Транскрипція

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

… велика сива хмара, як бабусина корова примандрувала небом з Кракова до Львова примандрувала та спинилась на спочинок не може зрозуміти в кого кращий Ринок дебелим боком зачепилась за дзвіницю аж налякалися старенькі камʼяниці женуть велику хмару ластівчиним свистом втікай страшенна хмара десь собі за місто лети собі велика хмара, як бабусина корова не лий на нас дощів, бувай здорова.. #Дуда #вірш

ранку! як ваш липень? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

Навчи… Навчи нас любові, Маріє У третьому храмі навколо твоєї ікони Згоріла остання, вже більше не діє В диму задихаються дзвони Не вчи нас смиренню, Маріє Зітліло воно під дощем на світанні Крізь рани у стелі небо синіє Таке, яке бачив Син твій востаннє Спаси нас від люті, Маріє За декілька кроків відкрий нам очі Над містом розгубленим плаче надія Шукає притулку щоночі #Дуда #вірш

а раптом це просто суміш самотності і тепла що, як рецепт ніколи не кликався саме та людина, емоція, спраглість, потяг, прикмета, знак що, якщо припустити, що не все мало бути так чіпляємося занігтицями закутуємось в міста примружені в розміри цяточок злипаємось в риски так щоб здавалась різниця сумою двох різних тіл величин щоб правила нас узгоджували без додаткових причин і тоді не було би сумнівів наївних смішних питань розгублених тьмяних постатей серед зірок кохань))) пагорби розсипаються і ми тут стоїм одні зіткані з випадковостей і наосліп кинутих слів ми зустрілись цілком немислимо і скеровували тіла на інфрачервоній самотності шукати відбитки тепла #Поліна_Полівайка #вірш

ранку! як ваш липень? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

літо сране літо має проходити так, аби решту року хотілося жити й чекалося наступне так, аби не вигорати, а палати. палати жадобою й жагою до прекрасного до життя, людей, того, що наповнює. літо - це коли надихаєш ти й надихають тебе красою в дрібницях, естетикою буденності, приємними несподіванками під акомпанемент "а я на морі" від Mad Heads або "мушу йти" від ТНМК під запах лаванди та смак полуниці і точно не на роботі #decadence #вірш

Поспи зі мною Знаєш, я бачив цей сон, Де в тебе знайшлась двадцять п'ята година: Ти скинула з себе розп'яту людину, Жбурнула у шафу і вийшла без тіла. Гуляла босоніж Землею й тремтіла, А я десь на іншому боці неспішно шукав. На світі крім наших улюблених страв, Твоєї квартири й колекції чаю І віршів в шухлядці нічого немає: Ми вільні від впливу лихих корпорацій, Шаблонів і ролей, батьківських нотацій, І ранок, напевно, уже не настане Й не витягне нас з напівсонного стану. Можливо, якби не нависле майбутнє, Освіта та графік роботи у будні, То ти би проспала зі мною вівторок. І в ніч під сонливе свистіння конфорок Ми б цю двадцять п'яту годину спіймали Й були би разом; і було би замало Мальованих поділок на циферблаті Та простору, щоб умістити двадцяті Й прокинутись кимось дорослим у середу Серед утомлених жертв недосипу. Попереду Безліч безбарвних однакових ранків, Позбавлених смаку квапливих сніданків, А ніч, як сьогодні, у тебе єдина — То дай мені зняти розп'яту людину, Й нехай наші душі тремтять в унісон. #Самван #вірш

всі цілі? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

Лежу на воді, розкинувши руки, Хлюпочеться хвилька привітно ... Ріка-чарівниця тече через луки, Латаття білесеньке квітне... Сріблястим смарагдиком сонечко сяє, На хвильки сріблясті лягає І я, як те сонечко, відпочиваю, Робота нехай зачекає! Водичці вдається втому знімати, Дарує вона прохолоду, Це ніжна,ласкава і праведна мати, Як щучка, пірнаю я в воду... Провалююсь в спогад, несеться невпинно Мій погляд крізь плин обертання, Вчувається навіть оте:"Ох, дитино!" Ми з мамою й татом у плавнях... "Чекайте, нітрохи я ще не втомилась, Я навіть нітрохи не змерзла..." А мама із подивом так подивилась: "На берег, скоріш, бо вже й смеркло!" Пригадую, все що було і що буде, Лататтям пробіли латаю, А сонце у небі і ніби у грудях, Де справжнє з них, навіть не знаю... #Валентина_Шелест #вірш

Пошуки життя. Часу не існує. Будильник не дзвонить. Цифри на умовному годиннику показують рівно дев’яносто дев’ять годин дев’яносто дев’ять хвилин. Моїй психіці, замкненій у цьому тілі, здається, що вона ось-ось вилетить за межі простору й часу. Або вже вилетіла? Я такий великий, що моя психіка вибухає. А моє тіло не витримує і розпадається на атоми. Я один у цій непроглядній темряві надій моєї особистості. У цьому безглуздому функціонуванні. Крізь призму психіки та сприйняття її біле світло набуває барв — це воістину красиво. Але мені здається щастя, райдужні казки, які залишають мене в цьому лабіринті з дверима без ручок. Треба шукати вихід. Розбиті екрани перевантажені інформацією, вони бездоганно продовжують показувати якісь старі чи нові, можливо, фільми, при цьому нагріваючись до рівно дев’яноста дев’яти градусів. Енцефалограф старий, невідомо, чи працює. Завдання: зняти. Вийти з його функціональності, що набридла всьому людському. Я знімаю. Дивлюся на екран. Простягаю руку назустріч цьому життю. Навіть не просто життю, а тому, що це життя створює. Я лечу в моменті крізь призму атмосфери. І немає нічого ілюзорного, нічого зайвого… І в якийсь момент я прокидаюся в апараті магнітно-резонансної томографії. Він стукає зовсім так само як колись… Його звуки мене зовсім не дратують. Але й не заспокоюють. Стає байдуже, чи що. Я повільно витікаю з апарату. Але це все ще не свобода. Навколо мене страшили. У нескінченних лабіринтах прокладені шляхи для страшил. Вони забирають, потім укладають мене на стілець. На стільці є сенс сидіти, якщо ти хочеш функціонувати. Але я згадую, що зовсім не хочу функціонувати. У той момент щось ламається. Сто годин — нуль хвилин, показує термометр на стіні. З посмішкою, добродушно, я встаю і знову тягнуся рукою до неї. Вона прекрасна! Відкриваю очі й усвідомлюю, що мої руки в крові. Але я знаю, що не вбивав. Мене вбили. Умовний пшик! Назвемо це так. Я дістаю з себе мозок і серце. Порівнюю. Мозок занадто важкий, він все ще тріпоче в надії пізнати й зрозуміти. Серце занадто розірване на частини, мабуть, воно не витримало імпульсів з боку термометра. Що ж поробиш… Се-ля-ві. А на годиннику знову дев'яносто дев'ять годин — дев'яносто дев'ять хвилин. Це час, щоб наступати виключно на темні квадратики, не зачіпаючи світлих, на кахельній плитці. #Філя_Штен https://t.me/cotardsyndromehumanization #проза

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

"Відлуння" — театралізована лекція про життя жінок українських митців та про те, наскільки по-різному й щиро можна кохати. Запрошуємо вас на показ 25 липня о 17:00 у chora.stage (вул. Бульварно-Кудрявська, 22). Разом ми проживемо переживання, радості та роздуми трьох абсолютно різних мистецьких родин, чиї історії відгукуються й сьогодні. 🎟️ Квитки — https://secure.wayforpay.com/payment/s103b6b76f8f2

Кобальтове світло ліхтарів  мерехтить відблисками, котиться краплями дощу  по тротуарах темних вулиць, рябіє. Стугонять ударні звуки. Неонові вітрини переливаються  бразолійно-жаристими іскрами, тут і там прояснюються  розпечено-жовті ходові вогні, скриплять шарніри. Безхатьки в затулах  снуються коло смітників, звуки вицвілого озону  липнуть до шкіри. Бетонні стіни дихають  пилом та струмом. На середохресті двох вулиць  телефонна будка —  мов акваріум у пустці —  блищить скляною голиною. Рудавий чоловік  з оголеним торсом у сірому плащі  гортає довідник, виносячи присуд, стискаючи під плащем приклад та дробовик. Кожне ім’я в списку —   імовірна ціль. Клацає затвор.  Вдих-видих. У дискобарі Tech Noir* гучно: пульсують величезні динаміки,  в’ються аметистові промені, здіймається попелястий дим,  обіймаючи молодь,  вичворяючи рухи,  в’яжучи тіла. Посеред тижби людей  самотня білявка танцює. Її прекрасні перса  здригаються в екстазі, губи вилискують  карміновими барвами, солодкий запах парфумів  впивається в ніздрі. Клацає запальничка.  Вдих-видих. Та рудавий незнайомець  поруч у чорних окулярах  маскує багряне око і сканує клуб  в інфрачервоному спектрі машинного зору —  невпинно прямує до неї. Вихоплюючи зброю  з-під поли плаща, він скеровує дуло в міжбрів’я. Б’є барабан, другий, третій… Тиша. Вона завмирає в плетиві  аметистових променів. Свинець випалює шлях.  Видих. * Tech Noir — гібридний жанр, що поєднує стилістику класичного нуару з науковою фантастикою, переважно кіберпанком. Також це назва однойменного бару з фільму Термінатор. Вдих-видих #Славко_Баляндрасник #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

«ти залишив мене і лишив трохи надії» ти лишив мене наодинці. із думками лише про смерть. моє серце пропахло наскрізь. тим парфюмом із мефу і сліз. я не знаю, як жити далі. прокидатися й рухатись. як? у мені бляха стільки печалі. що я міг би затопить материк. я кладу свої руки на книжку. це не біблія. це клятий словник. всіх тих слів, що мені казав ти. всіх тих слів, що я вивчив за мить. я дивлюся у свої альбоми. вони повні щасливих світлин. та признаюсь, що боляче, пульсом. десь під 200. дивлюсь я на них. ти лишив мене із надієй. що колись ми зустрінемось ще. що колись паскудна залежність. перестане псувати нам зміст. мої очі почали кровоточить. ллється з них наша спільна любов. я беру твою білу хустинку. і збираю по краплині всю суть. я крокую в життя вже без тебе. та залишив тебе у душі. може колись щось і вийде. ну а зараз я вільний вже тут. #artemka_vibe #вірш

#Пляма #образотворче

Роботи — море Працюю — горе Мене ж дожене. Усім відповісти Те се написати, Ще есе занести... Ще б встигти поссяти. — Робітки море — Працюю горе, Лінь моя плаче Бідненька ж ридає Б'ють її батогами — "Роботи — море Працюй, моє горе!" Працюй і ти, моя тінь, Бо сонце вийшло І ти заярів. Тепер вже не відкараскаєшся Ще треба: Щось дописати; Видати книжку; Встигти посс-мг; Узяти на ринку Поїсти (горілку) (узяти); Те надіслати Ще не забути... Коротше Роботи — море Працюємо горе Працюємо й тінь. Бо сонце вийшло Пустились яри І зазеле-ле-леніло На-навкруги. Працюймо ж! #Лячний #вірш

ранку, як ви? надіслати твір на публікацію — @uniform_request правила подачі творів

Поцілувавши фанеру, холодну і терпку, можна повертатись назад до звичного побуту. У спробах втілити велику мету, потурати копії, складеній з копій. Як важко достукатись до форми життя, коли все життя ти робот? Як задіяти незграбне тіло, коли відчуваєш лише розум? І тоді починається. Огида до міста. Кажуть, в закоханих синхронізуються мікрофлора, цикли, думки І все те огидне внутрішнє місиво. Огида до тіла. Яке кожен ховає у куполі з одягу, і поглядає лиш мимохіть, зашарівшись. Це все, чого ви хотіли? Занудність і туга, млява весна, що пропонує перехожим дозу морозного вітру. Її знівечена і переоцінена краса приваблює тільки сміттям під купами талого снігу. *** Я ніжно цілую холодну фанеру, Торкаюсь руками терпких сторінок. Я обіймаю дерево. Навколо забагато брудних думок. Мене ніжно цілують, мов холодну фанеру, Мого обличчя торкаються, як тих сторінок. Мене обіймають, мов дерево. Я стаю об'єктом брудних думок. Коли починаються... Глибокі розмови. Перед тобою щоразу постаю соціально голим. Перевтома— переворот. Експеримент вивчає пристосусання штатної миші до різних суспільних незгод. Холодні сльози в холодній ванній— від тіла відділяється розум, Вони витікають, мов з крана, Свідчать проти людського мітозу. *** Після днів спостережень нема нагороди. Де моя доза глюкози? Бо фанеру цілуєш вже тільки тоді, коли лежиш на підлозі. #Ірен_Огненко https://t.me/chortivskeboloto #вірш