creators.prjctr | boyko-yuskevych week

Дія четверта. Фінальне відео. (Трошки перескочив, бо знаки в пості не резинові) “Ну почнемо з того, що монтувати ви, шановна, не вмієте. А той, кого ви покликали це робити — теж не геніальний голлівудський директор монтажу.” “Ну бо ти ніхто в цій сфері. В тебе й знайомств немає” “Відступаєм, поки не пізно, краще так, ніж станеш посміховиськом на ютубі” “Уже пізно”. Самозванець був запрошений на премʼєру першого відео, потім другого відео, потім третього. Десь на четвертому він трохи заспокоївся. Те, що я зробила, була далеко не найпрофесійнішим. А це найстрашніше. Нащо ти це робиш, людино, хай цим займаються професіонали! Але професіоналам є чим зайнятися. Чимось іншим. Тим, що їм цікаво! Знаєш як я це знаю? А вони мені самі сказали це — в цій самій серії інтервʼю! Яку ти саботував. Знаєте, що я навчилась з цієї історії? Самозванець керується застарілою інформацією. Він говорить з минулого. Але моя прошивка постійно оновлюється. І якщо в мене є цікавість до чогось нового, то я маю на неї повне право. Треба знайти в собі сміливість і поставити собі запитання: що мені важливіше — спробувати, чи берегти своє крихке его навіть не від “розкриття”, а від страху розкриття.  Я не критикую. (Дуже стараюсь). Ти не знаєш, скільки сил і ресурсу людина вклала в те, на що ти дивишся. Хай воно тобі подобається, чи ні.

Для цього тексту потрібно заздалегідь заварити чайок. Своєю історією стосунків з внутрішнім голосом ділиться моя колега, головна редакторка друкованого журналу. Вона ж «головна самозванець», як вона себе називає-відчуває. Затишно всідайтеся за перервою Колись в мою світлу голову прийшла ідея зняти серію відеоінтерв’ю. Такі собі неформальні розмови з людьми з нової сфери, в яку я почала занурюватися. Прогулянка, кафе, офіс — ми собі такі розслаблені спілкуємося про прикольне. Виглядало як страшно цікавий проєкт. Я зібрала список крутих людей-професіоналів. І все ідеально спланувала: контактую, домовляюсь, визначаю локацію, домовляюсь із локацією, готуюсь до розмови, беру відеографа, спілкуємось, монтуємо, постимо. План геніальний. Планувати ми вміємо. Тут мій самозванець не втручається Поки справа доходить до дій. Дія перша. Виходити на контакт з незнайомим чи малознайомим людьми. Обожнюю! «Хм, а з чого б це ви, шановна людина, вирішили, що з вами хтось хоче спілкуватись?» Є один месенджер, в якому можна планувати відправку повідомлень на потім. Ви не уявляєте, яка ця функція рятівна для менталки оверсінкера-самозванця. Страшно натискати «відправити» одразу? Просто заплануйте відправлення хоч на пару хвилин пізніше. Це сильно знижує рівень стресу! Воно відправиться ніби саме. А потім ніби сама прийде відповідь. І часто дуже навіть позитивна Мій самозванець був у шоці — виявляється людям цікаво може бути зі мною говорити. І багато хто погодився. Дія друга. Підготовка до розмови. «Ну, ми кагби не Яніна Соколова, і не Джиммі Феллон. Нагадай, будь ласка, чим підтверджується твоє право це робити?” Бо тут не можна ж лицем у багнюку. Люди виділять свій час на те, щоб зі мною поговорити. Вони мають очікування, що їм буде цікаво, що розмова буде побудована професійно, що вони матимуть гарний вигляд у кадрі, і взагалі, що це буде новий Abstract на Netflix, не менше. Бо менше роблять тільки невдахи. Такі як ти. Мій самозванець критикував все. Від структури запитань, до послідовності, тупо все. Потім мій самозванець критикував мій вибір наряду. А що нічого крім худі чистого не було? Жакет? — ну-ну, хто тобі повірить, що він не зі шкільної форми. Але підготувалась. Одягнулась. Не вмерла. Фух! Дія третя. Розмова зі справжніми професіоналами. Мій самозванець погрожував, що перше ж запитання викриє всі мої недо...ліки. ВСІ дізнаються, що я насправді нездара. Що героям буде нецікаво, що вони сидітимуть із ввічливості. Що не захочуть поширити відео, бо те, що вийде буде надто пласким. Або поширять тільки з ввічливості (чомусь мій самозванець впевнений, що люди навколо аж настільки ввічливі). А! Ще: ну ти ж не вмієш гарно усно формулювати своїй думки… Не оратор ти, шановна людина. В тебе буде плутатися язик. 100% гарантії. На цьому етапі я настільки втомилась від страхів, і постійного відчуття, самозванства, що просто забила. І зрозуміла: самозванець все саботує. Якщо не перевести його в режим “буботіння на фоні”, то все, що він каже, справдиться. Якщо я буду нагадувати собі про те, що я не оратор — моє мовлення кращим не стане.

Треба знайти в собі сміливість і поставити собі запитання: що мені важливіше — спробувати, чи берегти своє крихке его навіть не від “розкриття”, а від страху розкриття.  Я не критикую. (Дуже стараюсь). Ти не знаєш, скільки сил і ресурсу людина вклала в те, на що ти дивишся. Хай воно тобі подобається, чи ні.

Для цього тексту потрібно заздалегідь заварити чайок. Своєю історією стосунків з внутрішнім голосом ділиться моя колега, головна редакторка друкованого журналу. Вона ж «головна самозванець», як вона себе називає-відчуває. Затишно всідайтеся за перервою Колись в мою світлу голову прийшла ідея зняти серію відеоінтерв’ю. Такі собі неформальні розмови з людьми з нової сфери, в яку я почала занурюватися. Прогулянка, кафе, офіс — ми собі такі розслаблені спілкуємося про прикольне. Виглядало як страшно цікавий проєкт. Я зібрала список крутих людей-професіоналів. І все ідеально спланувала: контактую, домовляюсь, визначаю локацію, домовляюсь із локацією, готуюсь до розмови, беру відеографа, спілкуємось, монтуємо, постимо. План геніальний. Планувати ми вміємо. Тут мій самозванець не втручається Поки справа доходить до дій. Дія перша. Виходити на контакт з незнайомим чи малознайомим людьми. Обожнюю! «Хм, а з чого б це ви, шановна людина, вирішили, що з вами хтось хоче спілкуватись?» Є один месенджер, в якому можна планувати відправку повідомлень на потім. Ви не уявляєте, яка ця функція рятівна для менталки оверсінкера-самозванця. Страшно натискати «відправити» одразу? Просто заплануйте відправлення хоч на пару хвилин пізніше. Це сильно знижує рівень стресу! Воно відправиться ніби саме. А потім ніби сама прийде відповідь. І часто дуже навіть позитивна Мій самозванець був у шоці — виявляється людям цікаво може бути зі мною говорити. І багато хто погодився. Дія друга. Підготовка до розмови. «Ну, ми кагби не Яніна Соколова, і не Джиммі Феллон. Нагадай, будь ласка, чим підтверджується твоє право це робити?” Бо тут не можна ж лицем у багнюку. Люди виділять свій час на те, щоб зі мною поговорити. Вони мають очікування, що їм буде цікаво, що розмова буде побудована професійно, що вони матимуть гарний вигляд у кадрі, і взагалі, що це буде новий Abstract на Netflix, не менше. Бо менше роблять тільки невдахи. Такі як ти. Мій самозванець критикував все. Від структури запитань, до послідовності, тупо все. Потім мій самозванець критикував мій вибір наряду. А що нічого крім худі чистого не було? Жакет? — ну-ну, хто тобі повірить, що він не зі шкільної форми. Але підготувалась. Одягнулась. Не вмерла. Фух! Дія третя. Розмова зі справжніми професіоналами. Мій самозванець погрожував, що перше ж запитання викриє всі мої недо...ліки. ВСІ дізнаються, що я насправді нездара. Що героям буде нецікаво, що вони сидітимуть із ввічливості. Що не захочуть поширити відео, бо те, що вийде буде надто пласким. Або поширять тільки з ввічливості (чомусь мій самозванець впевнений, що люди навколо аж настільки ввічливі). А! Ще: ну ти ж не вмієш гарно усно формулювати своїй думки… Не оратор ти, шановна людина. В тебе буде плутатися язик. 100% гарантії. На цьому етапі я настільки втомилась від страхів, і постійного відчуття, самозванства, що просто забила. І зрозуміла: самозванець все саботує. Якщо не перевести його в режим “буботіння на фоні”, то все, що він каже, справдиться. Якщо я буду нагадувати собі про те, що я не оратор — моє мовлення кращим не стане. Дія четверта. Фінальне відео. (Трошки перескочив, бо знаки в пості не резинові) “Ну почнемо з того, що монтувати ви, шановна, не вмієте. А той, кого ви покликали це робити — теж не геніальний голлівудський директор монтажу.” “Ну бо ти ніхто в цій сфері. В тебе й знайомств немає” “Відступаєм, поки не пізно, краще так, ніж станеш посміховиськом на ютубі” “Уже пізно”. Самозванець був запрошений на премʼєру першого відео, потім другого відео, потім третього. Десь на четвертому він трохи заспокоївся. Те, що я зробила, була далеко не найпрофесійнішим. А це найстрашніше. Нащо ти це робиш, людино, хай цим займаються професіонали! Але професіоналам є чим зайнятися. Чимось іншим. Тим, що їм цікаво! Знаєш як я це знаю? А вони мені самі сказали це — в цій самій серії інтервʼю! Яку ти саботував. Знаєте, що я навчилась з цієї історії? Самозванець керується застарілою інформацією. Він говорить з минулого. Але моя прошивка постійно оновлюється. І якщо в мене є цікавість до чогось нового, то я маю на неї повне право.

🤭

«Хочете це робити? Тоді лізьте туди. Внаглу. Бо ніхто не видає запрошення стати тим, ким ми хочемо» це не я сказала якщо що, бо я ще чекаю запрошення, що хтось помітить і оцінить мене і видасть перепустку бути тим ким я хочу і бути там, де я хочу. це Паша тут гарно наливає думки, це відео допоможе подружитися зі своїм самозванцем https://www.youtube.com/watch?v=mRWv2z5ZMEM 

Зловила себе на думці, що можу плутати імена колишніх, але ніколи не забуду ім'я свого першого замовника. Приблизно вічність тому, коли у Проджі навчання проходило наживо в красивому блакитному будиночку на Воздвиженці, а студенти бачили один одного в лице, ходили в Клару по пиріжки на перерві і на ресепшн почесати язиком з менеджерами курсу.... я пройшла перший пілотний курс з «Копірайтингу» в Проджі (побуду вашим дідом). Щойно пройшла курс, побігла робити відмітку у фейсбуці про здобутки. Знаєте оце коли робиш пост-подію і фейсбук як заведений тицяє ним в ніс майже всіх знайомих. Ну я там вся красива на фотці, стою в купленій для випуску сукенці, захищаю курсовий проєкт для уявного клієнта. Минає тиждень, я живу звичне життя, сьорбаю каву, чухаю потилицю. Підіймаю телефон, а на заблокованому екрані те, що переносить у світ єдинорогів, повідомлення від знайомого: «Привіт, у мене зараз Helen Marlen в роботі. Їм треба новий сайт. Зробиш тексти для нього? Я бачив ти тепер копірайтерка». WHAAAAAAAAAAAT? Що, хто-хто я, копірайтерка? Тобто хтось пропонує мені проєкт після того, як я пройшла 3-х місячний курс????? Тобто у когось вже повернувся язик наректи мене копірайтеркою, коли я ще так навіть не представляюся. Пам'ятаю як я висадилася з цього повідомлення, всередині було шампанське з німого вау і відчуття, що я надурила людей. «Та як він міг повірити, що я для когось можу написати тексти? Як можна було сприйняти мене всерйоз? Тобто він реально от подивився на мене в сукні в рожеве сердечко і повірив, що я можу написати тексти для великого бренду і отримати за це не просто «дякую», а ще й гроші?». Інколи здається, що лише коли хтось інший зробив на тебе ставку, то ти на те заслуговуєш. На початку шляху все працює через «вони повірили, що я це зможу і маю це змогти». Мене завжди потрясають ці люди, які просто собі йдуть і роблять невідоме з власного імпульсу і бажання — коли «я хочу це зробити і зроблю, бо хочу». Оцей простір, де немає місця сумнівам… яка в нього адреса, на яку платформу треба підійти, щоб телепортуватися у цей вимір позбавлений сумнівів? Той мій знайомий, певно, навіть не здогадується, що став моїм першим замовником. Що саме він тоді видав мені перепустку в професію копірайтерки. Що саме його, все ще не ясно на чому базована віра в те, що я впораюся, змусила мене саму повірити, що я впораюся. І впоратися. Я інколи згадую ці відчуття і той стан і все одно думаю, що ж він таке в мені побачив, що змусило його повірити, що я його не підведу?

та ні, фігня якась

а що як ніхто не впевнений до кінця? і це не секрет, який я пропустила а просто правило гри

а ось не анонімно, а дуже навіть відкрито своїм самозванство ділиться Саша Трегуб в книжці «Метод Казана»:

«Що мої рішення інтуїтивні. Що я не можу пояснити, чому зробив так, а не інакше. Що коли читаю деякі авторитетні книжки, я не розумію слова й почуваюся ідіотом. Що робота в редакції — це незаслужений приз. Чудовий, але ніби вкрадений. Я почувався фальшивкою. Синдром самозванця знайомий багатьом творчим людям. Особливо тим, хто усвідомлює свої обмеження, — незалежно від досвіду. Сумніваються новачки. Сумніваються досвідчені. Я був лише краплею в морі людей, що переймаються однаковими питаннями: чи маєш ти право цим займатися? Чи маєш ти ліцензію на заняття творчістю? З того часу минуло півтора десятиліття. Я таки став дизайнером. Потім артдиректором. Потім підприємцем. Викладачем. Інвестором. І знаєте що? Нічого не змінилося. — Скільки можна морочити їм голову? Це надто затягнулося. Зізнавайся. Цей страх такий сильний і такий розповсюджений, що про нього — і протидію йому — ми ще поговоримо на сторінках цієї книжки.»

на мій самозванський кліч відгукнулися деякі мої колеги, захотіли підтримати мою сповідь. Передаю вам історію моєї колеги, випускової редакторки, яка дозволила анонімно поділитися своєю боротьбою із суворим внутрішнім голосом, що цькує ⬇️ «Я зараз скажу свою думку і з мене будуть сміятися. Я не можу мати правильного рішення, бо в мене немає експертизи, профільної освіти, досвіду. Хто я така, щоб казати, що мені щось не подобається? Я навіть так зробити не можу, то як мені дозволено критикувати інших?» Ці думки-переслідувачі, ці вакуумні заглушки власного голосу, які закривають мій рот на брейнштормах, нарадах, у робочих чатах, коли приймаються рішення. Тут всі дорослі, а я — дитина. Я можу робити тільки технічні завдання, можу лиш виконувати чужі вказівки, бо мені страшно пропонувати, сперечатися, доводити свою думку. У мене немає експертизи, тільки інтуїція — кому вона треба? З мене будуть сміятися. «Ти пам'ятаєш, що тебе взяли на цю роботу не за скіли? Ти просто була поруч і дуже хотіла. Тебе взяли як іще одні руки, які будуть робити те, що ніхто не встигає».  Я пам'ятаю. А ще пам'ятаю, як зробила з нуля великий проєкт. Як розбиралася крізь тупі сльози (як поетично! фу. думаєш, ти гарно пишеш?) у речах, про які ніколи до цього не чула (навколо усі, звісно ж, давно ці речі знали). «Але це просто тому, що ти відповідальна. Не тому, що твої думки цінні. Будь-хто впорався б. Ти нічого не знаєш про те, що робиш. І усі навколо це знають». Це все туфта. І неправда. Думка, яку я не озвучила, виявилася правильною. Рішення, яке ховалося в моїй голові, спрацювало. Просто запропонувала його не я. От і дописуючи цей текст, я думаю, що якось забагато на себе беру.  «Ну і чим цінна твоя історія? Такі у всіх є. Що унікального ти розкрила?». Скоріш за все, нічого. Але принаймні скажу, як я борюся з цим дурацьким голосом в лапках: відкриваю рот і кажу свою думку. Може, і посміються — люблю, коли людям весело.

Сьогодні СЕО похвалив мене за важливий текст, який розіслали на всю команду, 300 колег. Я зависла над клавіатурою, повідомлення з компліментами вже прочитане, секунди перетворюються на хвилини, а я все ще не знаю що відповісти. Приємно, але якось занадто. Занадто приємно — це погано, дурний знак. Так не мало бути. Трясця, треба було написати якось скромніше, добре, але більш непримітно. А тепер я за крок до викриття. А що як комусь прийде в голову прогнати текст через ZeroGPT? Ну тобто як. Я нічого не крала. Просто вони там всі під враженням, а я ж текст написала з чатом. Не чатом, а з чатом, але все ж. Не сама ж. Ну забріфувала, згодувала йому наш корпоративний TOV, ну відсіяла там відвертий прохідняк, добріфувала нашим контекстом, цінностями. Один стилістичний прийом від чату, другий мій. Переписала подачу, трохи підтончила, підстругала.  Але ж не сама! Ну посиділа подумала, поварилася в тому. Нічого такого прям не зробила. А вони там всі впісюються як круто, пишуть дифірамби, а я що — сиджу думаю чи зізнаватися чи мовчати. Це вже брехня чи наша нова реальність? Промовчу, а то совість з'їсть вночі

такс, ну що розім’ялися, потягнулися, повправлялися в самоїдстві, а тепер все ж пішли снідати реальну їжу

та що я знаю. мені ще рано. ще треба вчитися та кому це треба. кому це сподобається от зараз точно не вдастся і всі побачать, що я невдаха

вам теж не ок, коли все ок?

щойно презентувала плід своїх страждань на презентації клієнту. як ви взагалі витримуєте оцю тишу в очікуванні фідбеку?

щойно презентувала плід своїх страждань на презентації клієнту. як ви взагалі витримуєте оцю тишу в очікуванні фідбеку?