Пліхіна і набір слів

Ніколи не розуміла страху звернення до психотерапевта, поки сама не опинилася в цій пастці. Головою я завжди розуміла, що терапія — шлях до покращення свого емоційного стану та взагалі якості життя. Але коли сама відчула цю потребу, просто розгубилася. Війна, загибель батька, «апокаліпсис сьогодні» — я справлялася, мені здавалося. Так, важко й дуже боляче, але психіка не крякнула. Наче я була собою, просто у свій найтемніший час. Дивне почалося, коли я була закордоном — у безпеці. У мене з’явилися системні панічні атаки, тривожність та слабкість. Це почало впливати на щоденну рутину. Я зрозуміла свої тригери, тому із часом мені навіть стало дискомфортно їздити в авто та спілкуватися з незнайомцями — це могло спровокувати напади. Звернутися до психотерапевта? Мене щось зупиняло. Страшно розпочати шлях до себе, адже невідомо куди він приведе та що тобі всередині тебе покаже. Страшно брати нове системне фінансове зобов’язання. Страшно визнавати, що твоя психіка може підвести. Ніколи не думала, що моє ставлення до терапії може так відрізнятися, коли я сама її почала потребувати, але маємо що маємо. Пошук підтримки починається з визнання, що ти не така вже Баффі Саммерс перед обличчям власних демонів. Мабуть, до терапії треба ставитися простіше. Не уявляти її залізним екскаватором, що перериє і без того розбурхану важку голову, а теплою водою, у яку можна опустити себе й там уже почати думати, що із цим усім робити. Якщо ви зараз у пошуку доброго спеціаліста, зверніть увагу на психотерапевтку Лілію Медведєву. 35 років у професії, працювала звичайним лікарем у психіатричній лікарні, із часом виросла до спеціаліста в установі при МОЗ України. Лікарка з високим рівнем професійності, досвіду й бажанням щиро дбати про проблеми клієнтів. Раніше працювали лише офлайн, але нарешті почала проводити й онлайн-консультації, тому я й пишу цей текст. ЇЇ підхід — це науково обґрунтована терапія, заснована на довірі та результатах. Основні напрями роботи: ✔️ Лікування депресії, тривожності, панічних атак. ✔️ Підтримка під час криз, втрат або адаптації до нових реалій. ✔️ Робота з психосоматичними проявами, коли тіло сигналізує про емоції. ✔️ Діагностика та лікування психіатричних розладів: біполярний розлад, межові стани. ✔️ Робота із ЛГБТ[ІК+] спільнотою. Записатися можна тут або написати їй у телеграмі. Усім здоров’я! А панічні атаки йдуть у сраку.

Коли я пишу тексти, іноді заходжу у свої нотатки, аби подивитися збережені слова. Простий прийом, який я раджу учням свого курсу та користуюся сама, — записувати нові або рідковживані слова в нотатки телефону та періодично їх переглядати під час написання будь-якого тексту. Деінде вони стануть у пригоді, а потім стовідсотково перекочують в активний словник. Ну, і ось я зайшла і, мабуть, натиснула щось не те, бо опинилася на дні дна своїх нотаток. А на ньому, за законом пригодницького жанру, — скарб. Лист четвертої сестри Бронте, невиданий порнороман Кафки, любовне оповідання, від якого Симоненка б почало нудити коло серця та вкривати іспанськими сиротами навіть куприк, — текст, який починається зі слів: «Знаєш, я багато думала про нас…». Певна, ви розумієте, про який текст ідеться. Ви разом із новою людиною плюс-мінус два серйозні тижні, та ці нові «стосунки» вже так витрусили вам усю душу, що найкращим рішенням стає терапія у вигляді написання листа з усіма претензіями. Уголос таке говорити боязко та марно. Інша справа — написати. Вихлюпнути всі страждання та надіслати їх повідомленням або назавжди видалити нотатку під три чорти. Свого часу я теж таке написала. Але — чогось не видалила. Мабуть, чекала, поки цей текст, як добре вино, витримається в айфоні й розважить мене через багато років. Нижче, будь ласка, вподобані шматочки. «… Твой игнор меня ранит. Я не понимаю, почему ты так себя ведешь и чем я заслужила такое отношение? Мне казалось, я тебе интересна и мы неплохо проводили время. И, знаешь, в последние дни ты даже начал мне нравиться как мужчина». АХАХАХ. А до цього, Жень, він тобі подобався як хто? Банан, рюкзак чи рукомийник? Шкода, що листа не відправила, звичайно. Усе ж таки, що може бути приємніше людині за слова: «Тільки останніми днями я бачу, що ти не бабуїн». «Я думала, мы сможем что-то построить вместе». Нагадую, я знайома з людиною тижні зо два. Два. Думала вона. Виконроб палкого десятидня. «Хоть ты и один такой, но у нас идентичные интересы и взгляды. То, как мы мыслим, думаем, говорим. В тебе я будто встретила режиссерскую версию себя». Мабуть, це з невирізаним шматочком життя, де лежиш на асфальті під Емі Вайнгаус та п’єш «Шейк: Бора Бора». Або з тією сюжетною лінією, де ніяк не можеш з’їхати від мами. «Однако, я хочу поблагодарить тебя за все, что между нами было. Пусть для тебя это и ничего не значит, я ценю прожитое вместе время. Последний наш вечер был особенный. Я не забуду его». Я забула його. Боже, який кайф. Об що ця людина ламала списи, які проблеми її мучили — любо-мило. Навіть трохи ностальгійно за тими часами. Погодьтеся, іноді хочеться просто страждати через скейтера, у якого на підвіконні зацвів бонг, а не ось це все. Писати йому листи та думати, що стоїш на урвищі свого серця, бо далі лише нескінченне сіре ніщо, якщо вже з ним, діамантом, не склалося. Але найсмішніше, що цей монолог покинутої мучениці я писала в літаку «Київ — Париж», коли летіла до іншого. Реально — «хоть ты один такой», зай.

Раніше перед довгим перельотом я купувала пляшку. Зараз — компресійні гольфи. Аби в літаку до штатів ноги не перетворилися на дві баварські ковбаски, які довелося б спускати аварійним трапом, я вирішила купити їх. Чхати на образ нечестивої пустунки — якщо поруч у літаку сяде Педро Паскаль, розкажу йому якусь смішну побрехеньку, аби відвернути увагу від лайкри з еластаном, переплетених у бежевих колготках. Він якраз жіночим кокетством перенасичений, інша справа — анєкдот. У мене було дуже мало часу перед потягом на Варшаву, тому я зайшла по гольфи в невеличку крамничку під будинком. Думала, візьму перші-ліпші, заплачу — впораюся за три хвилини. Ага. На вході мене зустріла серйозна жінка: — Знімайте штани. Навіть чаю не попили. Кажу їй, мовляв, нащо. А вона мені — треба. Непоганий початок як для дії, на яку я відкладала 3 хвилини. Хоча… Зняла. Стою в трусах і куртці. Наче модель із зимового компейну бренду, який продає пуховики по 900 доларів, — зверху жупан, знизу «привіт, підписники». Жіночка повільно розгорнула кравецький метр і почала мені вимірювати стопи, кісточки та литки. Записувала на рожевий папірець дані. Знову замірювала, знову записувала. Закінчила й так само повільно скрутила метр. — Це перший клас, — каже мені, — одягайтеся. Якби я знала, що буквально під будинком можна зняти штани й отримати комплімент, може, у мене б і життя інакше склалося. Чого ніде не висить неонова вивіска?! Звичайно, про принцип добору компресійного одягу та його класи я знала приблизно ніщо. Тому, злізаючи з табурета в спідньому, я не придумала нічого кращого, аніж без належної доброчесності відповісти жінці: — Ви теж супер. П’ятнадцять хвилин ми дивилися на ютубі інструкцію з вдягання, носіння та прання компресійних гольфів у повній тиші. Відмовити їй у цьому мені не вистачило духу — наче чекала, поки курява після мого коментаря трохи впаде й можна буде не задихнутися в ньому, пішовши до виходу. Делікатну, загалом, провела роботу. Гольфи обрала найдорожчі. Паскаля в літаку не було. Дарма. В економі на нього чекав перший клас.

Мені нещодавно написав родолог. Якась розсилка в інсті. Типу: «Добрий день, мене звати Василь Айвілдумайбестович. Я — родолог-практик. Беріть у мене консультацію зі знижкою». В’їхала не одразу. Думаю, яка консультація, який родолог. Чому людині здалося, що мені от-от народжувати? А виявилося, дєвочкі, що родолог — це не від «родити», а від «рід». Тобто родолог — спеціаліст, який вивчає твої програми роду, або, як каже гугл, «є спеціалістом, який працює з генеалогічним древом, що використовує знання в астрології». Повірте мені, я жила 8 місяців на Балі та зустрічала різне. Кармолог, ченнелєр, екзорцист, шаман, таролог, коуч божественного розмаїття, провідник проявленості — це лише невеличкий список спеціалістів, послугами яких користуються люди, що хочуть дослідити себе. Але «родолог»… От варто було поїхати, одразу випала з контексту. Як ми тепер дізнаватимемося актуальні новинки зі світу під назвою «З вас 200 доларів за сеанс зцілення. Будете виходити, не забудьте дістати морквинку з дупи та покласти назад на поличку»? Що ж робить родолог? Вивчає твоє генеалогічне дерево, сканує чакри та ауру, щось там дивиться по матриці долі, зорях та, мабуть, моху, і каже, через яку саме бабку у твоєму житті відбувається такий цирк. Умовно, у вас великі борги. Тому ви йдете й витрачаєте ще трохи грошенят на родолога, який виявить причину цієї ситуації. Вона, звичайно, не у вашій недосконалій фінансовій грамотності або в економічних проблемах непростого зараз підприємництва. Вона — глибша. Річ у тім, що ваш прапрапрадід добряче закладав. «А чий ні?» — спитаєте ви. Так, але ваш — пив у борг. «Так, а чий ні?!» — знову спитаєте ви. Так, але ваш несподівано помер і не віддав позичене. Засмучена вдова так горювала, що зібрала манатки й вийшла заміж через три тижні, залишивши односельців без надій на повернення карбованців. Тож це ваш «спадок». Вам у цьому житті доведеться розв’язати родовий вузол — роздати борги та навчитися жити за коштами. Ще й не пити бажано. І ви так: «Понятно. Вам на моно чи приват за цю інфу?». Ну шо його казать, коли воно, конешно. Потім, зазвичай, вам ще слід пращура пробачити. Приєднатися до нього якимось каналом (Суецьким чи СТБ?) і поставити красиву крапку у вашій кармічній історії. — Діду! Діду, ти мене чуєш? — кажете ви в магічний шар, вироблений у Бангладеші. — Хто це? — Це я! Женя! Чуєш? — Хто?! — Неважливо. Дідусь, я вибачаю тобі! Ви-ба-ча-ю! Вибачаю за те, що мені все ж таки доведеться працювати. Він покладе слухавку, а сусід його спитає. — Хто там? — Та знову ці, — відповість дід, — фрилансери дзвонили. Тож любі потомки. Якщо колись ви знайдете цей доісторичний текст, вишкрябаний на залишках печерного телеграму, я вас прошу — не купуйте сеанс у родолога, аби мене пробачити. Краще за ці гроші придбайте пилосмок, що допоможе вам відчистити хату від ядерного попелу, успадкованого від нашого покоління. Ваша кармічна бабка.

Протилежності все ж таки притягуються. Я таке бачила. Ба і ді були геть різними. Замкнутий і товариська. Стриманий та емоційна. Холодний та турботлива. Серйозний та «ти гарний як срака навиворіт». Розумний та… (бабуню, я тебе дуже люблю, але будемо відверті). Ну, ви зрозуміли. Але найбільше їх відрізняло ставлення до медицини. Вони були типовими представниками радикальних течій. Тих, що біжать до лікарні, підозрюючи новий прищ в амбітних планах започаткувати невідому людству хворобу шкіри. І тих, хто не викликає швидку, навіть коли дорослий геморой відбруньковується від дупи, сідає навпроти на стілець та каже: «Нам двом уже затісно у твоїй хаті, ти маєш з'їхати». Ба ходила в одну й ту саму поліклініку, наче там проводили бранчі для знудьгованих розкішшю колишніх токарів п'ятого розряду — майже щотижня. У неї були «улюблені» та «неулюблені» лікарі, вона знала їхні графіки роботи та харчові вподобання. Дід узагалі не ходив. Зовсім. Жодного разу. Перший і останній раз він лежав у лікарні перед смертю. До речі, прожив дуже довге життя — не палити та не пити — то нормальна стратегія (я проти). Напевно, двох своїх синів він ловив із віконця пологового, аби не переступати поріг місця, де пахне ліками. Це було, м'яко кажучи, дивно, адже дідусь був освіченим, розумним чоловіком. Він ставився до всього виважено та критично, мав інтелектуальні захоплення. Багато читав, колекціонував рідкісні марки, моделював настільні літаки, розповідав мені про непопулярну теорію квантової свідомості й тут: «Добрий вечір, з вами Джонні Ноксвілл, і сьогодні ми спробуємо вижити без парацетамолу». Повна «кокоджамба». Але хай би чим дід не тішився, головне — не виходив голий на ґанок. Тож із часом усі звикли та дозволили йому поводитися зі своїм здоров'ям, як хочеться (йому було спробуй щось заборони). Пам'ятаю, колись я прийшла до них у гості. Питаю: — Де дідусь? — Ой, не чіпай його, — відповідає ба, — зачинився в кабінеті, вириває собі зуба. Я, звичайним способом охуємши, перепитую: — Що робить?! — Та зуба собі дере плоскогубцями. Облаштував собі стоматологію, продезінфікував інструменти, хай кряжить. Ану краще ми з тобою теж дещо видеремо — зайві історії хвороби з моєї медичної картки, м? — І тягне щось схоже на «Колонію» Кідрука за розміром. — Тут є такі застарілі, нащо мені така довбешка? От, наприклад, «стегнова грижа в 1997 році» — тобі ще про щось говорить? — Та ні.. — Ножиці подай. Сидить. І ми реально гортали її картку, читали, у якому році що в неї хворіло, та видирали аркушики, у яких уже вицвіло чорнило. Дід згодом вийшов із величезною гулею замість щоки, привітався й швидко чкурнув у спальню. Або йду до них у гості, зустрічаю по дорозі діда. Той каже, що зібрався на ринок, у гараж, до супермаркету — коротше, купа справ, дуже заклопотаний. Питаю, а бабуся де. — Ой, їй щось стало трохи зле. Залишив її відпочивати. Підходжу до під'їзду й чую, як із квартири на першому поверсі зі шторами у квіточки, які мене нещодавно змусили прасувати, голосно грає музика. Дзвоню. Ба мені відчиняє з п'ятого разу і легким підстрибом біжить назад: «Чекай, вимкну, не чую». «Зле» ще ніколи не було таким жвавим. Навіть не зашарілася, вітрогонка. Якщо вона такою ж хворою ходила до лікарні, зрозуміло, чому їй доводилося відвідувати її щодня — поки доведеш, що вмираєш із рум'яними від танців щоками, витратиш купу часу. Таким дивом для мене було, що ці двоє розуміються. Ну, уявіть, ти йому «Га-га», він тобі: «Я не поняв». Ти йому вмикаєш музику, він замикається в кабінеті, бо це відволікає від конструктора. Ти йому про мозолю, що схожа на псоріаз, туберкульоз й інфаркт одночасно, а він тобі: «Не душни». Можливо, вони просто не розмовляли одне з одним, а можливо… Можливо, їх тримало разом щось інше. Тішуся цією думкою, коли відчуваю себе самотньою. Або ну дуже-дуже хворою.

Усе у світі має своє призначення. Бджола запилює рослини, аби ті квітли та існували. Для веселощів винайшли цукор та «Євробачення», аби ми себе делікатно руйнували. Вовк працює для регуляції популяції. «На ньому» екосистема й природне біорізноманіття. Для запліднення існує овуляція, а для помилок — шістнадцятиліття. Каньє Вест створений для кринжа, карти таро — для перекладання відповідальності. Окислення заліза показує іржа — необов'язково у простих речах шукати концептуальності. Сонце гріє, аби ми не крякнули, місяць — аби було на що вити в миті розпачу. Окріп потрібен, аби сухофрукти розм’якнули, а гроші — щоб п'яною гарчати: «Та я заплачу!». Здоровий глузд фільтрує дурнуваті агітації. Літо винайшли, щоб пити дешеве вино. Клітор — аби відчувати радість від ручної стимуляції. А щоб зробити боляче, є фраза «мені все одно». Дезодорант покращує шанси на побаченні, навіть якщо воно одразу пішло не так. Стіна клубу, що мироточить, існує для сюжету на телебаченні. Для стікання ж води вигадали риштак. Зачіску пуделю придумали, аби посміятися, горох — щоб влупити одразу тазик за один рип. Весняну закоханість, щоб трохи оживлятися, а зимову — разом хворіти на грип. Усе у світі виконує різні функції — від блокнота «Dior» до бабиної каші «розмазня». Але з одного наросту досі не взяли пункції — нащо у світі існує русня?

Так, ну шо. Оскільки я без причини закинула канал на довгі 4 місяці й нічого не писала, маю повернутися з якогось викрутаса. Несподівано – вірш! Мій поетичний рівень я б назвала «думала, що Гінзберг – то бренд пива», тому будьте вибачливими, пліз. Публікую нижче. А далі повернемося до прози, залишу риму спеціалістам. Бо як то кажуть, «читай Сосюру, бо дам в Тичину».

​Запрошую на мій курс письменницької майстерності! Хотіла написати, що проводжу його раз на пів року, але виявилося, що останній був улітку. Попри те, що курс — це (буду відверта) доволі прибутковий проєкт, я запускаю його, тільки коли сама хочу. Коли відчуваю, що в мене вдосталь сил учити, віддавати, спілкуватись і бути частиною команди, що горить письменництвом та текстами. У мене були різні бесіди з маркетологами та консультантами, які радили мені «перепакувати його» і заробляти більше. Запустити рекламу, знизити свою включеність та цінник — і насолоджуватися. Робити винятково курс, спати на валяві грошей і ледарювати з «маргаритами». Але я так не хочу. Мій курс — творчий простір, у якому збираються мої спільники — гарячі серцем творці, які лізуть у всі щілини. Цікаві дослідники та веселі спостерігачі з нотатником. «Я взагалі айтішник, але нишком пишу фантастичні оповідання. Хочу з твоєю допомогою наважитися їх комусь показувати». «Керую компанією. Є відчуття, що вони нещиро ставлять гигикальні емодзі на мої повідомлення. Треба навчитися жартувати у текстах, як ти». «У мене до 17 років не було комп’ютера. Я ду-у-уже повільно друкую та складаю думку докупи, але мрію писати книжки. Реально?». «Працюю копірайтером уже 10 років. Хочу стати ще крутішою і послати під три чорти «смачні» й «продажні» тексти. Боже, знову підійшло…». «У мене є блог про секс, котів і Британію. Треба туди нарешті не лише фотографії публікувати…». «Працюю у львівській книгарні. Такого тут наслухалася! Назбиралася купа історій, а на який паркан їх вішати, не розумію». «Просто хочу класно писати. Де платити?». Хочу й надалі допомагати реалізовувати такі чудові запити та включатися в кожну історію, кожного учня. Долучайтеся! Навчу вас знаходити свою письменницьку унікальність та стиль, вигадувати цікаві ідеї, сюжет та персонажів. І ми знову, певна річ, будемо писати — багато писати. Після курсу ви почнете створювати цілісні історії, які викликатимуть емоції — а то, повірте тьоті, найголовніше. Люблю цей курс і — нарешті — із задоволенням вас запрошую на новий потік! www.plikhina.com Старт: 25 березня Записатися тут: @plikhinasupport

​Фрази, які я чула або читала на Балі. Жодної вигаданої. «Пані та панове, на сцені менторка з прояву, коуч через фристайл, яка працює з енергіями та екстрасенсорикою, Христина. Вона зачитає реп!» «Я на своєму жіночому тренінгу ставлю всіх дівчаток у позу собаки, збуджую їх, змушую гавкати та переживаю це разом із ними» — Скільки є рівнів розвитку твоїх здібностей? — П’ять. — А ти на якому? — На шостому. «Головне, не думати, куди я йду» «Усім привіт! Я працюю в техніці енергетичного нарощення вій та моделювання брів. Для запису пишіть в особисті повідомлення». «Безумовно, треба йти в розвиток. Виявлятися. На кого брати кетамін?» «Просто потрібно, дівчата, активувати пам’ять своїх минулих втілень. Вибачте, секунду, мені на «ватсап» мій шаман дзвонить». «У мене відкривається певний канал, і я ніби підключаюсь до джерела, у мене йде прояв справжній». «Зміною свідомості шляхом додаткових речовин ми послаблюємо, пробиваємо ауру й можемо встановлювати зв’язок з астральним світом. Вони харчуються через нас. Але гриби нам дала матінка-природа — це можна». «Хтось колекціонує статуетки чи чашки, а я — чоловіків. Я спеціалістка з Валер». *** Боже. Як казала ікона, Новий рік ще не почався, а мама вже хороша.

Консервативна німецька система колись вважала, що життя кожної жінки змінюється з «трьома К»: Kinder, Küche, Kirche. Насправді іноді «три К» дійсно розвертають життя іншим напрямом, це — «Колись Кинув Колишній». Мені було дуже херово. Він пішов чесно, але жорстоко. Сказав, що покохав іншу. Я не знаходила собі місця, тому вирішила піти до тренажерної зали — втомлюватися фізично, щоб заглушити моральні страждання. Купила найдешевший абонемент і скинула якісь напівспортивні речі до сумки, що в мене були на той час у шафі. Приходжу до зали — усе навкруги нове й доволі незрозуміле. Заходжу до роздягальні, натягаю на себе лахи та бачу, що футболка — єдина футболка, яка тоді більш-менш підійшла мені для тренувань, — з величезною діркою під пахвою. Звичайно, я просто сіла й почала ридати. Це був вінець моєї невдачі. Самотня, бідна і з діркою. Здається, це досить поширена історія: починати щось нове після любовної невдачі. І на цьому шляху, мені здається, найважливіше — почути підтримку нового для тебе ком’юніті. Бути в колі людей, які не засудять, а тикнуть пальцем у твою діромаху і скажуть: «Проте яке провітрювання! Ходімо, потім поридаємо». Тому хочу вам порадите одне таке місце — це Pink&Purple. Взагалі-то Pink&Purple — це популярна школа танців. Вони проводять групові та індивідуальні уроки з пілону, хілз та флай йоги. Є масажні кабінети та — навіть — бар. Але для мене вони саме про тепле жіноче товариство, у якому хочеться бути. Власниця Маша (моя знайома та учениця мого курсу, кстаті-і-і) створила такий простір, де не страшно проявлятись і пробувати нове. Тренерки відкриті та кумедні, а дівчата-відвідувачки — підтримують. Тобто ти вперше приходиш на пілон і кажеш: — Йой, та тут і чорт ноги зломить! А дівчата тобі відповідають: — Та чорт тобі не брат. Спробуй, чого ти, хоч фотку зробимо. Розслабляєшся, веселишся, вчишся. Мені б такого вкрай хотілося тоді, у роздягальні качалки. Тож якщо ви шукали таке місце, ось воно — Pink&Purple. Ідеально для лікування розбитого серця, розслаблення, пошуку своїх талантів та подруг і просто танців, блін. Зараз у них продаються новорічні сертифікати (на будь-який напрям із танцювального меню та на self-care процедури) — хороший подарунок для себе й жінок, яких ви дуже любите. «Три К»: купи коліжанці корисне.

​Пробудливий дух Балі. Тема духовності зі мною складно римувалася. Я ніколи не робила натальну карту, не брала аскезу, не дихала пранаямою і не підпалювала пало санто в хаті. Розумію та поважаю всі шляхи самопізнання, бо, може, те пало санто — остання балка, що береже чиюсь стріху від протікання. Хотів когось дзизнути, але підпалив шматочок дерева, дихаєш — і стає краще. Але я інша. Приземлена і практична. На кафедрі філософії бога не було (моїм одногрупникам зі Святої Галичини доводилося всі 5 років сидіти на склянці, аби це витримати). І ось я на Балі — світовому центрі духовності. Це магічне місце, що стягує до себе шаманів, цілителів і майндфулнес-освітян. Куди не поткнися, потрапиш на якусь практику: ретрит чи саундхілінг, кундаліні чи віпасану. Цього так багато, що не уникнути. Всюди люди або щось практикують, або розмовляють про це. Спочатку я намагалася абстрагуватися. Ну де я, а де відкриття чакри для прояву душі, що б це не значило. Та з часом я вирішила, що моя позиція дебіляча. Приїхати на Балі й не спробувати бодай якусь практику — це як відвідати «Діснейленд» і не сфоткатися з Мікі Маусом. Скептично дути губи я можу й у Києві. Тому я віддалася, кхе-кхе, потоку. І — сюрприз — мені сподобалося. Ні, я не йобнулася. І досі погано розумію, як енергія з пісі має піднятися до голови та чому кава — це низькі вібрації, проте мені цікаво. Я ставлюся до цієї усілякої духовності, як до дослідження. Мені подобається слухати інших і тестувати щось нове. Понеслося все: медитації, ліла, танці, візуалізація, саундхілінг. Останнє взагалі стало рутиною. Щотижня я їжджу послухати тибетські співочі чаші до місцевого шамана. Це кайфовий захід. Спочатку він розповідає про матінку-землю і батька-всесвіта, бла-бла-бла, потім продає свої приватні майстер-класи з чогось дуже духовного, а потім грає на чашах. Ти лежиш, слухаєш і згодом відлітаєш. Думки стають повільними й тихими, накривають фантазії, захльостує хвиля приємних відчуттів. Днями сиджу я після такого сенсу. Шаман щось бурмоче про кулю любові, яку нам притьмом треба послати зараз усьому світу, бла-бла, усі сидять із заплющеними очима. Спокій такий, хоч до рани прикладай. І тут сусідка біля мене: — Пс. Пс-с-с-с-с, ти тут? А ти знаєш, що він живиться жіночою енергією? — шепоче. — Смокче її під час медитації. Я екстрасенс, я таке відчуваю. Він хотів мені встромити свій астральний фалос у моє астральне тіло, але я йому сказала: «Ан-ні, дорогенький, я закрита». Тож будь обережна. Не дозволяй зарядити тобі по самісіньку свадхістану. І відкинулася на килимок назад. Сиджу я та й думаю: це шо було?! Як це так вийшло, що мій день тепер може складатися з новин про ракетний обстріл, менструації та кармічного проникнення астральним піструном шамана в мою духовну вагіну? Я де, у фільмі Йоргоса Лантімоса? Можна якось із цього авангарду назад у побутовий жанр? Я ж просто пальчиком хотіла доторкнутися до незвіданого, чого я маківкою з нього стирчу? «Астральний фалос», значить… Ну, як тут кажуть: «Приймаю та дякую». Дослідження виходить на новий рівень. Як вернусь додому, напишу книгу «Їсти, молитися, заряджати по самісіньку свадхістану», що б це не значило.

Зараз буде історія в стилі «Бляяяяяядь, Женю». Виведіть вагітних та дітей із каналу. У моїй віллі на Балі, куди я не так давно переїхала, немає пралки. Це поширена історія, але на кожному боці є пральні: домовляєшся з ними у ватсапі, кур'єр забирає твої речі та привозить уже чисті, сухі та попрасовані. Доволі зручно, коштує копійки. Я вперше зібрала брудний одяг, здала й поїхала в торговий центр по кофтинку, яку пригледіла на сайті «Зари». Блукаю магазином, роздивляюся, її ніде немає. Може, не бабить баба, може, розібрали — звертаюсь до консультантки. Кажу: — У вас тут була така кофтинка, гарна, пиздець, хоч у рамці вправ, не можу знайти. Консультантка знизує плечима. — Ну, — кажу, — чорна, золоті ґудзики, олдмані з вайбом Бангладешу. Не розуміє. — О, — згадую я, дістаю телефон із кишені та протягую його під ніс жінці. — Робила скрин, зараз вам покажу. Я відкриваю фото і замість скрину кофти на мене випадає… 28 фотографій моєї брудної білизни! Не просто світлин сексуальних трусиків, грайливо кинутих на ліжко. На мене кидається 28 великих кадрів трусів, знятих наче криміналістом. Кожний сантиметр, як на долоньці, великим планом. Сфотографовано, треба визнати, інклюзивно — навіть люди з вадами зору зможуть роздивитися все в деталях і потім переказати «чим живе піхва таємничої незнайомки». Від фотографа фіг що приховаєш, йому б у розвідку чи на фотосафарі — так би мовити, полювати за плямами гепарда. Я стою в по-о-овному ахуї, не розумію, що відбувається. Бо я «скільки себе пам'ятаю» не фотографую свої труси на портретний режим і не зберігаю такі світлини на випадок, якщо мені треба буде на щось виміняти воду у фетишиста. Звідки вони тут? Що це таке?! Я дивлюся на це й усвідомлюю, що консультантка — та вона ж біля мене. І теж на це дивиться. Вийшло, що я підкликала її, розпитала про вигадану кофту, а тоді просто мовчки показала їй фотки своєї білизни. Незручне мовчання ніколи не тривало так довго. Якби земля могла провалитися, я б уже сиділа на поверх нижче за бункер диявола. Тепер мій жанр — комедії ніяковіння. Замовляйте сценарії на дитячі Дні народження і гендер-ревіл паті, де жінка вагітна від найкращого друга нареченого. Я дивлюся на неї, вона — на мене. А між нами… Осяяння прийшло, коли я вийшла з магазину, вибачившись приблизно 272 920 374 разів і купивши парфуми, які навіть не понюхала. Пральня, у яку я здала речі, вислала мені через ватсап фотографію кожного айтему, навіть шкарпеток, із приписом «Просимо зауважити, який мав вигляд одяг «до», а функція автозбереження завантажила мені все це у фотострічку, не встигни я навіть відкрити повідомлення. «Дякую, — пишу. — І вам гарного дня. Може, я допоможу вам зробити резюме для пошуку нової роботи?». Ну, хай я, хай. Нехай консультантка. Ми зап’ємо це келихом і подзвонимо подружці: «Ти не їси? Слухай». Але ж людина у пральні… Вона щодня фотографує брудну білизну незнайомців! Ви уявляєте, яка в неї фотострічка? Зараз ортодонти й венерологи витерли спітнілий лоб: «Ну нахуй». Скільки ж заходів сонця їй треба передивитися на Балі, аби збалансувати своє життя. Скільки ж фільмів Фелліні переглянути, аби все це перекрити красою. Скільки разів зазирнути в очі коханій людині, аби забути, які на вигляд трухани некоханої. Боже, дай їй сил. Коли я потрапила в скандал, якийсь ЗМІ написав: «Заступниця головного редактора «Космо» пише про вагіни та ковбасу». Блядь, я сподіваюсь найближчі роки я проживу без скандалів. Бо наступний заголовок перекине нас на даркнет.

«Ротатий Пі». На що ви звертаєте увагу, коли обираєте собі житло в Україні? Ну, мабуть, на ремонт, розташування, наявність паркінгу чи бомбосховища поряд. Принаймні я так роблю. Коли ти обираєш собі житло на Балі, ти маєш фільтрувати всі варіанти лише через два фактори: будівництво й півень. Якщо щось із цього є поряд, тобі габела — життя не буде. Тут я і дала штангу. Про будівництво я знала, там усе просто. Приїжджаєш подивитися потенційну віллу, а з вікна в тебе відкривається краєвид на бульдозер, яким зносять три пальми та сарайчик. Поряд — варани з транспарантами: «Геть із нашої землі!». Страшенний галас, дивимося далі. Але півень… Він якось втрачається з фокуса. Ти можеш приїхати, роздивитися віллу, і він жодного разу не подасть сигнал із сусідської ділянки. Хіба мало справ у голови курятника? Так сталося і з нашою віллою. Ми її затвердили, заїхали. А на світанку дізналися, що тепер будемо прокидатись о 4 ранку, коли встає сусідський півень. Виявилося, що в місцевих через дорогу добряче господарство. Там тобі й корова, і кури, і, конешна, він — горлатий підарас. Ні, не подумайте, я мала справу з господарством бабусі. Я знаю, як поводяться тварини. Але цей… Це не півень. Це сатана з гребенем. Він, як заведений, прокидається вночі й починає кричати десь о 4 ранку. Вважається нормою, коли півень кричить серіями від 12 до 15 разів на день, по 2 – 5 криків (так, я вже експертка з питань психології півнів, звертайтеся ті, хто втратив віру в людей). Наша ж зірочка чубата верещить цілий день до самісінької ночі. Вона не затуляється, ніколи. НІКОЛИ. Півень кукурікає, коли я снідаю. Півень волає, коли я працюю. Півень репетує, коли я лягаю спати. Це не тварина, це йобана система оповіщення населення перед ядерним ударом, яка зависла і знищить людей швидше за радіацію. Найбільше дістається моїй сусідці — її вікна виходять на цю собаку. Перший тиждень вона взагалі не спала. Ми почали розробляти план усунення об’єкта за кодовою назвою «Ротатий Пі». Розпочали з найлогічнішого — поскаржилися менеджеру нашої вілли. Сусідка пішла з козирів: «Я не вередую… Я сама жила в Україні в кантрисайд, але цей півень тупо крейзі». У яких саме кантрисайдах вона жила на Золотих, я не питала, бо намір наш не пройшов — менеджер сказав, що нічого зробити не може. Тому ми почали розробляти інший план — просто викупити півня в сусідів. Прийти до них, дати грошей, забрати садиста й вивезти його на сусідній острів Ява — хай світ подивиться, далі ж свого сараю нічого не бачив. Звичайно, це теж не спрацювало. Власники півня тому його й тримають, бо їхнім курям потрібен секс, а їм — яйця. Далі ми подумали, що, може, справа в іншому?… Може, півня готують до півнячих боїв, тому він такий і агресивний? Ці бої страх як популярні на Балі, адже будь-які інші азартні ігри тут заборонені. Тож план був такий: знайти суперника нашого придурка, проінвестувати в нього (купити йому там швейцарській ніж, капу в дзьоб і кросівки). Хай там усіх розвалить. Але відмовилися від цієї ідеї з етичних причин: півнячі бої — то жахливе видовище. Ми нашому дурандасу горлатому такого не бажаємо. І ось ця думка нас, мабуть, і посипала. Ми почали йому співчувати та читати про психологію півнів. Виявилося, що вони кричать не просто так: позначають межі своєї території, показують свою перевагу, зазивають самок. Виходить, якщо «Ротатий Пі» робить це 24/7, то, мабуть, з лідерством у нього якісь проблеми. Ми ж не знаємо, яке було дитинство? Може, його дражнили однокласники, бо він обожнював мультфільм «Втеча з курника», а це, на їхню думку, «для дівок»? А може, мама не дозволяла йому бути слабким? А може, він узагалі гей, хоче кинути всіх своїх 12 партнерок і поїхати на фестиваль електронної музики в Румунію? Чи він відчуває себе небінарною гускою? Про це хтось подумав?! Ні. Але одразу засудили! Так не можна. Ми ж люди — не паскуди. Живемо, як і жили, ясношо. Хай кричить, дурачок. Усім нам хочеться кричати насправді. P.S. Нас посипало, звичайно, інше. У ту секунду, коли ми дали йому ім’я, було зрозуміло, що з «Ротатого Пі» супу не звариш. Кентів не кидають на зуби.

Пів року без тата. Виявилося, що найскладніше — це втратити батька не в якомусь глобальному сенсі. Залишитися без його підтримки, не відчувати батьківський захист чи не мати людину, яка буде вести тебе за руку на весіллі — усе це важко, але не нищівно. Найскладніше — це втратити людину в буденності. Залишитися просто без присутності. Думаю, ви бачили, як у мультфільмах візуально демонструють втрату. Скажімо, спочатку було собі двоє стареньких. Нам показують їхні буденні справи. Ось вони сідають на свої крісла, хтось обов’язково завжди сідає зліва, а хтось — справа. Потім вони роблять свій ритуал, один читає газету, інша — підносить горнятко кави з двома кубиками цурку біля ложечки. Далі — одна вдягає пальто, а інший подає їй парасольку. Завжди одне й те саме. І коли хтось із пари помирає, інша людина робить звичні ритуали, забуваючи, що він чи вона тепер наодинці. Коментує прочитане в газеті та дивиться на реакцію порожнього крісла. Передає парасольку, і та просто падає на підлогу. Тягнеться рукою до чашки, яку ніхто не приніс. Неймовірно тонко така анімація передає те, що справді відбувається в житті людини з втратою. Бо найболючіше вона тебе б’є в таких дрібничках рутинного життя. Моєю з татом буденністю було обговорення. Коли щось ставалося чи мене вражали якісь події, новини, фільми, будь-що — я йому писала й чекала на його реакцію. Це було чудово. Я ніколи не могла передбачити, як він відповість, на що зреагує і як цього разу пожартує. Він був тією лінзою, що показує світ інакше. І я постійно через неї підглядала за життям. І тепер, коли його немає, відбувається так: я просто є (працюю, їм, дивлюся на пташку, що дзьобає недоїдки за вікном), а потім на секунду вмираю, бо думаю: «А що б він сказав?». Як би він відреагував на те, що мавпа поцупила мій телефон у джунглях? Що б він відповів на те, що зараз 04:32 ночі, а я читаю про отруєння Ющенка та культурний вплив Тейлор Свіфт? Який би жарт спав йому на думку, якби я сказала, що в Бангкоку зжерла суп із плавців акули й тепер, можливо, не хворію на корону, а започатковую нову пандемію? Як би він назвав моє нове намисто: латними обладунками чи виделкою єретика? Я намагаюся вгадати його реакцію, але марно. Знаю, він був би оригінальнішим за будь-які мої припущення. Мені не вистачає його. Не вистачає тата в буденності: у месенджерах, у звичайних бесідах, у хлібниці, біля якої ми зібралися поговорити та влупити бутерброда після вечері. Втрата близького — це процес. А точніше, це «втрачання». Бо коли ти губиш годинник, ти забуваєш про це через тиждень. Коли ти втрачаєш людину, ти втрачаєш її щодня. Ця нескінчений Present Continuous, у якому ти постійно подаєш парасольку тому, кого вже немає.

Думаю, ви чули про тест Бекдел — тест художнього твору на гендерну упередженість. Аби його скласти, твір (роман, кіношка, будь-що) має містити в собі бодай два жіночі персонажі, які розмовляють між собою про щось, крім чоловіків. Здавалось би, це абсурд. Ну, а хіба не логічно? Звичайно, у кіно будуть жінки, які розмовляють між собою, трясця! Ви будете шоковані, але досі половина кіно не проходить цей тест. Ну ось із горішньої полички — «Оппенгеймер». Чи можете ви пригадати сцену, у якій дві жінки балакають не про чоловіків? Ні. Її немає. «Оппенгеймер» провалив тест. Там узагалі жінок без чоловіків не показують у кадрі. Ну ок, припустімо, Нолан просто химерник, сфокусований на власному пенісі та чоловіках, усе його кіно суто чоловіче. Але ж «Крихітка на мільйон доларів». Це кіно про жінку! «Білявка» про Монро — теж провалила тест. «Аватар» новий, «Чоловік на ім’я Отто», «Піноккіо», «Дім Ґуччі» — сучасні фільми, у яких є класні жіночі персонажі, але вони чомусь є лише декорацією для чоловіків і теревенять тільки про них. Досі майже половина фільмів тест Бекдел не складає. Існує навіть кострубатий сайт, на якому аналізуються новинки кіно «за тестом». Але, на щастя, з’являється дедалі більше сучасного мистецтва, а також фільмів і серіалів з female gaze, знятих жінками, які створені, аби репрезентувати саме жіночий досвід і жіноче ставлення до свого досвіду. І це мистецтво оглядає Сата на своєму каналі Фемкіно. Це авторський канал про кіно крізь фемоптику. На каналі: 🍿огляди популярних стрічок, рекомендації, анонси зі світу кіно, наприклад рецензія на "Барбі" та її штучний фемінізм; 🍿добірки актуальних серіалів та фільмів (огляд останнього сезону «Сексуального виховання»); 🍿авторські рецензії, цікаві аналітичні статті та розбори популярних стрічок крізь фемпогляд. Я таке люблю. Бо насправді іноді дуже хочеться подивитися жіноче кіно про жіночі проблеми, а не бойовик, у якому тип рятує світ від іншого типа і за це отримує головню красуню. Нічого проти цього жанру не маю, але хочу дивитись і кіно, у якому бійка дається жінці вдвічі важче, бо її матку розриває від менструації. Це тру. Підписуйтеся на цей скарб.

Кринж-побачення та інші неприємності. Моя подружка, з якою я живу на Балі в одній віллі, інколи ходить на тиндер-побачення. Зазвичай вона вертається й каже одну й ту саму фразу: «Це пизда. Зараз попісяю і розкажу». Я згадую свої невдалі побачення. Це окремий жанр, такий само глибокий і невичерпний, як море чи історії про таксистів. Колись хлопець привів мене в бар, а вже через 15 хвилин зустрів знайомих, пересів за їхній столик, накурився і впав у люк, зламавши ногу. Був хлопець, який заявив, що в мене широкі стегна, «класні для пологів», а потім перепросив, чи не проти я, якщо він увімкне «Coldplay» і трошки поплаче? Відверто кажучи, я була тільки «за». «А ти знаєш, що СНІД — це вигадка? — спитав мене колись ще один. — От у тебе є хоча б один знайомий, який хворіє? Отож-бо й воно. Його не існує». Досі не знаю, чи була це підготовка до сексу без презерватива, але вона, вочевидь, провалилася. Але тут, на Балі, кринж-побачення мої подруги виходять на якийсь новий рівень. Мабуть, цьому є логічні причини. Багато хто приїжджає сюди на відпочинок і хоче швидких і гострих відчуттів. Хтось їде на Балі шукати себе, і на цьому шляху експериментує з форматами стосунків і різновидами сексу. Хтось уже знайшов — і тепер планує відвідувати групові оголені медитації щосуботи. Останнє вважаю небезпечним: ніколи не знаєш, який із піструнів у медитації може виявиться російським. Таке собі не пробачиш. Улюблене кринж-побачення подруги — елегантний француз, який працює в дослідницькому університеті та є бренд-амбасадором ресторану в Сен-Тропе. Вранці — наука, ввечері — фоткається на терасі з Ремі Мартін. Ідеальний сватач. На побачення покликав куштувати французькі млинці в невеличку затишну кафешку. Це було доволі мило. Був делікатним і ввічливим. Розповідав, як тонко він відчуває жінок і що між ними з подругою виник особливий зв’язок. А після вечері засунув їй ногу до рота й заснув. Як то кажуть, се ля ві, що в перекладі на неньку: «дякую, догори сракою». Полетів до Парижа, захопивши її кофтинку як сувенір. Мабуть, усе це — шлях. Аби зустріти кохання, треба пройти й мідні труби, і чортові зуби, і навіть 43 розмір французької доглянутої ніжки в себе на язику — з присмаком трюфеля, так би мовити. Але це того варте. Колись знайдеться та людина, яка вислухає все це й скаже: «Якщо треба, я увімкну тобі «Coldplay» — поплачеш».

Жовтень — всесвітній місяць боротьби проти раку молочної залози. Розкажу особисту історію. У 17 років я намацала в правій груді якесь тверде новоутворення. Виявилося, що це фіброаденома, яку лікар призначив видалити операційно: «У дівчини вже життя попереду, краще прооперувати». Пам’ятаю, ввечері ми з мамою дивилися в кіно «Аліса в країні чудес» — барвисту, радісну казку, а зранку я вкладалася на операційній стіл в онкологічній клініці — страшному місці, де мене, незайману, обмацували лікарі та колективно обговорювали мої груди. Пухлина була доброякісна, усе пройшло добре. Після операції в мене залишився великий келоїдний рубець і страх доторкатися до своїх грудей. Багато років я не могла навіть покласти на свою грудь долоньку. Здавалося, я одразу відчую нову пухлину й помру. От зараз-таки візьму й помру, сидячи в трусах біля ноутбука, з мискою салату на пузі. Я не ходила до мамолога й просила хлопців не торкатися грудей. «Мені не подобається просто», — брехала я, а сама просто тягла за собою страх знову опинитися в клініці, повній жінок, які борються з раком. Я відхрещувалась від них та від можливих проблем. Це було по-дитячому безглуздо. В один момент мені просто стало гидко від самої себе, що час плине, а я поводжуся, наче та сімнадцятирічна дитина, яка боїться лікарів та стидається дивитися в очі хворим. І я обрала для себе нову стратегію — підтримки. Підтримки себе та жінок. Підтримки здоров’я. Підтримки тих, кому слід було б дивитися «Алісу», а не обходити онкологічний диспансер. Страшно було зробити перший крок — прийти до лікаря після довгої перерви та зняти кофту. Я готувалася до цього тижнями. Бачила найгірші сценарії, але пересилала себе заради себе ж. Потім — ні. Якщо відвідувати мамолога систематично, він стає частиною рутини. Стоїш із піднятими догори руками, згадуєш цю сцену з «Флібег». Раз на рік я проходжу повний чекап організму, включно з мамологом та УЗД молочних залоз. Найстрашніше насправді — це не почути, що в тебе знайшли новоутворення, це — провтикати момент цього «знайшли». Пізно — це страшно. А якщо ти регулярно робиш самообстеження й ходиш на перевірку до лікаря, з тобою обов’язково буде все добре. Мене ця думка заспокоює. І ще я завжди та всюди вітаю благодійні ініціативи, спрямовані підтримувати жінок у боротьбі з клятим раком. Так, український магазин дорослих задоволень з 18+ «Satisfaction» проводить акцію на підтримку українських жінок, які борються з раком молочної залози. 10% від продажу кожного з акційних товарів магазин передаватиме до Благодійного фонду «Квітна». Він надає адресну допомогу жінкам із раком молочної залози. Купити собі вібратор і допомогти жінкам, які борються з раком? Дайте два. Тому, будь ласка, купи собі благодійний вібратор і торкайся себе всюди. А ще — покажися мамологу. Я б таку красу від нього не ховала. Кажу це, поклавши руку на грудь.

Love is… На Балі я відвідую тренажерну залу. Доволі велика, пошарпана й добре кондиціонована — вона дуже популярна серед іноземців та експатів. Такого міксу різноманіття спортсменів я ще не бачила. Тут тобі й австралійські серфери з ідеально промальованими фігурами та блискучим білявим волоссям. І малазійка-важкоатлетка з грудою м’язів і юним, майже дитячим обличчям. Фітнес-бабця, яка так гарцює на велосипеді, аж з’являється відчуття, наче вона планує повертатись у свою Британію на трьох дельфінах і ровері. Кореянки з рівнесенькою шкірою, що аж відблискує порцеляновим сяйвом. Блогерка зі штативом, яка, напевно, розповідає про прийняття свого тіла чи скидання ваги, бо всі свої вправи записує на телефон та коментує потім. Мої очі розбігаються: мені трошки соромно, але я хочу роздивитися їх усіх — таких різних і цікавих. І я так і зробила. За місяць відвідування я не тільки вивчила заїжджан, але й виділила любимок після одного випадку. Ними стали два індонезійці — хлопець і чоловік. Обидва низькі, з охайними пузцями й широкими усмішками. Зазвичай вони розпочинають тренування поодинці: кожен робить свої вправи, у перервах між підходами перекидаються кількома словами. Але на середині тренування чоловік утомлюється і юнак кидає свої справи та йде йому допомогти — страхує з вагою, щось щебече, аби підбадьорити. Після — чоловік у напівмертвому стані (мій, мій пацан) сидить і дивиться на пальму, а малий допрацьовує свої вправи. Не знаю, хто вони один одному (родичі, друзі чи партнери), але вони близькі, це зрозуміло. На одному з тренувань я традиційно крякнула і вперлась об тренажер для преса, намагаючись відновити дихалку. І тут до мене підходить цей хлопець, позаду якого стоїть його ледь живий (брате!) напарник. Він дуже делікатно, на рівні свого привітного менталітету, питає, чи можна скористатися тренажером, на який я склала те, що колись могло ходити, радіти життю й звалося Женею. — Так, — кажу, — будь ласка. І він, торкаючись двома руками свого живота, каже: — Дуже дякую. Бо мені потрібно над цим працювати. Ми сміємося, я йду. А коли повертаюсь — бачу, що на цей тренажер сідає старший чоловік, а юнак потроху допомагає йому скручувати корпус і, напевно, повірити в себе, бо старший усміхається через біль. Після цього я не могла закохатися в когось іще. Які млосні серфери, які розкішні кореянки? Тут людина взяла на себе додатковий пуз, аби навіть мимохіть, навіть перед незнайомою жінкою, навіть у таких дрібницях не образити близького. Аби він почувався трошки впевненіше й не соромився отримувати допомогу. Вболіваю тепер за їхні успіхи, як за свої. Love is… твій животик — мій.

Своїми найтеплішими спогадами з дитинства з редакцією THE ÚS поділилась Євгенія Пліхіна, райтерка, журналістка, блогерка, авторка курсу з письменницької майстерності та засновниця Telegram-каналу «Пліхіна і набір слів» ✨ Найтепліші спогади мого дитинства — читання книжок і перегляд у кіно всіх фільмів про Гаррі Поттера. Певно, я не одна така. У більшості найпалкіших шанувальників особливий зв’язок із сагою був через те, що вік головних героїв майже збігався з їхнім віком. Міленіали, до яких і я належу, десятиліттями жили цією історією і росли разом із нею. Усі книжки ми з батьками читали одночасно, бо ні в кого не було сил відкладати це задоволення. Так, ми розділяли день на читацьке чергування. Тато читав зранку, бо прокидався раніше за всіх. Я — удень, мама — пізно ввечері. Батьки читали швидше, тому на останній третині книжка була повністю моя. Я розтягувала насолоду, як могла. Читати повну статтю 🧙🪄📖

​Дві макаки на Балі. Я зараз тут. Острівна духовнісь мене не засмоктала. Я не чутлива до енергій, вібрацій та інших величин, що мігрували з фізики до сторінок журналу «Cool Girl». Мій кармічний вузол цнотливо недоторканний, а коли я вперше почула слово «кундаліні», подумала, що це тип італійської пасти. Коротше, я приземлена. На Балі я проводжу час, як усюди, де тепло і є океан, — сиджу з ноутбуком удома. Вихідними подорожую. Минулими їздила у великий храм на півдні острова. Він збудований на скелі серед лісу, тому з нього відкривається гарний вид. А ще він кишить мавпами. На вході до храму висить інструкція, чого робити не можна, аби макака тебе не обікрала чи не вкусила. Загалом не можна все. Мавпи доволі хижі малі, попри їхні смішні морди й товстенькі кожухи. Не можна годувати. Не можна лізти до них пальцями, руками, дитиною, яку не шкода. Не можна йти в окулярах, надягати великі прикраси, нести в руках телефон, пакунки чи пляшку води — спиздять миттєво. Не можна дивитися макакам ув очі чи усміхатися — спровокуєш агресію. Не можна близько підходити. Не можна різко рухатися, якщо мавпа застрибне на тебе, або давати здачі, якщо вона відкусить тобі пів ноги, — вчимося смиренності, брати та сестри. Усе це я, звичайно, прочитала й сховала речі в сумку. Але… навкруги було надто гарно, аби не зняти. Океан, квітучі кущі, зграї макак, що снували з гілки на гілку, — я такого ще не бачила. Клацнула, обережно пішла далі, ні до кого не чіплялася. Я відчувала себе доволі комфортно, бо завжди вважала, що з мавпами в мене особливий зв'язок: я ж народилась у їхній рік за китайським календарем. Які можуть бути непорозуміння зі своїми? (Ось і перший дзвіночок, га? Спочатку відчула зв'язок із макакою, а потім пішла до регресолога на сеанс затягування дірок минулого.) Думаю, подальші події ви вже уявили. Іду, тримаю телефон позаду себе. І тут відчуваю — його висмикують з та-а-а-акою силою, що спочатку я подумала на когось із людей. Жарт такий. Мовляв, казали ж сховати всі речі в сумку, чого ґав ловиш? Я повертаюся сказати: «Ха-ха, добре-добре, повертайте», — і бачу, що найтовстіша макака в центрі храму під деревом ГРИЗЕ мій «айфон». Вона мала непоганий смак, бо ж одразу зрозуміла, що пожовтілий чохол за 2 євро не дуже пасує кольору purple — зняла нахрін і встромила зуби просто в динамік. Люди навкруги в захваті. Ще б пак! Зазвичай можна подивитися на шоу зі спиждженими окулярами чи розшматованою головою туриста, а тут рідкісний момент — еволюційний перехід мавпи з «самсунг галаксі» на «айфон». Я стою просто вкопана й не знаю, що робити. Якусь долю секунди подумала, що робити вже й нема чого. Зараз макака просто втече з телефоном у ліс і почне вести цей телеграм-канал за мене. Різниці ніхто не помітить. Може, хоч систематичніше оновлюватиметься. Однак, на моє щастя, вона сидить і крадійку помічає місцевий. Він щодуху зривається в маленьке приміщення храму й повертається з пакетом солодощів. «Це мені для заспокоєння? — питаю. — Як льодяник у дитячого стоматолога після вирваного зуба?». Почався бартер. Хлопець кидає мавпі в руки печиво. Вона хапає його в одну руку, другою — тримає телефон. Кидає друге печиво — ба ні! Виявляється, тримати в одній руці ключі, термочашку, гаманець і пачку желейних черв'ячків — це в нас від мавп. Вона просто хапає нове печиво в ту саму лапу й тримає всі коштовності біля пуза. І лише третій кидок цей гравець не здужав і обміняв печиво на телефон. Мавпа жбурнула його об кам'яну підлогу й пішла хавати — свиня. Ось звідки таке густе підшерстя — то жирок, нарощений на бартерному печиві. А ви кажете «духовність» — однією нею ситий не будеш. Виходячи з храму, я побачила, що макака випадково зняла відео (зберегла у своєму інста, подивіться). Планую відправити його на Канни. Авторка на фотці.