ПЛАЙ

“Червона Рута: 10 років потому” – здавалося б, чудова ідея із гарантованим профітом. Чудова, але, на жаль, не життєздатна – з огляду на те, скільки води утекло в естрадному Черемоші за той час. Золотий склад “Смерічки” розпався. Яремчук став головним вокалістом (згодом – керівником) ансамблю, а ображений на нього Зінкевич перебрався до луцького “Cвітязя”. Володимир Івасюк загинув “за нез’ясованих обставин” у травні 1979-го. Софія Ротару після смерті свого головного сонграйтера почала позирати ласим поглядом у бік москви. Та попри це у 1981-му всі три головних героїв оригінальної “ЧР” на підписуються на продовження. На відміну від Романа Олексіва, якого в режисерському кріслі замінив Борис Небієрідзе – майбутній шоуранер нині призабутого українського серіалу 2000-х “Роксолана” (той, що з Ольгою Сумською в головній ролі) та всілякого третьосортного телемила для росіян. “10 років потому…” мав би стати прямим продовженням оригінального мюзиклу. Цікаво ж, як все склалося у шахтаря Бориса та гуцулки Оксани. Але сюжету тут немає. Взагалі! Замість нього – набір не пов’язаних між собою кліпів у гірських пейзажах, сшитих спогадами Яремчука та Зінкевича про те, як воно колись було. Спогади абсолютно прісні і, здається, не цікаві навіть самим спікерам, які ніби по команді монотонно читають їх із листочка, говорячи лише те, що “треба”. І то – російською! Слідами не загоєних ран Василь Іванович ще й не втрачає нагоди зверхньо потролити Назарія Назаровича, називаючи його “зовсім юним” на момент приходу до “Cмерічки” (різниця у віці між вокалістами - якихось шість років!). Із Софією Михайлівною все ще гірше. Та взагалі відмовилася ностальгувати на камеру і в кадрі “10РП” лише співає, та й то двічі – русняве “Ожиданіє” і “Край” Мозгового у ще не спотвореному буремними 90-ми диско-аранжуванні. Зараз можна було б припустити, що продюсери просто не потягнули гонорар зірки, але тоді…Невже Ротару не було чого згадати про Івасюка? Не хотіла чи…боялася за кар’єру? Чи не єдине, що вдається “10 років потому…” – це шоукейс пізньої “Cмерічки” 80-х. Як не дивно, після розколу співочого дуету Яремчука-Зінкевича ансамбль досі в хорошій формі і навіть здатний тішити слухачів незлими шлягерами від Павла Дворського та Віктора Морозова. Особливо раджу зацінити сексі-неосоул “Ти - мов сонечко” та баладу “О, панно Інно” на вірші Павла Тичини. Що ж до Назарія Назаровича та Василя Івановича, то вони тут співають радше на правах special guests. Перший репрезентує хітові “Cтожари” під культовий відеоряд із Кримських гір, другий розпиляє над галявиною нині меметичну “Забудь печаль”. Наприкінці обидва все ж зустрічаються на одній сцені, щоб нещиро потиснути руки та вимучено виконати Івасюкову “Червону Руту” під фонограму десятирічної давнини. Тож навіщо було посягати на святе десять років потому? Мій варіант відповіді вам не сподобається. Після трагічної і загадкової смерті Володимира Михайловича партія конче потребувала бодай якогось, – хай навіть халтурного, – пруфу для публіки, що в українській естраді нічого особливо не змінилося. Типу, шо вам не так, ось дивіться – і старі артисти на місці, і нові хороші є, та й пісні теж пишуться, – всьо ж нармальна! Ні, не нормально. Бо без Івасюка все це хоч і продовжувало працювати, але зовсім не так, як раніше. А тепер вгадайте, скільки разів його прізвище згадується за ці 30 хвилин... https://www.youtube.com/watch?v=m_vcKsR9mTc&list=RDm_vcKsR9mTc&start_radio=1

Влітку в український прокат вийде чи то продовження, чи то переосмислення “Червоної Рути” під егідою “Укрзалізниці”. Не знаю, чому і навіщо, але в оригінального мюзиклу вже був один сиквел, якого ніхто не просив. Вояк СС “Галичина”, дисидент, режисер студії “Укртелефільм”. Все це – про львів’янина Романа Олексіва, якого станом на початок 70-х вже знали як батю українських мюзиклів. На той момент в доробку Олексіва була комедія “Залицяльники” (1968) за участі львівського джаз-ансамблю “Медікус” та фольклорно-урбаністична стрічка “Cійся-родися” (1969) із сестрами Байко. Але головний хіт чекав Романа Васильовича попереду. У 1971-му Олексів знімає у прикарпатському селі Яремче музичний фільм “Червона Рута”. Назва – нехитрий клікбейт на шлягер буковинського композитора Володимира Івасюка, із яким на всесоюзній “Пісні”-71 перевертають гру вокалісти ВІА “Cмерічка”, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Вони ж – виконавці головних чоловічих ролей у мюзиклі. Головна жіноча роль дістається тоді ще маловідомій чернівецькій співачці та студентці місцевого музучилища Софії Ротару. Що було далі – ви знаєте... https://www.youtube.com/watch?v=Av3FZVui6fQ&t=1239s

Приїхав домів і ситуативно потрапив на канц із нагоди 50-річчя Творчої Діяльності Павла Ананійовича Дворського До вашої уваги - "Стожари" 2026 едішн у виконанні Dvorsky&Sons ✨✨✨ Намагаймося не звертати увагу на аранж, підтанцьовку і все таке. Насолоджуймося моментом! ☺️

Раптом ви в Києві і хочете послухати добрих каверів на Івасюка від моїх любімок МОВА, то ось, енджой 🙌 https://tyktor.event.net.ua/cart/event?id=10444

У 1974 році сутінковий геній українського фольк-року Олександр Зуєв йде з посади художнього керівника на той момент вже суперпопулярної київської “Кобзи”, переходить до черкаської філармонії та засновує там новий ансамбль – “Калина”. У 1976-му “Калина” випускає першу і єдину міні-платівку “Ровесники”, куди входять три композиції, вже знайомі слухачам із репертуару “Кобзи”: шлягерна “А ми удвох” (О. Зуєв – В. Кудрявцев), фольково-психоделічна “Три трембіти” (М. Скорик – О. Вратарьов) та, власне, однойменна “Ровесники” на музику Олександра Білаша та слова Олександра Підсухи. Остання, – вона ж перша у треклисті, – присвячена німецько-радянській війні 1941-1945 рр. І на фоні "вєлікоотєчєствєнного" пісенника більшості радянських ансамблів річ це зовсім не типова... Якщо не зважати на те, що шанованого Олександра Івановича Білаша при роботі над музикою “Ровесників” наче вкусив лєв лєщєнко, від звучання пісні навіть можна отримати задоволення. Спробуйте-но розслухати поміж її тужливого вайбу джаз-рокові референси, симпатичне психоделічне соло на флейті, ба навіть несподівані в такому контексті ковбойські мотиви в стилі саундтреків Морріконе до вестернів Серджіо Леоне. Але весь цимес тут у тексті. Бо “побєдобєсного” пафосу в ньому приблизно 0,01% (ну ок, слово “подвиг” один раз все ж звучить). Автор слів, Олександр Підсуха, на фронтах 1940-х встиг послужити і сапером, і автоматником, і воєнкором, тому знав, про що писав. У "Ровесниках" йдеться про 23-річного сина, що вшановує пам’ять батька, загиблого на війні в його ж віці. І все, більше ніяких “за ценой нє постоім”! Лише скорботний смуток і обнадійлива обіцянка на майбутнє: “Ніколи знову!”. Важлива деталь в осмисленні травматичного досвіду, якою проходить принциповий водорозділ між “нами” і “ними”. Цей допис мав вийти 8 травня, до Дня пам’яті та примирення. З об’єктивних причин він запізнився на кілька днів, але не запізнився на 81 рік. Бо для пам’яті не буває “пізно”. На відміну від примирення, про яке сьогодні стільки розмов… https://www.youtube.com/watch?v=Ivb28RTgUTo&list=RDIvb28RTgUTo&start_radio=1

Бачить Бог, не збирався я писати про цю пісню, але ж вона в тіктоках вже всіх задовбала, тому ось. Факт №1: “Забудь печаль” – це дуже буковинський трек. Музику до нього створив Леонід Затуловський, один із найяскравіших андердогів на чернівецькій естрадній сцені 70-х. Це із ним Володя Івасюк радився по саунду, коли писав “Червону руту”. Це він – засновник і перший художній керівник ВІА “Черемош”, у якому на вокалі були цілих дві Ротару, але жодної Софії (мова про рідних сестер Івасюкової музи, Лідію та Ауріку). Це йому вистачило сміливості і чесності із собою, щоб у 80-х плюнути з високої дзвіниці на весь той шоубіз та податися у диригенти на класичну сцену. Що ж до лірики, то її написала Тамара Севернюк – знана чернівецька журналістка та поетеса-піснярка, яка крім “Печалі…” також доклала руку до, скажімо, “Маків для сина” – щемкого триб’юту Володимиру Михайловичу у виконанні Павла Дворського та “Смерічки”, про який я колись вже розповідав. Факт №2: у 1972-му “Забудь печаль” вперше виконав не Василь Зінкевич, а вищезгадані Лідія та Ауріка Ротару у складі “Черемошу”. Тоді пісня не завірусилася, зате у 1981-му Василь Іванович осяяв її своїм голосом у музичному фільмі “Червона Рута. 10 років потому” – типу сиквелі оригінального м’юзиклу, у якому від нього залишилася хібащо назва. Що ще? “Забудь печаль” – це той випадок, коли тащить аранжування. Ви сильно здивуєтеся, коли я скажу вам, що за нього відповідав Дмитро Гершензон, тодішній саундпродюсер “Cвітязя”, який невдовзі зведе колись легендарний луцький ансамбль під проводом Великого Зе (це я про Зінкевича) до рівня недолугого самограйка-бенду. І тут Дмитру Лазаровичу справді є за що дякувати! Саме він привніс у “Печаль…” атмосферні сопілки та електрофанк, що є у нас вдома. Ось це і робить цю пісню чимось цікавішим за цукровий слоумо-шлягер, створений виключно для ротацій на брехунці залітання в тренди. Але я бачу, як сильно він вам подобається, тож можете зі мною не погоджуватися ;) https://www.youtube.com/watch?v=iqaxpDtQgkU&list=RDiqaxpDtQgkU&start_radio=1

Ось такий відгук на книжку отримав на пошту 🥰 Читаєш і розумієш, що попри усі фінансові та інші розчарування щодо письменництва про музику в Україні все це було таки недарма - хоча б заради таких слів і таких історій! Лінк на гурт Ддейсона лишаю в коментах

А ось тут - про "Чарівні гітари", які завдяки Тарасу Гаринальдовичу перетворилися із постмоскальського ансамблю в повноцінний український.

Ось тут більше про "Еней" та "Руту"

Ваньок Клименко (співзасновник лейблу Enko, саундпродюсер alyona alyona, Kalush Orchestra, Skofka, Дорофєєвої і ще купу всього із сучукрмузу) запустив у своїх соцмережах рубрику "Клен і Льон", мета якої - "підняття з архівів старих маловідомих українських пісень, які могли забути". Ідея реп-мікстейпу довкола української естради - настільки ж кльова, наскільки й лежала на поверхні, але наші емсі досі чомусь проходили повз... У першому випуску Клен і Льон (анімовані тіпочки, на честь яких все це названо) байтять "Ой у полі рута..." у виконанні київського ансамблю "Чарівні гітари", яку до того грали "Еней" (перший гурт Тараса Петриненка). А ще раніше Ваньок видавав скіт "Український Кендрік", в якому неймдропив Івасюка і семплував "Незрівнянний світ краси" Яремчука. Шукайте лінк на нього в коментах до посту, а потім можете знову написати щось про #недоречнийсленг 😜 https://www.youtube.com/watch?v=WU4euSw5VbY

Думаю, в цьому чаті є олди, які пам’ятають моторошну совєцьку пісеньку про “потолок лєдяной-двєрь скріпучая”. Моторошну, бо якщо в куплетах вона ще видається зимовою казкою, то вже на приспіві із засніжених кущів на тебе зненацька вистрибує Ктулгу, щоб зжерти твої колись промиті руснявою пропагандою мізки. Музику до цієї пісні написав Едуард Ханок – білоруський композитор, що наклепав чимало шлягерів для “Пєснярів”, “Сябрів” та інших своїх співвітчизників. Однак ще до того, як увійти в естрадний мейнстрим, Ханок вважався своїм чуваком в Україні. Зараз у це важко повірити, але в 1967-му Едуард Семенович закинув московську консерваторію, щоб перебратися до рідного міста його тодішньої дружини і нашого нинішнього Гаранта – Кривого Рогу. Молодий композитор швидко влився в місцеву музичну тусовку, а Ігор Поклад та Юрій Рибчинський допомогли йому вписатися у Спілку композиторів України. У 1971-му, із піснею “Зима” aka “Потолок лєдяной”, Едуард Ханок потрапялє до шортлисту призерів радянської “Пісні року”. Нагадаю, що тоді ж і туди ж таки зі своєю “Червоною Рутою” залітає Володимир Івасюк. Тепер співати українською на радянській сцені – більше не крінж, а краш. Тож свою “ЧР” вже визнаному Ханоку замовляє московський ансамбль “Самоцвєти”. Едуард Семенович пробує працювати із різними українськими поетами, але заметчитися у нього виходить тільки зі вже згаданим Рибчинським. Трек Ханока-Рибчинського отримує назву “Верба”. Його няшний поп-роковий вайб не змогли зіпсувати навіть москалі, які чомусь виконували пісню з ідіотськими усмішками Гарольда та роснявощелепною артикуляцією типу “каліна-дівчіна”. До речі, з Івасюком Ханок тоді таки познайомився. У 1975-му навіть гостював у нього у Львові. Щоправда, ледь не відхопив за свій вєлікій і могучій від місцевих батярів. Але то вже таке. https://www.youtube.com/watch?v=o4dxsP2defg&list=RDo4dxsP2defg&start_radio=1

А насамкінець для любих гостей і дорогої родини звучить музична композиція у виконанні вокально-інструментального ансамблю МОВА, з якої починається книжка. "Щедрик". Музика Миколи Леонтовича, слова народні

Також велике і окремо дякую любимкам із Лабораторії, які все організували от прямо так як я мріяв 🤩 Не обійшлося без сюрпризів навіть для мене! І величезний банер зробили, який я міг би повісити в гаражі, якби він у мене був, а ще - передбачення із текстами естрадних хітів. Може, вам не дуже видно, але в руках у Модока - рядок із "Іду я росами" Костянтина Огнєвого

Рік тому, коли "Це вам не естрада" тільки вийшла, я жартував: якщо тема не буде нікому цікавою, то хоч буде чим палити грубки блекаутними зимами. Так от, дякую всім, хто вчора залишив на кілька годин свої грубки і прийшов погрітися ☺️ Я точно зігрівся 🫶 Альберту, Едуарду і Сергію - окреме дякую за цікаву і змістовну бесіду 🔥

На останніх відсотках заряду повідомляю, що обіцяна преза таки відбудеться 🔥 Альберта в сукні не обіцяємо, бо ж холодно, але приходьте - щонайменше погрієтеся 😅

Того грудневого вечора Михайло Івасишин повертався додому пізно, бо мав репетицію. Хлопець вчився у вижницькому училищі прикладного мистецтва, а у вільний час грав на басу в інді-ансамблі Левка Дутковського при місцевому будинку культури. На той момент ансамбль ще не мав назви і виступав здебільшого на танцях, де грав кавери на Бітлз та іншу західну гідноту. — Чуєш, Толю, – одразу ж із порогу Івасишин гукнув свого однокурсника і руммейта, Анатолія Фартушняка, – А забіжи-но до Левка! У нього мелодія є, не вистачає тексту, а ти ж наче щось пописуєш… Пісня, яку Фартушняк “пописав” із Дутковським, отримає назву “Сніжинки падають”. Прем’єра новорічного твісту відбудеться у ніч із 1966 на 1967 рік. Тоді ж зі сцени вперше прозвучить назва ансамблю Дутковського – “Смерічка” (неймінг цілком відповідав сезону, адже смерічка – це така собі карпатська ялинка). Рік потому, у 1968-му, “Смерічці” запропонують зіграти “Сніжинки…” наживо на чернівецькому телебаченні. На місце вокаліста, яке на той час було вакантним, Дутковський пробує молодого вижницького дизайнера Васю Зінкевича, який щойно повернувся з армії. Вася, звичайно, красунчик ще той, от тільки на репетиціях безбожно лажає, бо професійно раніше ніколи не співав. І тут Левко Тарасович згадує про студента чернівецького медучилища Володю Івасюка. Володя не просто пише власні пісні (кілька з яких вже поповнили репертуар “Смерічки”), а ще й грає і співає в ансамблі “Карпати”, відтак записати фонограму для телека для нього не буде проблемою. А тепер уявіть альтернативний всесвіт, в якому солістом “Смерічки” стає Володимир Івасюк. Чи впорався б ще нікому не відомий сінгер-сонграйтер із покладеною на нього відповідальністю? Чи почули б ми від нього “Червону руту”, “Водограй” та інші хіти у майбутньому? Чи обірвалося б його життя на трагічній ноті? Відповіді на ці запитання ми ніколи не дізнаємося, адже у нашому всесвіті вищезгаданий Василь Зінкевич вперше проявив лідерські якості, ще за рік до появи у складі Назарія Яремчука продемонструваши Дутковському, що конкурентів не потерпить. “Левку, а дай я спробую ще раз!”, – заявив він, з ноги виламуючи двері до студії. Ця заява і визначила його в подальшому успішну співочу кар'єру. Версія Івасюка до ефіру не потрапила. Те, що було далі – це вже історія. Можна не бути генієм, як Володимир Івасюк. А от рішучості, як у Василя Зінкевича, дай боже кожному! Чого вам і бажаю в прийдешньому році! https://www.youtube.com/watch?v=bp54AmPlBfc&list=RDbp54AmPlBfc&start_radio=1

Так, до творчості Степана Петровича я ставлюся скептично. Падавана Назарія Яремчука я вважаю одним із тих, хто жив і творив в часи виродження олдскульної естради. І все ж тішуся за артиста, який несподівано для себе та всіх інших в останні роки життя зловив хайп на хвилі прстіронічного зацікавлення до своєї особи та творчості з боку зумерів. Але не постіронією єдиною. Афіші Степана Гіги, які заполонили наші міста, містечка і села - гарна ознака того, що після десятиріч руснявої культурної експансії ми почали повертати собі своє незалежно від того, чи сам контент комусь (не) подобається. І за це дякую не тільки пану Степана, а й вам усім 💛💙

RIP Степан Гіга. Співчуття родичам, близьким і фанам

Отже, Valdemir – це Володимир Мирон Старосольський. Народився майбутній музикант у 1938-му – де точно, невідомо, але наявні джерела припускають, що десь на Галичині, а ще точніше – на Львівщині. У 1949-му Володимир із родиною перебирається до Америки. У Каліфорнії хлоп здобуває юридичну освіту, що дає йому можливість долучитися до організації президентських виборів 1964-го. І все ж, за принципом Вакарчука, між політикою та музикою Старосольський обирає останню. У 1967-му він відкриває власний лейбл Karma Records, який свідомо протиставляє шароварному вайбу тогочасної україно-американського попу, плануючи видавати більш андеграундних діаспорян. Того ж року першим релізом Karma Records стає сольник самого Старосольського під не вигадливою назвою “Пісня Володимира”, який він випускає під вже відомим нам псевдо Valdemir. Що цікаво, ідентична платівка також виходить на більш статусному лейблі Capitol Records, але із жовто-блакитною обкладинкою замість психоделічно рожевої в оригіналі та під іншою, більш продавальною назвою – Folk And Popular Songs In Ukrainian (“Народні та популярні пісні українською”). Сам Вальдемір в описі до релізу зізнається, що тяжко-важко працював над альбомом протягом року і в якийсь момент навіть подумав, що ну його нах, але тут до процесу долучилися американські саундпродюсери – Філ Боров (Phill Boroff) та Деріл Дрегон (Daryl Dragon). Останній, до речі, десь у той же час паралельно підігравав на клавішах самим The Beach Boys, тож вважайте, що наш Вальдемір був знайомий із Браяном Вілсоном і його братами через одне рукостискання. Філ спродюсував першу частину “Пісні...” (Folk), Деріл – другу (Сontemporary). І якщо перші 6 треків, не зважаючи на хейт Вальдеміра до фольклорного консерватизму, є невибагливими переспівами українських народних пісень під гітарку, то після них йдуть значно цікавіші авторські композиції. Не зрозуміло нахіба Вальдемір впихнув туди україномовний кавер на “Подмосковниє вєчєра”, але вдамо, ніби його не існує. Що ж до решти авторських треків Valdemir, то, як не дивно, найбільш природньо і органічно він звучить навіть не на україномовних, а на англомовних. Це доволі миленький психоделік/бароко-поп, що йому міг би респектнути сам Скотт Вокер, який тим часом якраз релізив свій дебютник. Шкода, що історія замовчує, чим наш Вальдемір займався по життю далі. Певно, ані з лейблом, ані з сольною кар’єрою не зрослося. З тих таких нечисленних джерел знаємо лише те, що у 2021-му Володимир Мирон Старосольський відлетів на хмарку. А його “Пісня Володимира” так і вважалася б втраченим скарбом, якби добрі люди не викачали реліз із торентів і не залили його у відкритий доступ. https://www.youtube.com/watch?v=vzyfHZ8J3VY&list=OLAK5uy_k2veRT7ryYxySkJiv_0BbFuTeeJymDwsc&index=10

Мій улюблений трек на дебютному альбомі Квітки Цісик – це трек не Квітки Цісик. Зараз поясню. Так вже вийшло, що платівку Ivanku (1972) 19-річна Цісик поділила на двох із джазовим оркестром своєї наставниці, Ірени Біскуп. Вірніше, навіть на трьох. У пісні “Золотий лист” вірш пані Ірени про емігрантську тугу за Вкраїною зачитує дехто під ніком Valdemir. Такий собі джаз-реп на мінімалках у часи, коли ваших Кендріків і Дрейків ще й у проєкті не було. А знали б ви, скільки часу та трафіку пішло в мене на те, щоб з’ясувати, хто ж такий цей таємничий Вальдемір і що ще хорошого він зробив для нашої естради окрім вищезгаданого фічерінгу! Тож всідайтеся зручніше, а я принагідно подякую за інфу про сьогоднішнього героя та оцифровку його музики Ігорю Калениченку та його проєкту “Золотий фонд української естради”, а також чудовій інстаграм-сторінці Музей Втрачених Медіа (@muvtrame). https://www.youtube.com/watch?v=W8Hb7JvDbkE&list=RDW8Hb7JvDbkE&start_radio=1