Forpost слiдопита

12 червня Псалми 96, 97, 98 «Заспівайте Господеві нову пісню, бо Він учинив чудеса. Його правиця і Його святе рамено дали Йому перемогу» (Псал. 98:1). Деякі гімни здаються новими лише через те, що їх ніколи не співали. Але я знаю кілька гімнів, які здобули нове звучання у світлі випробувань, які випали на долю тих, хто їх співав. Якось, це було в ніч з п'ятниці на суботу, ми пережили п'ять повітряних нальотів: о пів на другу, о третій п'ятнадцять, о четвертій, о п'ятій і о шостій годині. Тієї ночі нам не довелося спати: усі ховалися в траншеях та водостічних канавах. Тому я не мав ілюзій щодо ранкового богослужіння. Але трапилося неймовірне! Уранці всі тридцять сім осіб з моєї громади сиділи перед кафедрою. Прийшли всі члени Суботньої школи з тих, хто ще залишався у місті. Я ніколи не забуду гімну, яким ми відкрили служіння: «Притулок під час урагану». Послухали б ви наш спів того дня! Кожен побував на волосинку від загибелі, кожен знайшов притулок у Богові, і тому слова гімну звучали зовсім по-новому. Непідробна радість світилася на обличчях містера Уорда та його дітей. О, якби тільки ви їх чули! Тут була вся родина Мартіна. Батько родини служив на митниці. Якось він приїхав додому на обід. Мартін ледве встиг припаркувати машину біля ґанку, як пролунав сигнал повітряної тривоги. Уся родина сховалася у водостічній канаві. Через секунду після того, як вони сховалися під бетонною плитою, у їхній будинок потрапила бомба. Усе вигоріло, і на тому місці залишилося лише згарище. Господарі буквально залишилися з тим, у чому були. І все ж таки наступного дня прийшли на Суботню школу. Голос брата Мартіна, звичайно, тремтів, але, незважаючи на це, він таки співав слова гімну «Притулок під час урагану». Якби ви почули його тоді! Тут також був присутній брат Росс, електрик за фахом. Він прийняв хрещення зовсім нещодавно. Одного разу, коли він лагодив проводи на верхівці телеграфного стовпа, пролунав сигнал повітряної тривоги, і Росс наказав своїм помічникам негайно шукати укриття. Сам він якнайшвидше спустився на землю і відразу ж кинувся в найближчу придорожню канаву обличчям униз. Бомба, що впала неподалік, убила всіх чотирьох його асистентів, які не встигли дістатися до безпечного місця. Він же відбувся лише переляком. І цього ранку він також співав «Притулок під час урагану». Подивилися б ви на його обличчя! Ось чому добре знайомий гімн звучав так незвично та по-новому. Якщо ви збережете вірність Богові, то коли-небудь обов’язково співатимете «нову пісню» на Небесах. Це буде ваш гімн про ваш досвід і про ваше життя – ваше життя з Богом.

11 червня Псалми 91, 92 «Своїм оперенням Він закриє тебе, тому під Його крилами ти будеш у безпеці. Його істина – твій щит і зброя. Ти не злякаєшся нічного страхіття, ні стріли, що пролітатиме вдень» (Псал. 91:4, 5). З давніх-давен і до наших днів псалом 91 слугував утіхою для дітей Божих у грізний час війни та інших лих. Я впевнений, що кожен, хто пережив повітряне бомбардування і із завмиранням серця вслухався в завивання сирен, що попереджали про наліт, погодиться зі мною: це і є не що інше, як «нічне страхіття», яке іноді траплялося і вдень. Під час Другої світової війни у ​​Рангуні жив майстер, який налаштовував роялі, на ім'я містер Уорд. Його дружина померла за два роки до початку війни, і по дому йому допомагав дванадцятирічний синочок Стенлі. Крім нього Уорд мав дві дочки, яким було вісім і дев'ять років. Одного ранку, ідучи на роботу, містер Уорд сказав: «Сину, якщо сьогодні почуєте звуки сирени, візьми сестер і разом сховайтеся у траншеї. Я прийду відразу після закінчення повітряної тривоги». О десятій тридцять пролунав сигнал повітряної тривоги. Стенлі спокійно замкнув квартиру, разом із сестрами спустився вниз, вони перетнули вулицю і сховалися у великій бетонованій дренажній канаві. Це був доволі просторий (близько пів метра завширшки та півтора метра завглибшки) і надійний (покритий товстими бетонними плитами) притулок. Щоправда, тут було темно та неприємно пахло. Потім бомбардувальники опинилися саме над їхнім районом і довкола почали розриватися бомби. Дівчата заплакали. Стенлі обійняв сестер і сказав: «Не бійтеся. Зараз я вам заспіваю, а ви послухайте, яка тут луна! Ми ніби у печері. А ще краще – нумо разом що-небудь заспіваємо! Тоді тут буде гучна луна, і ми не почуємо вибухів». І ось із темної і брудної водостічної канави пролунав гучний спів: «Любить Ісус мене, я знаю, адже про це в Біблії читаю». Звуки гімну відбивалися від стін канави, і луна перекривала вибухи авіабомб, що падали навколо. Коли сирена повідомила про відбій, діти знову виповзли на дорогу. Перед ними була страшна картина! Одна з бомб розірвалася просто перед їхнім будинком. Парадний під'їзд було зруйновано, загинуло кілька людей. Їхні понівечені тіла валялися серед уламків і руїн сусідніх будинків. «Діти, нам краще піти звідси», – сказала сусідка. «Швидше ходімо звідси. Батько обов'язково знайде нас», – погодився Стенлі. За шість кілометрів від свого дому вони побачили невеликий покинутий будиночок з бамбука. Там і знайшов їх батько, цілих і неушкоджених. Думаю, вам слід напам'ять вивчити текст псалма 91. Колись вам обов'язково знадобиться згадати його обітниці.

«Я волію стояти на порозі Дому мого Бога, ніж перебувати в хоромах нечестивих… Господь… не позбавляє добробуту тих, котрі живуть бездоганно» (Псал. 84:11, 12)

10 червня Псалми 84, 90 «Я волію стояти на порозі Дому мого Бога, ніж перебувати в хоромах нечестивих… Господь… не позбавляє добробуту тих, котрі живуть бездоганно» (Псал. 84:11, 12) Бог помічає усе, що ми робимо заради Його храму. Можливо, ви простий диякон, музичний керівник чи той, хто зустрічає людей. Може, просто роздаєте збірки гімнів або збираєте пожертвування. Бог бачить усе. І одного разу кожен, хто допомагав справі Божій, отримає свою нагороду. Ця історія трапилася в Майміо, що в Північній Бірмі, де ми вирішили перечекати та подивитися, як розгортатимуться бойові дії. Тут доля звела нас із одним чоловіком. Він упізнав нас і тиснув нам руки, а я ніяк не міг його пригадати. Нарешті з'ясувалося, що це наш диякон Джонс із рангунської громади. «Брати, – сказав він, – я молився про те, щоб зустріти когось зі служителів. Річ у тому, що я працюю в адміністрації і не міг покинути місто доти, поки ворог не підійшов зовсім близько». Діставши з кишені гаманець, він продовжив: «За два дні до від'їзду я отримав останню, мабуть, у моєму житті зарплату. Я одразу відклав десятину і хочу передати її Господу», – він витяг кілька складених купюр і передав їх мені. Мені здалося, що я не гідний узяти його останні гроші. І я сказав, що пастором церкви є містер Вайман, і він може передати десятину йому. Брат Вайман промовив, що секретарем уніону є містер Хеа, і тому десятину має отримати він. Побачивши наше збентеження, диякон Джонс вклав свої гроші в руку пастора Ваймана і сказав: «Друзі, не турбуйтеся за мене. Я добре знаю Господа, щоб боятися за свою долю». Потім він вклав ще одну банкноту мені в руку і промовив: «А це пожертвування на Суботню школу. Я хочу, щоб Господу дісталася хоча б частина моїх останніх грошей». А потім він запитав: «Ви випадково не знаєте, де моя дружина і діти? В адміністрації мені обіцяли відправити їх літаком ще три тижні тому, але я не можу знайти жодної інформації про їхнє теперішнє місце перебування». У цей момент до платформи наблизився поїзд, і ми сказали: «Дияконе Джонсе, рятуйте своє життя. Сідайте на цей поїзд. Ваша сім'я у Лашио, за 100 км звідси. Вони полетять наступним літаком». Диякон одразу ж стрибнув у поїзд, не встигнувши навіть попрощатися. У Лашио він знайшов своїх близьких за пів години до зльоту останнього літака. Разом з ними Джонс полетів до Індії. Бог винагороджує тих, хто вірно служить своїй Церкві у справі розвитку Суботньої школи та особистого служіння. Чи вірні ви в малому?

9 червня Псалом 78 «Він звершував дивовижні діла перед їхніми батьками в єгипетському краю… розділив море і провів їх» (Псал. 78:12, 13). Псалом 78 покладено на музику, і він є одним із національних гімнів Ізраїлю. Він нагадує про чудеса, які Бог здійснив, щоб вивести Свій народ з Єгипту. Ми також побачили багато чудес, коли займалися евакуацією членів Церкви з Рангуна у роки Другої світової війни. Я пам'ятаю, як виїжджали останні дві родини. Бог дав їм дивовижну нагоду, буквально «провів через море». Насилу ми домовилися, що цих людей забере катер, який мав вирушити на південь. Але не встигли вони сісти в нього, як військові реквізували човен і висадили всіх пасажирів. У нас майже опустилися руки. Але того ж вечора містер Болдвін дізнався, що наступного ранку за розпорядженням військової влади на вокзал прибудуть чотири поїзди для біженців: два з них вирушать на північ, два – на захід країни. Після невеликої наради ми вирішили, що нашим братам слід цієї ж ночі вирушити на вокзал і дочекатися ранкових поїздів там. Тоді шанси виїхати значно зростали. У мирний час центральний вокзал постійно тішив погляд. Його оточували сад, зелені галявини, відкриті асфальтовані майданчики для паркування. Але цієї ночі одного погляду на це місце було достатньо, щоб убити наші надії. На багато сотень метрів газони, галявини, тротуари та паркувальні стоянки були вкриті суцільним килимом сплячих людей. Тисячі людей сподівалися наступного ранку поїхати далеко від війни. У нас не було жодної надії пробитися через величезну масу людей до воріт, що вели на платформи. Обережно пробираючись між сплячими, ми помітили, що вихід до поїздів охороняють солдати, озброєні гвинтівками з багнетами. Тут нас ніхто не знав. У нас не було ні перепусток, ні квитків, ні документів. Але ж у нас був Бог! Ми помолилися так, як ніколи не молилися раніше, і тієї ночі ми стали свідками чуда. Тут треба сказати, що я і містер Болдвін носили санітарну форму військового зразка та пробкові тропічні шоломи. Коли ми наблизилися до вокзалу, один із британських солдатів, які охороняли ворота, звернув увагу на нашу компанію. Побачивши нашу форму, він звернувся до напарника, який стояв навпроти: «Гей, приятелю! Ось і морська піхота завітала. Відчиняй ворота!» Ворота відчинилися, і ми ввійшли всередину. Тут нам, звичайно, довелося пояснити, хто ми насправді. Але охоронець сказав: «Добре, друже, усе одно ви вже тут. Ми простежимо, щоб ваші друзі потрапили на завтрашній потяг!» І вони додержали свого слова. Іноді ви чудово справлятиметеся зі своїми труднощами без знайомств, без перепусток і без документів. Але вам ніколи не вдасться впоратися з ними без Бога. Прагніть стати ближче до Господа сьогодні та кожного дня.

8 червня Псалми 67, 73 «Я позаздрив зарозумілим, побачивши добробут нечестивих… Я почав розмірковувати, щоб усе зрозуміти, але важко це було для мене, аж поки я не ввійшов у Божу Святиню і не усвідомив, яким буде їхній кінець» (Псал. 73:3, 16, 17). Безсумнівно, багато хто з нас бував збентежений ситим і благополучним життям безбожних людей. Утім, Бог у Своєму Слові показав кінець їхнього життя. Мені також було явлено покарання, приготовлене таким людям. Дозвольте мені розповісти, як це сталося. Пробираючись гірськими дорогами з окупованої Бірми до Індії, де б ми не опинялися, скрізь чітко бачили людей двох різних типів. Скрізь були люди добрі та люди погані, альтруїсти та егоїсти. Щодня егоїсти намагалися «пробитися» і досягти успіху. Вони завжди хотіли бути першими. Воротами до Індії для нас стало прикордонне індійське місто Імпхал. Тут нас поселили у великі бамбукові бараки, збудовані для біженців. Під час сніданку прийшов капітан та оголосив: «Готуйтеся! Від'їзд о восьмій тридцять! Ми відправимо автобуси та вантажівки, які відвезуть вас на залізничну станцію у Дімапурі. Звідти ви зможете безкоштовно дістатися до будь-якої частини Індії». Усі тріумфували та плескали в долоні. Незабаром у двір в'їхали дві вантажівки. Не надто високі борти їхніх кузовів були закриті брезентом. Сидінь взагалі не було. «Ця наша! Ця наша! – промовляли схвильовані егоїсти. – Ми були готові раніше за вас». «Добре, без проблем, – відповіли ми. – Ми можемо дочекатися наступної машини». Ми спостерігали, як вони вантажили речі, кричали, штовхалися, сварилися між собою. Однак не встигли їхні машини зникнути з поля зору, як у двір в'їхали три новеньких пасажирських автобуси з м'якими сидіннями та спинками. Ми посадили жінок попереду і ближче до вікон, спокійно поклали речі, подбали про те, щоб усім було зручно, і неквапом вирушили в дорогу. Через вісім кілометрів ми обігнали ті самі дві вантажівки. Ось тут я і побачив приклад покарання безбожних. «Зупиніться! – кричали вони. – Ми залишимо багаж у вантажівках, а самі пересядемо до вас в автобуси!» Але водій не став зупиняти автобус. І тоді я згадав біблійний текст: «Так останні будуть першими, а перші – останніми» (Матв. 20:16). У нашому випадку сталося саме так. Вони прибули на станцію на дві години пізніше за нас, тоді всі найкращі місця вже були викуплені. Не хвилюйтеся, якщо коли-небудь вам доведеться виявитися останнім у цьому тлінному світі. Зрештою безбожні отримають по заслузі, а ви серед перших пройдете через перлинні ворота в небесне місто.

#памятна_перлина Хочу ж я, щоб ви знали, що всякому чоловікові голова Христос, а жінці голова чоловік, голова ж Христові Бог. 📖1 Кор. 11:3

7 червня Псалми 46, 47 «Бог – наш Захист і Сила, надійна Допомога в стражданнях» (Псал. 46:2). Ми без перешкод дісталися до відділення місії у Маміо і провели там наступних десять днів. Ми сподівалися, що ворог задовольниться взяттям Рангуна, а ми зможемо залишитися тут і облаштувати тимчасову штаб-квартиру місії. Але японці повернули на північ і тепер просувалися вперед зі швидкістю 50-100 км на день. Щоб уникнути полону, довелося покинути і це місце. Ми перегрупувалися. Моя машина була занадто мала для подорожі прикордонним бездоріжжям, тому довелося її покинути. Уп'ятьох на двох автомобілях ми рушили до індійського кордону. Бог жодного разу не залишив нас без Своєї підтримки. Ми переправилися через річку Іраваді і потрапили до міста Пакхоуку, звідки нам потрібно було проїхати майже 500 км до Таму. Ми привели себе до ладу і вирушили до міського управління за перепусткою на проїзд. «Панове, – урочисто почав чиновник. – Ця дорога була закрита, а мені було заборонено видавати дозволи на пересування в цьому напрямку. Розумієте, у тих районах епідемія чуми та холери. Поки табори не дезінфікують, видача перепусток припинена. Та й дорога там погана, на автомобілі чи автобусі вона займе близько п'яти діб». Тоді пастор Мелін подивився чиновникові просто в очі і запитав: «Сер, що буде, якщо ми ризикнемо виїхати без вашого дозволу?» Ми мало не поперхнулися від такої нечуваної відвертості і з тривогою чекали на відповідь. «Думаю, з моїми людьми на першому посту у вас не буде проблем. Зрозуміло, у Таму вас можуть відправити назад, але я дуже сумніваюся, що вони це зроблять». Потім чиновник майже пошепки додав: «На вашому місці, джентльмени, я виїхав би негайно». Ми просто не могли повірити власним вухам. Мабуть, то був сон. Звичайний чиновник ніколи б так не сказав. «Сер, скільки ж бензину знадобиться для такої поїздки?» – запитав брат Берд. «Близько 150 л», – відповів чиновник. «У нас на кожну машину є приблизно 130 л», – сказав брат Берд. Тоді наш співрозмовник узяв ручку та виписав ордер на 90 л бензину. Через п'ять днів ми вже були в Таму. Тут дорога закінчувалася і починалася стежка, яка вела до Індії. Ми не переставали дякувати Богові за допомогу, яка завжди приходила вчасно. У найважчий час Господь допомагав нам, і Він допомагатиме вам, у якому б скрутному становищі ви не опинилися.

6 червня Псалми 39, 41, 42 «Блаженний, хто дбає про бідного. У час недолі Господь і його врятує» (Псал. 41:2). «Як новеньке!» – вигукнув я, різко загальмувавши на узбіччі в Магві. Пастор Крістенсен ледве міг повірити своїм очам. Він схопив колесо, покрутив його в різні боки і побіг до своєї машини. За півгодини ми почули, як заторохтів двигун, а незабаром і сам пастор виїхав з-за будинку. «Це навіть краще, ніж було, – радісно закричав він, під'їхавши до нас. – Наче моя "старенька" встала з мертвих». Ремонт пошкодженого зчеплення трохи затягнувся, та все ж до другої години дня ми на трьох автомобілях вирулили на трасу і знову попрямували у бік Єнаньгуаня. Там ми зупинилися на ніч, а рано-вранці склали речі та приготувалися до від'їзду. Починався наступний етап нашої подорожі. «Нумо зайдемо і ще раз подякуємо містеру Лоусону», – запропонував я. Він був радий бачити нас і повідомив нам останні новини, почуті по радіо. Поки ми невимушено балакали, я нахилився і тихо промовив: «Містере Лоусоне, нам відомо, що уряд реквізував все паливо в країні, і все ж таки, можливо, ви маєте відомості про приватні запаси пального. У кого ми могли б придбати хоч декілька каністр бензину?» «Звичайно, містере Хеа. Їдьмо зі мною», – прошепотів він, підморгнувши нам. Потім ми пройшли за ним у його власний гараж. Містер Лоусон мав достатньо бензину, щоб наповнити наші баки і навіть усі наші каністри. І коли ми виїхали з Єнаньгуаня, бензину в нас було більше, ніж п'ять днів тому, коли ми виїжджали з Рангуна! Того дня нам довелося перетнути близько десяти річок. Тоді була посуха, і річки сильно обміліли. Але сам спуск у русло та підйом на протилежний берег були настільки круті та небезпечні, що в нас буквально перехоплювало подих. Після кожної переправи брат Крістенсен говорив щось на кшталт: «Я так радий, що колесо розвалилося біля Магві. Якби воно розвалилося посеред цієї річки, що б ми тоді робили?» А пастор Мелін у таких випадках промовляв: «Я такий радий, що зчеплення відмовило ще тоді, у тих пісках. Інакше б я ніколи не вибрався із цієї річки». Дивовижно, чи не так? Увесь шлях до Мектили, куди ми прибули того ж вечора, ми прославляли Господа за зламане колесо і зчеплення, що згоріло. Воістину, «усе сприяє до добра» (Римл. 8:28), коли Сам Бог рятує Своїх дітей від біди. Пам'ятайте про це, коли у вашому житті з’являться випробування та труднощі.

5 червня Псалом 37 «Доручи Господу свою дорогу, покладайся на Нього, а Він буде діяти» (Псал. 37:5). Ми покинули Таундвінджі, але не проїхали й 100 км, як містер Крістенсен помахав рукою, щоб ми зупинили машини. «Жахливо шумить заднє ліве колесо. Я заведу машину, а ви самі послухайте». Ми прислухалися, але заводити двигун не знадобилося: несподівано з'ясувалося, що обід колеса відірвався від диска. Усі мовчали. Нікому не хотілося казати, що тепер машину доведеться спалити. Тому пастор Мелін промовив: «Є ідея! Ми на двох машинах дістанемося до Єнаньгуаня, це всього за 60 км звідси. Там ми знайдемо місце для стоянки, розвантажимо одну з машин і повернемося, щоб забрати містера Крістенсена і переправити його у Єнаньгуань. Звідти він зможе автобусом дістатися до Мандалая». Ми негайно вирушили в дорогу, знайшли місце для табору, розвантажили одну з машин, і містер Болдвін поїхав за містером Крістенсеном. «Повернусь до ранку», – сказав він. Проте вранці він не повернувся. Уже була десята година ранку, а дорога була порожня. «Потрібно дізнатися, що сталося», – вирішили ми. І ми знайшли їх у невеликому містечку за п'ять кілометрів від шосе. Намагаючись вибратися з піщаної ями, містер Болдвін спалив зчеплення. «Думаю, краще залишити мою машину тут, – сказав містер Крістенсен. – Тоді її не доведеться спалювати. До того ж місцевий автослюсар сказав, що зможе полагодити зчеплення в машині Болдвіна. Наступного ранку ми зможемо звідси виїхати». «Тоді віддайте мені зламаний диск, – сказав я. – У Єнаньгуані я бачив декілька автомобільних майстерень. Сподіваюся, що вони зможуть його заварити». Я поїхав у місто і зупинився біля першого гаража. «Вибачте, – сказав господар, – але наш зварювальник утік». Тоді я вирушив до іншої майстерні. «Вибачте, у місті не залишилося жодного зварювальника». Здавалося, надії не було. І ось тут я зіткнувся з британцем, який керував нафтовою компанією Нат Сінга. Я розповів йому про нашу проблему. «Усе правильно, – сказав він. – У місті справді немає зварювальників, але все ж таки спробуйте звернутися до мого боса». До боса! Мені був потрібен лише зварювальник. І все-таки з ввічливості я постукав у двері та ввійшов. Містер Нат Сінг виявився індійцем приємної зовнішності. Він вислухав мою розповідь, подзвонив у дзвіночок, і зайшов містер Лоусон. «Містере Лоусоне, – звернувся до нього індієць, – ці люди потрапили у скрутне становище. Будь ласка, відвезіть містера Хеа до нашої майстерні. Це всього за 30 км від міста. Нехай наші хлопці полагодять його колесо». За годину все було зроблено. Ось таке чудо здійснив для нас Бог. І для вас Він зробить не менше.

4 червня Псалми 23, 24, 27 «Ти накриваєш переді мною стіл перед очима моїх ворогів» (Псал. 23:5). Ми дивилися, як місто залишають представники цивільної та військової адміністрацій. Ми бачили, як останній катер відійшов від пристані. Ми спостерігали, як їде останній поїзд. А наступного ранку ми самі покинули офіс місії і виїхали на дорогу, якою вже брели тисячі людей, котрі також рятували свої життя. Кілометр за кілометром ми пробиралися крізь натовп біженців, охоплених розпачем та горем. Ми проїжджали повз палаючі автомобілі, повз немовлят, які плакали, повз дітей, одягнених у лахміття, повз сотні людей, котрі лежали на узбіччі, сотні людей, яких несли на ношах, поспіхом зроблених з бамбукових жердин і ковдр. Декого тягли на спині, інші брели, спираючись на чиєсь плече. Ми потрапили до епіцентру людських страждань, і наші серця стискалися від жалю. Лише наступного дня ми з полегшенням в'їхали в місто Таундвінджі, яке розташоване за 500 км від Рангуна, з боку якого долинали звуки авіаційних снарядів. Було темно, і нас мучила спрага: наші фляги спорожніли ще опівдні. Ми поспішили до центру міста. У поліції нам порекомендували зупинитися на нічліг у будівлі місцевої школи, де на нас справді чекав привітний прийом. Містер Болдвін узяв наші фляжки і пішов по воду. Він швидко повернувся. «Води не буде до ранку, – повідомив він. – Людей тут багато, а от води недостатньо, тому вони відключають усю воду в місті від заходу сонця до світанку». Води не було. Але ж як хотілося пити! Ми забули про все і просили: «Господи, ти обіцяв, що хліб і вода в народу Твого не вичерпаються. Ми не просимо хліба, але дуже потрібна вода». Ми ледве закінчили молитися, коли почули голос: «Невже це пастор Крістенсен? – це говорив містер Хем, молодий чоловік, який колись відвідував нашу програму в цьому місті. – Що ж ви тут робите?» «Рятуємо свої життя», – відповів брат Крістенсен. «І зараз, – додав я, – ми просто помираємо від спраги. А води не дадуть до ранку». «Що ж, – сказав містер Хем, – ми знали, що воду відключать, тому я заздалегідь набрав дві каністри. Зараз принесу вам одну». Ідучи, він додав: «Можете нічого не готувати. У нас багато рису та приправи». За кілька хвилин наша їжа була готова. О, якби ви тільки чули, як ми дякували Богові того вечора, особливо за воду! Господь – Добрий Пастир! Він ніколи не забуває «накрити перед нами стіл»!

3 червня Псалми l, 15, 19 «Господи, хто може перебувати в оселі Твоїй?.. Той, хто живе бездоганно і чинить справедливо, хто говорить правду від щирого серця… Хто так чинить, не захитається ніколи» (Псал. 15:1-5). Багато псалмів Давида написані після того, як Бог дивовижно рятував їхнього автора від ворогів. Тому і я розповім вам кілька історій про Другу світову війну, щоб продемонструвати, як Господь продовжує виявляти Свою любов і милість, рятуючи Своїх дітей. Відправивши сім'ї з попутним судном до Калькутти, ми взялися за евакуацію членів Церкви з Рангуна. Частина з них вирушила поїздом на північ Бірми, інші катерами і човнами пробиралися в район дельти річки. Потім ми довідалися, що ворог форсував велику річку Салуїн. До окупації Рангуна залишалося лише кілька днів. На машині пастора Крістенсена ми рушили на захід і їхали доти, доки не скінчився бензин, потім довелося йти пішки. «Кожен бере лише одну валізу й одну ковдру, – скомандував пастор Мелін. – Решту залиште у школі». На мою думку, набагато легше втратити все відразу, ніж поступово відривати від серця дорогі речі. Коли я пакував чудові сервізи дружини, поїзд Пітера, улюблену ляльку Верни Мей, мої книги, документи та новенькі духові інструменти для оркестру, це нагадувало похорон, який затягнувся. З тяжкістю на серці та сльозами на очах я переніс наші речі до головного офісу місії. Туди я перетягнув особисті речі інших місіонерів. Я ледве встиг закінчити свою сумну працю, коли в двері постукала сусідка. «Містере Хеа, друзі допоможуть мені дістатися до Індії, але я не можу взяти із собою нічого, крім однієї валізи та постільної білизни. Доводиться все кинути тут. Найгірше те, що я не можу взяти із собою свою машину. Доведеться залишити її. Але я не хочу, щоб вона дісталася ворогові. Містере Хеа, я залишаю вам ключі; якщо вам потрібно, можете нею скористатися. Та якщо вам доведеться її кинути, облийте її бензином і спаліть», – жінка швидко відвернулася, щоб приховати сльози, і вийшла, залишивши мене збентеженим. Наступного дня річкою прибула група наших колег. Вони повідомили, що знайшли можливість піднятися вгору річкою на човнах. Це означало, що доктор Уокер теж не зможе скористатися своїм авто. Отже, у нас, які евакуювалися останніми, виявилося три автомобілі, тому ми могли евакуювати дещо з офісного обладнання і в такий спосіб перенести головний офіс місії у північну частину Бірми. Згодом з'ясувалося, що «Господь дбає про дорогу праведних» (Псал. 1:6). Він не забув і про нас. Колись вам знадобиться чудо, яке може здійснити тільки Бог. Отже, «живіть бездоганно», «чиніть справедливо» – і Він завжди буде поруч із вами!