until august

І, поки я чекала, то абсолютно випадково зайшла на сайт видавництва «The Folio Society» і побачила там навіть не одну, а дві неймовірно гарні книжки! Першою покажу вам «Останню з однорогів» Пітера С. Біґла, яка виглядає як щось, за що дев'ятирічна я була б готова на подвиг. Ці акварельні ілюстрації — це ж любов 🥹 🏷 Ціна питання — 75 фунтів стерлінгів і трохи сліз. until august | #книги

Це я чекаю на свої примірники «Володаря перснів», які мали прибути в травні. (У мене багато книг для читання, але я чекаю саме їх)

Досить цікава стаття на тему деколонізації України від лекторки з європейської історії в Університеті Чичестеру, Велика Британія. Гарно підсвічує те, як часто ми вдаємося до позиції жертви у історичній полеміці. 🪡 Декілька цитат для розуміння:

Деколонізація, яка бачить лише зло, вчинене над нами, лишається неповною.

...історія Криму особливо незручна для української пам’яті: вона змушує визнати, що українці могли бути не лише жертвами імперії, а й учасниками колонізації території, з якої перед тим було усунуто її корінний народ.

...ми маємо справу не з простим поділом на панів і підданих, а з багаторівневою ієрархією, де пригноблені теж могли брати участь у пригніченні інших.

...народ міг одночасно бути і матеріалом імперії, її інструментом чи аґентом.

Нація, яка бачить себе лише жертвою, краще мобілізується, але гірше розуміє механізми імперії.

Ця тема не дуже приємна і не надто популярна. Але. Тут є про що подумати, тому раджу прочитати, тим паче що стаття коротенька. until august | #статті

Обкладинки травневих випусків журналу «The New Yorker» різних років 🌷 until august | #цікаве

Ви, мабуть, вже бачили, що The Guardian на днях опублікували список «100 найкращих романів всіх часів». Спойлер: там досить багато русні 🥲 Але цікаво те, що на 91-першій сходинці — книга «Життя і доля» українського єврея Василя Гроссмана. Роман має різко антирадянський характер. Автор працював над ним з 1950 року, після чого віддав для публікації в редакцію журналу «Знамя». У лютому 1961 року співробітники КДБ конфіскували копії рукопису і чернетки під час домашнього обшуку у Гроссмана. Йому сказали, що цей роман може бути надрукований в СРСР не раніше, ніж через 200—300 років. Копія роману, що дивом збереглася, була вивезена на Захід і вперше опублікована у Швейцарії в 1980 році. Разом з «Життям і долею» у письменника конфіскували рукопис повісті «Все тече», що ставила поруч Голодомор і Голокост. until august | #книги

🖊 Конспект інтерв'ю Ольги Токарчук про роботу над «Емпусіоном». —Книга в багатьох моментах справді лякає, але водночас дуже смішна. Як і чому ви поєднали жахи з комедією?

Я не дуже вірю в класифікацію художньої літератури за жанрами. Літературні жанри існують, щоб допомогти книгопродавцям вирішити, на яку полицю поставити книгу, а також можуть допомогти деяким читачам вибрати, що читати. ...в цьому випадку вибір жанру жахів має сенс, оскільки головна тема цієї книги — це, по суті, історія жахів: про патріархальний жах, що триває. Щоб не зіпсувати читачам задоволення, зазначу лише, що книга містить чимало цитат, перефразувань та відсилань до класичної літератури кінця XIX та XX століть. Ідеї, які вони висловлюють, сформували сучасну свідомість, виліпили наш світогляд; ми відчуваємо їхній вплив і донині.

— Подібно до роману Томаса Манна «Зачарована гора», у «Емпусіоні» йдеться про юнака, який лікується від туберкульозу в санаторії напередодні Першої світової війни. Чи є цей роман даниною поваги твору Манна? Або ж критикою?

Не думаю, що будь-яка нова книга з’являється з нізвідки, ніби матеріалізувалася з повітря або з Місяця. Свідомо чи ні, вона натхненна іншими книгами, які ми читали, піддана нашому власному досвіду та думкам. Уся людська культура посилається на те, що було раніше, вона безперервно встановлює зв’язки та веде дискусії з нею, наче живий організм. «Емпусіон» — це свідоме відсилання до творчості одного з моїх улюблених письменників, Томаса Манна, який у минулому мав дуже сильний вплив на моє ставлення до літератури і якого я надзвичайно високо ціную. Це, безсумнівно, одна з найважливіших європейських книг. Сьогодні, коли ми читаємо класичні літературні твори, нас вражає відсутність жінок або мізогінія. У дитинстві, будучи завзятою читачкою, я просто сприймала це як належне: світ належав чоловікам. Класичні твори сповнені чоловіків, які обговорюють серйозні питання та переживають екзистенційні дилеми, тоді як жінки ховаються на задньому плані у своїх соціальних ролях, турбуючись про підгорілий пудинг чи немодний капелюх, роблячи все можливе, щоб бути хорошою матір’ю, привабливою коханкою чи кмітливою дружиною. Мені здається, важливо постійно повертатися до класики та переосмислювати її, шукаючи нові значення, а іноді й трохи «поборотися» з нею. «Зачарована гора» — це приклад однієї з тих видатних книг, у яких не згадуються жінки, написаних у свій час і з характерними для того часу рисами.

— У другорядних сюжетних лініях роман досліджує «сірі зони» статі та гендеру. Які проблеми ви досліджуєте у конфлікті між цими двома напрямками?

Мене цікавить усе, що лежить між чітко визначеними протилежностями. Усе, що не є повністю визначеним, що важко класифікувати, що внутрішньо суперечливе і що зазвичай заперечується або забувається, бо не вписується в наш жорсткий, обмежений образ світу. У певному сенсі це мій метод — слідувати за цією проміжною зоною існування, яку, мабуть, можна представити лише в літературі. Ці прикордонні зони завжди мене приваблювали, і я завжди шукаю способи їх виразити.

— Дія роману розгортається серед пишних гірських пейзажів, сповнених звуків, смаків та запахів, де герої часто вживають галюциногенний напій. Чим для вас цікаве підкреслення цієї ненадійності чуттів?

Ми пізнаємо світ лише настільки, наскільки нам це дозволяють наші чуття. Ми не можемо уявити, яким є світ з точки зору коника, косяка риб чи навіть собаки. Ми фундаментально залежимо від наших чуттів. Під цим я маю на увазі, що величезні простори існування ніколи не стануть для нас доступними і назавжди залишаться поза межами нашого розуміння. Саме тому я обрала епіграфом прекрасний уривок із «Книги тривоги» Фернанду Пессоа: «Такий закон: те, що неможливо пояснити, потрібно забути. Сонячне світло і далі керує життям видимого світу. Чуже піддивляється за нами з тіні».

А ось тут можна почитати інтерв'ю Ольги повністю 💛 until august | #цікаве

При цьому «Емпусіон» дуже влучно описують як «санаторійний горор». З одного боку тут — прекрасний опис мрійливого санаторного побуту, з іншого — постійна прихована напруга. Хтось з героїв постійно щось не договорює, а кожен пейзаж містить в собі прихований знак. Авторка створює цілу мозаїку з філософських роздумів, мізогінічних переконань початку 20 та таємничої серії кривавих вбивств. Сюжет роману відбувається у 1913 році. Молодий львівський студент-інженер Мечислав Войнич прибуває до санаторію в Ґерберсдорфі (тоді — частина Німеччини, нині — західна Польща), де має лікуватися від туберкульозу. Відповідно до тогочасних норм, товаришами Войнича по одужанню є виключно чоловіки. Наш герой зупиняється в мальовничому гостьовому будинку, розташованому високо в Сілезьких горах, і вливається у товариство. Він ходить на огляди й процедури, знайомиться з сусідами, попиває домашній лікер, настояний на "чарівних" грибах... і слухає. В ті години, коли чоловіки не напиваються, не прогулюються горами або не наминають смажене м’ясо, вони безперервно базікають. Іноді вони базікають і під час прогулянок, їжі та питва. Кумедно, що усі їхні високоінтелектуальні розмови завжди повертаються до теми жінок. Суперечки різняться за ступенем шовінізму. Так, наприклад, один з героїв, німецький католик, посилається на Дарвіна й каже:

Жінка — це така собі еволюційна відстала. Поки чоловік рухався вперед і набував нових здібностей, жінка залишилася на своєму старому місці й не розвивалась. Ось чому жінка є недієздатною, неспроможною самостійно давати собі раду…

Мило. І ось так усю книгу. Жінок вважають громадською власністю, бо вони народжують дітей (навіть коли вони не народжують). Жінки у шлюбі повинні терпіти усі незгоди, бо "жіноче щастя" — це виключно сім'я і щастя чоловіка. Жінки мають обов’язок задовольняти чоловічі бажання, бо без цього чоловіки починають хворіти. Матері ж є особливо небезпечними, заражаючи своїх дітей "надмірною емоційністю, що зрештою призводить до всіляких хвороб і слабкості духу". Виходить так, що майже кожен чоловічий персонаж роману — лютий сексист, що розмірковує про дефектність жіночої природи. Токарчук щедро цитує Конрада, Ніцше, Фрейда, Дарвіна, Моема, Лоуренса, Сартра, Шекспіра, Єйтса... І чомусь в устах її персонажів ці фрази звучать жахливо — так, наче їх не міг би вимовити розумний чоловік. При цьому жінок як персонажів у романі майже немає. У фіналі, правда, можна ближче познайомитись з деякими жінками. Але я не буду спойлерити — читайте, вам сподобається :) «Емпусіон» дійсно чудовий. Це книжка про природу і цивілізацію, про жіноче, чоловіче й те, що посередині. Рекомендую! until august | #книгоогляди

При цьому «Емпусіон» дуже влучно описують як «санаторійний горор». З одного боку тут — прекрасний опис мрійливого санаторного побуту, з іншого — постійна прихована напруга. Хтось з героїв постійно щось не договорює, а кожен пейзаж містить в собі прихований знак. Авторка створює цілу мозаїку з філософських роздумів, мізогінічних переконань початку 20 та таємничої серії кривавих вбивств. Сюжет роману відбувається у 1913 році. Молодий львівський студент-інженер Мечислав Войнич прибуває до санаторію в Ґерберсдорфі (тоді — частина Німеччини, нині — західна Польща), де має лікуватися від туберкульозу. Відповідно до тогочасних норм, товаришами Войнича по одужанню є виключно чоловіки. Наш герой зупиняється в мальовничому гостьовому будинку, розташованому високо в Сілезьких горах, і вливається у товариство. Він ходить на огляди й процедури, знайомиться з сусідами, попиває домашній лікер, настояний на "чарівних" грибах... і слухає. В ті години, коли чоловіки не напиваються, не прогулюються горами або не наминають смажене м’ясо, вони безперервно базікають. Іноді вони базікають і під час прогулянок, їжі та питва. Кумедно, що усі їхні високоінтелектуальні розмови завжди повертаються до теми жінок. Суперечки різняться за ступенем шовінізму. Так, наприклад, один з героїв, німецький католик, посилається на Дарвіна й каже:

Жінка — це така собі еволюційна відстала. Поки чоловік рухався вперед і набував нових здібностей, жінка залишилася на своєму старому місці й не розвивалась. Ось чому жінка є недієздатною, неспроможною самостійно давати собі раду…

Мило. І ось так усю книгу. Жінок вважають громадською власністю, бо вони народжують дітей (навіть коли вони не народжують). Жінки у шлюбі повинні терпіти усі незгоди, бо "жіноче щастя" — це виключно сім'я і щастя чоловіка. Жінки мають обов’язок задовольняти чоловічі бажання, бо без цього чоловіки починають хворіти. Матері ж є особливо небезпечними, заражаючи своїх дітей "надмірною емоційністю, що зрештою призводить до всіляких хвороб і слабкості духу". Виходить так, що майже кожен чоловічий персонаж роману — лютий сексист, що розмірковує про дефектність жіночої природи. Токарчук щедро цитує Конрада, Ніцше, Фрейда, Дарвіна, Моема, Лоуренса, Сартра, Шекспіра, Єйтса... І чомусь в устах її персонажів ці фрази звучать жахливо — так, наче їх не міг би вимовити розумний чоловік. При цьому жінок як персонажів у романі майже немає. У фіналі, правда, можна ближче познайомитись з деякими жінками. Але я не буду спойлерити — читайте, вам сподобається :) «Емпусіон» дійсно чудовий. Це книжка про природу і цивілізацію, про жіноче, чоловіче й те, що посередині. Рекомендую! until august | #книгоогляди

При цьому «Емпусіон» дуже влучно описують як «санаторійний горор». З одного боку тут — прекрасний опис мрійливого санаторного побуту, з іншого — постійна прихована напруга. Хтось з героїв постійно щось не договорює, а кожен пейзаж містить в собі прихований знак. Авторка створює цілу мозаїку з філософських роздумів, мізогінічних переконань початку 20 та таємничої серії кривавих вбивств. Сюжет роману відбувається у 1913 році. Молодий львівський студент-інженер Мечислав Войнич прибуває до санаторію в Ґерберсдорфі (тоді — частина Німеччини, нині — західна Польща), де має лікуватися від туберкульозу. Відповідно до тогочасних норм, товаришами Войнича по одужанню є виключно чоловіки. Наш герой зупиняється в мальовничому гостьовому будинку, розташованому високо в Сілезьких горах, і вливається у товариство. Він ходить на огляди й процедури, знайомиться з сусідами, попиває домашній лікер, настояний на "чарівних" грибах... і слухає. В ті години, коли чоловіки не напиваються, не прогулюються горами або не наминають смажене м’ясо, вони безперервно базікають. Іноді вони базікають і під час прогулянок, їжі та питва. Кумедно, що усі їхні високоінтелектуальні розмови завжди повертаються до теми жінок. Суперечки різняться за ступенем шовінізму. Так, наприклад, один з героїв, німецький католик, посилається на Дарвіна й каже:

Жінка — це така собі еволюційна відстала. Поки чоловік рухався вперед і набував нових здібностей, жінка залишилася на своєму старому місці й не розвивалась. Ось чому жінка є недієздатною, неспроможною самостійно давати собі раду…

Мило. І ось так усю книгу. Жінок вважають громадською власністю, бо вони народжують дітей (навіть коли вони не народжують). Жінки у шлюбі повинні терпіти усі незгоди, бо "жіноче щастя" — це виключно сім'я і щастя чоловіка. Жінки мають обов’язок задовольняти чоловічі бажання, бо без цього чоловіки починають хворіти. Матері ж є особливо небезпечними, заражаючи своїх дітей "надмірною емоційністю, що зрештою призводить до всіляких хвороб і слабкості духу". Виходить так, що майже кожен чоловічий персонаж роману — лютий сексист, що розмірковує про дефектність жіночої природи. Токарчук щедро цитує Конрада, Ніцше, Фрейда, Дарвіна, Моема, Лоуренса, Сартра, Шекспіра, Єйтса... І чомусь в устах її персонажів ці фрази звучать жахливо — так, наче їх не міг би вимовити розумний чоловік. При цьому жінок як персонажів у романі майже немає. У фіналі, правда, можна ближче познайомитись з деякими жінками. Але я не буду спойлерити — читайте, вам сподобається :) «Емпусіон» дійсно чудовий. Це книжка про природу і цивілізацію, про жіноче, чоловіче й те, що посередині. Рекомендую! until august | #книгоогляди

Мені здається, Ольга Токарчук в якийсь момент просто зірвалась і вирішила, що з неї досить. Після цього вона зібрала увесь свій гнів у кулак, сіла за робочий стіл і написала цю книгу. І, будьмо відверті, це їй дуже пасує. Вперед, Ольго! Ми за тебе! «Емпусіон» — чудовий роман, який важко класифікувати. Сама Токарчук говорила, що вона не сприймає жанрові канони та категорії, вважаючи їх співучасниками стандартизаційних процесів у видавничій індустрії та перешкодами для самовираження. Можливо, саме тому її твори так тяжко віднести до одного жанру. until august | #книгоогляди

З гарних новин: Апріорі відкрили передзамовлення на «Краплю скверни» Роберта Беннетта! Це продовження «Затруєної чаші» і друга частина трилогії, тому ми знову зможемо поспостерігати за дуетом Діна і Ани. Обіцяють дипломатичні переговори, загадкові вбивства і трохи більше про левіафанів! Обкладинка гарна сама по собі, але й вона не проста, бо світиться в темряві ✨ Коротше кажучи, хочу! І вас агітую :) until august | #книги

Буквально моя реакція кожен раз, коли читаю про російську літературу в добірках західних літературознавців: until august | #книги

📖 Діліться-но, друзі, що ви читаєте зараз? Розповідайте і показуйте 👀 В мене в процесі аж три книжки, і всі подобаються, навіть не знаю, що дочитувати першим :) until august | #поговорити

Панове, це щось ✨неймовірне✨ Це Бібліотека Васконселос у центрі Мехіко, величезний архітектурний комплекс площею 38 000 квадратних метрів. Через свої масштаби та космічний вигляд вона відома також як «Мегабібліотека». Названа вона в честь Хосе Васконселоса — видатного мексиканського філософа й колишнього міністра освіти. Будівля вражає асиметричними скляними стінами, плетивом бетону й сталі та заплутаною мережею підвісних книжкових полиць. А у самому центрі головного залу підвішено... величезний скелет сірого кита (художня інсталяція Габріеля Ороско). Є також теорія, що унікальна архітектура бібліотеки послужила джерелом натхнення для створення сцени з тесерактом (п'ятивимірним кубом) у фільмі «Інтерстеллар», але підтвердження тому нема :) until august | #бібліотеки

📖 Оскільки ми з вами говорили про фемінізм, то ось невелика підбірка цікавого на цю тему: 〰️ «The New Age of Sexism», Laura Bates:

Дослідження того, як сучасні технології не лише копіюють старі гендерні упередження, а й стають новим інструментом мізогінії.

〰️ «Without Consent», Sarah Weinman:

Історія багаторічної боротьби за визнання зґвалтування в шлюбі злочином. Й про те, як міфи про зґвалтування досі дозволяють злочинцям уникати правосуддя.

〰️ «All in Her Head», Elizabeth Comen:

Про те, як системні гендерні упередження призводять до ігнорування жіночого болю та хибної діагностики жінок.

〰️ «Girl on Girl», Sophie Gilbert:

Про те, як патріархальні структури та медіа маніпулюють жінками, змушуючи їх конкурувати між собою.

〰️ «Living Dolls: The Return of Sexism», Natasha Walter:

Дослідження гіперсексуалізації сучасної культури та повернення до жорстких гендерних стереотипів.

〰️ «Difficult Women», Helen Lewis:

Історія фемінізму через життєписи жінок з «важким» характером.

until august | #книги

А ось ще цікава історія. Уявіть: ви прокидаєтесь одного ранку і виявляєте, що десь у мережі існує хтось із схожим ім'ям, схожою репутацією та зовсім протилежними ідеями. Хтось, кого плутають із вами так часто, що ви починаєтесь сумніватись: а де тут закінчуюсь я і починається вона? Саме це сталося з Наомі Кляйн, канадською письменницею й журналісткою, яку роками плутали з Наомі Вульф. Схожі імена, схожа зовнішність, схоже поле робота... Це стало настільки частою проблемою, що Кляйн написала про це книгу і назвала її «Доппельгангер» (двійник). Кляйн починає з курйозного — анекдотів про плутанину в соцмережах, листів не тому адресату, репостів чужих цитат під її ім'ям. Пізніше авторка ставить запитання про природу ідентичності в цифрову епоху, де кожен має власний "аватар", онлайн-версію, яка завжди має більше переваг і менше недоліків, ніж живий оригінал. У 2024 році «Doppelganger» отримала першу в історії премію Women's Prize for Non-Fiction. until august | #книги

Засмутилася. Виявляється, авторка «Міфу про красу», книги, яку Лабораторія тільки-тільки вивела в продаж, дуже... якби це м'якше сказати... дивна особа 🫠 На її сторінці у Вікіпедії цілий розділ присвячений тому, що Наомі активно підтримує теорії змов, вважає вакцинацію обманом, а відео зі страт ІДІЛ — постановою. Цього вже було б достатньо, щоб відкласти книги авторки, але це ще не все. Наомі підтримує Трампа і займає різку українофобську позицію в своєму твіттері/Х. Я побачила достатньо скрінів для того, щоб засмутитись. Особливо жахливо те, що вона, судячи з усього, щиро вірить у інсценування відео з фронту й деокупованих міст. (Іронічно: я не можу переглянути її пости, тому що мене заблокували в Х якраз після того, як я поширила відео зі знущаннями росіян над військовополоненим. Модерація мережі назвала це "розпалюванням ненависті"...) «Міф про красу» — можливо, й важливий феміністичний твір свого часу (видана у 1991 році), але платити гроші українофобці я точно не буду. until august | #книги

Як на мене, найкраще, що є в романі — це взаємодія Кіко з хлопчиком. Емоційно зламана доросла зустрічає емоційно зламану дитину, і вони обоє стають сильнішими після цієї зустрічі. Це так гарно й щемко 🥺 Кіко (з допомогою друзів) буквально розриває коло насильства, частиною якого була все дитинство, і рятує іншу живу істоту. Вона стає захисницею хлопчика, який не може захиститись, і тим самим зцілює ту частину себе, яка не отримала допомоги у свій час. Щоб пояснити, як Кіко потрапила в старий будиночок біля моря, авторка розкриває її історію. Кіко виросла у жорстокій сім'ї: мати й вітчим роками ламали її самооцінку й маніпулювали почуттями. На щастя, у найтемніший момент їй допомагає колишня шкільна подруга Міхару. А через Міхару Кіко знайомиться з Анґо — людиною, що відкриває Кіко шлях до нового життя. Після низки травматичних подій Кіко знову тікає, опиняючись на Кюсю, проте минуле знаходить її і тут. До речі, для тих, хто любить Банану Йосімото — особливо «Кухню» — цей роман відгукнеться знайомим теплом: та ж крихкість людських зв'язків, та ж віра у те, що навіть найглибша рана здатна загоїтися з часом. Ось цю фразу з «Кухні» я згадувала при читанні декілька разів:

Буває багато-багато важких часів, Бог знає. Якщо людина хоче стати на власні ноги, я рекомендую взяти на себе турботу і догляд за чимось. Це можуть бути діти, або це можуть бути домашні рослини, розумієш? Це допомагає зрозуміти власні обмеження. З цього все починається.

Хороша книжка. Можливо, трохи сентиментальна, можливо, занадто контрастна, проте хороша. Іноді для того, щоб допомогти собі, потрібно допомогти іншому. Думаю, нам усім варто згадувати про це частіше 🤍 until august | #книгоогляди

🐋 «Кити на частоті 52 герци» Соноко Мачіди. Про те, як страшно бути почутим і як боляче — не бути. У центрі оповіді — Кіко, молода жінка, яка тікає від жорстокого минулого до тихого приморського містечка на Кюсю, де колись жила її бабуся. Саме там вона випадково зустрічає мовчазного хлопчика зі слідами знущань — і впізнає в ньому себе. Назва роману відсилає до реально існуючого кита, чия пісня настільки висока — 52 герци — що інші кити не можуть її чути. Він мігрує сам, співає сам, сумує сам. У важкий період свого життя Кіко постійно слухала пісню самотнього кита, а тепер ставить ці записи мовчазному хлопчику. Він не говорить, але Кіко терпляче чекає на його голос. І це, мабуть, найніжніший образ роману: надія знайти того, хто почує "твою" частоту. until august | #книгоогляди

Дайджест дописів за квітень 📗🌷 Щось про книжки: 〰️ Рецензія на «Якщо зі світу зникнуть коти» Генкі Кавамури. 〰️ Перевипуск «Емпусіону» Ольги Токарчук + цитати з роману. 〰️ Книжкове гадання. 〰️ Рецензія на «Касту» Ізабель Вілкерсон 〰️ Про Women's Prize for Fiction та минулорічних переможниць премії. 〰️ Шорт-лист Women's Prize for Fiction цього року. 〰️ Книги як машина часу. 〰️ Про переклади Муракамі українською. Щось для очей: 〰️ Книгарня Лелльо у Порту. 〰️ Обкладинки різних видань «Емпусіону». 〰️ Квітень в картинах. 〰️ Найгарніші західні обкладинки минулого року Щось цікаве: 〰️ Довгочити каналу. 〰️ Відмінності у перекладах «Якщо зі світу зникнуть коти». 〰️ Норми огляду жінки лікарем у давньому Китаї + діагностичні ляльки. 〰️ Цікаві факти про Марка Аврелія та декілька його цитат. 〰️ Про весну й про поезію. Щось болюче: 〰️ Укорінений расизм у США. 〰️ 14 ознак фашизму від Умберто Еко. 〰️ 8 стовпів кастової системи за Ізабель Вілкерсон. until august | #дайджест