Красовицький щоденно

Оголошуємо передпродаж книжки Валерії «Нави» Суботіної «The Captivity» — переклад «Полону» англійською мовою. УВАГА ПЕРЕДПРОДАЖ! ❗️ДОСТАВКА ПАПЕРОВОЇ КНИЖКИ ПІСЛЯ 10.08 📌Про книжку: 86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь». Для збереження життів бійців і порятунку поранених, наказом вищого військового командування, захисники припинили оборону, покинули територію заводу і мали здатися в так званий «почесний полон» у присутності міжнародних організацій і спостерігачів, з умовою обміну через 3-4 місяці. Валерія «Нава» Суботіна була в складі пресслужби полку «Азов». Їй судилося бути в полоні — спочатку в Оленівці, потім в Таганрозькій тюрмі — понад 11 місяців. Всі кола пекла, які вона пройшла за майже рік, Валерія описала в цій книжці. Постійне спостереження, контроль, приниження, нелюдські умови утримування, критичний дефіцит їжі та води, намагання ворога зламати її фізично і морально, підкорити, залякати, підштовхнути до зради — все це відбувалося з нею. Допити та катування виснажували. Неможливість контактів з друзями й рідними, дезінформація і пропаганда ворога забирали останню надію на обмін і свободу. Але неволя не зламала сміливу жінку, тепер вона — свідок злодіянь рф. 📌 Про авторку: Валерія Суботіна – українська журналістка, викладачка, поетка, військовослужбовиця, майор Національної гвардії України, учасниця російсько-української війни. Кандидат наук із соціальних комунікацій (2014). 🌐 Передпродаж на нашому сайті.

Їх, на жаль, меншість. Я чув від друзів у Литві, що українська громада спільно з російською тисне своєю російською на сферу обслуговання у Вільнюсі, щоб вивчали "загальнозрозумілу мову". Я своїми очами бачив в Тбілісі, як грузини переконували українців хоча б носити відзнаки своєї країни, прапорці, герби, кольори. Я в останній проїзд через Варшаву в травні цього року рахував українську/російську/білоруську у перехожих. Це було 2/31/4. Так, це не репрезентативна вибірка. Але восени 2022 року це було 15/3/1. Так зручніше. Поляки раніше робили зауваження російськомовним, вже, думаю, ні. Думаю, це і в інших країнах Європи. Мовна політика щодо нашої еміграції? Культурне середовище, що створює наша держава? Інформполітика? "Дом" і "Фрідом" - це, скоріше для того, щоб хоч трохи вплинути на громадян майбутньої постпутінської росії. А далі? Що далі ми будемо з цим робити, коли все призупиниться? Одеський котик - для привертання уваги. Все, якраз, навпаки.

Про тих, хто поїхав. Кожен робить свій вибір. Поїздка на два-три тижні, як обіцяв Арестович - це одне, життя в інших країнах в приймах - інша історія. До речі, а де тепер та Люся? Іних вже немає, та й ті далече. Українці легко пристосовуються до нових умов, знаходять роботу, спільноту для спілкування (вибачте, частіше за все російськомовну, бо так зручніше). Щоб працювати, потрібна мова, в перші місяці не вчили, бо ж два-три тижні перейшли в два-три місяці. Потім зрозуміли, що комунікація дає гроші. В цей момент, влітку 2022 хтось повернувся, бо Київ та Львів стають все безпечніше. В 2023-24 хтось з цих людей поїхав знову, хтось отримувати легкі гроші, хтось важко працювати. Багато хто з жінок просто чекає своїх чоловіків там і не збираються до них сюди. Чекають з війська, чекають, коли виповниться 60, чекають, коли закінчаться ці 2-3 роки війни. Хтось чекає, коли чоловік знайде можливість купити собі квиток в один бік у нечесний спосіб. І це - не секрет. Хтось не мав чоловіка та дітей, або залишив дітей бабусям та дідусям, а з чоловіками розлучився. Ми ж розуміємо, що українки не завжди хочуть повертатися і іноді знаходять способи цього досягти. Якщо я в 2022 розумів, що повернеться 60-70% і вважав, що навіть це страшно для демографії та економіки, зараз я розумію, що не повернуться, або будуть сидіти на двох стільцях ті ж 70%. Це - реальність. Діти навчаються в школах, вже вивчили мови, знайшли нових друзів, перше кохання- за кордоном. Чи будуть вони пам'ятати дім та Батьківщину? Залежить від мам. Ті кілька десятків чи сот тисяч чоловіків, які вже там, і це не враховуючи тих, хто там був і раніше - чи будуть вони захищати країну? Ні. Сплачувати податки? Ні. Користатися соціальною допомогою? Якщо досягнуть пенсійного віку, так, впевнений. Їм же Україна винна? За важкий труд на польській полуниці та будівництві в Іспанії. Ті представники українського бізнесу, що створили успішні батальйони в Монако, Відні, Празі, Берліні? Вони повернуться? Багато хто так, бо вони досі "на потоках". Вони досі "в темі". І я не знаю, що має заставити державу позбутися таких громадян, з підприємствами, які їм належать, не тільки в Криму та на Луганщині і Донеччині, а в Москві, Сибіру, Білгородщині. Вони там не тільки заробляють, а сплачують податки. І вони, користуючись українськими паспортами, мають в демократичному світі перевагу над власниками російських паспортів. Чи бореться наша держава і з ними, а не тільки з дрібними "ухилянтиками", що бешкетують в консульствах, не отримавши закордонний паспорт. В даному випадку це не просто про справедливість і про гроші - це про безпеку держави. Скільки в руках цих людей дійсно стратегічних підприємств різної потужності? Чому це статус-кво досі зберігається? Бо складно схопити на корупції, якщо офіс в Женеві? Чи тому, що вся корумпована система має позбутися не тільки тих, хто батальйонить на Сейшелах, а і тих, хто представляє ці батальйони у владних кабінетах? Повернемося до мови і культури, бо, як не дивно, частина рішень - в цій царині. Українське мовне та культурне середовище в середині країни сильно змінилося за ці два з половиною роки. Хочуть цього всі чи не хочуть, сфера обслуговання, кіно, освіта, книговидавництво і (частково) блогосфера українізувалися швидко і майже безболісно. Не завжди це беззворотно, але завжди беззворотно для молоді. Бо освіта українською активно перемагає російський вплив в інтернеті. А за кордоном? Ті, хто в момент переїзду сидів в "Однокласниках", хто читав виключно Донцову, дивився російські "бандитські" серіали, а слухав Газманова та Аллу Борисівну? Ні, вони досі є глядачами російських новин, які не забанені в інтернеті ЄС, читають російськомовні телеграмканали та дивляться серіали про "перемоги" п...в в СВО. Саме для них працюють російські книгарні в Європі, до них приїжджають з виступами "хороші рускі". В якийсь момент Україна свідомо чи несвідомо залишила нашу нову еміграцію наодинці з цим світом і весь час програє її. Так, хтось донатить, хтось плаче за домівками, хтось щоденно спілкується із друзями, які воюють чи волонтерять.

Хвилинка-цікавинка Не сьогодні-завтра 20 років тому світ побачив роман Сергія Жадана «Депеш Мод»! Хто з нас не переймався долею Саші Карбюратора? Хто не сміявся із костюма Собаки Павлова? Хто не цитував преподобного Джонсона-і-Джонсона? 

Друзі! Важливо!!! Не зважаючи на складну ситуацію в Харкові - книга англійською мовою майже надрукована і готова до замовлення. Не менш важливо, а може й більш - вона вже доступна в електронному форматі тут: https://folio.com.ua/books/The-Captivity Будь ласка, порекомендуйте або подаруйте її друзям-іноземцям! Я так хочу, щоб правду про те, що відбувається з полоненими в російських катівнях знали в усьому світі…

Чи існують системні способи перемовин між спецслужбами США та РФ? Впевнений, так. Також, впевнений, що цими днями всі ці сигнальні телефонні лінії під Тихим океаном, дупла дубів, через які передають пакети з сургучними штампами, шифровальні "Енігми" з перфокартами і все допотопне, що може з'єднати Мордор з цивілізованим світом, наповнене скавчанням, скулінням, гарчанням та хрюканням про те, що, якщо нададуть Україні пару шведських літаків, що сканують простір, першу ескадрилью F-16, та якусь суттєву кількість ракет для Петріот та Насамс, це буде настільки червона лінія, що можна обпектися. Нехай обпікаються, бо це зупинить потік КАБів та ФАБів в Часовому Яру, Харкові та біля Торецька, зробить роботу російських пілотів короткотерміновою, а структуру захисту пацаками окупованої Херсонщини, Запоріжжя і Криму вразливою до безпомічністі та безпорадності. На фото - КАБ, який планують скинути на моє рідне місто.

​​В українській Вікі на сторінці Ісмаїла Кадаре вказано «З 1990 року мешкає здебільшого у Франції». Виглядає, ніби автор захотів собі поїхати жити до Франції, то чому би й ні. А насправді він багато років розповідав світові про албанські реалії та репресії режиму Енвера Ходжі. Після смерті Ходжі (у 1985) і приходу до влади Раміза Алії автор потрапив до списку зі 100 опозиційних інтелектуалів, яких мала заарештувати албанська секретна поліція Сігурімі. Саме тоді, у 1990, Кадаре втік до Франції та попросив там політичного притулку (дещо інакше сприймається, ніж просто «здебільшого мешкає у Франції»?). У 1992 Раміз Алія подав у відставку, змінилася влада, його заарештували і засудили до 9 років в'язниці. Колишній прем'єр відбув 2 з них і був звільнений внаслідок чергового перевороту. Останні роки життя Кадаре жив між Парижем та Тіраною. Можна ще почитати сьогоднішній текст Максима Нестелєєва, там багато цікавого. Останнім прозовим твором Кадаре стала книга «Дзвонить диктатор» (албанською вийшла у 2018), де автор препарує трихвилинну розмову диктатора Сталіна з письменником Борисом Пастернаком і розкладає її на 13 точок зору. У 2023 книгу переклали англійською, вона потрапила до лонґлиста Міжнародної Букерівської премії 2024.