( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

рівно місяць, я не впізнаю її. місяць, я не знаю хто вона, і чому втекла. і рівно місяць, я не знаю, чи варто мені подавати заяву про зникнення. але можливо, її знайшов хтось інший, і зараз, той інший — її впізнає.

jeg elsket deg i går, jeg elsker deg i dag, og jeg kommer til å elske deg i morgen.😉

😉 а я все ще «хороша, добра дівчинка, така ніжна…», чи вже ні ? 😉

коли ми говоримо про долю, я можу сперечатись і казати, що її не існує через свою власну переконаність у реалізмі і що, насправді, всесвіт і псевдодуші придумали задля розваги. але в моїй памʼяті завжди буде одна думка: те, як ми зустрілись вдруге. це був найспекотніший день травня. серед сотні людей, стоячи далеко від вечірки, я думав: «вона не прийде сюди, а якщо прийде — я її не зустріну». і саме в цю мить промінь сонця впав на її волосся. я впізнав її каштановий колір серед десятки шатенок худорлявої статури. мій погляд припав, чомусь, саме на ту їдальню, куди вона прямувала. вона не бачила мене — я помітив її першим. але я ніколи не знав, як правильно вчиняти, завжди довіряючи серцю. я спитав у нього, тупцюючи на одному місці: підійти ближче чи не підійти? вирішив: підійду, але не говоритиму. просунувся крізь натовп людей, побачив її ближче: вона за один день після наших перших обіймів змінилась, виглядаючи ще гарніше, аніж була у тодішню теплу пʼятницю. та вона не ловила зі мною поглядів — вона любила грати в хованки. і я підтримав цю гру, втративши її, втративши з поля зору. опісля я подумав: не зустріну її більше. дещо навіть пошкодував, що був таким грубим: дозволив собі глянути на неї, навіть не привітавшись… я гадав тоді, що повів себе жахливо, корчачи з себе дурня, який ніби її «не помічає», хоча, насправді, я просто боявся зіпсувати їй свято. так! так радикально… я пометушився іще трішки по місцевості, більше не віднайшовши її поглядом, хоч шукав у кожному відблиску води, у кожному тихому кроці — бо вона не була голосною, не любила гармидер і крики, це я знав уже тоді. я шукав її, хоча був переконаний: втратив я свою можливість сказати хоча б щось… аж раптом, повернувшись майже на те саме місце, де й був на початку вечірки, я помітив знайому статуру, яку шукав увесь цей час. вона відводила погляд, вагалась: підійти чи не підійти? — щось знайоме з моєю ситуацією. таки підійшла. таки я зловив її погляд, і таки трапились другі обійми. що було далі? нас звела доля, у яку я не вірив ніколи, але завжди знав: мені властиво помилятися. із цього часу пройшов рік. все змінилось кардинально. в останню мить моїх надій на її доброзичливість я отримав розряд холоду, що вимкнув мою свідомість на цілий квітень. і зараз, намагаючись згадати кожну деталь подій із теплого минулого, мене вітає думка, від якої я здригаюсь: чи часом не конфабуляція це все? адже тепер незабаром буде іще одна ідентична вечірка, і я знаю, що вона буде там присутня. і я достобіса певен! певен настільки сильно, що я навіть не певен напевне, що в моєму серці є всі 4 клапани… що вона не хоче бачити мене там. вона не хоче, аби я намагався віднайти її ніжну і холодну блакить, перетворюючи її зіниці в нафтове паливо, що живить мене. вона не хоче, аби мої пальці шукали її нагріту від сонечка шкіру в спробі вгамувати свої атоми, що бажають відчути опору чужих атомів. і коли я прийду через декілька тижнів туди іще раз, я таки не відшукаю її. але ми будемо в тому ж місці, в тому ж часі, тому що доля подарувала нам розлучення. і попри мої невдоволені стогони і благання повернути тебе у моє життя, моя доля цього не захоче. доля мого життя зробила так, що тепер доля твого життя плекає про ненависть до мене. тож доля існує. просто я з нею ніколи не поладнаю.