микола пацюк

Я завжди кричу так лячно Я, я з тобою, брат

Мені так боляче, це була наша квартира, наш храм кохання. Коли ми її купували, то думали як будемо там заводити сім'ю, дітей, будувати щасливе життя. Вона була така красива, сонячна, вінтажна. Я її дуже любив. Ми прожили в ній рівно 5 місяців, і це був самий щасливий і безтурботний період. Тепер там суцільний фолаут, відголоски того щасливого життя. Ми вже заходили туди, виносили вцілілі речі, але я не можу знаходитись там довго, не можу дивитись на фото і прошу Мальву мені їх не показувати. Але вам покажу. Ось така війна. 21 століття. Нас знищують. Тупа русня, якій потрібно виправдовувати своє існування. Виправдовувати свою нікчемність. А весь світ просто дивиться.

Смерть була близько. Тепер я знаю яка вона. І знаю, що абсолютно ніхто від неї не застрахований. Коли над нами пролітала ракета, я зовсім не усвідомлював, що вона може влетіти прямо в наш дім. І коли за пару секунд це таки сталося, їбанув вибух, в голові пролунало "да ну, да не може такого бути... я ще такий молодий і так мало зробив того, чого хотів, я не готовий....". Але нам пощастило, дуже пощастило. Виживши, я викупив, що проживав ці 22 роки в якомусь сурогаті, що люди навколо називають життям, але насправді це імітація життя. Бути усім зобов'язаним, змалечку, бути рабом, цьому тебе старанно виховують в садочку, вчать в школі, в універі, а потім ти і сам стаєш носієм рабських ідей, і їх свідомо транслюєш, на когось працюєш аби мати обмежений доступ хоч до якихось ресурсів. І чомусь все життя чекаєш, коли випустишся, отримаєш зарплату, відпустку, коли зміниться влада, закінчиться війна. А весь сенс в тому, що не треба треба чекати. Сука не треба блять ніхуя чекати. Бо ніхуя не буде. А те що буде, так точно не те, чого ми чекаєм. Треба просто жити. Жити для себе, жити для близьких. Не бути гандоном. Не наживатись на інших. Завтра можна померти. Сьогодні можна померти. Але вчора ти міг жити наповну.

Помаленьку. Тримаємось. Ми ще всіх роз'їбем. Сьогодні вперше пограв на гітарі, не передам словами, відчуття абсолютно шалені, дякую Анатолію Ющенко за джазмастер і педалборд, люблю його. Бачив скільки ви там накидали, я в шоці, це просто ахуй. Ви дуже круті.

Посилання на мою банку: https://send.monobank.ua/jar/ABGf2jfpZA Номер карти банки: 5375 4112 2002 9719 Банка Віталі: https://send.monobank.ua/jar/42tAHAhMd7

Привіт всім, зараз ми в безпеці, є де перебазуватись, стараємось відійти. Стан моральний просто пиздець, флешбеки дуже сильні, спати неможливо, їсти тяжко. Від будь яких звуків моторошно, сигнал тривоги це ваще найгірше. Зараз хочеться простого спокою і якось хоч на мить не згадувати це все. Не можу зараз відповісти всім, мабуть це займе довгий час, ресурсу зараз на це взагалі не маю. Відео видалились і у багатьох знесло репости, тому по можливості прошу репостніть ще раз збір мій та Віталі Перця, це зараз чи не єдине що дає хоч якийсь позитив і якусь надію. Дякуємо велике кожному хто приймає участь в підтримці, ви всі проявили себе з найкращих сторін, вас стало так багато у моменті і бачити це то відчуття найбільш безцінне. Обіймаємо усіх 💔

Дякую усім хто пише, підтримує, я поки не можу все перевірити і прочитати, мені дуже погано, але я постараюсь обов'язково всім відповісти як стане краще

💔

Дякую усім хто допомагає, дуже ♥️ Відкрив ще особисту банку для допомоги, не знаю що ще робити, походу ми втратили все що там було, гітари, комп, апаратура, особисті речі, документи. Рятувальники туди не пускають, та й будинок напів обвалений. Дуже тяжко, дуже сумно. Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/ABGf2jfpZA Номер карти банки: 5375 4112 2002 9719

Коли над нами пролітала ракета, я обійняв Мальву як можна сильніше і закрив її своїм тілом. Пара секунд і над нами вибух. В моменті все стає інакше. Адреналін їбашить по тілу, стеля і меблі валяться на нас, повсюду скло, пил і дим. Вона починає плакати. Піднімаю голову, вздихаю, фух, живі, цілі. Пора вибиратись із цієї діри. Хапаю її за руку і намагаємось пролізти в двері. Але Мальва боса, на підлозі скло, у взутті що стояло в коридорі теж повно скла, знайшлись босоніжки, витрусили пішли. Спускаємось, з квартир виходять вцілілі сусіди, усі в повному ахуї. Прохід заблокували упавші двері, я їх підняв і ми пройшли. Виходимо і бачимо як горить моя машина, мій рідний ланос, там ще була гітара і педалборд. Повернувши голову бачимо, що сусіднього під'їзду не існує, і та половина дому завалилась. Одне радує, ми живі і це вже добре.