ꑭ Політичне Крило Товариство Націоналістів України ꑭ
رفتن به کانال در Telegram
ꑭ Товариство Націоналістів України ꑭ - політична організація, спрямована на поширення націоналізму серед молоді. Заснована 09.12.25. t.me/RadicalNationalistsofUkraine?direct - зв'язок Слава Україні! Слава Нації! Слава українському Нaціоналізму!
نمایش بیشترکشور مشخص نشده استدسته بندی مشخص نشده است
588
مشترکین
اطلاعاتی وجود ندارد24 ساعت
+77 روز
+6430 روز
در حال بارگیری داده...
کانالهای مشابه
هیچ دادهای
مشکلی وجود دارد؟ لطفاً صفحه را تازه کنید یا با مدیر پشتیبانی ما تماس بگیرید.
ابر برچسبها
هیچ دادهای
مشکلی وجود دارد؟ لطفاً صفحه را تازه کنید یا با مدیر پشتیبانی ما تماس بگیرید.
اشارات ورودی و خروجی
---
---
---
---
---
---
جذب مشترکین
سپتامبر '26
سپتامبر '26
+17
در 5 کانالها
اوت '26
+129
در 18 کانالها
Get PRO
ژوئیه '26
+96
در 16 کانالها
Get PRO
ژوئن '26
+49
در 5 کانالها
Get PRO
مه '26
+69
در 2 کانالها
Get PRO
آوریل '26
+236
در 8 کانالها
Get PRO
مارس '260
در 4 کانالها
Get PRO
فوریه '26
+138
در 5 کانالها
Get PRO
ژانویه '260
در 4 کانالها
Get PRO
دسامبر '25
+53
در 2 کانالها
| تاریخ | رشد مشترکین | اشارات | کانالها | |
| 05 سپتامبر | +1 | |||
| 04 سپتامبر | +3 | |||
| 03 سپتامبر | +3 | |||
| 02 سپتامبر | +2 | |||
| 01 سپتامبر | +8 |
پستهای کانال
Український право-мілітарний канал, який публікує кадри знищення російських комуністів.
Ми також публікуємо історичні довідки, які допоможуть вам дізнатися більше про українську війну за незалежність.
«Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації»
– Євген Коновалець
https://t.me/TerrorIsComing| 2 |  Феномен Ірландії: від «бідняка Європи» до економічного дива та його зворотний бік
Ще у 1980-х роках Ірландія вважалася однією з найбідніших країн Західної Європи із високим рівнем безробіття, масовою еміграцією та величезним боргом. Проте вже у 1990-х країна здійснила стрімкий економічний стрибок («Кельтський тигр»). За короткий термін вона перетворилася з периферійної європейської економіки на один із найдинамічніших центрів світового бізнесу та найбагатших технологічних хабів світу за показником ВВП на душу населення.
Стрімке зростання стало результатом продуманої державної стратегії та політики відкритості, наприклад:
1. Низький корпоративний податок (12,5%) та доступ до ринку ЄС зробили країну магнітом для американських гігантів (від Apple і Google до Pfizer). За даними OECD, саме іноземні інвестиції стали головним драйвером зростання;
2. Уряд десятиліттями вкладав кошти у вищу освіту та підготовку ІТ- та фармацевтичних фахівців. Високий рівень освіти, англійська мова та орієнтація на інновації забезпечили ірландцям високу конкурентоспроможність на глобальному ринку;
3. Вступ до Європейського Співтовариства відкрив доступ до єдиного ринку та дозволив стимулювати експорт. Мільярди євро допомоги від ЄС спрямовувалися на розбудову інфраструктури та підтримку людського капіталу;
4. Урядові домовленості між профспілками та бізнесом дозволили утримувати помірне зростання зарплат в обмін на стабільне створення нових робочих місць і гнучкий ринок праці.
Тож сьогодні Ірландія демонструє потужні показники, хоча за ними ховаються серйозні аномалії:
1. Номінальний ВВП країни сильно викривлений через те, що транснаціональні корпорації реєструють там свої інтелектуальні права та прибутки. Економісти іронічно називають це «економікою лепреконів», оскільки цифри у звітах не завжди відображають реальні статки звичайних громадян;
2. За даними Євростату, у 2025 році ВВП Ірландії зріс на 12,3%, де головним фактором став фармацевтичний сектор, при цьому внутрішній попит додав майже 5%, що свідчить про реальну стійкість економіки;
3. Міністерство фінансів повідомило про профіцит бюджету на рівні 1,8% ВВП, значною мірою завдяки податкам від транснаціональних компаній. Інфляція залишається помірною — близько 2%, хоча енергетичні ціни створювали додатковий тиск;
4. За даними CSO Ireland, рівень безробіття становив лише 4,7%, але молодіжне безробіття показує тенденцію до зростання.
Одночасно з цим сучасна модель Ірландії стикається з серйозними проблемами, які ясно видно на горизонті:
1. Податкові надходження концентруються в кількох глобальних гравців. Поступове запровадження глобального мінімального податку (15%) зменшує традиційну податкову перевагу Ірландії, змушуючи країну шукати нові шляхи збереження інвестицій;
2. Залучення тисяч високооплачуваних іноземних фахівців спричинило колосальний дефіцит нерухомості. За даними Irish Times, оренда чи купівля житла в Дубліні та високі ціни стали однією з головних соціальних проблем;
3. Дослідження асоціації IBEC показує, що понад 80% компаній гостро відчувають нестачу кваліфікованих працівників;
4. Старіння населення чинитиме серйозний тиск на систему охорони здоров’я та пенсійне забезпечення у майбутньому.
Висновки:
Ірландія — це яскравий приклад того, як грамотна податкова політика, інвестиції в освіту та відкритість до світу можуть перетворити депресивний регіон на економічного лідера. Проте, щоб утримати позиції, сучасній країні доводиться вирішувати зворотний бік цього успіху — від житлової інфляції та кадрового голоду до демографічних змін і високої залежності від рішень кількох десятків світових корпорацій.
ꑭ Історичне крило 🤩 Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ УІФ ꑭ Відродження ꑭ Національний рух ꑭ Нова традиція ꑭ Капрал ꑭ Чат ꑭ | 352 |
| 3 |  Мігрантська криза 2021 року: як Мінськ перетворив біженців на гібридну зброю
Передумови та механіка операції
У 2021 році на кордонах Білорусі з Польщею, Литвою та Латвією виникла масштабна криза. Після придушення протестів 2020 року та введення західних санкцій режим Олександра Лукашенка вдався до штучно організованого міграційного тиску. З кількох країн Близького Сходу були організовані прямі авіарейси до Мінська. Іноземцям видавали туристичні візи, організовано перевозили до прикордонної смуги та примусово направляли до лінії кордону з Євросоюзом.
Чому ця гібридна атака не досягла своєї мети?
Метою операції було спровокувати внутрішньополітичний розкол у ЄС, дестабілізувати сусідні держави та змусити Захід зняти санкції й вступити в переговори з Мінськом. Проте ця стратегія зазнала поразки з кількох причин.
По-перше, консолідована відповідь сусідів: Варшава, Вільнюс та Рига виявили тверду позицію. На кордоні негайно звели фортифікаційні споруди¹, запровадили надзвичайний стан та залучили військові підрозділи для захисту рубежів;
По-друге, відсутність очікуваного розколу в ЄС: Замість того, щоб піддатися тиску, Європейський Союз повністю підтримав дії Польщі та Балтійських країн, кваліфікувавши дії Мінська як гібридну агресію² та запровадивши додаткові пакети санкцій.
По-третє, втрата важелів дипломатичного шантажу: Примусове утримання людей у прикордонних таборах взимку спричинило гуманітарну катастрофу, відповідальність за яку міжнародна спільнота поклала безпосередньо на білоруський режим.
Один із мігрантів, якому вдалося повернутися до Іраку, пізніше згадував в інтерв'ю:
«В Ербілі нам обіцяли легкий шлях до Німеччини через білоруську турфірму. Але коли ми опинилися в лісі на кордоні, білоруські солдати просто не пускали нас назад до Мінська і силою штовхали на колючий дріт. Ми опинилися у пастці між двома арміями».
Висновки
Спроба використання міграції як інструменту тиску показала, що гібридні методи втрачають ефективність, коли сторона, проти якої вони спрямовані, діє рішуче та узгоджено. Замість зняття ізоляції Мінськ отримав ще більше міжнародне блокування, додаткові санкції та репутацію недоговороздатного суб'єкта.
Словник термінів:
¹ Фортифікаційні споруди — спеціальні військові та інженерні загородження (паркани з колючою стрічкою, рови, системи моніторингу), призначені для захисту лінії державного кордону від несанкціонованого перетину.
² Гібридна агресія — тип конфлікту, в якому одна зі сторін використовує комбінацію невійськових методів (кібератак, дезінформації, штучних економічних чи міграційних криз) для досягнення стратегічних цілей без прямого оголошення війни.
ꑭ Історичне крило 🤩 Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ УІФ ꑭ Відродження ꑭ Національний рух ꑭ Нова традиція ꑭ Капрал ꑭ Чат ꑭ | 306 |
| 4 |  ꑭ ЗОРЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ꑭ
Праве патріотичне всеукраїнське об'єднання каналів, організацій, партій з єдиною метою - поширення українського патріотизму. Незалежно від притримуваної рухом правої ідеології, незалежно від сповідуваної людьми віруванням, ми готові проявити справжній радикалізм та працювати пліч-о-пліч монолітною командою за кохану нами Україну.
Ми за націю, ми за любов до нашої країни, ми за соборність, ми за те, щоб не забувати нашу мову, культуру, національну самоідентичність...
Слава Україні!
Слава Нації!
Слава Народу!
ꑭ Зоря Української Нації ꑭ
ꑭ Зоря Української Нації ꑭ
ꑭ Зоря Української Нації ꑭ
P.S. Долучитись до папки ‐ @Nationalist192 | 273 |
| 5 | До останніх днів свого життя, попри важку онкологічну хворобу, Степан Хмара залишався активним. Він писав дописи в соціальних мережах, давав інтерв'ю, коментував ситуацію на фронті, долучався до збору коштів для Збройних Сил України та нещадно критикував будь-які прояви корупції, безвідповідальності чи слабкості в тилу.
Аналізуючи життєвий шлях Степана Хмари крізь призму його протидії ядерному роззброєнню та участі в Помаранчевій революції, сучасне українське суспільство й майбутні покоління політиків можуть винести кілька фундаментальних уроків.
Перший урок — ціна державного реалізму
Історія жорстоко продемонструвала небезпеку політичної наївності та надмірної віри в міжнародні гарантії. Приклад Хмари показує, що національна безпека держави не може повністю ґрунтуватися на підписах іноземних лідерів чи абстрактних нормах міжнародного права.
Справжніми гарантами суверенітету є сильні Збройні Сили, розвинена оборонна промисловість, економічна стійкість і власні засоби стримування. Те, що на початку 1990-х років багатьом здавалося надто радикальною позицією Хмари, після російської агресії проти України стало предметом значно ширшого суспільного та політичного консенсусу.
Другий урок — безкомпромісність у питаннях національної безпеки
Хмара послідовно відстоював думку, що в питаннях національного виживання небезпечно будувати політику на ілюзіях щодо агресора. На його переконання, компроміси, які досягаються ціною відмови від фундаментальних національних інтересів, можуть не вирішити конфлікт, а лише відтермінувати його.
Історія російсько-українських відносин неодноразово ставила перед Україною питання про межу допустимих поступок. Головний урок, який можна винести з політичної спадщини Хмари, полягає в тому, що мир має бути результатом сили та здатності держави захищати себе, а не наслідком односторонньої відмови від власних інтересів.
Третій урок — небезпека незавершених революцій
Масові народні підйоми продемонстрували колосальну силу українського громадянського суспільства. Проте, як неодноразово наголошував Хмара, революція не закінчується зі зміною прізвищ на дверях владних кабінетів.
Якщо після зміни влади не відбувається глибокого реформування державних інституцій, а старі політичні та економічні еліти зберігають свій вплив, система здатна швидко пристосуватися, відновитися й підготувати ґрунт для нового реваншу.
Четвертий урок — сила особистості
Життя Степана Хмари стало яскравим прикладом того, що навіть одна людина здатна впливати на суспільний порядок денний. У різні періоди він опинявся в меншості: у радянських таборах, під арештом, у парламентській опозиції та в конфлікті з впливовими політичними силами.
Проте Хмара не відмовлявся від своїх переконань. Його безкомпромісність змушувала владу відповідати на незручні запитання, привертала увагу суспільства до проблем, які інші політики воліли замовчувати, і формувала політичний порядок денний.
Степан Хмара не залишив після себе мільйонних статків, розкішних маєтків чи власного олігархічного клану. Він не обіймав найвищих посад у державі. Натомість він залишив значно цінніший спадок — репутацію людини, яка протягом десятиліть залишалася вірною своїм переконанням.
Саме тому його ім'я посідає особливе місце в сучасній українській історії. Для багатьох українців Степан Хмара став символом принциповості та політичної безкомпромісності, а його життєвий шлях — нагадуванням про те, що політика повинна бути не лише боротьбою за владу, а насамперед служінням державі та суспільству.
Його постать залишається нагадуванням про просту, але жорстоку істину: зволікання із захистом національних інтересів і державної незалежності може мати надзвичайно високу ціну. Історія України неодноразово доводила, що за помилки політичних еліт найчастіше доводиться платити не самим політикам, а звичайним громадянам.
Саме в цьому, можливо, і полягає головний урок життя Степана Хмари: незалежність ніколи не є остаточно здобутою. Її необхідно постійно захищати — державними інституціями, силою суспільства та особистою відповідальністю кожного покоління.
ꑭ Історичне крило 🤩 Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ УІФ ꑭ Відродження ꑭ Національний рух ꑭ Нова традиція ꑭ Капрал ꑭ Чат ꑭ | 175 |
| 6 | Внутрішній фронт боротьби: протидія режиму Кучми
У другій половині 1990-х років, за президентства Леоніда Кучми, в державі сформувалася олігархічно-кланова система. Відбулося зрощення великого капіталу з державною владою, криміналітет проник у вищі ешелони керівництва, розквітла масштабна корупція, а свобода слова опинилася під дедалі сильнішим тиском влади.
Степан Хмара не міг залишатися осторонь цих процесів. Для нього боротьба проти корупції та олігархату була логічним продовженням боротьби за справжню незалежність України. Він розумів, що бідна, корумпована та слабка держава, в якій ключові ресурси й майно контролюються кількома фінансово-промисловими групами, не зможе довго протистояти зовнішньому, зокрема російському, впливу.
Тим більше, що режим Кучми проводив політику так званої багатовекторності, яка, на думку Хмари та інших представників національної опозиції, на практиці нерідко призводила до поступок Москві. Символами цієї політики стали, зокрема, угоди щодо перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму та подальша участь України в інтеграційних проєктах на пострадянському просторі, зокрема в ідеї створення Єдиного економічного простору.
На межі століть Степан Хмара став одним із помітних учасників масштабного протестного руху. Восени 2000 року країну сколихнув касетний скандал, що розгорівся після зникнення й убивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе та оприлюднення аудіозаписів, зроблених майором Миколою Мельниченком. Хмара без вагань долучився до протестів. Він став одним із засновників і активних учасників руху «Україна без Кучми» та «Форуму національного порятунку».
Незважаючи на те, що акції протесту навесні 2001 року були жорстко розігнані силовиками, а частина активістів зазнала переслідувань і кримінального переслідування, цей рух заклав важливий психологічний та організаційний фундамент для майбутніх масових протестів в Україні.
У цей період Хмара продемонстрував, що готовий боротися не лише проти відверто проросійських сил, а й проти чинної української влади, якщо вважав, що її політика суперечить національним інтересам та принципам демократії.
Помаранчева революція 2004 року: Хмара як трибун народного повстання
Осінь 2004 року стала переломним моментом в історії сучасної України. Леонід Кучма завершував свій другий президентський термін, а його політичне оточення підтримувало кандидатуру тодішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича. Янукович спирався на потужні політико-економічні групи Донбасу та користувався відкритою підтримкою російського керівництва на чолі з Володимиром Путіним.
Для значної частини української опозиції перемога Януковича означала ризик посилення залежності України від Росії, згортання демократичних процесів і віддалення від європейської інтеграції. Степан Хмара належав до тих політиків, які сприймали ці вибори як один із ключових моментів у боротьбі за майбутній геополітичний курс держави.
У 2002 році Хмара знову став народним депутатом Верховної Ради IV скликання, пройшовши до парламенту за списком Блоку Юлії Тимошенко. Попри певні ідеологічні та стилістичні розбіжності з ліберальним і поміркованим крилом опозиції, він без вагань підтримав кандидатуру єдиного опозиційного кандидата Віктора Ющенка.
Коли в листопаді 2004 року Центральна виборча комісія оголосила результати другого туру президентських виборів, згідно з якими переможцем було визнано Віктора Януковича, в Україні розпочалися масштабні протести. Опозиція та значна частина суспільства заявили про масштабні фальсифікації виборів. Події, що розгорнулися після цього, увійшли в історію як Помаранчева революція.
Незважаючи на свій поважний вік, колишній політв'язень продемонстрував значну енергію та активність, які дивували багатьох молодших політиків. Із перших днів протестів Хмара перебував у самому епіцентрі подій на Майдані Незалежності в Києві, виконуючи кілька важливих функцій.
По-перше, він став одним із моральних авторитетів протестного руху. Для багатьох учасників Майдану постать Степана Хмари уособлювала історичну тяглість української боротьби за незалежність. Його поява на головній сцені Майдану незмінно викликала бурхливу реакцію присутніх.
Для багатьох українців Хмара був людиною, яка пройшла через радянські переслідування та ув'язнення, не відмовившись від своїх переконань. Його присутність поруч із Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко надавала протестному рухові додаткового морального авторитету, перетворюючи для його прихильників виборчу суперечку на черговий етап боротьби за демократичне та незалежне майбутнє України.
По-друге, Хмара виступав за радикальніші вимоги та демонстрував значно більшу безкомпромісність, ніж більшість лідерів Помаранчевого Майдану. Саме в цьому він суттєво відрізнявся від більшості представників тодішнього опозиційного керівництва. | 132 |
| 7 | Степан Хмара та протидія ядерному роззброєнню України
Степан Хмара виходив із жорсткого, але, як показала подальша історія, небезпідставного припущення: жоден американський чи британський солдат не буде воювати за Україну та вмирати в окопах у разі російського нападу. Світ може висловлювати стурбованість, запроваджувати санкції та робити політичні заяви, однак без власних надійних засобів стримування Україна ризикувала залишитися сам на сам із набагато сильнішим противником.
По-перше, Хмара обстоював необхідність збереження тактичної ядерної зброї
Особливо гостро він виступав проти таємного й поспішного вивезення тактичної ядерної зброї до Росії, організованого українською владою в першій половині 1992 року. Якщо щодо стратегічних ракет СС-19 та СС-24 існував вагомий аргумент про залежність від систем командування та інших елементів радянської ядерної інфраструктури, то ситуація з тактичною ядерною зброєю була іншою.
Хмара вважав, що Україна мала значно більше можливостей для самостійного контролю над відповідними боєприпасами. Авіаційні бомби, артилерійські снаряди та інші тактичні ядерні заряди, на його думку, могли стати потужним засобом стримування потенційного агресора. Їхнє розміщення на стратегічно важливих напрямках мало б зробити будь-який напад на Україну надзвичайно ризикованим.
Хмара вимагав негайно зупинити ешелони, якими ядерні боєприпаси вивозилися до Російської Федерації, та притягнути відповідальних представників керівництва до відповідальності. Він публічно ставив перед президентом Леонідом Кравчуком питання: навіщо Україна передає стратегічний ресурс державі, яка вже тоді демонструвала претензії на Крим і Севастополь та дедалі відкритіше ставила під сумнів повноту українського суверенітету?
По-друге, він наголошував на технологічному потенціалі України
Хмара рішуче заперечував твердження про нібито повну неспроможність України самостійно підтримувати та обслуговувати свій ядерний потенціал. Він нагадував, що значна частина радянської ракетно-космічної промисловості була зосереджена саме на території України.
У Дніпропетровську працювали «Південмаш» та конструкторське бюро «Південне», які створювали одні з найпотужніших міжконтинентальних балістичних ракет Радянського Союзу, зокрема комплекси, відомі на Заході як СС-24. Харківський «Хартрон» виробляв системи управління для стратегічних ракетних комплексів. Україна також мала потужні наукові школи та значний кадровий потенціал у Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших промислових центрах.
На думку Хмари, Україна не повинна була поспішати зі знищенням свого стратегічного потенціалу. Він пропонував шукати можливості для консервації та модернізації наявних систем, розвитку власної оборонної та ядерної промисловості, а також максимального використання науково-технічного потенціалу держави.
Замість того щоб, за його словами, здійснювати одностороннє роззброєння, Хмара закликав суспільство й державу бути готовими до значних витрат на оборону. Він вважав, що збереження хоча б частини стратегічного потенціалу могло б суттєво змінити міжнародне становище України та перетворити її на державу, з якою великі геополітичні гравці були б змушені рахуватися значно більше.
Боротьба проти роззброєння
Степан Хмара використовував різні політичні та парламентські методи, намагаючись зупинити процес ядерного роззброєння України. Він виступав із різкою критикою дій керівництва держави, брав участь у парламентських протестах, підтримував створення альтернативних депутатських ініціатив і звернень до суспільства.
Хмара звинувачував політичне керівництво України в тому, що воно занадто легко поступається інтересами держави під міжнародним тиском. Його позиція часто викликала різку реакцію навіть серед частини націонал-демократичного середовища. Помірковані політики вважали його небезпечним радикалом, чиї методи можуть зашкодити міжнародному іміджу молодої української держави та ускладнити її відносини із західними країнами.
Проте Хмара бачив ситуацію інакше. На його переконання, міжнародне визнання та економічна допомога не могли компенсувати втрату найважливішого елемента національної безпеки.
14 січня 1994 року в Москві президенти України, США та Росії підписали Тристоронню заяву, яка визначила подальший процес ліквідації стратегічного ядерного потенціалу України. А 5 грудня 1994 року був підписаний Будапештський меморандум.
Для Степана Хмари ці події стали символом остаточної відмови України від одного з головних інструментів стратегічного стримування. Він різко критикував Будапештський меморандум, вважаючи його недостатньою компенсацією за відмову від ядерного арсеналу.
Особливу увагу Хмара звертав на характер зобов'язань, передбачених документом. Він наголошував, що Україна отримала політичні запевнення щодо поваги до її незалежності, суверенітету та існуючих кордонів, однак ці запевнення не створювали автоматичного механізму військового захисту в разі агресії.
Саме ця проблема згодом стала центральною в дискусіях навколо Будапештського меморандуму. Документ передбачав консультації та політичні зобов'язання сторін, але не містив механізму, аналогічного статті 5 Північноатлантичного договору, який зобов'язував би інші держави безпосередньо вступати у війну на боці України.
Історичне підтвердження чи трагічна іронія?
Події 2014 року докорінно змінили сприйняття ядерного роззброєння України. Анексія Криму Російською Федерацією та початок війни на Донбасі продемонстрували, що політичні запевнення, отримані Україною в 1994 році, не стали достатнім стримувальним фактором для російської агресії.
Ще гострішим це питання постало після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року. Україна отримала масштабну військову, фінансову та гуманітарну підтримку від західних партнерів, однак США, Велика Британія та інші держави не вступили у війну безпосередньо власними військовими силами.
Таким чином, головне побоювання Степана Хмари — що жодна зовнішня держава не може бути повноцінною заміною власній системі національної безпеки — набуло нового значення.
Водночас історичне питання про те, чи змогла б Україна реально зберегти, обслуговувати та модернізувати ядерний арсенал після розпаду СРСР, залишається предметом складних дискусій. На шляху стояли технічні, економічні, дипломатичні та військові проблеми. Проте сама постановка цього питання Степаном Хмарою виявилася далекоглядною: він одним із небагатьох українських політиків початку 1990-х років відкрито ставив державну безпеку вище короткострокових дипломатичних вигод.
Україна відмовилася від ядерного арсеналу в обмін на міжнародні запевнення, економічну допомогу та інтеграцію у світовий політичний простір. Через два десятиліття одна з держав-підписантів меморандуму порушила територіальну цілісність України, а ще через вісім років розпочала повномасштабну війну.
Для прихильників позиції Степана Хмари це стало трагічним підтвердженням його головного принципу: незалежність держави неможливо повністю делегувати міжнародним угодам і чужим обіцянкам. Зрештою, вирішальним гарантом її існування залишається власна здатність до оборони.
Здавши ядерну зброю, Україна втратила один із найважливіших інструментів стратегічного стримування. Проте, на переконання Степана Хмари, не менш небезпечні процеси відбувалися всередині самої держави. | 111 |
| 8 |  بدون متن... | 113 |
| 9 | До останніх днів свого життя, попри важку онкологічну хворобу, Степан Хмара залишався активним. Він писав дописи в соціальних мережах, давав інтерв'ю, коментував ситуацію на фронті, долучався до збору коштів для Збройних Сил України та нещадно критикував будь-які прояви корупції, безвідповідальності чи слабкості в тилу.
Аналізуючи життєвий шлях Степана Хмари крізь призму його протидії ядерному роззброєнню та участі в Помаранчевій революції, сучасне українське суспільство й майбутні покоління політиків можуть винести кілька фундаментальних уроків.
Перший урок — ціна державного реалізму
Історія жорстоко продемонструвала небезпеку політичної наївності та надмірної віри в міжнародні гарантії. Приклад Хмари показує, що національна безпека держави не може повністю ґрунтуватися на підписах іноземних лідерів чи абстрактних нормах міжнародного права.
Справжніми гарантами суверенітету є сильні Збройні Сили, розвинена оборонна промисловість, економічна стійкість і власні засоби стримування. Те, що на початку 1990-х років багатьом здавалося надто радикальною позицією Хмари, після російської агресії проти України стало предметом значно ширшого суспільного та політичного консенсусу.
Другий урок — безкомпромісність у питаннях національної безпеки
Хмара послідовно відстоював думку, що в питаннях національного виживання небезпечно будувати політику на ілюзіях щодо агресора. На його переконання, компроміси, які досягаються ціною відмови від фундаментальних національних інтересів, можуть не вирішити конфлікт, а лише відтермінувати його.
Історія російсько-українських відносин неодноразово ставила перед Україною питання про межу допустимих поступок. Головний урок, який можна винести з політичної спадщини Хмари, полягає в тому, що мир має бути результатом сили та здатності держави захищати себе, а не наслідком односторонньої відмови від власних інтересів.
Третій урок — небезпека незавершених революцій
Масові народні підйоми продемонстрували колосальну силу українського громадянського суспільства. Проте, як неодноразово наголошував Хмара, революція не закінчується зі зміною прізвищ на дверях владних кабінетів.
Якщо після зміни влади не відбувається глибокого реформування державних інституцій, а старі політичні та економічні еліти зберігають свій вплив, система здатна швидко пристосуватися, відновитися й підготувати ґрунт для нового реваншу.
Четвертий урок — сила особистості
Життя Степана Хмари стало яскравим прикладом того, що навіть одна людина здатна впливати на суспільний порядок денний. У різні періоди він опинявся в меншості: у радянських таборах, під арештом, у парламентській опозиції та в конфлікті з впливовими політичними силами.
Проте Хмара не відмовлявся від своїх переконань. Його безкомпромісність змушувала владу відповідати на незручні запитання, привертала увагу суспільства до проблем, які інші політики воліли замовчувати, і формувала політичний порядок денний.
Степан Хмара не залишив після себе мільйонних статків, розкішних маєтків чи власного олігархічного клану. Він не обіймав найвищих посад у державі. Натомість він залишив значно цінніший спадок — репутацію людини, яка протягом десятиліть залишалася вірною своїм переконанням.
Саме тому його ім'я посідає особливе місце в сучасній українській історії. Для багатьох українців Степан Хмара став символом принциповості та політичної безкомпромісності, а його життєвий шлях — нагадуванням про те, що політика повинна бути не лише боротьбою за владу, а насамперед служінням державі та суспільству.
Його постать залишається нагадуванням про просту, але жорстоку істину: зволікання із захистом національних інтересів і державної незалежності може мати надзвичайно високу ціну. Історія України неодноразово доводила, що за помилки політичних еліт найчастіше доводиться платити не самим політикам, а звичайним громадянам.
Саме в цьому, можливо, і полягає головний урок життя Степана Хмари: незалежність ніколи не є остаточно здобутою. Її необхідно постійно захищати — державними інституціями, силою суспільства та особистою відповідальністю кожного покоління.
ꑭ Історичне крило 🤩 Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ УІФ ꑭ Відродження ꑭ Національний рух ꑭ Нова традиція ꑭ Капрал ꑭ Чат ꑭ | 2 |
| 10 | بدون متن... | 1 |
| 11 | Поки офіційне керівництво штабу Ющенка намагалося вести обережні дипломатичні переговори з Леонідом Кучмою за посередництва європейських, зокрема польських, політиків і дипломатів, Хмара вимагав рішучіших дій. Він виступав категорично проти будь-яких кулуарних компромісів із чинним режимом.
З трибуни Майдану Хмара закликав до негайного притягнення до відповідальності Сергія Ківалова та інших осіб, яких опозиція вважала причетними до організації виборчих фальсифікацій. Він вимагав відсторонення Віктора Януковича від посади прем'єр-міністра, оголошення загального політичного страйку та блокування урядових установ до виконання вимог протестувальників. Хмара вважав, що революція повинна не обмежитися зміною окремих посадових осіб, а привести до глибокого демонтажу олігархічної системи.
По-третє, він особисто долучався до організації протесту безпосередньо на вулицях. Хмару щодня можна було побачити серед звичайних учасників Майдану. Він проводив багато часу в наметовому містечку на Хрещатику, спілкуючись із молоддю, студентами та активістами громадянської кампанії «Пора!».
Його великий досвід політичної боротьби та перебування в екстремальних умовах, а також знання методів радянських каральних органів, на думку його прихильників, виявилися надзвичайно цінними. Хмара допомагав організовувати внутрішню безпеку наметового містечка, спілкувався з учасниками самооборони та закликав протестувальників бути готовими до можливих провокацій.
Він також виходив до силовиків у районі урядового кварталу та закликав правоохоронців не виконувати незаконних наказів. Для Хмари принциповим було переконати людей у формі, що вони не повинні ставати інструментом політичного насильства проти власного народу.
Коли 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила компромісне «пакетне голосування» — підтримала зміни до виборчого законодавства в обмін на внесення змін до Конституції, які суттєво перерозподіляли повноваження між президентом і парламентом, — Хмара проголосував проти.
Він вважав цю реформу політичною пасткою, яка могла обмежити можливості майбутнього президента Віктора Ющенка для проведення масштабних реформ. На переконання Хмари, конституційний компроміс був наслідком домовленостей між владою та частиною опозиції, а його довгострокові наслідки могли призвести до послаблення державного управління.
Подальші політичні конфлікти другої половини 2000-х років лише посилили його скептичне ставлення до цієї моделі. Часті конфлікти між президентом, урядом і парламентом справді стали однією з характерних рис української політики того періоду.
Велике постреволюційне розчарування та вічна опозиційність
Перемога Помаранчевої революції та прихід до влади Віктора Ющенка принесли Степану Хмарі, як і багатьом українцям, глибоке розчарування. Нова влада досить швидко опинилася в стані внутрішніх конфліктів, політичних скандалів і боротьби за вплив між різними центрами влади, зокрема між урядом Юлії Тимошенко та оточенням президента.
Принциповість Хмари не дозволяла йому мовчати заради політичної доцільності. Він дедалі критичніше ставився до політичних компромісів, які, на його думку, суперечили ідеалам Майдану.
У 2005 році Хмара вступив у відкритий конфлікт із керівництвом Блоку Юлії Тимошенко. Однією з причин стали політичні розбіжності та критичне ставлення Хмари до включення до виборчих списків людей, яких він вважав представниками старої політичної системи та політичними пристосуванцями.
Хмара заявив, що не може перебувати в одній політичній команді з людьми, які, на його переконання, не поділяють ідеалів Майдану, і вийшов із партії.
У 2006 році він балотувався до Верховної Ради у складі «Українського народного блоку Костенка і Плюща», проте блок не подолав виборчий бар'єр. Це означало завершення парламентської кар'єри Хмари, але не його громадської та політичної діяльності.
Він залишався принциповим опозиціонером — не конкретним політичним діячам, а тим явищам, які вважав загрозою для української державності: корупції, олігархічному впливу, політичній залежності та антидержавним діям.
У 2006 році за визначні особисті заслуги у боротьбі за незалежність України, відданість ідеалам свободи та демократії Віктор Ющенко присвоїв Степану Хмарі звання Героя України з врученням ордена Держави. Це стало визнанням його багаторічної боротьби та історичної ролі в українському національно-демократичному русі.
Спадщина Степана Хмари та уроки для XXI століття
Степан Ількович Хмара прожив довге й надзвичайно складне життя, сповнене боротьби, небезпек і важких випробувань. Він помер 21 лютого 2024 року в Києві, на 87-му році життя.
Хмара застав перші два роки повномасштабної війни Росії проти України — найбільшої та найтяжчої війни в новітній історії української держави. Багато його попереджень щодо небезпеки російського реваншизму, необхідності сильної армії та ненадійності міжнародних політичних запевнень після 2014 і особливо після 2022 року почали сприйматися в українському суспільстві зовсім інакше.
Водночас говорити, що він «із точністю до деталей передбачив» усі майбутні події, було б історичним перебільшенням. Значно точніше буде сказати, що Степан Хмара послідовно й задовго до початку російської агресії попереджав про небезпеку відновлення російського імперського впливу та про ризики, які створює для України військова й політична слабкість.
Саме ця послідовність стала однією з головних складових його політичної спадщини. Протягом десятиліть Хмара змінював союзників, перебував у конфліктах із владою та опозицією, однак у фундаментальних питаннях — української незалежності, державного суверенітету та протидії російському імперіалізму — його позиція залишалася незмінною. | 1 |
| 12 | Внутрішній фронт боротьби: протидія режиму Кучми
У другій половині 1990-х років, за президентства Леоніда Кучми, в державі сформувалася олігархічно-кланова система. Відбулося зрощення великого капіталу з державною владою, криміналітет проник у вищі ешелони керівництва, розквітла масштабна корупція, а свобода слова опинилася під дедалі сильнішим тиском влади.
Степан Хмара не міг залишатися осторонь цих процесів. Для нього боротьба проти корупції та олігархату була логічним продовженням боротьби за справжню незалежність України. Він розумів, що бідна, корумпована та слабка держава, в якій ключові ресурси й майно контролюються кількома фінансово-промисловими групами, не зможе довго протистояти зовнішньому, зокрема російському, впливу.
Тим більше, що режим Кучми проводив політику так званої багатовекторності, яка, на думку Хмари та інших представників національної опозиції, на практиці нерідко призводила до поступок Москві. Символами цієї політики стали, зокрема, угоди щодо перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму та подальша участь України в інтеграційних проєктах на пострадянському просторі, зокрема в ідеї створення Єдиного економічного простору.
На межі століть Степан Хмара став одним із помітних учасників масштабного протестного руху. Восени 2000 року країну сколихнув касетний скандал, що розгорівся після зникнення й убивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе та оприлюднення аудіозаписів, зроблених майором Миколою Мельниченком. Хмара без вагань долучився до протестів. Він став одним із засновників і активних учасників руху «Україна без Кучми» та «Форуму національного порятунку».
Незважаючи на те, що акції протесту навесні 2001 року були жорстко розігнані силовиками, а частина активістів зазнала переслідувань і кримінального переслідування, цей рух заклав важливий психологічний та організаційний фундамент для майбутніх масових протестів в Україні.
У цей період Хмара продемонстрував, що готовий боротися не лише проти відверто проросійських сил, а й проти чинної української влади, якщо вважав, що її політика суперечить національним інтересам та принципам демократії.
Помаранчева революція 2004 року: Хмара як трибун народного повстання
Осінь 2004 року стала переломним моментом в історії сучасної України. Леонід Кучма завершував свій другий президентський термін, а його політичне оточення підтримувало кандидатуру тодішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича. Янукович спирався на потужні політико-економічні групи Донбасу та користувався відкритою підтримкою російського керівництва на чолі з Володимиром Путіним.
Для значної частини української опозиції перемога Януковича означала ризик посилення залежності України від Росії, згортання демократичних процесів і віддалення від європейської інтеграції. Степан Хмара належав до тих політиків, які сприймали ці вибори як один із ключових моментів у боротьбі за майбутній геополітичний курс держави.
У 2002 році Хмара знову став народним депутатом Верховної Ради IV скликання, пройшовши до парламенту за списком Блоку Юлії Тимошенко. Попри певні ідеологічні та стилістичні розбіжності з ліберальним і поміркованим крилом опозиції, він без вагань підтримав кандидатуру єдиного опозиційного кандидата Віктора Ющенка.
Коли в листопаді 2004 року Центральна виборча комісія оголосила результати другого туру президентських виборів, згідно з якими переможцем було визнано Віктора Януковича, в Україні розпочалися масштабні протести. Опозиція та значна частина суспільства заявили про масштабні фальсифікації виборів. Події, що розгорнулися після цього, увійшли в історію як Помаранчева революція.
Незважаючи на свій поважний вік, колишній політв'язень продемонстрував значну енергію та активність, які дивували багатьох молодших політиків. Із перших днів протестів Хмара перебував у самому епіцентрі подій на Майдані Незалежності в Києві, виконуючи кілька важливих функцій.
По-перше, він став одним із моральних авторитетів протестного руху. Для багатьох учасників Майдану постать Степана Хмари уособлювала історичну тяглість української боротьби за незалежність. Його поява на головній сцені Майдану незмінно викликала бурхливу реакцію присутніх.
Для багатьох українців Хмара був людиною, яка пройшла через радянські переслідування та ув'язнення, не відмовившись від своїх переконань. Його присутність поруч із Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко надавала протестному рухові додаткового морального авторитету, перетворюючи для його прихильників виборчу суперечку на черговий етап боротьби за демократичне та незалежне майбутнє України.
По-друге, Хмара виступав за радикальніші вимоги та демонстрував значно більшу безкомпромісність, ніж більшість лідерів Помаранчевого Майдану. Саме в цьому він суттєво відрізнявся від більшості представників тодішнього опозиційного керівництва. | 1 |
| 13 | Степан Хмара та протидія ядерному роззброєнню України
Степан Хмара виходив із жорсткого, але, як показала подальша історія, небезпідставного припущення: жоден американський чи британський солдат не буде воювати за Україну та вмирати в окопах у разі російського нападу. Світ може висловлювати стурбованість, запроваджувати санкції та робити політичні заяви, однак без власних надійних засобів стримування Україна ризикувала залишитися сам на сам із набагато сильнішим противником.
По-перше, Хмара обстоював необхідність збереження тактичної ядерної зброї
Особливо гостро він виступав проти таємного й поспішного вивезення тактичної ядерної зброї до Росії, організованого українською владою в першій половині 1992 року. Якщо щодо стратегічних ракет СС-19 та СС-24 існував вагомий аргумент про залежність від систем командування та інших елементів радянської ядерної інфраструктури, то ситуація з тактичною ядерною зброєю була іншою.
Хмара вважав, що Україна мала значно більше можливостей для самостійного контролю над відповідними боєприпасами. Авіаційні бомби, артилерійські снаряди та інші тактичні ядерні заряди, на його думку, могли стати потужним засобом стримування потенційного агресора. Їхнє розміщення на стратегічно важливих напрямках мало б зробити будь-який напад на Україну надзвичайно ризикованим.
Хмара вимагав негайно зупинити ешелони, якими ядерні боєприпаси вивозилися до Російської Федерації, та притягнути відповідальних представників керівництва до відповідальності. Він публічно ставив перед президентом Леонідом Кравчуком питання: навіщо Україна передає стратегічний ресурс державі, яка вже тоді демонструвала претензії на Крим і Севастополь та дедалі відкритіше ставила під сумнів повноту українського суверенітету?
По-друге, він наголошував на технологічному потенціалі України
Хмара рішуче заперечував твердження про нібито повну неспроможність України самостійно підтримувати та обслуговувати свій ядерний потенціал. Він нагадував, що значна частина радянської ракетно-космічної промисловості була зосереджена саме на території України.
У Дніпропетровську працювали «Південмаш» та конструкторське бюро «Південне», які створювали одні з найпотужніших міжконтинентальних балістичних ракет Радянського Союзу, зокрема комплекси, відомі на Заході як СС-24. Харківський «Хартрон» виробляв системи управління для стратегічних ракетних комплексів. Україна також мала потужні наукові школи та значний кадровий потенціал у Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших промислових центрах.
На думку Хмари, Україна не повинна була поспішати зі знищенням свого стратегічного потенціалу. Він пропонував шукати можливості для консервації та модернізації наявних систем, розвитку власної оборонної та ядерної промисловості, а також максимального використання науково-технічного потенціалу держави.
Замість того щоб, за його словами, здійснювати одностороннє роззброєння, Хмара закликав суспільство й державу бути готовими до значних витрат на оборону. Він вважав, що збереження хоча б частини стратегічного потенціалу могло б суттєво змінити міжнародне становище України та перетворити її на державу, з якою великі геополітичні гравці були б змушені рахуватися значно більше.
Боротьба проти роззброєння
Степан Хмара використовував різні політичні та парламентські методи, намагаючись зупинити процес ядерного роззброєння України. Він виступав із різкою критикою дій керівництва держави, брав участь у парламентських протестах, підтримував створення альтернативних депутатських ініціатив і звернень до суспільства.
Хмара звинувачував політичне керівництво України в тому, що воно занадто легко поступається інтересами держави під міжнародним тиском. Його позиція часто викликала різку реакцію навіть серед частини націонал-демократичного середовища. Помірковані політики вважали його небезпечним радикалом, чиї методи можуть зашкодити міжнародному іміджу молодої української держави та ускладнити її відносини із західними країнами.
Проте Хмара бачив ситуацію інакше. На його переконання, міжнародне визнання та економічна допомога не могли компенсувати втрату найважливішого елемента національної безпеки.
14 січня 1994 року в Москві президенти України, США та Росії підписали Тристоронню заяву, яка визначила подальший процес ліквідації стратегічного ядерного потенціалу України. А 5 грудня 1994 року був підписаний Будапештський меморандум.
Для Степана Хмари ці події стали символом остаточної відмови України від одного з головних інструментів стратегічного стримування. Він різко критикував Будапештський меморандум, вважаючи його недостатньою компенсацією за відмову від ядерного арсеналу.
Особливу увагу Хмара звертав на характер зобов'язань, передбачених документом. Він наголошував, що Україна отримала політичні запевнення щодо поваги до її незалежності, суверенітету та існуючих кордонів, однак ці запевнення не створювали автоматичного механізму військового захисту в разі агресії.
Саме ця проблема згодом стала центральною в дискусіях навколо Будапештського меморандуму. Документ передбачав консультації та політичні зобов'язання сторін, але не містив механізму, аналогічного статті 5 Північноатлантичного договору, який зобов'язував би інші держави безпосередньо вступати у війну на боці України.
Історичне підтвердження чи трагічна іронія?
Події 2014 року докорінно змінили сприйняття ядерного роззброєння України. Анексія Криму Російською Федерацією та початок війни на Донбасі продемонстрували, що політичні запевнення, отримані Україною в 1994 році, не стали достатнім стримувальним фактором для російської агресії.
Ще гострішим це питання постало після початку повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року. Україна отримала масштабну військову, фінансову та гуманітарну підтримку від західних партнерів, однак США, Велика Британія та інші держави не вступили у війну безпосередньо власними військовими силами.
Таким чином, головне побоювання Степана Хмари — що жодна зовнішня держава не може бути повноцінною заміною власній системі національної безпеки — набуло нового значення.
Водночас історичне питання про те, чи змогла б Україна реально зберегти, обслуговувати та модернізувати ядерний арсенал після розпаду СРСР, залишається предметом складних дискусій. На шляху стояли технічні, економічні, дипломатичні та військові проблеми. Проте сама постановка цього питання Степаном Хмарою виявилася далекоглядною: він одним із небагатьох українських політиків початку 1990-х років відкрито ставив державну безпеку вище короткострокових дипломатичних вигод.
Україна відмовилася від ядерного арсеналу в обмін на міжнародні запевнення, економічну допомогу та інтеграцію у світовий політичний простір. Через два десятиліття одна з держав-підписантів меморандуму порушила територіальну цілісність України, а ще через вісім років розпочала повномасштабну війну.
Для прихильників позиції Степана Хмари це стало трагічним підтвердженням його головного принципу: незалежність держави неможливо повністю делегувати міжнародним угодам і чужим обіцянкам. Зрештою, вирішальним гарантом її існування залишається власна здатність до оборони.
Здавши ядерну зброю, Україна втратила один із найважливіших інструментів стратегічного стримування. Проте, на переконання Степана Хмари, не менш небезпечні процеси відбувалися всередині самої держави. | 2 |
| 14 | Паралельно з війною та трибунами розвивалася й комерційна складова, де імпортні бренди Stone Island, Fred Perry, Adidas чи Lonsdale поступилися місцем локальним маркам, створеним самими ультрас або їхніми соратниками за ідеологією. Вони виробляють не просто речі, а ідеологічний продукт із національною символікою, рунами та військовими принтами, що задовольняє потреби як у повсякденному вуличному стилі, так і в якісному тактичному спорядженні для бійців на передовій.
Українські ультрас також є активними учасниками багатьох організацій та рухів, таких як «Права молодь», Centuria, «Основа майбутнього», STURM, «Білий сектор» тощо. Цей величезний шлях — від стадіонного хуліганізму до заснування бойових підрозділів, громадських організацій і національних брендів — перетворив українських ультрас на загартоване, патріотично налаштоване ядро, яке суттєво вплинуло на перебіг сучасної історії України та продовжує тримати оборону на полі реального бою.
Українські навколофутбольні хулігани перевершили всіх за своєю унікальністю, навіть балканських ультрас, за рівнем патріотизму, бойового досвіду та самоорганізації. Тривалий час фанати із Сербії чи Хорватії вважалися еталоном жорсткості та участі у війнах, проте українські ультрас довели, що здатні конкурувати з ними за цими показниками.
Ультрас України стали одним із найпомітніших фанатських рухів у світі, здійснивши те, чого не робив жоден інший фанатський рух в історії. У 2014 році українські навколофутбольні хулігани оголосили історичне перемир'я та об'єдналися заради захисту країни, домовившись зберігати його до кінця війни.
Вони мають значний досвід участі в політичних і вуличних сутичках, а також бойовий досвід, набутий під час війни проти Росії та її союзників, яка триває вже понад десятиліття.
ꑭ Історичне крило 🤩 Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ УІФ ꑭ Відродження ꑭ Національний рух ꑭ Нова традиція ꑭ Капрал ꑭ Чат ꑭ | 366 |
| 15 |  Феномен українського навколофутболу пройшов складний шлях еволюції. Коріння української ультрас-культури сягає Великої Британії та Італії, які дали світові дві різні моделі вболівання: британський жорсткий кежуал-хуліганізм із його акцентом на кулачних боях, протистоянні фірм, закритості та специфічному стилі одягу, а також італійську модель ультрас із яскравим перформансом, банерами, фаєрами та потужним візуальним супроводом.
Українські фанати наприкінці дев'яностих та на початку двотисячних років активно переймали ці елементи, проте наклали їх на власну соціально-політичну реальність, де ключовим фактором став пошук ідентичності. У процесі цього формування в українському навколофутболі практично одразу й беззаперечно прижилися саме праві та праворадикальні ідеології, тоді як ліві погляди були повністю відкинуті та маргіналізовані.
Це пояснюється тим, що ліва ідеологія в українському контексті тривалий час асоціювалася з радянським минулим, нав'язаним комунізмом та постсовковим ностальгійним вектором, що викликало природне відторгнення у бунтарської та контркультурної молоді, яка шукала радикального протиставлення системі.
Всі ідеології правого толку — від поміркованого націоналізму до традиціоналізму та радикального етнонаціоналізму — стали для фанатських трибун ідеальним інструментом самовираження, оскільки пропонували культ сили, дисципліни, вірності своїй зграї та захисту власної території, що ідеально резонувало із суттю навколофутбольних протистоянь.
Стадіонні сектори перетворилися на праве крило, яке виховувало молодь у дусі поваги до національних героїв та мілітаризму, формуючи чітке протистояння будь-яким проявам проросійських чи ліворадикальних рухів на вулицях міст.
Ультрас України брали участь у багатьох політичних та силових сутичках. У квітні 2001 року ультрас київського «Динамо» були на боці опозиції, яка виступала проти президента Кучми. Ультрас різних міст України з березня 2011 року активно виступали проти арешту Сергія Павличенка, звинуваченого в участі у вбивстві судді Зубкова, хоча, за описами свідків, убивцям було близько тридцяти років. Після винесення 2 жовтня 2012 року обвинувального вироку ультрас київського «Динамо» опублікували звернення до вболівальників та народу України.
Під час Революції Гідності саме ультрас стали головним силовим щитом Майдану, захищаючи протестувальників від «Беркута» та проплачених тітушок у Києві, а згодом розгорнули запеклу боротьбу проти сепаратизму в регіонах.
У Харкові ультрас «Металіста» брали участь у вуличних боях, протистоячи проросійським мітингувальникам та спробам штурму ОДА, а в Одесі фанати «Чорноморця» разом із представниками націоналістичних рухів 2 травня 2014 року вступили в сутички з учасниками «Антимайдану». Подібні сутички відбувалися в Донецьку, Луганську та інших містах, де навколофутбольна молодь виявилася однією з організованих сил, здатних чинити опір проросійським формуванням.
Українські ультрас проводили масштабні перформанси та акції на підтримку України. Зокрема, ультрас різних клубів провели видовищну акцію на Пішохідному мосту столиці, яка вкотре продемонструвала їхню єдність та патріотичну позицію. Багато вболівальників зібралися разом, щоб запалити сотні фаєрів, перетворивши міст на суцільну вогняну лінію. Яскраве піротехнічне шоу супроводжувалося розгортанням величних банерів, прапорів та потужним скандуванням патріотичних гасел, що відлунювали над Дніпром.
Кадри з палаючим мостом миттєво облетіли соціальні мережі, викликавши хвилю захоплення серед користувачів та продемонструвавши, що фанатський рух залишається важливою складовою громадянського суспільства та потужним голосом своїх прихильників.
Коли протистояння переросло в АТО, ультрас масово рушили на фронт, створюючи власні добровольчі формування та вступаючи до вже існуючих підрозділів.
Фанати «Металіста», «Динамо», «Дніпра», «Шахтаря» та інших клубів сформували значну частину добровольчого руху, зокрема долучалися до «Азову» (згодом — полку та бригади), брали участь у створенні батальйону «Дніпро-1», ДУК «Правий сектор», «Донбас» та інших підрозділів. | 380 |
| 16 | Вітаю любі добродії!
За цей час в ТНУ було дуже багато складних перепон та проблем, наша організація була тричі була близька до розпаду, але, як ви бачите - Товариство продовжує існувати та боротись за національну ідею. В моєму житті також було і є багато складнощів, але я не здався, не здаюся і не буду здаватися, обіцяю що зроблю для організації, для нашої націоналістичної сім'ї все можливе, що в моїх силах.
Обіцяю робити все заради української Нації, заради України, заради нашого руху!
Per aspera ad astra!
З повагою Авангардист Товариства Націоналістів України 🤝 | 191 |
| 17 |  Вітаємо, наші шановні співвітчизники, з Днем ВІДНОВЛЕННЯ Незалежності України. Цей день для кожного з нас є максимально видатною, символічною датою, яка пронесла роки боротьби, хоча ні, століття відчайдушної, мужньої, просоченої кров'ю війни, яка триває й досі за право кожного представника української нації стояти та ходити по землі з щиро піднятим українським прапором
Ні для кого не секрет, що сьогодення для нашої країни відбувається не найкращим чином, кожного дня наші міста чують звуки ракет, тривог, тяжких ночей. Це неабиякий тягар і випробування для нашого народу. Тож окреме дякую всім, хто сьогодні захищає нашу незалежність, свободу далеко від своїх родин на лінії фронту. Окреме дякую всім нашим рятувальникам, медикам, пожежникам, шахтарям, вчителям - ваша робота ніколи не залишиться забутою, і ми завжди будемо вам вдячні за вашу тяжку працю.
Тож, мої шановні українці, спілкуйтеся, поширюйте, підтримуйте, любіть українське і не стидайтеся щиро сказати: "Так, я українець!"
Слава Україні! | 449 |
| 18 | Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року
Однак Верховна Рада прагнула, щоб незалежність була підтверджена безпосередньо громадянами України.
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум. На голосування було винесено питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»
Результат був переконливим: 90,32% громадян, які взяли участь у голосуванні, підтвердили незалежність України.
Надзвичайно важливим було те, що незалежність підтримали виборці в усіх регіонах України. Таким чином, рішення Верховної Ради отримало безпосереднє підтвердження українського народу.
Це мало не лише внутрішнє, а й міжнародне значення. Україна продемонструвала світові, що її незалежність є не просто рішенням політичної еліти, а результатом загальнонаціонального волевиявлення.
Того самого дня відбулися перші вибори Президента України. Перемогу здобув Леонід Кравчук, який став першим Президентом незалежної України.
Розпад СРСР
Після українського референдуму розпад Радянського Союзу став фактично неминучим.
8 грудня 1991 року керівники України, Росії та Білорусі — Леонід Кравчук, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич — підписали Біловезькі угоди. У них було заявлено про припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права та створення Співдружності Незалежних Держав.
21 грудня до процесу приєдналася низка інших колишніх радянських республік.
25 грудня Михайло Горбачов оголосив про припинення виконання своїх повноважень Президента СРСР, а 26 грудня було офіційно оформлено припинення існування Радянського Союзу.
Таким чином, Україна не просто стала незалежною державою — її незалежність стала одним із ключових чинників остаточного розпаду СРСР.
Значення подій 1990–1991 років
Шлях України до незалежності був результатом взаємодії кількох чинників.
Першим була активізація українського національно-демократичного руху. Наприкінці 1980-х років українці отримали можливість відкрито говорити про національну культуру, мову, історію та політичні права.
Другим чинником стала демократизація політичного життя. Вибори 1990 року та поява парламентської опозиції створили умови для відкритої політичної боротьби.
Третім фактором була глибока криза СРСР. Економічні труднощі, політична нестабільність і конфлікт між союзним центром та республіками поступово послаблювали радянську державу.
Четвертим фактором стала Декларація про державний суверенітет 16 липня 1990 року, яка заклала правову основу майбутньої незалежності.
П'ятим і безпосереднім поштовхом став серпневий путч 1991 року. Його провал переконав українських депутатів у необхідності якнайшвидше визначити державний статус України.
Нарешті, найважливішим етапом стало всенародне підтвердження незалежності 1 грудня 1991 року.
Висновок
Події 1990–1991 років стали переломним моментом в історії України. За надзвичайно короткий час Україна пройшла шлях від союзної республіки Радянського Союзу до незалежної держави.
16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет створила політико-правовий фундамент майбутньої державності. Восени 1990 року «революція на граніті» продемонструвала активність українського громадянського суспільства. 19–21 серпня 1991 року провалився путч у Москві, що остаточно підірвав залишки авторитету союзної влади. 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила незалежність України. А 1 грудня 1991 року український народ переважною більшістю підтвердив це рішення на всеукраїнському референдумі.
Отже, незалежність України 1991 року не була наслідком лише однієї парламентської постанови. Вона стала результатом тривалого процесу політичного й національного відродження, демократичних змін та розпаду радянської системи. Водночас саме 1990–1991 роки стали моментом, коли ідея українського державного суверенітету перетворилася з політичної вимоги на реальну державність.
24 серпня стало днем проголошення незалежності, а 1 грудня — днем, коли український народ безпосередньо підтвердив свій вибір. Саме поєднання парламентського рішення та загальнонародного волевиявлення стало основою сучасної української держави.
ꑭ Історичне крило ꑭ Політичне крило ꑭ Соціальне крило ꑭ УІФ ꑭ Відродження ꑭ Чат ꑭ Зв'язок ꑭ | 200 |
| 19 | Протест мав велике символічне значення. Молодь продемонструвала, що радянська влада вже не може повністю контролювати суспільство. Студентський рух показав можливість організованого мирного опору та став важливою частиною процесу демократизації України.
«Революція на граніті» також продемонструвала, що питання політичної самостійності України виходить за межі парламентських дискусій і стає питанням суспільного життя.
Криза Радянського Союзу у 1991 році
У 1991 році криза СРСР стала ще глибшою. Радянська економіка переживала серйозні проблеми, погіршувалося забезпечення населення, посилювалася політична нестабільність. Республіки одна за одною почали вимагати дедалі більшої самостійності.
Центральне керівництво СРСР намагалося зберегти союз шляхом укладення нового союзного договору. Передбачалося створити більш децентралізований союз, у якому республіки отримали б ширші повноваження.
Українське керівництво брало участь у цих дискусіях, але одночасно дедалі більше уваги приділяло реалізації положень Декларації про державний суверенітет.
Важливо розуміти, що на початку 1991 року питання повного виходу України із СРСР ще не мало тієї підтримки, яку воно отримало наприкінці року. Частина населення все ще сподівалася на реформування Радянського Союзу. Однак протягом кількох місяців ситуація кардинально змінилася.
Референдум 17 березня 1991 року
17 березня 1991 року відбувся загальносоюзний референдум щодо збереження Радянського Союзу.
В Україні ситуація була особливою. Окрім загальносоюзного питання, українцям запропонували додаткове питання щодо збереження України у складі Союзу суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет.
Результати показали суперечливість суспільних настроїв. Значна частина українців тоді ще погоджувалася із збереженням певної форми союзної держави, але водночас підтримувала значно ширші права України.
Це свідчило про поступовий перехід від радянської моделі до ідеї максимальної самостійності. Проте остаточний вибір українське суспільство зробило лише наприкінці 1991 року.
Серпневий путч 1991 року
Безпосереднім поштовхом до проголошення незалежності став серпневий путч у Москві.
19 серпня 1991 року група радянських керівників створила Державний комітет з надзвичайного стану та спробувала захопити владу. Організатори перевороту прагнули зупинити політичні реформи та не допустити підписання нового союзного договору, який значно послабив би центральну владу.
Путч провалився. Вже через кілька днів стало очевидно, що союзне керівництво втратило контроль над ситуацією.
Для України це стало надзвичайно важливим сигналом. Стало зрозуміло, що перебування у складі нестабільного СРСР створює серйозні політичні ризики. Крім того, виникла небезпека повернення до жорсткої авторитарної системи.
Саме в цих умовах Верховна Рада України перейшла до рішення про проголошення незалежності.
24 серпня 1991 року
24 серпня 1991 року відбулося позачергове засідання Верховної Ради Української РСР. Депутати розглядали питання про майбутнє України після провалу московського перевороту.
Того дня було ухвалено Акт проголошення незалежності України. У документі зазначалося, що Верховна Рада, виходячи із смертельної небезпеки, яка виникла у зв'язку з державним переворотом у СРСР, а також спираючись на право на самовизначення, проголошує незалежність України та створення самостійної української держави.
Акт також проголошував територію України неподільною та недоторканною. Відтепер на її території мали діяти виключно Конституція і закони України.
Одночасно Верховна Рада ухвалила постанову про проголошення незалежності України. У ній було передбачено провести 1 грудня 1991 року всеукраїнський референдум для підтвердження Акта незалежності.
За постанову про проголошення незалежності проголосував 321 депутат, що становило конституційну більшість.
Таким чином, 24 серпня стало днем юридичного проголошення незалежності України. | 117 |
| 20 |  Шлях України до незалежності у 1990–1991 роках
Шлях України до відновлення державної незалежності у 1990–1991 роках став одним із найважливіших процесів новітньої української історії. Незалежність не виникла раптово 24 серпня 1991 року. Їй передували «перебудова» з середини1980-х років, активізація національно-демократичного руху, перші конкурентні вибори, боротьба суспільства за політичні права, поступове послаблення радянської системи та загальна криза Радянського Союзу. Упродовж двох років Україна пройшла шлях від союзної республіки до самостійної держави.
Україна наприкінці 1980-х років
Наприкінці 1980-х років Радянський Союз вступив у період глибокої політичної та економічної кризи. Політика перебудови й гласності, яку проводило керівництво СРСР на чолі з Михайлом Горбачовим, поступово послаблювала контроль комуністичної влади над суспільством. Люди отримали можливість відкритіше говорити про проблеми радянської системи, репресії, національну політику, економічні труднощі та права республік.
Для України особливе значення мала Чорнобильська катастрофа 1986 року. Намагання радянського керівництва приховати масштаби аварії та несвоєчасне інформування населення підірвали довіру до центральної влади. Поступово посилювалося усвідомлення необхідності самостійно вирішувати питання, що стосувалися життя українського суспільства.
У цей період почалося активне відродження українського національно-демократичного руху. У 1989 році було створено Народний рух України за перебудову, який став однією з головних політичних сил, що виступали за демократизацію суспільства, національно-культурне відродження та розширення політичних прав України.
Таким чином, ще до 1990 року виникли передумови для майбутньої боротьби за державний суверенітет.
Вибори 1990 року
Важливою подією стали вибори до Верховної Ради Української РСР, які відбулися навесні 1990 року. Вони проходили ще в умовах радянської політичної системи, однак були значно конкурентнішими, ніж попередні вибори.
У Верховній Раді сформувалося комуністичне більшість, але водночас виникла організована демократична опозиція — Народна рада. Це було принципово важливо, оскільки вперше за багато років у парламенті з'явилося помітне політичне протистояння між представниками комуністичної системи та прихильниками демократичних змін.
Наявність опозиції дозволила активніше порушувати питання державного суверенітету, української мови, економічної самостійності та майбутнього відносин України із союзним центром.
Декларація про державний суверенітет України
Ключовою подією 1990 року стало прийняття 16 липня Декларації про державний суверенітет України. Верховна Рада УРСР проголосила суверенітет як верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади республіки на її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
За Декларацію проголосувала переважна більшість депутатів: 355 із 384 зареєстрованих. При цьому абсолютну більшість парламенту становили комуністи. Це показувало, наскільки швидко змінювалися політичні настрої навіть усередині колишньої радянської еліти.
Декларація мала надзвичайно велике значення. Вона ще не проголошувала Україну незалежною державою, але закладала правову й політичну основу майбутньої незалежності.
Документ передбачав верховенство українських законів на території республіки, право України на власні економічні ресурси, самостійне формування бюджету, власні відносини з іншими державами та право створювати власні збройні сили.
Окремо було проголошено право української нації на самовизначення.
Таким чином, Декларація стала своєрідним фундаментом, на якому наступного року було побудовано незалежну українську державу.
«Революція на граніті»
Наступним важливим етапом стала «революція на граніті» — студентський протест у Києві восени 1990 року.
Українські студенти організували голодування та масові акції протесту в центрі столиці. Серед їхніх вимог були демократизація політичного життя, недопущення зміцнення союзної влади та проведення змін у системі державного управління. | 134 |
