BookМагія

#Sale Видавництву «Лабораторія» 14 липня виповниться 4 роки! На честь дня народження з 10.07 по 17.07 обирайте книжки Лабораторії на сайті видавництва (https://laboratoria.pro/catalog/laboratoria-promo?utm_source=telegram&utm_medium=social) зі знижками до —50%🥳 Акція діє тільки на книжки видавництва Лабораторія, за умови оплати онлайн. P.S. При замовленні від 500 грн - безкоштовна доставка!

​​#прочитане "Я працюю на цвинтарі" Павло "Паштет" Белянський Видавництво VIVAT "Я працюю на цвинтарі" Павла "Паштета" Белянського — це унікальний твір, який залишив у мене несподівано позитивне враження, завдяки своїй глибокій філософії, тонкому гумору і вмінню автора передавати життєві ситуації через призму роботи на кладовищі. Книжка написана майже ідеально. Невеликі, досить сумні замальовки з робочого місця на цвинтарі, вражають своєю реалістичністю та емоційною глибиною. Зауважу, що така книжка для трохи несподівана, як правило я рідко читаю «реалістичну» прозу, але "Я працюю на цвинтарі" мені зайшла, і я не шкодую що її прочитала. Ось короткий опис сюжету: Головний герой, який є одночасно і оповідачем, працює на цвинтарі, де при потребі готує ескізи і частіше обраховує кошториси на виготовлення пам'ятників. Перед читачем проходять люди, яких письменник визначає як замовників. Втім, їх пов'язують набагато тісніші стосунки, бо автор не просто працівник, а тонкий спостерігач, дослідник ЖИТТЯ. Він розуміє людське нещастя і біль, наповнений співчуттям до людських доль і трагедій. Книжка написана дуже цікавою і колоритною мовою. Белянський пише живо, образно і з великою любов'ю до слова. Кожна сторінка наповнена яскравими метафорами, які часто викликають у читача усмішку або змушують задуматися. Ця гра зі словами робить читання цікавим і захоплюючим. Як філолог, я ніби пробувала на смак деякі фрази та метафори. Особливий акцент у книжкі зроблено на взаєминах між людьми. Вони є важливою складовою оповіді і часто показують, як робота на кладовищі змінює людину, впливаючи на її світогляд і ставлення до життя та смерті. Стиль оповіді гарно дібрано: текст без нав'язливості, без глобальних висновків — просто життєва правда, тому і чіпляє. Читалося швидко, але важко; декілька разів доводилося перериватися через емоційне напруження. "Я працюю на цвинтарі" не є гнітючою, адже сум кладовища, хоча й важкий, але світлий. Це все дуже позитивні речі, навіть зважаючи на складність теми смерті. Втім, під час читання можуть виникнути особисті спогади, які можуть бути болючими. Наприклад, спогади про втрачених близьких можуть нагадати про власний досвід і переживання, що може викликати неоднозначні відчуття. Загалом, "Я працюю на цвинтарі" — це глибока, філософська і водночас дуже людяна книжка. Вона змушує задуматися над сенсом життя і смерті, над тим, як ми сприймаємо ці явища і як вони впливають на наше існування. Ця книга варта уваги кожного, хто не боїться заглянути в очі складним темам і готовий відкрити для себе нові горизонти роздумів. Це своєрідний катарсис і нагадування нам, живим, про наших близьких, які вже не з нами.

#Поезія Ця спека.. За тридцять. І Муза в затінку Сидить, вся змарніла, Тихенько в кутку. Задуха.. Мов киця Вона розімліла Й бурмоче тихенько, А що – не збагну. Уся вже не в змозі І ліру згубила Під сонцем пекучим – Не знає вже й де. А я на порозі Стою вся в тривозі З листком у руках Та простим олівцем. І вітер сховався, Зовсім вже не віє – Сидить десь тихенько Собі під кущем. Хоч дощик зібрався б - Знайшла б Музі ліру. Вона вже б прогнала Спекотний цей щем автор: Ольга Калина

​​Р.S. Цей пост планувався на вчора, але через трагічну ракетну атаку русні, я відклала його публікацію. Сьогодні, були оприлюднені нові подробиці. По-перше, Видавництво Віхола, відклала випуск книги Віталія Огієнка. По друге сам автор написав написав великий пост пояснення цитату з якого я приведу: Існує велике непорозуміння між середовищем частини академічних авторів та авторами, які популяризують науку. Коли справа починає стосуватися популяризації науки, то позиція частини академічних дослідників стає відверто ворожою. Звичайно це відштовухує авторів, які хотіли б себе спробувати у популярному форматі. Так, ця книга є моєю першою популярною книгою, і я невпевнений, що захочу ще. Частина академічних істориків, а тут йдеться про них, бачать в авторах популярних текстів ворогів. Для них всі праці є монографіями, що вимагають тих самих стандартів в оформленні "наукового апарату", що і академічні тексти. Так і мою книжку вони назвали монографією, хоча я ніколи не розглядав її із цієї перспективи. Хоча те, що моя книжка видається їм монографією мабуть говорить про її високу якість. Все пояснення автора можна прочитати тут - https://www.istpravda.com.ua/columns/2024/07/9/164095/ Пояснення автора лиш доводить, що мої слова про дискримінацію поняття «науково-популярна література» правдиві. Чи є вихід з цієї ситуації? Думаю так, але для цього науковцям та «популяризаторам» науки спочатку доведеться домовитись, а потім придумати новий формат подачі матеріалу, який би міг задовольнити сучасного вибагливого читача. Як би там не було, Ваша авторка буде і далі за цим слідкувати… Щиро Ваша Клякса.

​​Вітаю, «мій любий читачу…» Сьогодні я хочу розповісти тобі про «глобальну» проблему вітчизняної книговидавничою індустрії – плагіат. Минулого тижня видавництво «Віхола» мусило відмінити презентацію книжки про Голодомор Віталія Огієнка, яка мала відбутися 9 липня у Києві. У своєму поясненні до цієї події вони написали: Наразі Віталій планує взяти невеличку паузу, аби вивчити детально усі зауваження до його тексту, які опублікувала у своєму дописі дослідниця Дарія Маттінглі. Автор зауважує, що допустився низки помилок і готовий усе це детально обговорити з Дарією. Так сталось, що незадовго до цього Дарія Маттінглі, викладачка радянської історії в Кембриджському Університеті, звинуватила автора Віталія Огієнка в плагіаті. Ось що вона пише: "Мені надіслали книжку Віталія Огієнка на рецензію. У розділі про призвідців Голодомору на місцях я побачила свої вже опубліковані ідеї, припущення, концептуальні підходи, і навіть цілі речення без посилання на мене. Спочатку я не вірила своїм очам! У книзі є плагіат робіт Наталя Романець й Оксани Кісь. Я у прекрасній компанії! Я звернулася до пана Огієнка і він навів безліч виправдань – від «мені ніхто не підказав» і «такий формат книги», до «але Вас згадано у списку» загальної літератури до розділу і «я завжди так дивно пишу». Вишенькою на торті було «ось у березні я запросив Вас написати анотацію на книжку, якби погодилися і прочитали тоді, не було би такої прикрої ситуації зараз». Потім пішли повідомлення «давайте домовимося» і просто пасивно-агресивні про те, що я обрала не ту людину для «політизації» і він мене не боїться тощо". Що я хочу до цього додати. Зрозуміло, що якщо і був плагіат, він був однозначно ненавмисний, бо навряд чи, автор, свідомо «сплагіативши», відправить свою роботу на рецензію тій в кого її «сплагіатив». Та я бачу в цій ситуації більш глобальну проблему, наші «популярні» автори, які звикли вдавати з себе науковців, ніколи не були науковцями. Вони не знайомі з сучасними принципами академічної доброчесності. Звикли, ще з буремних студентських років «тасувати» інформацію з десятків різних статей, щоб на їх основі створювати якусь свою нову статтю, не провівши жодного додаткового дослідження. Крім того починаючи з вісімдесятих років і до початку двохтисячних, видавцями було спотворене поняття «науково-популярної літератури», бо під цим заголовком друкували будь-яку нісенітницю від відьомських замовлянь до «летючих тарілок». Звісно, про які посилання, цитати та списки використаних джерел тут можна говорити. Сподіваюся, Вам тепер зрозуміло, звідки взялось ось це виправдання «такий формат книги». До речі, саме через дискримінацію цього терміну, зі словника сучасного видавця зникло словосполучення «науково-популярна література», і його замінили новомодним «нонфікшин» від англійського «non-fiction». І хоч зараз мене знов розкритикує ЇЇ Величність Книжкова Блогерка, я не погоджусь з тим, що між визначеннями «нонфікшин література» і «науково-популярна література» можна поставити знак рівності. Щиро Ваша Клякса.

​​Існує велике непорозуміння між середовищем частини академічних авторів та авторами, які популяризують науку. Коли справа починає стосуватися популяризації науки, то позиція частини академічних дослідників стає відверто ворожою. Звичайно це відштовухує авторів, які хотіли б себе спробувати у популярному форматі. Так, ця книга є моєю першою популярною книгою, і я невпевнений, що захочу ще. Частина академічних істориків, а тут йдеться про них, бачать в авторах популярних текстів ворогів. Для них всі праці є монографіями, що вимагають тих самих стандартів в оформленні "наукового апарату", що і академічні тексти. Так і мою книжку вони назвали монографією, хоча я ніколи не розглядав її із цієї перспективи. Хоча те, що моя книжка видається їм монографією мабуть говорить про її високу якість. Все пояснення автора можна прочитати тут - https://www.istpravda.com.ua/columns/2024/07/9/164095/ Пояснення автора лиш доводить, що мої слова про дискримінацію поняття «науково-популярна література» правдиві. Чи є вихід з цієї ситуації? Думаю так, але для цього науковцям та «популяризаторам» науки спочатку доведеться домовитись, а потім придумати новий формат подачі матеріалу, який би міг задовольнити сучасного вибагливого читача. Як би там не було, Ваша авторка буде і далі за цим слідкувати… Щиро Ваша Клякса.

​​#Анонс 25 років «Казка про калинову сопілку» Оксани Забужко без перебільшення знаходить стежку до душі кожного читача. Жіноча, наскрізь містична історія, інтерпретація одвічного конфлікту Каїна та Авеля, осмислення сестринства й суперництва – усе в одному тексті! А тепер усе – і навіть більше! Запрошуємо читачів на презентацію артбука дізнатися, як ілюстраторка Ольга Стрюцька «роздягнула» повість, завдяки чому текст став іще більш відьомським і як тепер звучить «Казка про калинову сопілку». Модеруватиме розмову культурна діячка Ірина Плехова. Презентацію гостинно приймають партнери «Комори» – Культурний кластер «Краків». Чекайте на містичний перформанс, відверту жіночу розмову, роздуми про театральний потенціал повісті та розкішний «Сопілковий лот» для аукціону – бокс, до якого увійде унікальна сопілка, вирізана з легендарного Лесиного ясена, під яким відпочивала й писала тексти Леся Українка. Це надзвичайно символічна річ, адже саме Леся вперше записала «Казку про дивну сопілку», яка перегукується з повістю Оксани Забужко. Кошти передамо на збір Жіночого ветеранського руху. Коли: 9 липня, 19:00 Де: Культурний кластер «Краків» «Комора» відкриває допоміжну банку на збір Жіночого ветеранського руху для 109 бригади ТРО. Квиток на презентацію – скрін донейта від 200 гривень. Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/3K1mAeUYQY Номер картки банки: 5375411219673626

Вітаю, «мій любий читачу…» Знаєш... Я дуже боюсь читати твори Стівена Кінга. Вони настільки реалістичні, що я декілька днів після них не можу нормально спати. (Мої постійні підписники знають, що мені завжди ночами сниться те, про що я читаю вдень). І хоч, книжки пана Стівена мені дуже подобаються, я змушена їх оминати. Та його позиція, щодо України, в мене викликає великий захват. Він великий друг України, який не боїться говорити правду. За це я люблю і поважаю його! Щиро Ваша Клякса.

#поезія Перепустка в небо, ходіння по лезу, Орбіта звичайна, і так кожен день. Мабуть вже у крові ми маємо резус, Відмінний від того, що є у людей. Ми інші, можливо, з далеких галактик, Пустили коріння своє поміж скель. Така у нас карма – супротив долати, Мовчати у колі дурних пустомель. І плавити мозок диктантом, одначе, Не все так погано, такі вже ми є. Хтось болем наївся, від того і плаче, А хтось бачив Сонце, що ранком встає. Ходіння по лезу, немов по канату, Страховка відсутня, внизу спичаки. А небо збирає з душі, вкотре, плату, На восьмі клітинки веде пішаків.

Як донатити безпосередньо Охматдиту: https://www.ohmatdytfund.org/donate Приват: https://pb.ua/short?5YW1J Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/8d72r2aWnd