( 制限 ) ;; ϻarlboʀᴏ ᴄʜꫀׁׅܻrrʏ ๑

💔💔йти спати, знаючи, що завтра необхідно дуже рано вставати. 🦋🦋писати твори, за які мене точно скоро помістять на кульпарківську у львові.

її тон не змінюється: спокійний шепіт, але не містичний. — ти ж знаєш, я ігнорую запитання, коли вони стосуються твого болю. бо те, що тебе болить, — моя втіха. після цього її пальці прорізались у мою шкіру, і я зіщулився, коли вони гидливо заплутувались у моїх ребрах, проламуючи собі шлях, аби дістатись бажаного. я, правда, хотів кричати, але вона відібрала у мене право голосу. я не міг їй сказати про те, що мене болить. бо наскільки б сильно я не верещав, звивався і показував сльози, — все це разом узяте буде проігнороване великим відведенням її погляду вбік, і не більше. 🥹💞💞💞 ⭐💞💞💞 я відчував, як у мене починається внутрішня кровотеча. я не міг ковтнути, бо вона зачепила пальцями глотку, коли охоплювала моє серце. вона зробила це різко, не даючи відчути деталі болю: шматки клапанів розлетілись по грудях, коли вона вирвала серце без коренів. кров почала затікати мені у зламане горло і витікати на живіт. а вона стояла із моїм пульсуючим серцем, яке таки билось у такт її вдихів, бо моє серце має двох власників: я і вона. і неважливо, під чиїм наглядом воно, коли у її руках воно пульсує швидше. любить її дотики? — розумію його. 🥹 вона почала відступати назад, повільно, прокручуючи одну й ту саму фразу глибоким ехом: — не хвилюйся, ми іще зустрінемось… і вмить, коли постать випарувалась із моїх очей, нічник таки не засвітився. нічого більше не світилось, загалом. в очах — темрява. а зіниці таки звужені дивились у мою душу. 🥹 і саме в цю мить усе стало таким глибоким, як темна й пожадлива ніч. назавжди.

агонія - як вона. скільки себе памʼятаю, я рідко ходив у кінотеатри, бо сам мав власний прожектор у голові. він вмикався лише уночі, адже ніч — це усамітнення і суцільна тиша, в якій ніхто не відгукнеться. а також це темрява, в якій легше було побачити ілюстрації, які він висвітлює. і ілюстрації були не найкращі для моєї свідомості, бо вони сприяли раптовому проявленню у мене агонії, що закінчувалась важкими конвульсіями і масивними стисканнями мого серця, мов металевими лещатами. 🥹 мотор прожектора починав шуміти у моїх вухах, пульсуючи, відкриваючи мені кордони моїх скронь. я був змушений дихати голосніше, аби не чути звук навʼязливого мотору. але найдратівливіше було не в моторі, а в раптовій трансляції, яка вмикалась незалежно від того, чи закриваю я очі, чи дивлюсь, важко дихаючи, у стелю. і ця трансляція не потребувала сигналу із супутника — вона йшла безперервно, не даючи вимкнути прожектор із розетки чи взяти принаймні пульт, що був захований десь в епіфізі. 🥹 картинки, які просвітлювались крізь важкі зіниці, ніби зависали, перемотуючись і перериваючись самостійно. від одного моменту до іншого. від перших розмов до останніх фраз. 🥹 спершу промайнуло коричневе забарвлення: як ми стояли поруч із багаттям, що гріло наші серця і руки. вона грайливо кидала багряні листя, аби вогнище не згасло. 🥹 затим плівка різко обірвалась, перекрутилась, звиваючись у пристрої, до моменту, від якого я починаю іти на манівці у власній душі. і я заходжу настільки глибоко, що мої зіниці повністю звужуються, ніби я їх навмисне змушую глянути всередину себе, ніби намагаюсь переконатись у глибокості своєї душі. цей момент — це поріг між страхом і манією величі. після цього спогаду ти завжди починаєш хотіти більшого. це спогад, де вона довірила мені слово «люблю». це слово, яке вона сказала мені декілька разів по-справжньому, але ці сотні разів, де вона каже «люблю», — просто шепотіння мені на вухо, яке лунає від її примари. 🥹 вмить екран знову засвітився новими спогадами. і все ще коричневими, як у кіно, але радше, як у фільмі жахів. там я впізнав її довжину волосся відразу, тягнучись правою рукою до її обличчя, аби спробувати її щоку на дотик. але занадто різко, занадто неочікувано прожектор вимкнувся. шум мотору припинив верещати, наполегливо перекрикуючи моє дихання, яке я намагаюсь виставити на гучномовець. стало занадто темно, а маленький нічник, який освітлював кімнату, здавався мені непрацюючим, бо я його перестав бачити. 🥹 я повільно піднявся із положення лежачи, перенісши вагу на лікті. лопатки напружені, спина вигнута, немов дуга, плечі висунуті вперед. голова подалась уперед, і я зумисно сильно заплющив очі. я раптом усвідомив, чому мій нічник більше не світить. він світиться, насправді. просто вона його заступає. 🥹 — коли я вже зможу заснути? — питаю. голос хрипкий, ніби говорю сам до себе. але ні, я чудово розумів: зараз буде діалог. 🥹 — іще не зараз… я маю дещо забрати, памʼятаєш? — каже вона мені, і я відчуваю, як вона нахиляється переді мною. я вдихаю її запах, від чого легені відразу розчиняються, випаровуючись білим паром наді мною. вона повільно торкається мого плеча. я піднімаю голову вгору, уявляю, як вона усміхається. але насправді — просто чорна постать без обличчя, чиє волосся лоскоче мою щоку. 🥹 — ти згадав про мене, знову. і щоразу, коли ти згадуєш про мене, у тебе починається агонія. — це не моя провина! ти сама лізеш у мою галюцинаційну голову, нагадуєш мені про себе без моєї власної волі! — такі правила, — каже вона тихо. її рука лягає мені на ребра, але, здається, я їх не всіх відчуваю: лише восьмі й девʼяті по рахунку, а вже вище — чомусь порожнеча. — я мушу це зробити. — чи відповіси ти мені на питання?.. її пальці стискаються навколо третіх і четвертих ребер, приблизно, але вона не продовжує робити свою справу. вона чекає, доки я скажу останнє. і я невпинно продовжую, сподіваючись, що вона таки відповість: 🥹 — чому ти продовжуєш робити мені боляче, якщо казала, що любиш? постать нависає. жодних емоцій. без гніву, без посмішки, без сумніву — байдужість.

щось у підреберʼї знову тремтить, і це тремтіння не виліковне.

ти - просто спогад, однак, найцінніший мій спогад.