Книжкова жаба

А далі, а що далі? Прийшли більшовики, і він змушений був емігрувати, сподіваючись повернутися, коли Україну звільнять від комуняк. Звісно, землі й маєтки в еміграцію не забереш. За кордоном жив бідно, збирав в лісі деревину на розтопку. Щоб зібрати йому кошти на операцію на шлунку, знайомі розмістили оголошення в газеті української громади у Сполучених Штатах. Сам Чикаленко соромився приймати таку допомогу. "Хотілося б ще трохи пожити, щоб побачити, чим скінчиться доля України, про яку я весь свідомий вік клопотався і про яку дбав. Всі зайві гроші, що зоставалися від мого скромного життя, я віддавав на українські справи, про які вже й позабував… Ось чому я не склав собі запасу на старість". Заповідав розвіяти свій прах у рідному селі Перешори на Одещині. Вийшло інакше. Після заплутаної детективної історії урна з його прахом була втрачена. Я от думаю про той конкурс на кращий твір з історії України. Ну чому у нас постійно пам'ять як у рибок? Людина послідовно, регулярно, щедро фінансувала українську культуру, освіту, політику, економіку. Не знаю, що б без цих зусиль від нас залишилося у ХХ столітті. А ми навіть вулицю чи станцію метро не можемо назвати на його честь. Мертвим це вже не потрібно, а от живим було б дуже корисно знати про Євгена Чикаленка. Знати, що ось так можна. Текст (с) Христини Морозової Підписатися на Книжкову Жабу

Розповім Вам про олігарха. На його честь не назвали вулицю в Києві. Однак якби не він, третини людей зі шкільних підручників ніколи туди б не потрапили. Знаєте, як у фільмі "Назад у майбутнє", прибираєш одну людину, і цілий натовп зникає на фото. Такою людиною для українського ХХ століття є Євген Харлампійович Чикаленко. Це він любив повторювати, що Україну слід любити до глибини власної кишені. Якось письменник Мордовець написав про поневіряння українських авторів у російських видавництвах. Це прочитав Чикаленко і сказав, що платитиме стільки ж, як росіяни, якщо Мордовець писатиме українською. Десь відтоді він став одним з менеджерів українського культурного руху, як би ми зараз це назвали. Питав Рєпіна, чи не хоче він писати картини на українські сюжети? Платив Коцюбинському 1000 золотих карбованців на рік, на той час, дуже пристойні гроші. Бо так, виявляється, українські письменники мають щось їсти, щоб писати. Фінансував Грушевського, Винниченка, Франка, Кобилянську. Підтримав матеріально видання "Словаря української мови" Бориса Грінченка. Чикаленко дав грошей на першу українську щоденну газету, українську школу, книгарню, перше велике українське видавництво. "Хоч і поганенька "Рада", але все-таки вона свідчить – ми живі як нація, ми ще не вмерли! Смерть такої газети від анемії – це друге Берестечко, величезний удар по нашому національному рухові". "Я не раз казав, що коли не матимемо своєї преси, школи, або хоча б такого геніального брехуна, як Сенкевич, щоб розбудив у широких колах національну свідомість, то станемо провансальцями". Дав гроші на будівництво Академічного дому у Львові. Йому було важливо, щоб в кімнаті жили один, максимум два студенти, щоб все з комфортом і по-людськи. Хто передав гроші? "Один невідомий добродій". До речі, пізніше в цьому домі збиралися Бандера та Шухевич, але то вже інша історія. Викупив землю в Алупці, щоб збудувати пансіон для хворих українських письменників. Євген Харлампійович втратив 8-річну доньку. І вирішив вшанувати її пам’ять, віддавши частину грошей, які відкладав для посагу доньці, для журналу "Київська старовина" для премії за найкращий твір з історії України. Саме Євгена Чикаленка зобразив Іван Карпенко-Карий у п'єсі "Хазяїн". Його дивувало, що Чикаленко не витрачає грошей на себе. Але Чикаленко міг запросто продати один зі своїх будинків, бо бракувало коштів на газету. Якщо потрібно було терміново профінансувати черговий український проєкт, він просто відрізав від своїх земель і продавав. Звідки ж кошти? Чикаленко був агрономом, напрочуд успішним. Його книжка "Розмови про сільське хазяйство" за популярністю у селян була другою після Кобзаря. Півмільйонний тираж, дві великі срібні й одна золота медалі від сільськогосподарських товариств. Але видання книжки українською Чикаленко добивався 5 років. На своїх землях активно впроваджував трактор замість сохи, використовував технологію чорного пару. Коли по всій Російській імперії була засуха, у Чикаленка з врожаями все було добре. Про його погляди. Чикаленко говорив українською, в дитинстві його дражнили, бо, мовляв, говорить "мужицькою" мовою. Робив ставку на середніх землевласників, мабуть, зараз їх можна назвати середнім класом. Один з ініціаторів скликання Центральної Ради. Власне ідея Центральної Ради народилася у нього вдома. Відмовився бути міністром агрополітики. Не вважав себе політиком, а тому відмовився бути гетьманом на користь Скоропадського. "Не сотворений я на перші ролі, ніколи їх не грав і не претендував на їх, а робив те, що мені давало моральне задоволення, а через те й заслуги мої не великі". "Говорив правду, а не годував цукерками". Вважав "хочете соціалістичну революцію, отримаєте безкінечну Росію". "Німці нам не страшні; кат..апи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшні Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним".

У моєму житті був період, коли я читав у величезній кількості художню та наукову літературу з історії Стародавньої Греції. Подобався мені цей період історії, який став колискою науки, мистецтва та філософії Заходу. Так ось в одній із книг мені попалася історія того, як до великого грецького філософа, мислителя та ерудиту Аристотеля звернулися його учні Гераклід та Дікеарх із запитанням – чи зустрічалися їх вчителеві ті, хто вказували б йому на його неправоту. – Регулярно!, – відповів Аристотель, якого сьогодні називають батьком логіки, біології, політології, зоології, ембріології, природного права, наукового методу, риторики, психології, реалізму, критики, індивідуалізму та метеорології. - Щодня різні жителі Афін розповідають мені про мою неправоту. Хто вони? Звичайні жителі Афін, які не знаючи суті і не будучи знайомими з моїми працями, дають мені поради, що мені робити і як краще вчити. З того часу минуло понад 2400 років, але нічого не змінилося. Я в жодному разі не ставлю себе на один рівень з Аристотелем і я не маю навіть 10% від його генія, але до мене в коментарі щодня приходять ті, хто розповідає мені, що я повинен писати і що не повинен, що я повинен робити, а що не повинен і при цьому вони не мають навіть дещиці моїх знань і досвіду. До речі, така сама ситуауія і з Мар'яною Безуглою, яка щось верзе про військових, розповідаючи що їм треба робити і як краще це зробити, хоча не має ані профільної освіти, ані досвіду військового керування, ані знань. Але радить та критикує. Так, я пам'ятаю, що люди не змінюються. Але, як і раніше, дивуюся такій сталості. Підписатися на Книжкову Жабу

Прем'єр-міністр Естонії, Кая Каллас в інтерв’ю Bloomberg запропонувала список для читання. Його цікаво оцінити скрізь призму того, що вона зараз кандидат на Голову дипломатії ЄС. 1. Маргарет Тетчер, "Роки на Даунінг-стріт" 2. Генрі Кісінджер, "Лідерство" 3. Грем Еллісон, "Приречені воювати" 4. Свен Міксер, "Вареда" 5. Кім Гаттас, "Чорна хвиля" 6. Вікторія Бєлім, "Курятник" 7. Джон Лаф, "Росія як виклик для Німеччини" 8. Майкл Скотт Бауманн, "Палестинці та ізраїльтяни" 9. Сільві Кауффманн, "Засліплені" 10. Саймон Шустер, "Шоумен" 11. Джим Шутто, "Повернення великих держав" 12. Еміль Золя, "Нана" 13. Рейн Рауд, "Чумний поїзд" 14. Сулман Васіф Хан, "Боротьба за Тайвань" 15. Майкл Аксворті, "Іран: Імперія розуму" А першою книгою, яка справила на неї сильне враження, був “Повелитель мух” Голдинга. "Фактично в ній описано, що відбувається, коли відстутсвують правила і переважає свавілля. Можливо, саме звідси й зросла моя віра у верховенство закону", - каже Кая Каллас Підписатися на Книжкову Жабу

Дурнів більше, ніж вам здається. І це доводить легендарна книжка історика економіки італійця Карло Чіполли, яка не втрачає своєї актуальності. Це дотепна епістемологія дурості: хто такий дурень, чому довкола їх так багато і як нам, розумним, напевно, людям, із цим жити. Автор дослідив поведінку людей та сформував пʼять іронічних, але дієвих «законів дурості», які працюють у будь-якому суспільстві: Закон 1️⃣: Люди завжди недооцінюють кількість дурнів довкола. Закон 2️⃣: Імовірність, що людина дурна, не залежить від інших її якостей. Закон 3️⃣: Дурень — той, хто шкодить іншим без вигоди для себе, а то й собі на шкоду. Закон 4️⃣: Неду́рні завжди недооцінюють руйнівну силу дурнів. Зокрема, неду́рні схильні забувати, що будь-який зв’язок із дурнем — незалежно від місця, часу та обставин — у підсумку дорого їм обійдеться. Закон 5️⃣: Дурень — найнебезпечніший тип людини. Дурень небезпечніший за злодія. Більше про те, як проаналізувати й оцінити вчинки людей, щоб визначити, дурні вони чи ні, а також що з ними робити, читайте в книжці «Закони дурості людської». 📕 240 грн

Вчора, на декількох ресурсах, рекомендував прочитати книгу Дімарова "І будуть люди". У коментарях багато написали, що вже подивилися серіал. Серіали - це добре. Я сам полюбляю їх. Але те, що книга, по об'єму інформації, раз в десять більше, ніж серіал коментаторів не збентежило. А мене зачепило. Кожен раз, коли я раджу читати книги, а у відповідь слишу, що, як раз, є такий серіал на Netflix, Amazon, Apple-tv+ або HBO, це мені здається смішним. Поясню чому. Першу книгу "Гри престолів" Мартіна я прочитав у 1999 році. Оповідання "Знищувач ведьом" Сапковського у 1990-му, а вже повноцінний "Ведьмак", який вийшов з цього оповідання, у 1996-ому. А весь цикл Сапковського вийшов задовго І до серіалу, і до гри. І мені не треба було чекати більше ніж 20 років, щоб подивитися серіал, якій і досі не закінчений та є лише чатковим переказом частини сюжету з цих книжок. Моє знайомство з Робертом Ладлемом почалося з "Бумаги Метлока" і "Рукописи Ченселора", виданих ще в журналах "Нева" і "Иноземна література" ще у СРСР. Ці книги закохали мене в книжки Ладлема. Трохи пізніше, у 1992 році, прочитав його «Ідентифікація Борна» в серії «Зарубежный детектив» і мені не треба було чекати поки з'явиться цикл фільмів про Борна з Меттом Деймоном. «Тевье-молочник» Шолом-Алейхема я читав задовго до того, як побачив виставу з геніальним Ступкою. До речі, цю виставу я бачив раз десять. І саме після неї познайомив свою дружину з Богданом Сильвестровичем у 90-ті. «Гаррі Поттер», Толкієн, «Американські боги» Геймана, «Фундація» Азімова, «Перше правило чарівника» Гудкаінд, «Колесо часу» Джордана, «Нічний адміністратор» Ле Карре та багато інших книг були прочитані задовго до того, як з'явилися сериалы по ним. А ще більшу частину ще і не почали знімати. Наприклад, цикли Буджолд, Кука, Симмонса чи Аберкромбі. Читаючи ці книги я насолоджувався сюжетними лініями та діалогами, якими тепер жертвували в ім’я таймінгу серіалу чи фільму. Але головне, що мені не треба чекати багато років, щоб дізнатися, чим же все закінчиться. Правда це не про Мартіна. Він все ще не випустив «Вітри зими», хоча обіцяв зробити ще у 2022, але вже повідомив, що фінал буде не таким, як у серіалі. От це добре. Я пишу це для того, щоб ви задумалися над тим, що книг набагато більше і і їх сюжети набагато складніші за серіали. Вони інформативніші та багатограніші. Хоча деякі події або навіть цілі сюжетні лінії, які відбуваються в серіалах, не відбуваються в книгах. І навпаки. Тож серіал не замінить книгу. І з книгою Дімарова "І будуть люди" все так само. Серіал не зможе передати книгу по многим причинам. Наприклад, обмеження по тривалості серії. А в коментарях я побачив, що багато хто вважає, що перегляд серіалу може змінити книгу. Ні, не зможе. Це як намагатися наїстися гумовою жуйкою. Незважаючи на те, що жуєш, але не наїдаєшся і шлунок порожній. Тому дивитися серіали - це звісно не погано, але читайте все ж книги. Давайте їжу своєму розуму. Розвивайте уяву. І буде вам щастя. Це точно! А також не забувайте радити цей канал своїм знайомим. І їм користь і канал буде більшим. Підписатися на Книжкову Жабу

Сходинки бібліофіла...

На днях мене попросили порадити почитати якусь українську прозу, яка б зачепила глобальністю та героями І я пригадав книгу "І будуть люди" Димарова, яку читав ще в дитинстві, наприкінці 80-их. Тоді він був виданий російською мовою і в книжці було значно менше сторінок. Десь на третину. Але книга мене і тоді вразила. Це була епічна сімейна сага. І якщо її порівнювати з іншими книгами, то тоді мені на думку прийшли "Тихий Дон" Шолохова та "Багач, бідняк" Шоу. Потом мені подарували сучасне видання і його перечитав. З'ясувалося, що за часів радянської влади цю книгу фактично кастрували в ім'я цензури. Післе повторного читання визнаю, що книга неймовірна, а автор мабуть одни з найпотужніших в українській літературі. Кажу чесно, що другу та третю книги не читав. Не встиг. Але з часом я це виправлю. Обов'язково. Знаю, що є вже серіал по цій книзі, але я віддаю перевагу читанню. Тож можу порадити і вам Дімарова, якщо у вас є бажання почитати щось цікаве, масштабне та національне. Підписатися на Книжкову Жабу

Ще одні уєбани. І представник русні в Україні - Руслан Ушаков, який теж вкрав мій текс і приписав його собі. Русня, така русня. Цікаво, що ще та в кого він вкрав? https://t.me/BookfrogUA/401

Мої тексти беруть різні видання від НВ до Telegraf, від espreso до різних телеграм-каналів. Беруть не питаючи мене, але вони їх підписують, тому я не проти. Але час від часу я бачу свої тексти на різних дрібних ресурсах або у інших людей, які не вказують авторство чи підписують їх своїми призвищами. Фактично так вони їх крадуть, бо привласнюють авторство. Ну, що робити? Русня все ще живе серед нас. Русня краде не лише Крим чи життя українців, а й все, що може вкрасти. І інтелектуальну власність теж. Але коли це роблять великі ресурси, як це зробив UKR.NET, то це говорить лише про одне - ментальна русня живе серед нас. І коли згодом, хтось буде віджимати щось у власників чи менеджерів цього ресурсу, то нехай вони пригадають, як крали чужі тексти і не підписували їх авторство. Карма, вона така... Першоджерело: https://t.me/BookfrogUA/398 Посилання на крадіїв https://www.ukr.net/news/details/lifestyle/105283834.html