#київпамʼятає
Олександр Віталійович БІДЮК
16 жовтня 1994 – 28 липня 2022
ІШОВ ТУДИ, ДЕ БУВ ПОТРІБЕН
Олександр – це образ вірного сина української землі. Людини, яка зробила свій вибір без пафосу, але з внутрішньою гідністю. Він пройшов війну двічі й не втратив себе. У ньому було багато простоти, але ще більше світла. Саме тому пам'ять про нього – не тільки про війну, а й про силу характеру, глибоку людяність і відданість, які не потребують зайвих слів.
Народився Олександр Бідюк у селі Свистунівка Сватівського району на Луганщині – тихому куточку українського сходу, де живуть прості люди й змалку вчаться бути сильними.
Навчався у Свистунівському навчально-виховному комплексі, де був доброзичливим, товариським і відповідальним. Учителі згадують його як хлопця з живим розумом, допитливого й уважного, з тих, хто не боїться труднощів і не звертає з обраного шляху. Після школи вступив до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за напрямом радіоелектроніки. Проте швидко відчув, що академічна освіта не відповідає його внутрішньому поклику. Зробивши чесний вибір, залишив навчання.
У квітні 2013 р. був призваний на строкову військову службу. Пройшов гарт у лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців у Білій Церкві, де служив 2 роки й 4 місяці. Це був час формування його як бійця й людини зі стійкими переконаннями. Уже тоді Олександр вирізнявся глибоким почуттям відповідальності, витривалістю, вмінням працювати в команді й водночас не боятися брати рішення на себе. Після служби вирішив не повертатися до цивільного життя, а підписав контракт – не з обов'язку, а за покликом серця. Так почався його шлях Захисника України, яким він ішов послідовно, мужньо й жертовно.
Як учасник антитерористичної операції, разом із бригадою воював на Окріплій висоті біля Амвросіївки, де точилися запеклі бої, а також підкріплював побратимів на Саур-Могилі. Саме там, під час артилерійського обстрілу, отримав поранення в ногу. Але навіть тоді думав не про себе – рятував побратимів, виносив поранених із поля бою. За цю мужність був відзначений нагрудним знаком "Відмінник Збройних Сил України".
Пізніше, під Докучаєвськом, у боях за промзону, вже на посаді оператора-навідника зазнав контузії. Його комісували, звільнили в запас. Але вдома довго не витримав. Підписав новий контракт – знову з власної волі. Спершу служив у Сватівському районному військовому комісаріаті, а з 1 квітня 2016 р. був переведений до 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр" у селищі Черкаське Дніпропетровської області. 6 квітня отримав посвідчення учасника бойових дій.
Після початку повномасштабного вторгнення Олександр не лише продовжив службу – він став одним із тих, хто тримав перший удар. Разом із побратимами обороняв місто-герой Охтирку, брав участь у звільненні Тростянця, воював за Ізюмщину. Олександра не можна було не помітити: спокійний, врівноважений, втім із вогнем у серці. Для молодших – був прикладом. Для старших – опорою.
Загинув 28 липня 2022 р. у селі Подолівка біля Ізюма – незадовго до великого контрнаступу на Харківщині. Олександр не дожив лише кілька днів до нової фази битви, але встиг докласти свої зусилля, якими й вибудовуються перемоги.
Нагорода: нагрудний знак "Відмінник Збройних Сил України".
© З Книги пам’яті полеглих киян у російсько-українській війні, виданої за ініціативи Київ Мілітарі Хабу й Департаменту суспільних комунікацій КМДА. Упорядниця:
Віта Титаренко
Київська міська державна адміністрація
Марина Хонда
Департамент суспільних комунікацій КМДА
#Книга_памяті #Київ_памятає #Київ_Мілітарі_Хаб
Київ Мілітарі Хаб| Facebook
Київ Мілітарі Хаб| Instagram