Стамбульский синдром

В якості заключного посту після поля залишу дуже робочу нотатку, яку я записала ще в Тур Абдіні. Це перелік викликів і труднощів під час поїздки, з якими я стикнулася. Це щоб не було ілюзій щодо моїх пригод 🙈 😢Самотність. Колеги, друзі та рідні зайняті своїми справами, у всіх продовжується життя. Іноді я чекала по 4 дні відповідь на повідомлення. На деякі досі чекаю. А розмовляти дуже хочеться! 😣Тиск, що потрібно зібрати багато матеріалу, щоб було з чим працювати. Насолоджуватися процесом це дуже заважає. Постійно сіпається око – а сьогодні я що запишу? Навіть вирішила собі взимку організувати поїздку за власний кошт, щоб не нервувати, що я бюджетні гроші переводжу. 🥸Постійна роль стороннього, ябанджі. Боже, я так втомилася поясняти чому моє життя склалося так, як воно склалося. 😫Політика. Ось цей момент декілька разів мене так вибив з колії, я не можу передати. Наприклад, одне з найпопулярніших питань до мене було: а чому у вас війна, ви ж усі православні? 🤬Харасмент. Я називаю це матеріалом, без якого я могла б і обійтись. Тим не менш, є й таке. Окрім того що це огидно само по собі, окремо мене турбувала проблема з тим, що в традиційному суспільстві (та й в нашому до сих пір так само) жінка винна і відповідальна. А ще й іноземка з Європ. То могло б бути кінцем мого дослідження, але ніби минулося. 😕Люди ненадійні; у людей життєві обставини. Ніхто не припиняє життя за ради мого дослідження. Якщо у важливого контакту народилася дитина або немає настрою, то я не можу абсолютно нічого з цим зробити. Я маю поважати усі їхні обставини та просто перепади настрою, але моє дослідження при тому не зупиняється. 😭Байдужість в місті. Контакти та стосунки в селі вже на 2-3й день були просто чудовими. В місті ж, в Мід’яті, було дуже дуже важко, і фактично я не маю там друзів та приятелів, щоб чекали на мене. Навіть таких, що запросили б мене додому на чай! Це все теж інформація, усе це теж годиться для дослідження, але мені особисто було дуже важко прийняти той факт, що комусь я не подобаюсь, а комусь байдуже взагалі. 🫣Напруження з боку духовенства. Ноу коментс, усе передбачувано, але все одно неприємно. 🫠Відсутність довіри та розуміння чого саме я хочу від людей. Над довірою я працюю і це робота на роки, тому все ок. А от той факт, що люди мають інше життя, інші парадигми, інший стиль спілкування, ніж європейці – ото важко. Нормальна (православна) людина (в тій країні світу) не дуже рефлексує над собою, над тим що робить, на над вірою. Люди живуть життя. Проживають так, як знають. А чому так, дуже часто не знають. І це нормально. Але нажаль я не можу ґрунтувати дослідження тільки на спостереженнях, мені потрібні також інтерв’ю з рефлексією. #fieldtrip_suryoye

Третя весна за рік. Два чудових місяці в Тур Абдіні: було багато дощів, багато зелені навколо. Такі неймовірні краєвиди. Коли я їхала, то поля вже почали жовтіти і з кожним днем ставало все більш і більш жарко. В Стамбулі я застала температуру в +20 і навіть застила там. А вже за тиждень знов було +33, як в Мардіні. Тим не менш, я ще побачила трохи весни, обожнюю Стамбул під час цвітіння жимолості. Німеччина знов зустріла +20 і я знов застудилась. Навколо усе квітне, усе таке зелене й буйне. Але мені час сідати за роботу. Пригоди закінчились призупинились. Зараз починається найцікавіше. Транскрипція інтерв’ю, кодування усіх текстів (і інтерв’ю, і щоденників), інтерпретація і на основі отриманого матеріалу підготовка до другої поїздки. Це означає, що канал на час поверниться до попереднього стану: летаргійного сну, що переривається рідкими постами про Стамбул. Принаймні до осені. Дякую усім, хто ще досі тут 🥲

- Зробити чаю? - Хммм... Зробіть, - я сідаю на стільчик дивитсь книжки, які я взяла. Я точно знаю, що у мене багажу на 5 кг більше, ніж можна. І вибір або випивати вино, або залишати каміння, або щось думати з книжками. Він приносить чай. Міцний та гіркий, пити його як шот треба, бо увесь рот зводить від гіркоти. - А яких письменників турецьких ти читала? - Ну звісно Орхан Памук, - я загинаю пальці, - Еліф Шафак, Букєт Юзюнер, ну і от Танпинара. - А Ахмета Юміта? - Ще ні, але лежить на полиці, чекає черги. - Він дуже важливий турецький пісьменник! Він мій друг - dostum! Ось це все його книги. Обіцяю прочитати скоро. Тим часом заходить чоловік, вітається і сідає на стос книг Ахмета Юміта. Власник представляє нас і пропонує і йому чай, той погоджується. Так ми сидимо, п'ємо чай і розмовляємо про азовських греків, вірменів та тюркські мови. Згодом я вирішую, що буду брати книжку про Татавлу. Кажу, дуже люблю той район. - Ааа, так ти там була? А ось він там живе! Він багатій, живе на Куртулуші, - власник магазину сміється собі у вуса, - а я бідний, я живу навпроти, на Ферікьой. - Раніше на Татавлі дуже багато румів було. І ми розмовляли румською. Вдома вірменською, на вулиці румською і турецькою. А як не розмовляти? Усі по три мови знали. Так ми сидимо, спілкуємося про те й про інше. І повертається потроху до мене мій Стамбул з отакими зустрічами і розмовами. Після довгої перерви завжди якось важко знайти той Стамбул, що я колись знала. Але він все ще тут, все ще дихає.

В Мід'яті я зазвичай прокидалась о шостій і чула як дзвонить колокол в церкві. Можна було встати, вдягнутися і вже за 7 хвилин бути на службі. По дорозі я бачила інших християн, що йшли до церкви, ми віталися, заходили разом у двір. В певний момент навіть поліцейські, що оберігають церкву під час молитов, почали вітатися зі мною. В Стамбулі я прокинулася о 7, трохи поскиглила,що не хочу їхати, зібралася і вийшла. 20 хвилин до метро, 7 зупинок метро і ще 10 хвилин від Таксіму до церкви. О 8:30 починається літургія, але люди приходять після дев'ятої. Чути зі свого дому церковні дзвони - то розкіш, але й ознака бідності, бо хто буде жити на Тарлабаши? Я дуже серйозно сприйняла пораду записувати взагалі все. І записую взагалі все. Наприклад, аутфіти, які люди вдягають в церкву, в Європі, Тур Абдіні та Стамбулі дуже дуже різні. Різні й агапе після літургії - сніданку в Стамбулі мені вистачило на декілька годин, а в Німеччині тільки чай із сімітом п'ють. В Тур Абдіні дають хліб з собою, іноді цукерку. І таких моментів багато. Стамбул - то діаспора. І може більш віддалена від родини, ніж Європейські діаспори. Поєднувати ці дві громади (Тур Абдін та Стамбул) в одне дослідження немає жодного сенсу. Залишимо Стамбул на потім 😉 #fieldrtip_suryoye

Завтра вже збираюсь і їду в Мардін, а звідти в п'ятницю в Стамбул. Дуже втомлена, виснажена. Особливо важко останній тиждень, коли залишилася зовсім сама. Мід'ят дуже важко йде. Але сьогодні блукала вечерніми вулицями, чула Туройо, дивилася на християнські імена на будинках і думала, що одного разу я таки підкорю серця горожан. Може не в цей раз, може й не в наступний. Але одного дня ми порозуміємося і буду я любити Мід'ят не менш за село. На все треба час. Зрештою, поки що у мене є непоганий матеріал доя попереднього аналізу та корекції дослідження. А що буде восени, подивимося. #fieldrtip_suryoye

Azech (Іділь) Частина 2 Мені здавалося, що романтичні настрої притаманні лише мігрантам. Тим мігрантам, які продовжують бути громадянами інших країн. Але тут, в Азеху, я побачила романтиків, що не просто мріють про відродження Тур Абдіну, а реально переїжджають сюди на фул-тайм. Бо земля годує, бо небо так близько, що ось-ось і можна доторкнутися, бо тут усе своє. «Ми були першими християнами», «Ми були тут раніше за мусульман», «Ми тут живемо вже 5 тисяч років», і зрештою «Ми будуємо тут домівки, щоб інші поверталися, це те, чого ми хочемо – відродження». А. показала мені старий баптистерій. Європейці приїжджають сюди, щоб хрестити немовлят, щоб у тих був зв’язок з рідним домом. Стосунки із землею та й взагалі з матерією дуже міцні. Ніколи не бачила і не чула знецінення чи хоча б байдужості. Батько А. не дуже добре розмовляє турецькою. Раніше чоловіки-християни вчили турецьку в армії. Але батько А. поїхав у Францію в 17 років, тому не мав такої нагоди. Але за 6 місяців в тюрмі, куди його кинули під час зачистки регіону від курдів, трохи підтягнув. На мої співчуття відмахуються: та вийшов же, все окей! Іноді я дратуюсь, коли мене питають де я вивчила турецьку. Ну правда, це ж не якась секретна мова — повно курсів, вчителів, відео, дуолінго. А потім думаю, що для них вивчення турецької пов’язано із зіткненням з державою і не по своїй волі: чи то армія, чи то школа, чи навіть тюрма. Тільки коли я кажу, що konuşa konuşa – розмовляючи – вивчила, вони розуміючи хитають головами. Бо самі так само навчаються. А про приватні заняття не розуміють. #fieldtrip_suryoye

Azech (Іділь) Частина 1. Ми зупинилися на блокпосту. Він справляв зовсім інше враження, ніж ті, що є на в’їзді в Мід’ят. Наші документи ретельно перевірили і ми поїхали далі. Я побачила дорожній вказівний знак весь зрешечений кулями. Вперше я зрозуміла наскільки серйозно люди питали мене чому я приїхала сама сюди. У мене не було часу гуляти по місту, відразу з автостанції пішла до церкви. Але по дорозі я встигла побачити та відчути усю бентегу та бідність провінційного міста. Саме після прогулянки центральною вулицею християнський квартал здався райським садом. Окей, може не райським, але чудові сади є в кожному дворі. Церква та паркан побудовані з чорного каменю. Навколо стоять дома так само з чорного каменю. Тут живуть люди, які повернулися з міграції. «Такі домівки вміють будувати тільки християни», - сказала мені А., що народилася у Франції. Родина А. розмовляє французькою, асхені (діалект арабської), трохи турецькою, курдською, а мама, що народилася в Мід’яті розмовляє Сурйойо, А. дуже добре знає англійську. Рідною мовою християн Азеху є саме асхені, тому іноді турецька мова стає лінгва франка для спілкування з іншими християнами. Але родина зберігає дуже ніжне ставлення до Сурйойо, ну бо ж Ісус розмовляв цією мовою. Кажуть, що асхені їх змусили розмовляти, от вони й забули рідну арамейську. Мої хости кажуть, що були першими, хто повернувся в Тур Абдін. Зазвичай люди, що повертаються, вказують безпеку як головний фактор. Ну як от, той священик з Бсоріно. Але остання серйозна актикурдська операція в Іділі закінчилася в 2016 році, тоді по всьому місту були снайпери і 57 діб (мої хости сказали 40) не було дозволено виходити навіть у двір власного будинка. І до того місто було важливим центром для ПКК. То ж яка там безпека? «Toprak çekiyor», - земля тягне, каже мати А. на питання чому ж вони повернулися, якщо досі дуже небезпечно. Вона приїхала у Францію, коли їй було 7 років, там отримала освіту, що вона може пам’ятати з дитинства? Може нічого і не пам’ятала, але родинна пам’ять, гордість за культурний спадок і потяг землі сильніші за страх. #fieldtrip_suryoye

Ікона Покрови в Іділі (Azech). Це чудо відбулося під час облоги міста османськими та німецькими військами в 1915 році. Один з німецьких генералів, що брали участь в геноциді, побачив як Діва Марія відкидає усі гармати, що вони спрямовують на церкву і віддав наказ спинитися. Пізніше генерал поїхав в Ватікан, став монахом і написав книгу про Азех та це чудо. Зверніть увагу на автомат під ногами у Марії. #fieldrtip_suryoye

Вчора проходила повз цих тракторів і згадала свою реакцію, коли щойно приїхала. Ця виставка тракторів здавалася дуже кумедною і недоречною: вони усі такі новеньки, аж блищать, з написами New Holland, стоять між багатоповерхівками, в центрі міста. А зараз здається, що немає місця краще для них. Така буденність. Як добре, що в перший місяць я записувала кожний свій рух, потім можна буде пригадати, що не було для мене нормою. #fieldrtip_suryoye