RomPonomarenko

Макрон, «головний європейський яструб», якій кілька місяців розповідав про скерування в Україну військового контингенту чи то НАТО, чи то принаймні Франції, змінив риторику. Навіть про скерування інструкторів до нас вже не йдеться. Мабуть, подивився на дані французьких соцопитувань, згідно яких 90% французів проти війни з Росією, і на рейтинги власної партії, яка навряд чи потрапить в Європарламент. Вчора Макрон оголосив про намір передати Україні невизначену кількість застарілих винищувачів «Міраж-2000-5» та оголосив про намір на території Франції сформувати та навчити українську бригаду в 4,5 тисяч вояків. На жаль, що то, що то в наших умовах без сенсу. 1. У ВПС Франції наразі 26 літаків модифікації «Міраж-5», призначених для повітряних боїв. Їх збираються списувати та замінювати на сучасні «Рафалі». Списання займе багато часу, важко сказати скільки, але це буде довго. А далі їх чекає технічне обслуговування та модернізація. Інша проблема – підготовка пілотів. «Міраж» має дельтаподібне крило, фахове навчання пілотуванню в цьому випадку займе мінімум рік (згадую, як рік тому в Україні всерйоз міркували, що наші пілоти навчаться пілотувати F-16 за 3-4 місяці. Проте бачимо, що їхня підготовка вже триває місяців 8, і що досі цей процес не завершений). З «Міражами» буде ще складніше. Це саме стосується інфраструктури технічного обслуговування, якої у нас не має, і яка буде відмінна від F-16. Загалом весь цей проект для нас виглядає довго, дорого, безперспективно. 2. Підготовка української бригади у Франції? Та не смішіть. Французи зараз самі активно переймають бойовий піхотний досвід ЗСУ, чому вони можуть навчити наших військових? Поліцейській операції, як французи зараз проводять у Новій Каледонії? Вже є чимало відгуків про вишкіл українських солдатів у Британії, Польщі та інших країнах. М’яко кажучи, якість цих вишколів не дуже. Європейські інструктори, звісно, стараються, але реалії нашої війни вже не відповідають їхнім настановам. Тому найкращі військові інструктори в Європі наразі – це українці. У нас є бази, системи підготовки, дійсно фахові інструктори. Достатньо згадати «Азов» з його системою вишколу від рекрута до офіцера. Чому замість впровадження власного досвіду, який довів свою ефективність, у нас продовжують орієнтуватися на Захід – питання риторичне. Загалом, обидві пропозиції Макрона – прості відмовки. Про них не варто було б і згадувати, якби не ЗМІ, що волають про це на кожному кроці.

Олаф Шольц трохи привідкрив карти «Глобального саміту миру», заявивши, що на ньому не будуть обговорювати питання мирних перемовин Україна – Росія. Чим викликав обурення багатьох українців. Насправді ж цим «самітом миру» все було зрозуміло, як тільки про нього почали казати. Я про це вже писав, але повторюся: 1.Наразі передумов для мирних переговорів немає. Вони можуть з’явитися через три місяці, чи через півроку, але прямо зараз їх немає. 2.При нинішній адміністрації в Білому домі мирні переговори, скажемо так, малореальні. Проте суттєві рухи в цьому плані гарантовано будуть, якщо до влади повернеться адміністрація Дональда Трампа. Бо з її поверненням до влади якраз і настануть певні передумови для переговорів. А все інше стосовно мирних переговорів – то лірика, яка не вартує жодної уваги.

По службі взяв участь у низці зустрічей з представниками українського бізнесу, від дуже великого, до середнього. Відповідно було цікаве спілкування, як з доларовими мільйонерами так і з власниками дрібних компаній і брендів. Поділюся деякими особистими рефлексіями. Український великий бізнес розуміє всю серйозність становища та активно підтримує збройні сили. Як висловився один із відомих українських олігархів: «Не для того ми стільки років випестували свої компанії, щоб тепер віддати їх росіянам». Тому суми допомоги там дійсно йдуть на мільярди гривень. Певним виключенням є компанії і бренди, які належать закордонним холдингам – вони нерідко утримуються від прямої підтримки армії, здебільшого зосереджуючись на соціально-гуманітарній сфері – сироти, біженці, лікарні тощо. Думаю, це пов’язано з небажанням їхніх іноземних власників докладатися в воєнну сферу, щоб «не зіпсувати імідж бренду». З середнім бізнесом ситуація трохи інша. В цій ниші вистачає компаній і підприємців, які досі майже ніяк не вкладаються в оборонні зусилля. Натомість, високопарно розмірковують про те, що держава їм щось винна і взагалі «держава не виконала своє завдання по захисту України» (так, це пряма цитата). Тобто така собі варіація позиції «моя хата з краю». Ще з цікавого – абсолютно весь український бізнес турбує питання мобілізації робочої сили. З-за цього чимало компаній скорочують виробництво та зазнають збитків. Вихід бачать у завезенні робочої сили з-за кордону, зокрема з Індії та Шрі-Ланки – деякі компанії прямо зараз залучають звідти робітників, готових працювати в Україні попри війну. Ще раз повторюся, що я не узагальнюю і не ставлю весь бізнес в один ряд, а просто поділився з вами власними враженнями.

Аналіз деяких новин дозволяє сконструювати найвірогідніший сценарій «примушення Росії до миру». 1. В країнах НАТО все більше говорять про необхідність надання Україні дозволу використовувати західну далекобійну зброю проти об’єктів в середині Росії. Дехто досі проти, як от канцлер Німеччини Олаф Шольц, але більшість західних політиків все ж має позитивний для нас консенсус із цього приводу. Показово, що навіть Дональд Трамп це підтримує, недарма «його людина», спікер палати представників Майк Джонсон, який раніше гальмував надання допомоги Україні, тепер повністю змінив свою точку зору та підтримує ідею дозволити нам застосовувати американську зброю для ударів по території Росії. 2. Розпочалось «вибивання» радарів російської «системи раннього попередження про атаки» (яка в тому числі виявляє запуски по РФ ядерних балістичних ракет). 25 травня була вражена станція «Воронеж-ДМ» в Краснодарському краї. Серед іншого, цей об'єкт фіксував пуски далекобійних ракет ATACMS. Показово, що Україна не брала на себе відповідальності за дану акцію. Сьогодні ж в ночі український БПЛА завдав удару по подібній станції у місті Орськ Оренбурзької області (1800 км від кордону з Україною). Тут вже ГУР взяв на себе відповідальність. Наразі виглядає, що застосовується системний підхід для знищення російських станцій «раннього попередження». Далі не важко спрогнозувати удари далекобійними ракетами по стратегічним об’єктам у ворожому тилу, на які Росія просто не зможе вчасно реагувати. Ба більше, РФ опиниться беззахисною перед потенційним ядерним ударом (якого, звісно, не буде, але факт є факт). І ось тоді і почнуться ультиматуми Кремлю. Так просто ігнорувати які там вже не зможуть. «Сет, гейм, матч» (с)

Російський наступ на Вовчанськ триває вже 10-й день. Ніби нічого особливого, але згадались події в цьому ж секторі фронту 81 рік тому. 2 лютого 1943 року Червона армія розпочала операцію «Зірка» – наступ на Харків. Вовчанськ теж був однією з радянських цілей. Місто боронив 2-й розвідувальний батальйон СС зі складу панцер-гренадерської дивізії СС «Дас Райх». Еліта з еліт, так би мовити. Добре вишколений, оснащений та мотивований підрозділ. Командував цим батальйоном гауптштурмфюрер СС Ганс Вайсс, який полюбляв ходити в атаки разом зі своїми солдатами. Розвідбат займав рубежі на сході від міста. Поряд стояли частини іншої елітної німецької дивізії – армійської «Гроссдойчланд». І що по факту? 2 лютого радянська війська пішли в наступ. Конкретно на Вовчанськ наступала 69-та армія. Есесівці Вайсса боронились у своєму стилі – ініціативно, з вогником. Маневрували, контратакували, вчасно виходили з під ударів. Це попри погану погоду та відсутність нормальних доріг. Проте сили були нерівними. Коли стало зрозуміло, що перспектив утримати Вовчанськ та низку інших населених пунктів немає, німецький командувач «Папа» Гауссер просто наказав залишити весь район та відійти на інші позиції. В результаті в кінці дня 9 лютого радянські війська захопили Вовчанськ. Загалом на це у них пішло 8 днів. Тут цікаво, що нинішня російська армія постійно апелює до «подвигів дідів» та до того, що вона може щось там «повторити». Але конкретно з Вовчанськом нічого повторити вони не змогли, сильно ув’язнувши в цьому місті без особливих перспектив наразі просунутись там далі.

Знову оживились розмови про можливі мирні перемовини. Що характерно, тепер вони йдуть з боку Росії. Путін під час свого нещодавнього візиту в Китай заговорив про це, раптом згадавши не підписані «стамбульські домовленості». Правда, зробив цікаву обмовку, що його хвилює питання легітимності Зеленського, бо як він буде підписувати документи з нелегітимним президентом? Тут цікаво відразу декілька моментів. По-перше, саме питання легітимності. Як виявилося, воно далеко не всім очевидне. Прибічники та противники можуть написати полотна тексту в обґрунтування своєї думки, але питання це все одно не змінить. Всі крапки над «І» могла б розставити відповідна постанова Конституційного суду, проте наші політики чомусь не подбали про це. І тепер голова ВР Стефанчук радить тим, хто сумнівається в легітимності Зеленського після 21 травня самим звертатися в КС. Відразу видно мудрого стратега. Загалом, зовсім не дивує, як наша влада в черговий раз створює проблему з нічого, додаючи додаткових балів ворожому ІПСО. А оскільки президент не дуже популярний у певних колах, вже можна прогнозувати той вал публічних сумнівів та звинувачень, який скоро розпочнеться. Тут навіть ІПСО росіян не потрібно, самі все зроблять. По-друге, укладання будь-яких договорів з РФ в таких умовах безперспективне. Бо в будь-який момент росіяни зможуть апелювати до нелегітимності підписанта, і, відповідно, порушити договір. Скажемо, відновивши бойові дії через 1 чи 2 роки. По-третє, публічні розмови Путіна про переговори, свідчать, що справи на фронті у росіян йдуть не дуже, попри то «победобесіє» в їхній пропаганді, яке спостерігається протягом останнього місяця. По всім секторам фронту втрати великі, просування не значне. Ба більше, Україна продовжує удари по російським об’єктам в тилу. Російська економіка, після певного зростання викликаного активним розвитком ВПК, почала призупинятися (до 2027 року там прогнозують приріст лише 2,2% на рік). Навіть акції Газпрому різко падають в ціні. В цих умовах очевидно, що росіянам потрібна передишка. Так, саме вона їх цікавить, а не тривалий мир. Тому будь-які перемовини з таким ворогом, в основі світогляду якого лежить віроломство, мають вестись із позиції сили. Якої ми наразі не маємо. Тому і не буде ніяких перемовин ближчим часом (навскидку, десь до півроку, попередньо).

Харківщина. Російський наступ загруз. Доволі грамотні українські дії та маневри призвели до посилення оборони та наразі повної зупинки просування ворога по всім напрямкам. За 6 днів противник просунувся десь на 8 кілометрів, окупував 8 зруйнованих сіл, ще за два села наразі йдуть бої. Все це ціною втрати 615 військових убитими та пораненими та біля 100 одиниць озброєння та техніки. З’єднатися два його атакуючих крила не змогли, тому про широкий фронт не йдеться. Також росіяни тримають північні околиці Вовчанська, проте далі просунутися вглиб міста не можуть. Вчора вони спробували штурмувати там танками, швидко втратили два з них, на тому штурм і зупинився. Тепер обидві сторони будуть змагатися за ініціативу – росіянам потрібно її втримати, а нам – перехопити.

Держесекретар США Блінкен вчора відвідав Київ. Найцікавіше в цьому візиті – вчорашня повна відсутність повітряних тривог у столиці. Виглядає як занадто явний реверанс РФ у бік США. Чомусь згадується наступна паралель – коли нарком іноземних справ СРСР Молотов в листопаді 1940 року відвідав Берлін з державним візитом, то британці влаштували авіаційний наліт на столицю Рейха. З-за цього зустріч з міністром іноземних справ Німеччини фон Ріббентропом прийшлося проводити в бомбосховищі. До речі, з цим пов'язаний відомий апокриф – нібито фон Ріббентроп заявив Молотову, що Британія вже розбита і запропонував СРСР долучитися до розподілу її колоній. На що Молотов саркастично відповів: «Якщо Британія розбита, то чому ми сидимо в бомбосховищі?».

Харківщина. Важко. Вчора у нас замінили командувача напрямком, що явно свідчить про те, що попередній не впорався. Ворог продовжує тиснути з двох напрямків, захопив ще з півдесятка зруйнованих сил. Бої йдуть в північних околицях Вовчанська. Згідно російських даних обидва крила російських військ вчора вже з’єдналися , і тепер ведуть спільний наступ фронтом шириною до 60 кілометрів. Наші наразі це не підтверджують. Станом на зараз, попри шалений тиск, прорвати фронт та вирватися на оперативний простір противнику не вдається. Загалом воно й не дивно. Бо за даними нашої розвідки російське угрупування «Північ» нараховує 50-60 тисяч солдатів. При чому серед них навіть задіяні підрозділи «Російського африканського корпусу», першопочатково призначені для поширення російського впливу в Африці. Для масштабної операції з далекоглядними цілями – цього дуже мало. Варіанти подальшого розвитку подій: 1.Різке підсилення військ противника на Харківщині, з наміром прорвати фронт і вийти до Харкова. Тобто те, що зараз – це така масштабна розвідка боєм. 2.Удар в іншому секторі фронту – найчастіше кажуть про Суми. Логіка в цьому є – росіянам треба розосередити наші резерви, змусивши командування ЗСУ розкидати їх по різних областях, та послабити фронт на Донбасі. При цьому про намір захопити Суми чи Харків в цьому випадку мова не йде – на це в них просто немає сил. З нашого боку теж чимало проблем. Найгірше, що ініціатива залишається у ворога, а ми просто змушені грати по нав’язаним ним правилам. Якихось наших спроб перехопити ініціативу не бачимо. Наразі ситуація залишається контрольованою. Проте не треба мати якихось ілюзій. Коли союзники влітку 1944 року висадились в Нормандії, то для німецького командування тамтешня ситуація теж тривалий час була «важкою, але контрольованою». До моменту, коли все раптом не вийшло з під контролю, і союзники вщент не розгромили Вермахт у Франції.

Те, що всіх хвилює – Харківська область. 10 травня почався російський наступ. Розвідка про нього знала і доповідала. Проте як бачимо, якихось істотних заходів для поліпшення нашої оборони так і не було вжито. Більшість свідчень звідти про те, що оборонних споруд на кордоні майже немає, як і мінних полів. За дві дні противник просунувся в сірій зоні на двох напрямках – на північний-схід від Харкова та в районі Вовчанська. Прорив наразі десь до 10 кілометрів глибиною на деяких ділянках. Загалом захоплено п’ять сіл (вірніше, те, що від них залишились, бо вони вже були знищені на початку війни) в тій же сірій зоні. На своєму лівому фланзі росіяни дійшли до Вовчанська, де за повідомленнями почались чи то бої в передмісті, чи то вже вуличні бої в самому місті. Наразі ситуація складна, але контрольована. Наскільки відомо, з’єднатися обидва крила російських військ ще не змогли. Швидкого прориву у них також не вийшло, попри перевагу в силах. І також не дивлячись на те, що у нас на цьому напрямку стояли війська середнього рівня, які вже зазнали втрат вбитими та полоненими. Попри це вони героїчно тримаються, фронт там не валиться. І підкріплення вже прямують. Чому не було вжито попередніх заходів з відбиття ворожого наступу – питання відкрите. Проте наразі непомітно, щоб це був «рішучий наступ на Харків», бо явно не ті сили задіяні. Більше схоже на реалізацію давно анонсованого плану по створенню «санітарної зони» на україно-російському кордоні, щоб убезпечити Білгород від періодичних рейдів українських військ. З іншого боку наразі маємо чудовий шанс, щоб вщент розбити вороже угрупування серією контрударів як безпосередньо проти наступаючих військ, так і на їхніх флангах. Бої тривають, не панікуємо, не розводимо зраду і все робимо для перемоги.