until august

🔖 «Країна сліпих» Герберта Веллса Ніжно люблю Веллса з дитинства, тому тут було попадання у яблучко. Це збірка невеликих оповідань і один роман («Невидима людина»), в якому автор грається з фізикою і з органами чуттів своїх героїв. Вони літають, знаходять невідомі землі, подорожують між тілами і стають невидимими. Цікаво, що книга, написана більш ніж 120 років тому, досі зачаровує й іноді трохи лякає. А ще у оповіданнях досить багато кумедного. Щодо «Невидимої людини»: наукова фантастика з дрібкою соціальної критики. Чудовий представник сюжету, в якому науковий експеримент пішов не туди. Так, можливо це не рівень «Франкенштейна», проте роман цікавий і ставить певні моральні питання. Думаю, що він був би популярнішим, якби не вийшов у 1897 році — якраз тоді вийшов друком «Дракула» Брема Стокера і перебрав більшість уваги на себе. Загалом, дива, іронія і дитяче почуття того, що на світі існує магія. until august | #книгоогляди

🔖 «Любий Едварде» Енн Наполітано Книга розповідає про дванадцятирічного Едварда, який виживає у авіатрощі, де гинуть його батьки, брат і ще 187 людей. Вже з цього стає зрозумілим, що це історія про горе, про те, як воно по-різному ламає людей, і про те, як вони з цим живуть. Роман перестрибує з розповіді про шлях Едварда після аварії до уривків із життя кількох інших пасажирів того рейсу. Обидві сюжетні лінії зрештою сходяться у фінальних моментах перед катастрофою. Коли починала читати цей роман, то трохи переживала, чи не буде він надто емоційно складним для мене. А вийшло навпаки — через стиль. Авторка ніби спостерігає за всім трохи здалеку, не дозволяючи повністю злитися з болем героя. Читається, думається, лишає слід. Просто я, схоже, хотіла більше скла. Ніколи не вгадаєш, чого від себе очікувати 🙂‍↕️ Книга «Привіт, красуне» цієї авторки сподобалась більше. until august | #книгоогляди

Років сто тому обіцяла вам декілька рецензій... Ну, день розплати за обіцянку настав 🙂‍↕️ Тому. Сьогодні-завтра будуть декілька міні-відгуків на останнє з прочитаного, не перемикайтесь :)

Знову дивлюся екранізації «Володаря» й згадала свою найулюбленішу цитату з усієї трилогії:

Війна необхідна, коли ми захищаємо своє життя від руйнівника, який готовий поглинути все; але я не люблю блискучий меч за його гостроту, ні стрілу за її прудкість, ні воїна за його славу. Я люблю лише те, що вони захищають.

У фільмі Фарамир не говорить цього (через що я завжди сумую). Та наприкінці першої частини, коли Арагорн востаннє говорить з Боромиром, на фоні ельфійською мовою звучать саме ці слова 🥺 until august | #цікаве

Жахлива ніч ❤️‍🩹 Сподіваюсь, що ви та ваші близькі цілі. І нагадую, що злість гарно конвертується у донати на ЗСУ.

Другою знахідкою було лімітоване видання «Мандрівного замку Хаула» в дуууже магічному оздобленні. Ілюстраціями займалась та ж французька авторка й художниця, що й книгами звичайної серії від «The Folio Society» — Марі-Аліс Арель. Якщо вам подобається такий стиль, то рекомендую зайти на її сайт — там багато цікавого! 🏷 А ціна лімітованого «Мандрівного замку» — 525 фунтів стерлінгів. until august | #книги

І, поки я чекала, то абсолютно випадково зайшла на сайт видавництва «The Folio Society» і побачила там навіть не одну, а дві неймовірно гарні книжки! Першою покажу вам «Останню з однорогів» Пітера С. Біґла, яка виглядає як щось, за що дев'ятирічна я була б готова на подвиг. Ці акварельні ілюстрації — це ж любов 🥹 🏷 Ціна питання — 75 фунтів стерлінгів і трохи сліз. until august | #книги

Це я чекаю на свої примірники «Володаря перснів», які мали прибути в травні. (У мене багато книг для читання, але я чекаю саме їх)

Досить цікава стаття на тему деколонізації України від лекторки з європейської історії в Університеті Чичестеру, Велика Британія. Гарно підсвічує те, як часто ми вдаємося до позиції жертви у історичній полеміці. 🪡 Декілька цитат для розуміння:

Деколонізація, яка бачить лише зло, вчинене над нами, лишається неповною.

...історія Криму особливо незручна для української пам’яті: вона змушує визнати, що українці могли бути не лише жертвами імперії, а й учасниками колонізації території, з якої перед тим було усунуто її корінний народ.

...ми маємо справу не з простим поділом на панів і підданих, а з багаторівневою ієрархією, де пригноблені теж могли брати участь у пригніченні інших.

...народ міг одночасно бути і матеріалом імперії, її інструментом чи аґентом.

Нація, яка бачить себе лише жертвою, краще мобілізується, але гірше розуміє механізми імперії.

Ця тема не дуже приємна і не надто популярна. Але. Тут є про що подумати, тому раджу прочитати, тим паче що стаття коротенька. until august | #статті

Обкладинки травневих випусків журналу «The New Yorker» різних років 🌷 until august | #цікаве

Ви, мабуть, вже бачили, що The Guardian на днях опублікували список «100 найкращих романів всіх часів». Спойлер: там досить багато русні 🥲 Але цікаво те, що на 91-першій сходинці — книга «Життя і доля» українського єврея Василя Гроссмана. Роман має різко антирадянський характер. Автор працював над ним з 1950 року, після чого віддав для публікації в редакцію журналу «Знамя». У лютому 1961 року співробітники КДБ конфіскували копії рукопису і чернетки під час домашнього обшуку у Гроссмана. Йому сказали, що цей роман може бути надрукований в СРСР не раніше, ніж через 200—300 років. Копія роману, що дивом збереглася, була вивезена на Захід і вперше опублікована у Швейцарії в 1980 році. Разом з «Життям і долею» у письменника конфіскували рукопис повісті «Все тече», що ставила поруч Голодомор і Голокост. until august | #книги

🖊 Конспект інтерв'ю Ольги Токарчук про роботу над «Емпусіоном». —Книга в багатьох моментах справді лякає, але водночас дуже смішна. Як і чому ви поєднали жахи з комедією?

Я не дуже вірю в класифікацію художньої літератури за жанрами. Літературні жанри існують, щоб допомогти книгопродавцям вирішити, на яку полицю поставити книгу, а також можуть допомогти деяким читачам вибрати, що читати. ...в цьому випадку вибір жанру жахів має сенс, оскільки головна тема цієї книги — це, по суті, історія жахів: про патріархальний жах, що триває. Щоб не зіпсувати читачам задоволення, зазначу лише, що книга містить чимало цитат, перефразувань та відсилань до класичної літератури кінця XIX та XX століть. Ідеї, які вони висловлюють, сформували сучасну свідомість, виліпили наш світогляд; ми відчуваємо їхній вплив і донині.

— Подібно до роману Томаса Манна «Зачарована гора», у «Емпусіоні» йдеться про юнака, який лікується від туберкульозу в санаторії напередодні Першої світової війни. Чи є цей роман даниною поваги твору Манна? Або ж критикою?

Не думаю, що будь-яка нова книга з’являється з нізвідки, ніби матеріалізувалася з повітря або з Місяця. Свідомо чи ні, вона натхненна іншими книгами, які ми читали, піддана нашому власному досвіду та думкам. Уся людська культура посилається на те, що було раніше, вона безперервно встановлює зв’язки та веде дискусії з нею, наче живий організм. «Емпусіон» — це свідоме відсилання до творчості одного з моїх улюблених письменників, Томаса Манна, який у минулому мав дуже сильний вплив на моє ставлення до літератури і якого я надзвичайно високо ціную. Це, безсумнівно, одна з найважливіших європейських книг. Сьогодні, коли ми читаємо класичні літературні твори, нас вражає відсутність жінок або мізогінія. У дитинстві, будучи завзятою читачкою, я просто сприймала це як належне: світ належав чоловікам. Класичні твори сповнені чоловіків, які обговорюють серйозні питання та переживають екзистенційні дилеми, тоді як жінки ховаються на задньому плані у своїх соціальних ролях, турбуючись про підгорілий пудинг чи немодний капелюх, роблячи все можливе, щоб бути хорошою матір’ю, привабливою коханкою чи кмітливою дружиною. Мені здається, важливо постійно повертатися до класики та переосмислювати її, шукаючи нові значення, а іноді й трохи «поборотися» з нею. «Зачарована гора» — це приклад однієї з тих видатних книг, у яких не згадуються жінки, написаних у свій час і з характерними для того часу рисами.

— У другорядних сюжетних лініях роман досліджує «сірі зони» статі та гендеру. Які проблеми ви досліджуєте у конфлікті між цими двома напрямками?

Мене цікавить усе, що лежить між чітко визначеними протилежностями. Усе, що не є повністю визначеним, що важко класифікувати, що внутрішньо суперечливе і що зазвичай заперечується або забувається, бо не вписується в наш жорсткий, обмежений образ світу. У певному сенсі це мій метод — слідувати за цією проміжною зоною існування, яку, мабуть, можна представити лише в літературі. Ці прикордонні зони завжди мене приваблювали, і я завжди шукаю способи їх виразити.

— Дія роману розгортається серед пишних гірських пейзажів, сповнених звуків, смаків та запахів, де герої часто вживають галюциногенний напій. Чим для вас цікаве підкреслення цієї ненадійності чуттів?

Ми пізнаємо світ лише настільки, наскільки нам це дозволяють наші чуття. Ми не можемо уявити, яким є світ з точки зору коника, косяка риб чи навіть собаки. Ми фундаментально залежимо від наших чуттів. Під цим я маю на увазі, що величезні простори існування ніколи не стануть для нас доступними і назавжди залишаться поза межами нашого розуміння. Саме тому я обрала епіграфом прекрасний уривок із «Книги тривоги» Фернанду Пессоа: «Такий закон: те, що неможливо пояснити, потрібно забути. Сонячне світло і далі керує життям видимого світу. Чуже піддивляється за нами з тіні».

А ось тут можна почитати інтерв'ю Ольги повністю 💛 until august | #цікаве

При цьому «Емпусіон» дуже влучно описують як «санаторійний горор». З одного боку тут — прекрасний опис мрійливого санаторного побуту, з іншого — постійна прихована напруга. Хтось з героїв постійно щось не договорює, а кожен пейзаж містить в собі прихований знак. Авторка створює цілу мозаїку з філософських роздумів, мізогінічних переконань початку 20 та таємничої серії кривавих вбивств. Сюжет роману відбувається у 1913 році. Молодий львівський студент-інженер Мечислав Войнич прибуває до санаторію в Ґерберсдорфі (тоді — частина Німеччини, нині — західна Польща), де має лікуватися від туберкульозу. Відповідно до тогочасних норм, товаришами Войнича по одужанню є виключно чоловіки. Наш герой зупиняється в мальовничому гостьовому будинку, розташованому високо в Сілезьких горах, і вливається у товариство. Він ходить на огляди й процедури, знайомиться з сусідами, попиває домашній лікер, настояний на "чарівних" грибах... і слухає. В ті години, коли чоловіки не напиваються, не прогулюються горами або не наминають смажене м’ясо, вони безперервно базікають. Іноді вони базікають і під час прогулянок, їжі та питва. Кумедно, що усі їхні високоінтелектуальні розмови завжди повертаються до теми жінок. Суперечки різняться за ступенем шовінізму. Так, наприклад, один з героїв, німецький католик, посилається на Дарвіна й каже:

Жінка — це така собі еволюційна відстала. Поки чоловік рухався вперед і набував нових здібностей, жінка залишилася на своєму старому місці й не розвивалась. Ось чому жінка є недієздатною, неспроможною самостійно давати собі раду…

Мило. І ось так усю книгу. Жінок вважають громадською власністю, бо вони народжують дітей (навіть коли вони не народжують). Жінки у шлюбі повинні терпіти усі незгоди, бо "жіноче щастя" — це виключно сім'я і щастя чоловіка. Жінки мають обов’язок задовольняти чоловічі бажання, бо без цього чоловіки починають хворіти. Матері ж є особливо небезпечними, заражаючи своїх дітей "надмірною емоційністю, що зрештою призводить до всіляких хвороб і слабкості духу". Виходить так, що майже кожен чоловічий персонаж роману — лютий сексист, що розмірковує про дефектність жіночої природи. Токарчук щедро цитує Конрада, Ніцше, Фрейда, Дарвіна, Моема, Лоуренса, Сартра, Шекспіра, Єйтса... І чомусь в устах її персонажів ці фрази звучать жахливо — так, наче їх не міг би вимовити розумний чоловік. При цьому жінок як персонажів у романі майже немає. У фіналі, правда, можна ближче познайомитись з деякими жінками. Але я не буду спойлерити — читайте, вам сподобається :) «Емпусіон» дійсно чудовий. Це книжка про природу і цивілізацію, про жіноче, чоловіче й те, що посередині. Рекомендую! until august | #книгоогляди

При цьому «Емпусіон» дуже влучно описують як «санаторійний горор». З одного боку тут — прекрасний опис мрійливого санаторного побуту, з іншого — постійна прихована напруга. Хтось з героїв постійно щось не договорює, а кожен пейзаж містить в собі прихований знак. Авторка створює цілу мозаїку з філософських роздумів, мізогінічних переконань початку 20 та таємничої серії кривавих вбивств. Сюжет роману відбувається у 1913 році. Молодий львівський студент-інженер Мечислав Войнич прибуває до санаторію в Ґерберсдорфі (тоді — частина Німеччини, нині — західна Польща), де має лікуватися від туберкульозу. Відповідно до тогочасних норм, товаришами Войнича по одужанню є виключно чоловіки. Наш герой зупиняється в мальовничому гостьовому будинку, розташованому високо в Сілезьких горах, і вливається у товариство. Він ходить на огляди й процедури, знайомиться з сусідами, попиває домашній лікер, настояний на "чарівних" грибах... і слухає. В ті години, коли чоловіки не напиваються, не прогулюються горами або не наминають смажене м’ясо, вони безперервно базікають. Іноді вони базікають і під час прогулянок, їжі та питва. Кумедно, що усі їхні високоінтелектуальні розмови завжди повертаються до теми жінок. Суперечки різняться за ступенем шовінізму. Так, наприклад, один з героїв, німецький католик, посилається на Дарвіна й каже:

Жінка — це така собі еволюційна відстала. Поки чоловік рухався вперед і набував нових здібностей, жінка залишилася на своєму старому місці й не розвивалась. Ось чому жінка є недієздатною, неспроможною самостійно давати собі раду…

Мило. І ось так усю книгу. Жінок вважають громадською власністю, бо вони народжують дітей (навіть коли вони не народжують). Жінки у шлюбі повинні терпіти усі незгоди, бо "жіноче щастя" — це виключно сім'я і щастя чоловіка. Жінки мають обов’язок задовольняти чоловічі бажання, бо без цього чоловіки починають хворіти. Матері ж є особливо небезпечними, заражаючи своїх дітей "надмірною емоційністю, що зрештою призводить до всіляких хвороб і слабкості духу". Виходить так, що майже кожен чоловічий персонаж роману — лютий сексист, що розмірковує про дефектність жіночої природи. Токарчук щедро цитує Конрада, Ніцше, Фрейда, Дарвіна, Моема, Лоуренса, Сартра, Шекспіра, Єйтса... І чомусь в устах її персонажів ці фрази звучать жахливо — так, наче їх не міг би вимовити розумний чоловік. При цьому жінок як персонажів у романі майже немає. У фіналі, правда, можна ближче познайомитись з деякими жінками. Але я не буду спойлерити — читайте, вам сподобається :) «Емпусіон» дійсно чудовий. Це книжка про природу і цивілізацію, про жіноче, чоловіче й те, що посередині. Рекомендую! until august | #книгоогляди

При цьому «Емпусіон» дуже влучно описують як «санаторійний горор». З одного боку тут — прекрасний опис мрійливого санаторного побуту, з іншого — постійна прихована напруга. Хтось з героїв постійно щось не договорює, а кожен пейзаж містить в собі прихований знак. Авторка створює цілу мозаїку з філософських роздумів, мізогінічних переконань початку 20 та таємничої серії кривавих вбивств. Сюжет роману відбувається у 1913 році. Молодий львівський студент-інженер Мечислав Войнич прибуває до санаторію в Ґерберсдорфі (тоді — частина Німеччини, нині — західна Польща), де має лікуватися від туберкульозу. Відповідно до тогочасних норм, товаришами Войнича по одужанню є виключно чоловіки. Наш герой зупиняється в мальовничому гостьовому будинку, розташованому високо в Сілезьких горах, і вливається у товариство. Він ходить на огляди й процедури, знайомиться з сусідами, попиває домашній лікер, настояний на "чарівних" грибах... і слухає. В ті години, коли чоловіки не напиваються, не прогулюються горами або не наминають смажене м’ясо, вони безперервно базікають. Іноді вони базікають і під час прогулянок, їжі та питва. Кумедно, що усі їхні високоінтелектуальні розмови завжди повертаються до теми жінок. Суперечки різняться за ступенем шовінізму. Так, наприклад, один з героїв, німецький католик, посилається на Дарвіна й каже:

Жінка — це така собі еволюційна відстала. Поки чоловік рухався вперед і набував нових здібностей, жінка залишилася на своєму старому місці й не розвивалась. Ось чому жінка є недієздатною, неспроможною самостійно давати собі раду…

Мило. І ось так усю книгу. Жінок вважають громадською власністю, бо вони народжують дітей (навіть коли вони не народжують). Жінки у шлюбі повинні терпіти усі незгоди, бо "жіноче щастя" — це виключно сім'я і щастя чоловіка. Жінки мають обов’язок задовольняти чоловічі бажання, бо без цього чоловіки починають хворіти. Матері ж є особливо небезпечними, заражаючи своїх дітей "надмірною емоційністю, що зрештою призводить до всіляких хвороб і слабкості духу". Виходить так, що майже кожен чоловічий персонаж роману — лютий сексист, що розмірковує про дефектність жіночої природи. Токарчук щедро цитує Конрада, Ніцше, Фрейда, Дарвіна, Моема, Лоуренса, Сартра, Шекспіра, Єйтса... І чомусь в устах її персонажів ці фрази звучать жахливо — так, наче їх не міг би вимовити розумний чоловік. При цьому жінок як персонажів у романі майже немає. У фіналі, правда, можна ближче познайомитись з деякими жінками. Але я не буду спойлерити — читайте, вам сподобається :) «Емпусіон» дійсно чудовий. Це книжка про природу і цивілізацію, про жіноче, чоловіче й те, що посередині. Рекомендую! until august | #книгоогляди

Мені здається, Ольга Токарчук в якийсь момент просто зірвалась і вирішила, що з неї досить. Після цього вона зібрала увесь свій гнів у кулак, сіла за робочий стіл і написала цю книгу. І, будьмо відверті, це їй дуже пасує. Вперед, Ольго! Ми за тебе! «Емпусіон» — чудовий роман, який важко класифікувати. Сама Токарчук говорила, що вона не сприймає жанрові канони та категорії, вважаючи їх співучасниками стандартизаційних процесів у видавничій індустрії та перешкодами для самовираження. Можливо, саме тому її твори так тяжко віднести до одного жанру. until august | #книгоогляди

З гарних новин: Апріорі відкрили передзамовлення на «Краплю скверни» Роберта Беннетта! Це продовження «Затруєної чаші» і друга частина трилогії, тому ми знову зможемо поспостерігати за дуетом Діна і Ани. Обіцяють дипломатичні переговори, загадкові вбивства і трохи більше про левіафанів! Обкладинка гарна сама по собі, але й вона не проста, бо світиться в темряві ✨ Коротше кажучи, хочу! І вас агітую :) until august | #книги

Буквально моя реакція кожен раз, коли читаю про російську літературу в добірках західних літературознавців: until august | #книги

📖 Діліться-но, друзі, що ви читаєте зараз? Розповідайте і показуйте 👀 В мене в процесі аж три книжки, і всі подобаються, навіть не знаю, що дочитувати першим :) until august | #поговорити

Панове, це щось ✨неймовірне✨ Це Бібліотека Васконселос у центрі Мехіко, величезний архітектурний комплекс площею 38 000 квадратних метрів. Через свої масштаби та космічний вигляд вона відома також як «Мегабібліотека». Названа вона в честь Хосе Васконселоса — видатного мексиканського філософа й колишнього міністра освіти. Будівля вражає асиметричними скляними стінами, плетивом бетону й сталі та заплутаною мережею підвісних книжкових полиць. А у самому центрі головного залу підвішено... величезний скелет сірого кита (художня інсталяція Габріеля Ороско). Є також теорія, що унікальна архітектура бібліотеки послужила джерелом натхнення для створення сцени з тесерактом (п'ятивимірним кубом) у фільмі «Інтерстеллар», але підтвердження тому нема :) until august | #бібліотеки