Лонгріди Мюллера

Думки моїх знайомих розділилися. Оця вся історія. Я погоджуюся, що ворог може використати це і що це додає хаосу в країні. Водночас я не вірю в якісь проплаченості. І не вірю, що за цим стоїть Порошенко чи ще хтось. Звісно, вони/він намагатимуться заробити на цьому свої бонуси, але використовуючи це, а не ініціюючи. Я ж думаю, що це гарний знак. Люди не бояться в час, коли балістика може прилетіти за 8 хвилин, збиратися масово на площах міст, аби висловити своє обурення. І ще я думаю, є гарним знаком те, що немає поліцейських зі щитами і автозаків. Урок засвоєно. Також гарним знаком є те, як раптом швидко почали приходити до вирішення справи, які до цього висіли роками. Моя ж думка така, що адміністрації не завадить зайвий раз нагадати, що не варто надто зажиратися. Оскільки люди бачать. І дуже довго терпіти не будуть. Водночас я певен, що незалежні антикорупційні органи нам необхідні. Проте залишається невирішеним питання - як же сторожити самих сторожів.

В певному сенсі найбагатші ми, коли народжуємося. Та потім протягом життя бідніємо, аж поки не втратимо все. В певному сенсі найбідніші ми - коли народжуємося. А потім протягом життя збагачуємося. Аж поки не втратимо все. Сенсів безліч. Кінець один. Одного разу ви втратите все. Абсолютно. І ця мить завжди набагато ближче, ніж нам хочеться вірити. Багаті ви чи бідні - хай які сенси кожна вкладає у це слово - це минеться. Просто оберіть те, що має найвищий сенс для вас. І живіть цим. Після кінця для вас це вже нічого не змінить. Але до того це змінить усе. А тільки це і має значення. 🤗

Когось могло насмішити, що українець не знає дослівного перекладу мовних зворотів на англійську. Власне це дійсно було досить дотепно. Але ось минуло трохи часу, і усі побачили, чому не варто "тиснути на коней". Україні гостро бракує будь-яких перемог. А таких нам треба щонайбільше. Ці слова можна адресувати і росії: "Don't push the horses, moscwa". І тепер усі розуміють, що це означає. Без перекладача.

Скажу таке Тільки не бийте Або хоча б не ногами. Нещодавно повернувся з поїздки Поділлям. Розмовляв там зі знайомим, посадовець у одній із невеликих громад. З його громади наразі служать більше восьми десятків душ. З більшістю з них він має час від часу зв'язок. І жоден з них не покликав його йти служити. Кожен говорив, що воно того не варте. Чому ж так? Може люди бояться росіян? Може люди бояться загинути? Може люди бояться важкої праці? Дивно, але ні. Річ не втім. Основною причиною незадоволення є несправедливість і корумпованість командування. Я давно про це думав. Будь-які розмови про патріотизм і обов'язок закінчуються там, де є місце розмовам про розцінки у ТЦК і за особливі бонусні послуги від командування. І часто у випадках, коли йдеться про те, на що людина мала право. Люди хочуть бачити прозорі справедливі правила гри. Якщо такі будуть - не треба буде нікого ловити біля під'їздів і тягнути до бусів. У нас є ще великі мобілізаційний ресурс але він увесь сидить по хатах. І це ті самі чоловіки часто, які стояли в чергах до військкоматів. Річ не в страху, річ не в ліні. Звісно, вони також є. Річ, на мою думку, в тім, що в комбінації "пряник і батіг" пряник надто часто не доходить до людей. Або його надто часто пропонують віддати в обмін на те, аби до них не застосовували батіг. Що скажемо? У нас немає людей, які готові боронити країну безоглядно? Є. Але їх надто мало. А що ж із рештою людей? Критика і переслідування не дадуть результату прийнятного рівня. Що більший натиск, то сильніший опір. Нам потрібна рекрутингова концепція, коли мобілізаційний примус поєднуватиметься з мотивуючим бонусом. Але наразі достатньо просто якщо почнуться виконуватися усі законні зобов'язання щодо людей. Якщо в когось склалось враження, що я захищаю ухилянтів - ні. Я захищаю людей, які чекають, коли хтось вийде з хат і стане до зброї. Коли хтось побачить в цьому перспективу і можливість, а не дорогу в один кінець. Так, є люди, що здатні це розгледіти. Але для переважної більшості це треба показати. І також я говорю від імені солдат, які спостерігають за тим, як в їхньому підрозділі для людей з гнучкою совістю та широким гаманцем розкриваються можливості, недоступні для інших. Подякував.

Один день - дві новини. На Херсонщині оператор російського дрона поцілив маля. Він бачив хлопчика на екрані, Він свідомо захотів його вбити і ще й певне цим хизується. І свого часу він за це відповість. На курщині внаслідок роботи певео по українському дрону загинула дитина, старша трішки. Я розумію, багато то не розділить таку позицію зі мною, але мені болить за обох. Діти є діти, у них немає національності. Доти, звісно, поки вони не стають достатньо зрілими, аби стати носіями пропаганди. Який висновок хочеться зробити? Що треба припинити це. А кому не хочеться? Не можна забувати про те, що до весен 2014 і 2022 цього не відбувалося. Це почала росія. На ній лежить відповідальність. За все. Абсолютно за все. І свого часу вона відповість. За все. Абсолютно за все. А зараз - припинення війни цілком залежить від росії, але вона не хоче. Їй абсолютно байдуже на усі можливі трагедії. Правда в тім, що росії загалом абсолютно начхати що на своїх дітей, що на наших, що на будь-чиїх іще. А нам ні. А ще насправді в новинах ми бачимо одну соту частинку того, що коїться насправді. А ще українських дітей загинуло тисячі, десятки тисяч викрадено, і кожен день вони страждають, нові і нові, знову і знову. Я віруючий, мені трішки легше в контексті прагнення справедливості: я знаю, що такого сценарію, де злочинці уникнуть відповідальності, не існує. І немає значення ані їхній статус, ані їхні статки.

Маю знайомих, що ведуть бізнес. Беру в них завжди вживану техніку з Європи. Якісна побутова техніка зараз стартує в ціні з півтори тисячі доларів, а в них можна взяти щось на 99% нове по прийнятній ціні. От я кілька років вже купую все для себе і рідних у них. Минулого року вони переїжджали, бо в будинок поруч з їх магазином прилетіло. Переїхали на нове місце, я звідти кілька місяців тому забирав морозильну камеру. Звідти, куди в середині червня прилетіла ракета російська і знищила весь під'їзд. Магазин побутової техніки був на першому поверсі. Зараз оце хотів дещо спитати - кажуть, ми десь на два тижні на паузі. Шукаємо приміщення, переїжджаємо. І продовжимо роботу. Люди, що ведуть зараз бізнес, платять податки і дають іншим робочі місця - це дуже круті люди. Особливо коли це не торгівельні мережі, що мають плюс-мінус запас міцності на такі випадки, а просто люди, що витягують усе на горбу. Радий знати таких людей.

Що для вас означає цифра тридцять п'ять тисяч? Це 40 житлових комплексів. Два невеликих міста. Півсотні невеликих сіл. У кілометрах - це майже довжина екватора. У кілограмах - це вага повністю затрамбованого гуманітаркою буса. Придумайте ще аналогії, якщо цих замало... Більше 35000 українських дітей утримується росією на окупованих територіях або вивезено до росії. Зі свідчень звільнених дітей - їх змушують відвідувати військові табори та карають за розмови українською. Так, я упереджений. Я дуже-дуже упереджений. Для мене це - не політика. І між мною і людьми, які заявляють, "і шо тут такого" або "и што здєсь такова" росте величезна стіна. Тому що це не про дискримінацію за якоюсь ознакою. Це про атрофію емпатії. А з соціопатами мені не по дорозі.

До дня батька. Навздогін. Маю знайомого, його син має діагноз аутизм. Хлопчику допомагають спеціалісти, є позитивні зміни. Наразі батько зіткнувся з тим, що син може сідати тільки у звичну йому автівку. Решту не приймає. А оскільки автівка йде в ремонт, батько купує таку ж саму модель, такого ж самого року, такого ж самого кольору з таким самим салоном. Аби в разі потреби завжди під рукою була одна робоча автівка для сина. Це просто фантастика. Як добре, коли у тебе є такий батько.

У селі край дороги маленька ятка стоїть. Біля неї жінка в дощовику, розкладені квіти, вазони в горщиках. Поруч візок дитячий, накритий дощовичком. З іншого боку стоїть хлопчик років чотирьох, тримає в руках парасольку. Це викликає повагу. Жінка думає про те, як заробити додаткову копійку. Учить трохи цьому дітей, навіть якщо подекуди їм може здаватися це дискомфортним. Це одна історія. Десь рік чи півтора регулярно бачив родину, батько з матір'ю і двоє діток. Хлопчик років п'яти і дівчинка молодша. Батьки змушували їх жебрати в пробці, буцім витираючи вікна. Це інша історія. І дії дорослих тут поваги жодної не викликають. Завжди у всьому є певна межа. Її важко розгледіти іноді, але вона існує завжди. І вона відділяє біле від чорного, добре від злого. Жодної сірості. Жодних градієнтів, перехідних тонів. Межа, яку, на жаль, не усі спроможні розгледіти.

Є в нас в Україні група людей, що має потужний імунітет від усіх негараздів. Їх не мучать хвороби, не кошмарить ТЦК, на них не висять борги, вони звільнені від будь-якої відповідальності. Який же рецепт такого їх становища? Це дізнатись надзвичайно просто, варто лиш вийти на центральну алею майже будь-якого українського міста і села і подивитися на світлини під прапорами. Я нагадую собі про це тоді, коли здається, що якось усе довкола важко.

Учора після презентації до мене підійшла дівчинка і довго розповідала про те, що хоче заснувати власний притулок для тварин. Вона говорила про те, про се, про песиків і котиків, а я думав - як же прекрасно що в дитини зараз є ціль. З дорослішанням цілі можуть змінюватися, але це не суттєво, це ніби ступені в ракети: вони відпадають і згоряють в минулому, але ракета проривається до зірок. Це дуже добре - мати достатньо сміливості та чистоти, аби мріяти. І мати достатньо уяви, аби мріяти без меж. Починайте, якщо ніколи цього не робили.

Підвозив військового до Білої Церкви. Заскочив на день до батьків, тепер їде ще до своєї хати. Дали вперше за рік п'ять днів з дорогою. Спитав, чи не голодний, бо в мене в бусі завжди є що перекусити. Каже ні. Від батьків же ж їде) Спитав, скільки винен за проїзд. Я подумав, що насправді я винен йому набагато більше, ніж просто за проїзд. Але просто сказав, що нічого не треба, це ж по дорозі. Підвозьте військових, коли вони просять. У них того часу крихти, жаль втрачати зайві години, які всі перелічені, на дорогу. Якщо маєте чим допомогти і в тому є потреба - допоможіть. Служба витягує всі сили з людини, навіть якщо це спокійне місце в тилу. Допоможіть людині не думати бодай про дорогу додому. Подякував.

Для ясності. У нас в країні таке коїться, що якісь паради і контрпаради - то страшенна дрібниця на тлі усього. Але для ясності. Для тих, хто мене читає, і для себе зокрема в першу чергу. Біблія передбачає лише дві статі. І емоційно-побутово-сексуальний зв'язок, який ми називаємо шлюбом, лиш між представниками різних статей. Один чоловік-одна жінка (хто поверхнево знає Біблію, може сказати, що я глибоко помиляюся в останньому пункті і навіть наводити приклади). Тож. Хай там як, таке моє переконання. Це раз. Окрім того, християнське вчення застерігає нас від осуду когось за будь-що. Залишити суд Богу. Тобто в цьому контексті будь-яке переслідування, неповага, агресія, адресована людям, що притримуються інших поглядів (будь-яких), вважається таким, що не відповідає духу християнства. Це два. Тому так, я не вважаю х-статевість нормою, як і "мультилюбовність" і транс-ітд. Але також ніколи не зневажаю людей, які притримуються протилежної думки. І водночас найголовніше. Я відстоюю своє право вільно і відкрито говорити про те, що особисто я вважаю прийнятним. І що не вважаю. Подякував🤗

Тут один соціопат каже, що один маньяк не перетнув іще межу. Але як перетне - атата! А один впливовий наркозалежний каже, що той один соціопат - у списку педофілів. А маньяк каже, що в нього немає вибору, така його місія. Гаразд, каже соціопат, у нас є маньяк вагою центнер і жертва вагою 25 кілограм, залишимо їх побитися трохи сам-на-сам, може у них стане менше ненависті, я ненавиджу бійки, але приймаю ставки. Вітаю на планеті Земля. Тримайтеся, якщо вже ви тут.

Що ж, нарешті настала ця мить, і я представляю вашій увазі свою першу дитячу книгу! В написанні "Риби Вікторії" я надихався спогадами про щемке відчуття казковості, яке залишилося у мені від прочитання книг дитинства, про які я не пам'ятаю уже ні авторів, ні головних героїв, нічого майже. Тільки стан душі - легкість, веселощі і страшенна цікавість. Тож - "Риба Вікторія". Легка, проста, кумедна і повчальна - як і повинні бути дитячі казки! Ця історія подарує вашій дитині те ж відчуття, що ви зберегли в собі від найкращих прочитаних вами казок. Ви могли забути уже їх, але відчуття залишилося. То ось - це саме та книга, і ви переконаєтеся у цьому, прочитавши перші рядки оповідки. Усім нам треба трохи відпочивати душею, а дітям і поготів. Тож ця книга - саме для цього! Ціна - 450 гривень. Для придбання пишіть у коментарях або на мій інстаграм (так надійніше) https://www.instagram.com/writer_maxmuller

Одним махом 41 побивахом. Менше бомб. Менше смертей. Менше зухвалості за столом перемовини. Менше почуття безкарності. Менше нахабності. Менше страху в очах всього світу, який дивиться і розуміє - невже це можливо? Невже так можна? Трамп, ти плачеш? Вставай, Трамп. Там у твого друга літачки пошкрябали. Подзвони негайно, вислови підтримку. Ви уявляєте, що коїться зараз в кабінетах по всьому світу? Яка ж Україна крута. Дякую всім. ❤️

Гооооооол!!!!!

Терни, які колись були дрімучим тилом, впіймали ланцет у вантажну газельку. Села, по яких ми колись вільно каталися по формі, тепер зона евакуації. Краснопілля, Ворожба - села, у яких осідали ВПО. Тепер їм час рухатися далі. Я не уявляю як мої колеги працюють в тих зонах зараз. Мене ж перевели північніше, про що я не шкодую, але все може змінитися, тому зараз відкладаю потрохи гроші на приблуди всякі. У нас є повноцінний Сумський напрямок. Саме фронт, не загроза з неба. Це приблизно колишній Курський напрямок. Вже як є. Країни стає менше, напрямків стає більше. Боротьба - ціна існування. Завжди можна зробити вибір у бік широкої і легкої дороги. І зникнути.

Людина ніколи не була другом природи. Хай які красиві назви ми даємо своїм песикам і котикам, хай який елітний корм їм купуємо. Хай які екозахисні програми ініціюємо. Хай скільки рятуємо безпритульних тварин. У загальному підсумку ми робимо з природою теж саме, що росія робить з Україною. Ми загалом, людство. Ми бачимо цілину і говоримо - тут ми виростимо зернові і матимемо добряче грошей. Так, ми маємо що їсти, але ми хотіли би більш комфортного достатку, тож продамо зернові, аби покупець наш мав можливість викинути хліб, якщо він трошки присохне скраю, і взяти собі свіженький. У нього ж є гроші, а це головне. Ми бачимо корову і говоримо - зробимо собі табун із тисячі голів, зароблятимемо гроші. Це більше, ніж нам треба, аби прогодуватися, але ми зможемо продати рештку. А людина, що матиме гроші, зможе купити собі 5 йогуртів, аби через місяць викинути три. Але то не має значення. Вона ж має гроші. Ми бачимо ліс і говоримо - прекрасно, ми виріжемо його весь і зробимо папір. Нам платитимуть за нього гроші, хтось навіть на цьому папері писатиме екозахисну програму. Та хай хоч що хоче там пише, хач хоч просто викине його. Ми зробимо паперу для дуп, суперніжного паперу для дуп, елітного паперу для дуп. Бо гроші - головні. Хвороби і проблеми, породжені нашим способом життя і невіглаством, штовхають нас шукати нові технологічні рівні для їх вирішення. І в цьому штопорі ми тягнемо з собою в небуття цілу планету. Знищуючи цілі популяції вовків, ми любовно пестимо свого песика, адаптованого до зручних нам розмірів. Убиваючи останнього тигра, ми купуємо найкращий корм для нашого котика, який їсть тільки ту їжу, заради виготовлення якої треба наситити атмосферу викидами. Очима ми дивимося в очі довкіллю і насолоджуємося їх глибиною та красою. А рукою ж ми всадили ніж йому у живіт і продовжуємо штовхати його далі. А коли з очей, що дивляться на нас, течуть сльози - ми винаходимо спеціальні краплі для очей і даємо ордени їх творцям. Це я написав не для знецінення чиєїсь праці. Не для зневаги чиїхось вподобань. Це я написав, аби нагадати нам, що в загальному підсумку ми - не повелителі природи, а рабовласники. І те, що ми любимо м'ясо своїх рабів, не робить нас кращими. Пройде певний час і ми зрозуміємо, що гроші не мають ніякого значення. Реальна тільки реальність. Реальний тільки планетарний ресурс. Який ми виснажуємо. Який нам не буде де купити. Але то буде після нас. Тож - хоч потоп. Забудьте про гроші. Живіть просто. Не шукайте нових речей, якщо старі ще в гарному стані. А якщо вони вам набридли - не викидайте. Подаруйте. Єдине, що має умовну цінність і абсолютно відновлюваний ресурс - це послуги людини людині. На цьому можна не економити, це ніколи не буде дефіцитом. Все решта - поступове перепилювання колоди, над якою ми сидимо над прірвою.