. Питаємо про дитинство. Запам’ятовуємо, яку каву ти п’єш. Надсилаємо пісні, які нібито ідеально описують наші почуття. Розповідаємо, що ніколи ні з ким не мали такого зв’язку. Ти ще не встигла нормально запам’ятати наше прізвище, а ми вже плануємо нашу п’яту річницю. «А от тут ми зробимо наше традиційне місце». «А в цей ресторан будемо приходити на кожну річницю». «Я розповідатиму онукам, як ти смішно пила чай на першому побаченні». Серце солодко завмирає. Особливо якщо тобі вже не двадцять, «годинничок цокає», а всі подруги давно або заміжні, або втомилися пояснювати, чому вони ще не заміжні. І тут приходимо ми. Такі уважні. Такі упевнені. Такі готові до великого кохання. Але є маленька проблема. Ми закохуємося не в тебе. Ми закохуємось в те, як ми почуваємось поруч із тобою. У те, що ти нами захоплюєшся. У те, що поруч із тобою ми здаємося кращими. У те, що ти красиво виглядаєш у нашому житті. У те, що інші бачать наш вибір і думають: «Ого, йому пощастило». Ти стаєш доказом нашої цінності. Не людиною, яку хочеться пізнати. А підтвердженням того, що ми взагалі-то дуже нічого. Тобто ми сприймаємо партнера не як окрему особистість із власними бажаннями, а як те, що допомагає нам краще бачити себе. Ти красива – отже, я добре вибрав. Ти успішна – отже, мені є ким пишатися. Ти мною захоплюєшся – отже, я справді особливий. І доки ти стоїш на своєму місці, усе чудово. Але варто тобі перестати бути доступною 24/7  як одразу почнеться: «Ти змінилася», «Ти стала егоїсткою», «Ти мене більше не любиш». Хоча ти не змінилася. Ти просто перестала бути зручною частиною інтер’єру.

Коли книга не пишеться, а постик - залюбки. Щось подумалось про почуття провини у тих, хто у відносинах з нарцисами. Постійне звинувачення себе: от як я така розумна, сильна, незалежна жінка потрапила у такі відносини? Через це багато хто залишається у таких відносинах довше, ніж треба, бо соромно зізнатися комусь, що отака крутезна ти і потрапила до лап такого гімна. Зараз розкажу таке, за що мене Спілка нарцисів вбила б, якщо б там був ще хтось, крім мене. Так от. Ми не шукаємо слабких або тупеньких. Ми шукаємо слухняних. Як ми про це дізнаємось? Ви ж не пишете в Тиндері "в дитинстві мама заставляла мене слухати старших та ніколи не заважати дорослим, щоб я виросла хорошою дівчинкою". А як було б гарно, якщо б ви так робили, правда? Зекономили б нам купу часу на отой весь лавбомбінг непотрібний. Як же ми про це дізнаємось? Наприклад, задаємо вам якесь дуже незручне питання. Може, занадто приватне, не на часі. Ми бачимо як вам неприємно, але ви все одно відповідаєте. Ну бо інакше ж неввічливо, не можете ж ви і справді послати людину просто так за якесь запитання? Бо якщо пошлете, ми ж можемо і відвалитися. Ви ж не хочете нас - такого прекрасного - втратити ще на підльоті? Ну або ми видаємо якесь гімно про тебе, при цьому голосно сміємося, наче дотепнішого жарту в житті в нас не було. Хоча вам взагалі не до жартів і власне-то дуже неприємно. Але ви затикаєте собі рота і намагаєтесь теж сміятися, наче це і справді смішно. Бо якщо не сміятися, то можуть звинуватити в тому, що ви занадто чутливі. А ви ж не така, правда ж? Ну або ж торкаємось вас без дозволу. А вам наче і неприємно, але хто ж буде прибирати чужу руку у себе з плеча? Що ви прям таке велике цебе, що і обійняти вас не можна? Сука така. Ви ж не хочете бути сукою, правда ж? От власне так і шукаємо. Неважливо наскільки ти розумна, чи незалежна, чи сильна, чи що там же. Але якщо ти ігноруєш власні потреби в угоду третім особам - ти нам дуже потрібна. Нам з тобою буде дуже добре. Тобі з нами - не факт.

Подрузі її син-підліток нещодавно задав питання: "А що буде якщо я зараз відкрию двері та вистрибну?" Сталося це на автобані на швидкості понад 100 км/год. Подруга перелякалася, бо у дитини суїцидальні думки і хто зна, що буде наступного разу коли її не буде поруч. Тож, потягнула його до психолога. Пізніше син сказав, що відчув навіть якесь полегшення, що врешті-решт наважився та задав їй таке питання. Знаєте, що таке нарцисична травма? Вона, на відміну від нарцисизма, піддається лікуванню. Якщо казати мовою Вікіпедії, то це дуже глибоке емоційне поранення самооцінки та базового відчуття власного "Я", яке зазвичай виникає в дитинстві через хронічне знецінення, крихітне або умовне прийняття з боку значущих дорослих. "Значущі дорослі" - це зазвичай батьки. Так от поведінка сина моєї подруги - це класичний прояв нарцисичної травми. Підліток вдається до радикальних дій, бо коли він "нормальний", то його наче не помічають. Його потреба - переконатися в тому, що зв'язок з дорослим живий, навіть якщо йому самому від цього боляче. Це такий крик про допомогу, в той час коли його психіка намагається адаптуватися до дефіциту любові. Для підлітка з нарцисичною травмою логіка "краще скандал, ніж ігнорування" загострюється. Він провокує батьків, щоб отримати відповідь на головне питання: чи приймаєш ти мене будь-яким? І отут починається найцікавіше. Тому, що дитяча психіка доволі гнучка, вона пристосовується до будь-яких умов. Ну, майже. Але до отаких пристосовується. І якщо з цією травмою нічого не робити, то в нас виросте ще один прекрасний нарцис. Тобто, у підлітковому віці така поведінка - це здебільшого пошук безпеки, контакту та захисту. Дитині треба переконатися, що про неї все ще дбають. І отака маніпуляція - вона здебільшого неусвідомлена та хаотична, бо людина у розпачі. А от у дорослому віці воно трансформується у пошук влади, контролю та захоплення. Переходить в усім нам знайоме "я особливий, мені все дозволено!" А маніпулює дорослий нарцис вже продумана та спрямовано. Якщо у дитинстві людина вимушена постійно вигризати увагу через такі негативні вчинки, її психіка відбудовує захисний панцир грандіозності, щоб більше ніколи не відчувати цього принизливого розпачу. І ось так на світ з'являється черговий грандіозний нарцис. Я, знаєте, дуже тішуся через те, що зараз все менше і менше людей залишаються зі своїми аб'юзивними партнерами "заради дітей". Бо тут все навпаки і діти страждають найбільше. Просто згадайте скільки часу та зусиль треба дорослій людини, щоб повернутися до нормального життя. Та уявіть наскільки це поламає дитину. І бережіть себе 🌼

Нова глава книги вже на сайті - мерщій читати! Глава про об'єктивізацію і там є частина про Вазу, яку давні читачі мого блогу точно пригадають. Ось як вона виглядає у книзі: Уявімо, що я купила вазу. Вона гарна. Мені подобається її форма, колір, блиск на боці. Я ставлю її на видне місце, протираю від пилу, повертаю правильним боком до гостей. До мене приходять друзі. Я показую їм вазу: «Подивіться, яка краса. Я сама її вибирала». Мені важливо, щоб вони похвалили вазу. Але не тому, що вазі буде приємно. Ваза, наскільки мені відомо, не дуже страждає від нестачі компліментів. Мені потрібно, щоб похвалили мій вибір. Щоб сказали: «Ого, який у тебе смак». Або: «Ти так красиво облаштувала дім».  Ну хоча б: «Не кожен здатен знайти таку річ». Ваза стає частиною мого образу. Я не питаю її чи зручно їй стояти саме тут, чи хоче вона бути в кімнаті, чи не надто холодно біля вікна, чи подобаються їй мої друзі, чи взагалі вона хоче бути вазою. Це ж ваза. Її завдання - стояти, бути красивою і не заважати. Якщо завтра я вирішу, що вона краще виглядатиме на кухні, я переставлю її на кухню. Якщо приїдуть гості, поставлю її у вітальні. Якщо мені набридне на неї дивитися, приберу до шафи. Якщо мені знадобиться місце на полиці, винесу в комору. Ваза не має права ображатися. Ваза не має права питати: «Чому ти переставила мене на кухню?» Ваза не має права сказати: «Мені не подобається стояти поруч із цим огидним кактусом». Ваза не має права піти до подруги. А якщо вона раптом упаде зі столу й розіб’ється, я буду засмучена. Але не так, як була б засмучена через втрату близької людини. Я подумаю: «От халепа. Тепер треба купувати нову». Може, навіть трохи поплачу. Особливо якщо ваза була дорога. Але я не буду лежати поряд з нею на підлозі й думати: «Що вона відчувала в останню мить? Чи було їй страшно? Чи могла я врятувати її?» Це взагалі дивне питання щодо вази, правда? А тепер уяви, що в його голові ти стоїш приблизно на тому самому місці. Ти красива. Ти розумна. Ти добре виглядаєш поруч із ним. Про тебе можна розповідати друзям. Тобою можна пишатися. Ти створюєш правильне враження. Але твоя внутрішня температура, твої страхи, твої плани й бажання його цікавлять тільки в тій мірі, у якій вони впливають на його комфорт. Поки ти стоїш красиво, мовчиш у потрібний момент і не заперечуєш, усе чудово. Але щойно ти починаєш говорити: «Я хочу інакше», у нього в голові виникає питання: «А якого дідька ваза має власну думку?»

Дякуючи небайдужим читачкам, з'ясувалося, що в мене стояла заборона на репост моїх постів. Розказую: заборону знято! Тож, як то кажуть, лайк-шер-репост! Дуже хочу набрати знову ту саму кількість підписників, що була у блога коли він був російськомовним. Вірю, що апгрейд до солов'їної може принести навіть більше. Особливо якщо ви допоможете! ❤️ А я тим часом пишу першу главу книги. Не перемикайтеся! 🌼

Обіцяла - тримайте! Атиповий Нарцисизм у вигляді книги! Нажаль, телеграм не дозволяє публікувати довгі тексти, тож ось вам початок. А якщо сподобалося, переходіть за посиланнячком - там повна версія Вступу. Головне: все безкоштовно і навіть реєструватися ніде не треба! Отже, Вступ! Якщо ти відкрила цю книгу, то, найімовірніше, вже встигла поставити собі кілька важливих запитань. - Може, я справді перебільшую? - Може, я надто чутлива? - Може, я не так зрозуміла? - Може, треба було сказати м’якше? - Може, я сама його довела? - Може, ще трохи потерпіти? - Може, він зміниться? - Може, любов’ю можна вилікувати навіть це? Останнє питання особливо популярне. З любов’ю, кажуть, можна все. Любов’ю можна врятувати, виправити, зігріти, відмити, відремонтувати і навіть зробити з крокодила домашнього котика. Не можна. Крокодил залишиться крокодилом. Просто спочатку він може дуже мило посміхатися, приносити квіти і розповідати, що ніколи нікого не кохав так, як тебе. А потім, коли ти вже звикнеш до його зубів, він почне ними користуватися.   Про що ця книга Ця книга не про те, як правильно поводитися, щоб нарцис перестав тебе руйнувати. Тут не буде інструкцій як його правильно хвалити, як не злити, як говорити тихіше,  як не дивитися «не тим» поглядом, як не ходити до подруг, бо він ревнує, як не сперечатися, коли він перекручує твої слова, або як приготувати борщ так, щоб він нарешті зрозумів, яка ти хороша. Бо якщо людині потрібно, щоб ти щодня складала іспит на право бути нормальною, проблема не в якості твоєї підготовки. Проблема в тому, що тебе посадили за парту без твого дозволу, призначили себе екзаменатором, а потім ще й регулярно змінюють правильні відповіді. Сьогодні правильна відповідь - мовчати. Завтра - говорити. Післязавтра - говорити, але тільки правильним тоном. А потім виявляється, що ти взагалі не так подивилася. І ось ти вже стоїш посеред власного життя з табличкою: «Вибачте, я зараз усе поясню». В аб’юзивних стосунках фокус поступово зміщується. Спочатку ти питаєш себе чому він так з тобою поводиться. Потім: що ти зробила не так? А через деякий час уже думаєш як тобі поводитися, щоб він сьогодні не вибухнув? Це дуже зручна схема для людини, яка чинить насильство. Якщо ти зайнята пошуком власних недоліків, то в тебе залишається менше часу помітити очевидне: - твої межі порушують; - твої слова перекручують; - твої емоції висміюють; - твою пам’ять ставлять під сумнів; - твою провину використовують як повідок; - твою любов перетворюють на довічну підписку на обслуговування чужого комфорту. Ти можеш бути неідеальною. Можеш злитися, помилятися, говорити різко, втомлюватися, забувати, не хотіти сексу, не хотіти розмовляти, передумувати, мати поганий день і не відповідати на повідомлення протягом п’яти хвилин. Це не дає іншій людині права тебе принижувати, контролювати, бити, залякувати або змушувати доводити свою любов. Ти могла поводитися неправильно. Але це не означає, що насильство стало правильним. Ви можете посваритися через немитий посуд.  Ти можеш бути несправедливою. Можеш сказати щось образливе. У здорових стосунках це привід поговорити, вибачитися, домовитися або розійтися. Але це не індульгенція на контроль, погрози й моральне знищення.

Вирішила вам трохи розказати про принцип "з голови в руки" — бо це доволі відомий підхід у роботі з наслідками токсичних стосунків. Коли довго живеш у режимі "поясни, виправдайся, доведи, що ти не винна" тіло весь цей час перебуває в напрузі. Навіть коли розмова вже давно закінчилась. Головою можна розуміти "я вже нічого не винна доводити", а тіло все одно готується до захисту. І тут раціональні аргументи не завжди допомагають. Тілу потрібен інший канал, щоб відчути: небезпеки зараз немає, можна видихнути. Саме тому в роботі з відновленням після токсичних стосунків часто радять повільні, повторювані, тілесні практики — садівництво, рукоділля, будь-що з ритмом рук. Це не заміна терапії і не магія, а спосіб дати нервовій системі досвід: я щось роблю в своєму темпі, без нагляду, без оцінки, і нічого поганого не стається. З часом саме це тіло сприймає швидше, ніж будь-які слова. Це вже усталений жанр на Заході - trauma recovery through slow living/handicraft. І він працює саме тому, що дає не лише розуміння (наприклад, що таке токсичні стосунки), а й конкретну практику виходу (що робити з цим станом прямо зараз, руками). По суті це тема відновлення, меж і повернення собі контролю над своїм життям. Бо виявляється, руки чудово вчать те, чого не може вивчити сама лише голова: коли досить. Один хрестик це один хрестик. Ти не додаєш до нього ще сім, "щоб напевно вийшло", не перевишиваєш його тричі, доводячи собі, що він рівний. Зробила і йдеш далі. А зі словами ми робимо навпаки: сказали одну фразу, а потім ще, і ще, і ще, аж поки не забудемо, з чого взагалі почали захищатися. Давай спробуємо зробити одну вправу під назвою: "Посади й витримай паузу" Постав щось у горщик: насінину, живець, будь-що. Полий і відійди. Не перевіряй щохвилини. Тренуй те саме м'язове відчуття паузи, яке хочеш мати після сказаного "ні": зробила і не біжиш одразу перевіряти результат чи виправдовуватись. Питання, поки стоїш над горщиком: де я звикла додавати сьомий абзац там, де тілу було б досить одного речення? Подібні вправи - це метафора та практика "вирощування власного простору". Це простір, який повністю твій, де ти контролюєш процес, на противагу хаосу та непередбачуваності в стосунках з нарцисом. Власне я буду саджати цибулю. Вже купила мішечок різнокольорових цибулин: білі, жовті та червоні тиканки. Червоні особливо болять, бо вдома його називали "ялтинська цибуля". Що ж, буду створювати власний простір з власною ялтинською цибулею. Ну і мама завжди казала, що по суботах дуже добре починати щось нове. Показуйте у коментарях що будете вирощувати. Давайте створювати простір разом!

📩Але ж неможливо мати заготовлені варіанти «допиту» на усі випадки життя. Чи це відбувається автоматично? Ви не думаєте що і як сказати, щоб пресанути сильніше? 🌼 Читала ваші коментарі під попереднім дописом і пригадалось щось мені таке, чим захотілося поділитися. Тож, історія. Цього разу про жінку, щоб ви не думали, що нарцисами бувають тільки чоловіки. Бо я, знаєте, не одна така токсична феміна, нас ще є по світу. Отож, один мій знайомий оженився, а потім спромігся розлучитися. Принаймні, він думав, що він розлучився. А вона так не вважала і продовжувала використовувати його по повній програмі: давала якісь доручення, користалася його хатою коли їй було треба (хоча він купив їй власну), ну і по багаторічній звичці виносила йому мозок на щоденній основі. А потім у нього з'явилася дівчина. І у дівчини, як не дивно, не було за плечима досвіду спілкування з психопатами, проте був досвід дослухатися до своїх емоцій та реакцій. Тому її трохи, а потім все більше і більше шокували відносини с "колишньою". Як приклад, під час телефонних розмов з колишньою мій знайомий вкривався холодним потом від стресу. А помітив він це тільки після того, як його дівчина звернула на це увагу. І був шокований. Бо його роками привчали не довіряти своїм реакціям та не звертати на них увагу. От він і не звертав, навіть коли тіло посилало йому вже навіть не натяки, а повноцінні сигнали🆘 І отут почалося цікаве. Чому я взагалі і згадала про цю історію у контексті питання "що і як сказати, щоб пресанути сильніше". Бо мій знайомий почав здогадуватися, що його колишня не така вже й жертва, а його колишні відносини не такі вже й райдужні, як він собі думав. І вирішив трохи відійти від них подалі, в тому числі припинити щотижневі вечері в нього вдома, та і взагалі забрати в неї ключі від хати. А тут почалося прекрасне, бо колишня не хотіла втрачати такий смачний поживний шмат і перейшла до рішучих дій. Спочатку до тих, до яких привчала мого знайомого усі сумісні роки їхнього життя: скандали та звинувачення. Коли вона зрозуміла, що це більше не працює, бо мій знайомий перестав вислуховувати її по 45 хвилин і почав класти слухавку, вдалася до менш звичного. Почала давити на жалість і вдавати з себе жертву. Одним з прийомів було "ти так змінився, я відчуваю наче ми проходимо через розлучення вдруге, але тепер я втрачаю не чоловіка, а друга". Можливість волати на тебе по 45 хвилин щодня - це, безперечно, дружба в наших очах. Можеш навіть не сумніватися. А те, що ти при цьому холодним потом вкриваєшся, так то твої проблеми. А коли не прокатило й це, вона вдалася до "важкої артилерії" і стала наймилішою людиною у світі. Компліменти. Поради. А згодом - невеличкі прохання позичити те чи інше. Щось невеличке, якісь залишки, яких тобі не жалко. Знайомий мій дуже тішиться і розказує як вона змінилася та у якому стабільному ментальному стані зараз знаходиться. Так от. Ми не міняємося. Ми свідомо міняємо поведінку, щоб повернути тебе у "правильне русло", де ми зможемо знову жрать тебе на повну силу. Навіть сильніше, ніж колись, бо ти маєш бути покараним за самовільне залишення стойла. Тож "можна позичити в тебе коробки для переїзду" - це не про коробки. Це про кордони, які будуть повільно продавлюватися знову, аж доки я не отримаю те, що мені треба. І твоє "та звичайно бери, вони мені не потрібні" - це не про твою доброту та щедрість. Для мене це знак, що можна надавити сильніше. Це важко. Але. З нами не можна розслаблятися. Ніколи. Здавалося б - та бери ці коробки, що мені жалко, - але ніт. Це просто новий гачок. Тож якщо вдалося вирватися з нашої пастки - не повертайся! І навчись казати "ні!" навіть якщо це про тричі пережовану гумку. 🌼Бережи себе!

Є речі, які неможливо довести. Наприклад, що ти не брехала. Ти можеш показати переписку. Пояснити, де була. Назвати час, дату, свідків, номер автобуса і колір шкарпеток. І от ти вже доводиш, що не верблюд. Хоча ніхто навіть не надав доказів, що ти той верблюд. Оце важливий момент. Тебе можуть змусити захищатися навіть від вигаданого звинувачення. А потім використати сам факт твого захисту як доказ провини. Геніально. Огидно. Працює. Чому ж ми починаємо говорити більше? Бо нам страшно. Не обов’язково страшно що фізично щось зроблять. Іноді страшно, що людина образиться. Що замовкне. Що піде. Що почне карати мовчанням. Що скаже, ніби ти егоїстична, холодна, невдячна або взагалі "з тобою неможливо нормально спілкуватися". Ох, скільки я чула таких звинувачень коли пішла у терапію та почала виставляти власні кордони. Маніпулятори готові на все аби тільки ти повернулася до попереднього стану та знову була зручною у користуванні. Витримати такий шквал потребує не аби яких зусиль від нашої психіки. І саме тому ти починаєш говорити більше, ніж хотіла. Вигадуєш причини. Додаєш пояснення. Пом’якшуєш кожне слово. Підкладаєш соломку під чуже розчарування. - Я б залюбки, але… - Я не хотіла тебе образити, просто… - Ти не подумай, я дуже ціную, але… Іноді для простої відмови ми народжуємо таку легенду, ніби захищаємо дисертацію перед комісією з питань чужих почуттів. А можна ж просто сказати: - Ні, я не буду цього робити. І все. Земля не зупинилася. Людина пережила. І тут такий цікавий момент. Є люди - нормальні люди,- яким справді потрібне пояснення. Ти їм відповідаєш, вони кажуть: добре, тепер зрозуміло. І на цьому все. А є люди - такі, як я,- яким не потрібна відповідь. Нам потрібно, щоб ти продовжувала відповідати. Бо поки ти пояснюєш ми керуємо темою та оцінюємо. Ти кажеш одне. Тебе питають інше. Ти відповідаєш на інше. Тобі нагадують щось із минулого. Ти пояснюєш минуле. Тобі кажуть, що ти ухиляєшся від головного. І так можна ходити колами до скону. Тому іноді відповідь звучить дуже просто: - Я вже пояснила. Запам'ятай: коротка відповідь - це не визнання провини. Багато хто боїться відповідати коротко. Бо здається якщо я не поясню все до дрібниць, подумають, що я винна. Ну, по-перше, якщо я дуже хочу вважати тебе винною, я і так щось придумаю. По-друге, коротка відповідь не є зізнанням. Можна сказати: - Я не погоджуюся з цим звинуваченням. - Я вже пояснила, що сталося. - Я не буду це обговорювати в такому тоні. - Моя відповідь не стане іншою, якщо ти поставиш це питання ще десять разів. - Ти можеш не погоджуватися з моєю відповіддю, але це не означає, що я повинна дати іншу. І після цього не треба додавати ще сім абзаців, чому ти маєш право так сказати. Бо інакше це вже не кордони, а заявка на участь у марафоні "Переконай людину, яка не збирається тебе чути". Зберігай. Роздруковуй. Вишивай хрестиком на серветці, якщо дуже хочеться. І головне. Після того як ти це сказала, не треба одразу бігти слідом із поясненням: Але я не хотіла... Ні. Витримай паузу. Заспокойся. Пауза переживається. Чесно.

А чого ти виправдовуєшся? Є така цікава маніпуляція. Тебе спочатку звинувачують у чомусь, чого ти не робила. Ти, як нормальна людина, починаєш пояснювати: - Ні, там було не так. або - Я не могла цього зробити, бо... А тут тобі кажуть: - А чого ти так виправдовуєшся? Тобто спочатку людину поставили до стінки, потім здивувалися, чого вона руками махає. Ну і далі вже можна робити вигляд, що ти сама себе видала. Бо якби була невинна, то сиділа б спокійно, як Будда на лотосі. Тільки от питання: а з якого дива ти взагалі опинилася на лаві підсудних? Дивись, є різниця між поясненням та виправданням. Пояснення - це коли ти повідомляєш факт. - Я запізнюся на двадцять хвилин, бо потяг затримали. Все. Крапка. Людина отримала інформацію, світ не завалився. Виправдання - це коли після першої фрази ти раптом починаєш захищати дипломну роботу на тему "Чому я не погана": - Я взагалі вийшла вчасно. Я не хотіла запізнюватися. Я рідко запізнююся. Просто сьогодні так вийшло. Ти ж знаєш, яка я відповідальна… І отут уже не про потяг. Ти намагаєшся довести, що маєш право на помилку, затримку, зміну планів або просто на власне життя. В мене є подруга, яка виправдовується за майже все, що робить в житті: запізнилася або прийшла зарано, не зможе допомогти, чи допомогти зможе, але пізніше. При тому, вона навіть не помічає, що вона це робить. Навіть коли запитати напряму: чого ти виправдовуєшся? Вона все одно скаже, що просто пояснює. А така поведінка - це просто розкриті ворота для маніпуляторів різного пошибу. Такі, як я, залюбки використовують твоє перманентне почуття провини у власних інтересах. Ти сказала, де була. Але цього недостатньо. І ви вже сидиш та згадуєш, чи не проходив повз тебе о 17:42 якийсь чоловік у синій куртці, бо раптом це важливо для справи. Вітаю. Ти на допиті. Причому слідчий уже знає, що ти винна. Йому залишилося тільки витягнути з тебе зізнання або хоча б невдале формулювання, яке можна буде використати проти тебе. Головне завдання - вивести тебе з рівноваги та перевести бесіду в емоційне поле, бо тоді тобою легше управляти. Ну і коронне: - Якщо ти не винна, то чого так реагуєш? Це дуже зручна фраза. Бо тут немає правильної відповіді. Ти спокійна значить тобі байдуже. Ти засмучена значить ти маніпулюєш емоціями. Ти обурена - "Нормальна людина так би не реагувала". Ти починаєш пояснювати ще більше - "О, бачиш, виправдовуєшся". Моє завдання тут не в тому, щоб зрозуміти, що відбувається. Моє завдання в тому, щоб будь-яку твою реакцію зробити доказом твоєї вини. І тут можна скільки завгодно старатися бути правильною, спокійною та психологічно зрілою. Але якщо я прийшла не поговорити, а засудити, то хоч на голові стій. Рішення вже винесено. А чи існує така типова фраза, після якої ти раптом починаєш пояснювати своє життя від народження?

Нещодавно я побачила пост у блозі, в якому не було постів вже 5 років. І подумала, що я ще нічо так тримаюся - тільки 1.5 роки тому був останній постик. Нічого не змінилося з тих пір. Так само допомагаю фронту та вважаю недоречним писати постики поки такий рівень стресу навкруги. Тіки тепер ще більше чоловіків моєї сім'ї на передовій. Але от нещодавна розмовляла з ними і вони мені сказали таку цікаву річ: ми тут боремося за те, щоб ви там жили. І я подумала: я тут роблю все, що можу, для того, щоб допомагати їм. Але я ще можу щось писати для того, щоб люди могли хоч якось відволікатися від того, що в нас 12й рік вже йде. Бо кожень день капець і вимір від піздецю до піздецю дорівнює зараз годинам. Коротше. Нового нічого в голову поки що не лізе. Тож, я вирішила переробити старе. А там, може, у процесі надихнуся і почну створювати новий контент. І ось я вирішила написати книгу за мотивами власного блогу. Бо хто може описати нутрянку нарцисів краще за самого нарциса? Виглядати воно буде так: кожна глава - це практичний приклад взятий з одного з моїх постів, але перероблений так, щоб інформація засвоювалась краще. А саме: - на початку йде діалог нарциса з кимось (родичі, друзі, колеги, тощо) - далі розбір того, що нарцис робить у цьому діалозі - тоді емоційна логіка жертви нарциса - що цей діалог робить з нею - що сам нарцис думає у цей момент - і наприкінці пояснення для нормальних людей чому це не просто сварка, або не просто запит, або не просто коментар і т.ін. Можу додати ще "наприкінці наприкінці" і зробити невеличкий висновок та що робити жертві у цей самий момент. Наприклад, якийсь один крок, який можна зробити під час або після такого "зіткнення" з нарцисом. Що думаєте? Варто чи ні, бо я все ще в сумнівах, хоча структуру книги вже зробила 😆

Посилання те саме, приєднуйтесь 🌼

Любі мої! За годину зустрічаємось ось тут: Topic: Що робити зі стресом Join Zoom Meeting https://us05web.zoom.us/j/85367067716?pwd=ighNlXqjnVdJPZ3Ox2ElrZR2za1Cze.1 Meeting ID: 853 6706 7716 Passcode: 1ZX7fn Буду рада всіх бачити 🌼

Цей день настав - я оголошую проведення вебінара! У неділю в мене буде день народження і я не можу придумати кращого дня для проведення вебінара. Що буде Поговоримо про стрес: загальна інформація та подробиці. Як виглядає стресовий цикл? Що відбувається на кожній стадії? Як допомогти собі під час стресової ситуації? Як допомогти оточуючим? Окремо розкажу чому саме ми піддаємось на нарцисичні маніпуляції під час стресу. Я сподіваюся на наше звичайне спілкування, тобто, на всі запитання буду відповідати прямо у процесі, і дуже хочу, щоб замість мого монолога в нас вийшла бесіда. Коли неділя, 21 квітня, 12,00 за Києвом. Вартість Безкоштовно. Але я буду дуже вдячна якщо ви зможете підтримати наш поточний збір на автівку для fpv екапажу на ліманському напрямку. Залишилось зібрати 1800 євро. Купити каву для мене на підтримку цього збору можна тут: https://buymeacoffee.com/wilddaffodil Окремо буду вдячна за поширення блогу. З часів переходу на українську розмір зменшився вдвічі. 🙈 Кількість підписників мені була неважлива раніше, але зараз це має значення через постійні збори. Тож, давайте збирати тут ком'юніті небайдужих 🌼 До зустрічі у неділю!

Старі теми так старі теми, домовилися! У Солом'янському сьогодні ушкодження, але я вже зв'язалася з сестрою - моя сім'я у безпеці. Тож, продовжую функціонувати та ділитися корисним. Пропоную ще раз подивитися на нарцисичний розлад та яким воно буває. Як ви знаєте, майже всі психічні захворювання - це спектр. Тобто, можна бути або вагітною, або ні. Але можна бути нарцисом "на півшишечки". Яскравий приклад - аутизм. Можна бути аутистом, але на початку спектру, так званим "високофункціональним" коли є і робота, і кар'єра, і навіть сім'я. А можна бути аутистом наприкінці спектру, і бути неспроможним навіть говорити. Так само з нарцисизмом - можна мати прояви нарцисизму у стресових ситуаціях (що, доречі, цілком нормально), а можно бути наглухо підстреленим з проблемами по життю. От коли вже нарцисизм впливає на життя людини, тоді вже вважається що це саме нарцисичний розлад. Що взагалі таке - бути нарцисом? Якщо коротко - це бути людиною, в якої немає самооцінки. Тобто, внутрішнього наповнення та власної підтримки немає взагалі і людина повністю залежить від оточуючих та їх вражень про нарциса. А це значить, що в будь-який момент людина знаходиться в стані "щоб такого зробити, щоб мене всі любили?" Фактично, психіка постійно працює у режимі самозахисту. Від цього і постійні перенапруження, що виливаються в агресію. Від цього і постійні маніпуляції, бо треба зробити так, щоб мене всі любили. Від цього і постійний газлайтінг, бо не може так бути, щоб я щось не так зробила - це ти або брешеш, або вигадуєш. І оце саме називається нарцисичним розладом. І саме це корегується у психіатрів бо є психичним захворюванням. Погана новина: корекції нарцисизм майже не піддається. Гарна новина: в середньому у світі "справжніх" нарцисів приблизно 1%. Окрім цього, є ще так званий "нарцисичний характер". Це коли в людини є якісь проблеми з самооцінкою та спілкуванням з оточуючими, але вони не такі явні та не заважають людини жити в суспільстві. Ну або суспільство настільки толерантне до насильства, що такі люди прекрасно себе почувають у ньому. Ну і наостанок є так звані нарцисичні реакції, які є здоровим проявом будь-якої людини в стресових ситуаціях. Це зазвичай реакції самозахисту, або бажання чогось досягти, і таке інше. Проблемою тут є те, що в нас "стресова ситуація" вже 2 роки поспіль. І може здаватися, що тепер кожен другий - нарцис-аб'юзер, хоча насправді це вже хронічний стрес, з яким мозок впоратися не може, отже повертається до "базових налаштунків". Що робити з хронічним стресом подивимось на вебінарі, який я вам обіцяла вже давно і от нарешті підготувала. Оголошення про вебінар буде трохи згодом, він буде безкоштовним, але я буду дуже вдячна якщо ви доєднаєтесь до збору на новий конвой, який ми зараз формуємо. Бережіть себе 🌼

Питаннячко: а вам зараз важливіше освітлення новин чи навпаки хочеться відволіктися та почитати щось інше? (Це я розмірковую чи доречно буде писати щось на стару тематику. Бачу, що деякі блогери обирають не висвітлювати події, а підтримувати людей у такий спосіб - говорити про інші теми. Тож, питання: а чи буде це підтримкою?)