Шабля, горілка і шляхетська честь

Напис козака XVII ст. про те, як він дуже хоче сала В подіях Смутного часу на Московії активну участь взяли українські козаки. Зокрема, були козаки і у війську Речі Посполитої, яке намагалося посадити на московське царство королевича Владислава, сина короля Сігізмунда ІІІ. У поході королевича Владислава на Москву в 1617 р. взяв участь гетьман Петро Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом. Козаки захопили багато фортець і страх як налякали московитів. Штурмом Москву взяти не вдалося, але московитам врешті довелося підписувати невигідний для них договір. В Московській області в селі Вязьоми стоїть Преображенський собор. Нам він цікавий тим, що на його стінах латинкою лишили свої написи шляхтичі з Речі Посполитої, які брали участь у зазначених походах. Є там і кириличні графіті козаків. Ось наприклад: "В ХРИСТОВ ДЕНЬ ЯСИ МНИ САЛА". На відео російській історик розповідає про ті написи і навіть фактично визнає існування української мови на початку XVII ст. )))

На продовження... Духовний суд визнав, що за читання Вольтера в церкві Генрік Немирич заслуговує смерті. Луцький гродський суд присудив Немиричу відрізання язика, знімання трьох пасів шкіри та четвертування. На останок залишки тіла шляхтича хотіли розкидати по полю. Немирич вирішив утекти закордон. Жив в Німеччині, а далі в Голландії, де служив на флоті і дослужився до першого поручика. За одними даним він помер там само в 1805 році. Натомість мемуарист Ян Охоцький писав, що Немирич повернувся на рідну Волинь, але рідні маєтки застав у занедбаному стані, а тому оселився у сина своєї сестри. Він буцімто сильно пив і помер в корчмі під лавкою. Поховали його за словами Охоцького в Тайкурах (зараз Рівненська область). На надгробку Немирича написала застереження для безбожників. Чи вірити Охоцькому в тому, що Немирич так безславно помер? Питання відкрите, адже самі мемуари Охоцького сповнені католицькою пропагандою. На фото — титуальна сторінка мемуарів Яна Охоцького

Любиш читати Вольтера? Готуйся до відрубання голови! Такої думки про захоплення цим французьким філософом дотримувалася значна частина шляхти, а тим більше — духовенства, яке дуже не любило Вольтера за критику церкви. Шляхтич Ян Охоцький пише про тодішню епоху:

Ми знаємо, який вплив мала безбожна французька література XVIII століття на нашу країну... Значна частина нашої молоді, яка подорожувала за кордон, до Парижа, поверталася на батьківщину із запасом цієї отрути... Люди почали зневажати та насміхатися з духовенства, насміхатися з релігійних обрядів і навіть чинити богохульства проти віри та самого Бога.

Охоцький згадує про повернення на Волинь із Франції шляхтича Генріха Немирича, який також перейнявся ідеями Вольтера. Цей Немирич нібито під час служби в церкві читав молодим панночкам якусь «безбожну книгу». Через це сполошилося все шляхетське суспільство, і на Немирича подали позов до Луцької консисторії (духовного суду), яка наклала на нього анафему. Далі буде... На фото — герб Немиричів

Слава Йсу! Слава Україні! 🌅Вас вітає «Світанок Старовини». Запрошуємо разом з нами відмикати куфер минулого і виймати звідти скарбики надбань національної і світової культур. Нові знання завжди гуртують людське єство, розуміння минулого дозволяє робити висновки. «Світ Старовини» — це про пошук і усвідомлення самих себе, це про поступ думок і справ заради великої мети — просвітництва всієї нашої нації. 🌻 Творитимемо із любовʼю та щирим захопленням. Тому скоріш приєднуйтеся до кола наших читачів, слідкуйте за оновленнями, очікуйте нові дописи.❤️‍🔥

Готуємо каракатицю у вині за українським рецептом XVIII ст. Аби довести свою заможність в минулому, необхідно було показати багатство свого столу. Козацька знать демонструвала власне багатство і через екзотичні блюда на власному столі. Каракатиця це молюск, який мешкає у Середземному морі та Атлантичному океані. Подавали каракатицю і на гетьманському столі. Ось фрагмент з опису майна гетьмана Івана Самайловича за 1690 р.:

Въ мѣшечку морская риба каракатица, да икры морской же риби полшоста дзвенушка, 15 рибокъ малихъ морских канбуловъ, полсема перцу въ мѣшечку

Каракатиця часто згадується в щоденнику Якова Марковича, генерального підскарбія. Цікавий рецепт приготування каракатиці Маркович подає в записах за 1733 р.:

Каракатицю готовила баба, въ окроп сперва вложила и варила, а посля соллю перетирала и покраяла, да цибулю въ оливѣ усмажавши, туда вложила и каракатицю, а виномъ налила, что поняло и роздѣнковъ укинула, а приваривши до столу дала

Тут можете переглянути сучасну адаптацію цього рецепту.

Коругва на рогах В християнстві є традиція створення хоругв (коругв) — прапорів з релігійними символами, які використовуються під час богослужінь та літургій. Такі корогви носили різні військові з'єднання, в тому числі українські козаки. Цікава коругва зберігається в Кіровоградському обласному художньому музеї. А в чому її цікавість? А в тому, що коругва натягнута на оленячі роги! Створили коругву десь у XVIII ст., а кому належала невідомо — чи то козацькій старшині, чи то шляхтичу. Малюнок виконаний олійними фарбами. З двох боків зображені епізоди життя християнських святих. З лицьового боку зображений святий Євстафій Плакида — римський воєначальник I-II ст., який під час полювання побачив побачив між рогів оленя Ісуса Христа. Євстафій вважається покровителем мисливців та лісників. З іншого боку зображені свята Домніка та святий Яків. На мою думку, перед нами шедевр українського барокко, який при цьому сповнений алегоризму.

З Новим Роком, дорогі підписники! ✨Дякую, що були зі мною. Нехай новий рік принес вам тільки щастя, а проблеми та незгоди не роблять вам в житті погоди 🥳

Дивовижно, але ця колядка досі виконується в тій місцевості, де її знайшов Зубрицький. Журналісти ТСН у 2023 році змогли відшукати людину, яка знала мелодію цієї колядки. Це був 88-річний пан Василь із того самого села Мшанець. Він навіть мав записаний текст коляди, однак уже не пам’ятає, де саме її почув. Сам пан Василь ніколи не бував у Святій Софії, хоча співає про неї. Цікаво, що у варіанті, який записав Зубрицький, були рядки про "польську війноньку", тоді як у варіанті пана Василя — про "турецьку війноньку". Після того як була віднайдена оригінальна мелодія, співачка Тіна Кароль виконала цю колядку на Софійській площі — вже з рядком про "москальську війну".

Колядка XVII ст. про Софію Київську Одну незвичну колядку в селі Мшанець (Львівщина) записав у 1889 р. фольклорист і греко-католицький священик Михайло Зубрицький. Нею він поділився зі своїм товаришем — Іваном Франком, який присвятив їй статтю. Та в чому незвичність колядки? Справа в тім, що це єдина колядка, де згадується Софіївський собор в Києві. Дослідники вважають, що тут йдеться не про побудову собору, а його відновлення, яке здійснив в 1630-х рр. київський митрополит Петро Могила. З тексту очевидно, що автором колядки була людина, яка сама побувала в Софії Київській.

А що нам било з защаду світа (Славен єс, боже, По й усім світі і на небесіх). Ой не било ж нам, хиба сина вода, Синая вода тай білий камінь. А прикрив Господь сиров землицев, виросло на нім кедрове древо, Барз височейке і барз слічнейке. Висмотріла го пресвята Діва, Зізвала ’д ньому 40 ремісників: [“]Ой підіте ж ви, ремісничейки, А зітніте ж ви кедрове древо, Збудуйте з нього св[яту] Софію [святу Софію] в святім Кійові. Би на ній било 70 верхів, [70 верхів], 70 крижів. Семеро дверей, а єдни підлоги[”] У день будували, в ночи втікали, [в ночи втікали], в день прибивали. А зіслав Господь ангела з неба: [“]Не влякайтеся, ремісничейки, Дав вам то Господь ведлук силойки. Крижі робіте, верхи зводіте[”]. Єден вершейко барз височейко [барз височейко] і барз слічнейко. А в тім вершейку золотий престів, За тим престолом сам милий Господь, Служит службойку суборовую, [суборовую], заздоровую, і за здоровя нашого брата, [нашого брата] і всіх християн. Тамтуди лежит здавну стежейка, Стежкою іде польська вінойка, Межи ними йде повковничейко. Стала вінойка в крижі стріляти. Рече словейко-повковничейко: [“]А не стріляйте ж в святії крижі, Бо спустит Господь огняний дожджик, [огняний дожджик], громові кулі, Затопит Господь польську вінойку[”]. Вни не слухали, в крижі стріляли. Ай так ся стало, як він говорив: Іспустив Господь огняний дожджик, [огняний дожджик], громові кулі. Затопив Господь польську вінойку. Хіба нам зістав повковничейко, [повковничейко], гей, наш братейко. Би на здоровя, на многі літа? Гей, наш панойку, тай наш братойку. Не сам із собов [а з милим Богом, Із милим Богом, з господинейков, з господинейков і з челядойков]

Продовження посту тут

Не менш цікава відповідь на той лист:

Господину К. К. Хоріе Глубокоуважаемый Константин Константинович Получив Ваши наилучшие пожелания и ценный подарок ко дню Св. Пасхи мы Украинцы-Державники глубоко тронуты Вашими Самурайскими пожеланиями и исключительным вниманием к нашей родине — Украине и к нам Украинцам, — поздравляя Вас с праздником Св. Пасхи, просим Вас принять от имени Украинских Национальных Организаций в Маньчжу-Ти-Го глубочайшую благодарность и самые искренные пожелания всякого вам Константин Константинович благополучия—преуспивания и расцвета-могущества Великой Ниппонской Нации. Прибывая с совершенным к Вам почтением, От имени Украинской Национальной Колонии

Сам цей Хоріе є вельми цікавою персоною з погляду відносин з українцями, але про це і багато іншого в наступних постах.

Японці й українці: давня забута дружба Зараз маловідомою є тема українців, які мешкали за тисячі кілометрів від своєї Батьківщині, на Далекому Сході (українці прозвали ці терени "Зеленим Клином"). Там розвинувся і власний український національний рух. Та його придушили більшовики, що зайняли Далекий Схід. Багато українців переселилися до сусіднього регіону — Манчжурії. Її з 1931 р. фактично контролювала Японія. Деякі японські військові та чиновники вельми прихильно ставлися до українського руху. Цікавий документ з цього приводу на фото в пості. Японський чиновник з Департаменту закордонних справ Манчжурії, Хоріе Кадзусама вітає українців з Пасхою:

25 апреля 1935 г. г. Харбин Украинской Национальной Колонии Мм. Гг. В светлый праздник Христова Воскресения прошу принять этот скромный дар в знак сочуствия Украинскому Национальному Движению. Я надеюсь что скоро пробьет 12-час радостного воскресения для многострадального Украинского народа. К. Хорие

До листа Хоріе доклав електронний годинник

В XVII cт. поширюються свідчення про ідентичність, яка заснована на таких собі протонаціональних почуттях. Цю цитату православного полеміста Мелетія Смотрицького з твору "Verificatia niewinności" (1621) вже затаскали по різним виданням, але її значення від того не применшується:

Хто з руського народу римську віру приймає, не стає одразу ж іспанцем чи італійцем, а залишається русином шляхетним по-старому. Не віра, отже, русина русином, поляка поляком, литвина литвином робить, але уродження і кров руська, польська, литовська.

Мені ще й вдалось знайти оригінальний фрагмент з твору Смотрицького:

Nie iuż kto z Ruskiego Narodu Rzymskiey wiary zostaje / zaraz y z urodzenia hiszpanem albo Wlochem zostawa / Rusin Słáchetny po staremu. Nie wiara albowiem Rusina Rusinem / Polaka Polakiem / Litwiná Litwinem czyni: ale wrodzenie y krew Ruska / Polska / y Litewska.

Melecjusz Smotrycki. Verificatia niewinności... Wilno, 1621.

У вересні 1917 р. в Києві був проведений З'їзд поневолених народів Росії. Все було за тодішнім мейнстрімом, тобто представники тих народів вірили у федеративну Російську республіку, де всі народи матимуть автономію (хоча вже тоді дехто був за незалежність). Як ми розуміємо зараз, це все наївні мрії. На фото — карикатура на Михайла Грушевського, який виступав на з'їзді. "І поідоша апостол Михаїл і проповідаша федерацію народам всього світа"))

Фреска XI ст. з архистратигом Михайлом у Софії Київській. На другому фото фрагмент фрески з зображенням диявола, якого скинули з небес. Взяв звідси і звідси

Сьогодні повертаємося до моєї улюбленої теми — до середньовічних графіті. На стіні собору св. Софії в Києві є такий напис XII ст.:

"Грам[от]є о[б]оучаасиѧ Ѳома євнух ѱ[а]лъ то" (Грамоті навчаючись, Фома євнух писав то)

Навряд сам Фома назвив би себе євнухом (кастрованим). Більш ймовірно, що саме він і намагався закреслити напис, але дослідники все одно змогли його прочитати.

Що спільного між дельфіном і п'яницями? Любов до музики! Принаймні, так вважав український православний проповідник XVII ст. Іоанакій Галятовський:

Стєрєжѣ‌‌‌тєсѧ то‌єи сѣ‌‌‌ти пєкє‌лнои Дє‌лфины ры‌бы моⷬ‌скїи, кото‌рыи в мꙋꙁы‌цѣ‌‌ коха‌єтєсѧ, и‌ мꙋꙁы‌ки ꙍ‌хоⷮнє слꙋ‌хаєтє, такиⷨ дє‌лфїноⷨ єстєⷭ‌ ко‌жⷣый пѧ‌нице, вшєтє‌чнмкꙋ, чꙋжолоⷤнокꙋ, танє‌чникꙋ, бо ты шꙋкаєⷲ‌ мꙋꙁы‌ки, и‌‌ ѡ‌хоⷮнє мꙋꙁы‌к слꙋ‌хаючи оупїѧєⷲсѧ таⷩци ѿправꙋ‌єш, и до нєчыстоⷢ‌ оу‌чыⷩ‌кꙋ тєлєсноⷢ‌ мꙋꙁы‌кⷶ тєбє побꙋжа‌єтꙸ.

Іоанакій Галятовський. Ключ разумінія. Львів, 1665.

Ненажера при дворі князя Василя Острозького Єзуїт Рафаїл Янчинський на початку XVII ст. у своїй біографії князя Василя Острозького згадує, що управитель князівського майна Богданко був талановитим ненажерою. Опис здібностей Богданка звучить так:

Він поїдав на один зуб шматок сухої баранини, гуску, двох півнів, яловичину... разом із одним чи трьома хлібами і двома горщиками меду. Голодному ж йому треба було десять порцій яловичини, багато телячого м’яса, ще більше баранячого, півня, гуску, три приправлені яловичини, баранину, свинину (порося) і це все доповнювалося 4–5 горщиками медового паленого вина, а через короткий проміжок часу доповнювалося брагою. Він ніколи обіду не пропускав, але ситим ніколи не був… Однак тілом був стрункий муж, настільки сильний, що 30-ти найсильніших не боявся.

Історик Станіслав Кардашевич вважав, що Богданком-ненажерою був Ян Богдан Сусло, слуга Острозького. 1. Портрет Костянтина Острозького. Копія XIX ст. з портрету XVI ст.; 2. Гіпотетичний Яна Богдана Сусла. Поч. XVII ст.

Давня українська вишивка Фото 1-2.: Фрагменти шитва XIII ст. Золоті, срібні та шовкові нитки; Фото 3-4.: Залишки вишивки з Чингульского кургану в Запорізькій області (поховання половецького князя з його трофеями, XII-XIII ст.); Фото 5-8.: Фелон та єпитрахиль (частини одягу священика) XVII ст., які подарував Успенському храму на Волині шляхтич Адама Кисіль. Внизу фелона зображено герб Киселів з написом «A. Z. B. K. W. G. Z. K» (можливий переклад з польської «Адам з Брусилова Кисіль, воєвода, генерал землі Київської»).

Ван Хельсінг убив срібною кулею отамана Івана Золотаренка Принаймні так його смерть описана в "Історії Русів" :

Наказный Гетьман, Золотаренко, возращаясь съ войском по повелѣ‌‌‌нію Царя, во внутръ Бѣ‌‌‌лорусіи, и приходя городъ Старый Быховъ, ружейнымъ выстрѣ‌‌‌ломъ, сдѣ‌‌‌ланымъ съ одной колокольни отъ засѣ‌‌‌вшаго въ ней Католического органиста, Томаша, убитъ до смерти, а органистъ признался добровольно, что подговоренъ къ сему злодѣ‌‌‌йству Католическими ксензами, кои жалть ему ружейную пулю изъ священной чаши, по его словамъ освященную и укрѣ‌‌‌пленную нарочитыми заклинаніями; а посулено ему за то на ряду мучениковъ царство Небесное и воспитаніе дѣ‌‌‌тей въ школахъ Іезуитскихъ. Въ самомъ дѣ‌‌‌лѣ‌‌‌, по освидѣ‌‌‌тельствованіи нашлось тая пуля необыкновенною, и въ ней внутренность была сребряная сꙏ Латинскими литерами!

Г. Конискій. История Русов, или Малой Россіи. М., 1846. Варто ставитися зі скепсисом до таких розповідей, адже "Історію Русів" написали пізніше описаних подій. Та все ж історія цікава)