Літо купує книжки

​​Коли під час відпустки я був в селі у батьків, то зі мною трапилася випадкова розмова з найближчим другом дитинства — із тих людей, знаєте, з котрими запускаєш кораблики в струмки після зливи, ганяєш на велосипеді аж до піщаного кар'єру за селом, годинами висиджуєш на черешнях у червні, обмінюєшся зображеннями автівок з жуйок Turbo, взимку спускаєшся з гірок на санчатах та лижах, запускаєш повітряного змія, шукаєш порожні пляшки, щоб обміняти їх у магазині на морозиво і загалом проживаєш життя значно щасливіше, ніж те, що спіткає нас через тридцять із лишком років... Він мій одноліток і зараз опікується пасікою, збирає лікарські рослини та повторює у розмовах — один за одним — наративи руснявої пропаганди: про "людоловів" з ТЦК та безнадійність нашої боротьби, про владу, якій "це все вигідно" і навіть про "випадковість" атак ворожими дорогами по наших цивільних об'єктах. Десь на останній темі я раптом пригадую, як дивився колись серіал Black Mirror і подумки собі відзначаю, що вартує його передивитися щоби вибрати усі ті епізоди, які нагадують нашу реальність... Але позаяк мені шкода на це часу, то читаю книжки. Тим більше, що новий роман Артема Чапая "Т-щастя" виглядає наче одна з тих історій, які показувало "Чорне Дзеркало".  Віктор живе в глушині з собакою, де уникає людей, займається спортом, насолоджується фізичною працею та всіма іншими тілесними проявами, які тільки може втілити — від сауни до мастурбації. Світ, у якому живе цей колишній військовий не надто привітний до представників сторони, яка програла війну і тепер потерпає від окупації. В такому контексті цей роман для українців можна вважати направду апокаліптичним. Пітьма, яка наступала зі сходу, поглинула нашу країну і тепер суне далі, відгризаваючи все більші шматки від цивілізованого світу. Віктор багато часу присвячує думкам про свою дружину та донечку і навіть зустрічається з їхніми образами під час занурень у віртуальний світ "Т-щастя". Ця технологія розвинулася з FPV-дронів, але поширилася далеко за межі лише військових потреб.  Наш герой обмежує себе лише годиною цих приємних занурень на добу, але зізнається, що це залежність і йому дуже хочеться перебувати у такому чуттєвому небутті якомога довше.  Ця антиутопічна технологія здолала вже багатьох, але Віктор тримається, хапаючись за реальність завдяки фокусу на тілесних вправах та переживаннях. Я намагаюся поділитися своїми враженнями від книги так максимально обтічно, бо вважаю, що вона заслуговує індивідуального прочитання та розуміння. А потенційне майбутнє, яке наважується запропонувати автор, хоч і дає нам якісь крихти надії, але вони буквально лічені. І тільки любов, тільки тепло тут безсумнівні та до болю справжні — щемкість почуттів у Чапая здатна перетиснути горлянку найцинічнішого читача...

Я не буду забирати ваш одяг чи мотоцикл, але мені дуже потрібні від вас книжки... Ба навіть не мені, а іншим військовим — з усіх куточків України — тим, хто тримає лінію фронту, хто збиває "шахеди", хто лікується або проходить реабілітацію після поранень, тим, хто воює з 2014 року і тим, хто приєднався до війська щойно, тим, хто веде журнал з обліку журналів і тим, хто відпочиває на ППД після суботнього прибирання, тим, хто везе, хто заряджає і тим, хто стріляє, тим, хто готує і годує, тим, хто рятує, надаючи першу допомогу, тим, хто запускає дрони і заправляє техніку, тим, хто винаходить, хто програмує, і тим, хто повернувся з полону. Усім, кому книжки допомагають триматися і відпочивати. Чекатиму на вас на Книжковому Арсеналі на стенді B 1.2 — від сьогодні і вечора неділі. Приходьте 💙

Це інтерв'ю з Максом Кідруком досконало адекватне та цікаве. Всі вже подивилася, звісно, але мені хочеться собі його тут зберегти 😁

​​Сполучені Штати Америки в 1967 році зав'язли у В'єтнамі по самі яйця, військовий контингент складає вже понад півмільйона вояків і справи йдуть таким чином, щоб потрібно мобілізувати ще сотні тисяч бійців. Армія Північного В'єтнаму, якій протистоять американські війська, до зубів озброєна росіянами та китайцями, готується завдати масованого і підступного удару в той самий час, коли у США ширяться антивоєнні протести, на яких американці починають називати власних військових "убивцями"... В такій атмосфері у одному з нью-йоркських барів зависає Джон Доног'ю на прізвисько "Чік", який у свої двадцять шість встиг уже і в морській піхоті послужити і попрацювати моряком, але на війну у той час мобілізують здебільшого молодь, практично вчорашніх школярів.  Розмова у барі відбувається довкола антивоєнних протестів і тих їхніх друзів, які змушені захищати інтереси Америки у В'єтнамі в жахливих умовах. Щоби уявити собі про що йдеться, достатньо подивитися легендарний фільм "Апокаліпсис сьогодні". Діючих військових часто цікавить відповідь на афористичне запитання про те, як виглядає Рай, адже у В'єтнамі вони вже побували... Ті, хто зібралися в нью-йоркському барі не лише вважають себе патріотами, вони щиро переймаються психологічним станом "наших хлопців", які воюють і обставини складються так, що саме Чіку доведеться втілювати ідею власника бару на прізвисько Полковник, гаряче підтриману всією компанією. Ця ідея дуже зрозуміла і проста: потрібно поїхати у В'єтнам і привезти всім хлопцям з району нью-йорксього пива... Місія покладається на Чіка, як на того, хто має паспорт моряка і може влаштуватися мастильником на вантажний корабель, котрий скоро вирушає прямісінько у В'єтнам. Цікаво, що це реальна історія, яка почалася в 1967 році і триває до наших днів, адже ті з вояків, хто вижив і повернувся, продовжують якось жити з усіма своїми травмами та досвідом, які нікому й ніколи не варто було б отримувати. Лишень уявіть, що Чік подався з повним наплічником пива на інший кінець планети лише для того, щоби підтримати, надихнути, продемонструвати дружбу та відданість тим, хто просто виконував свій обов'язок, часто жертвуючи не лише здоров'ям, але й життям. Попри те, що більшість подій відбуваються максимально наближено до світу Пекла, це добра, світла і часто весела книжка, в якій Чіку щастить не менш часто, ніж він потрапляє в різноманітні халепи... Завдяки цим пригодам і з'явилася книга "Найвеличніший пивний забіг. Спогади про дружбу, відданість та війну", авторами якої стали Джон "Чік" Доног'ю та Дж. Т. Моллой. Це також важлива книга для сучасних українців, яким страшенно хочеться уявити себе в "хатинці" і вже нарешті забути про ту війну, на яку вони "нікого не посилали".  У такі темні часи нам конче потрібно підтримувати світло одне в одному, допомагати своїм, скидатися на русоріз, триматися самим і допомагати фронту.

​​Я не знаю, чому я за понад сорок год життя побував у Харкові лише один раз — п'ятнадцять років тому — і лише на залізничному вокзалі, у процесі повернення з якоїсь із подорожей, можливо, навіть, — через Дикі Землі з Байкалу. Мав бути й інший раз — вже повноцінний, якраз десь перед повномасштабним вторгненням, але того разу аж так не склалося що я досі про це шкодую... А ще, здається, Влад Нед —автор роману "Кінотеатр "Космос" — трішки за мене молодший і дарма, що теж міленіал, ці кілька років різниці запаковані різним досвідом. От хоча б мультфільми: я вже не бачив "Гей, Арнольде!", бо навчався в універі і жив у гуртожитку, де дивився артгаузне кіно, читав Мілана Кундеру і купував кожне число журналу "Футбол". Коли в Україні нарешті почали робити класну озвучку для нових фільмів, я жив у Кам'янці-Подільському, і ходив на фільми в кінотеатр "Юність". Не можу пригадати жодної конкретної назви, але пам'ятаю, що добру половину тих сеансів я проспав. "Кінотеатр "Космос" має дуже сподобатися харків'янам, або таким громадянам, як Максим Щербина, котрий виростав на Кічкасі в Запоріжжі — такому ж хрестоматійному "спальнику", як харківська Північна Салтівка. Роман читається легко, в міру ностальгійно, але особисто мене пройняв лише химерний наркотичний потік думок перед кінцем книги ну і сам фінал, звісно.

1580 книг задонатили для передачі військовим через "Книгу на фронт" відвідувачі, видавці і книгарні на Книжковій країні, юхууу! 💛💙 Попри дощ, град, буревій і лютий холод. Ви як собі хочете, а я вважаю, що цей допис — про любов 💚

Після цього до мене на точку "Книга на фронт" підійшов і сам Ілларіон Павлюк, але все обійшлося... 😅

"Книжкова країна" вже завтра 💚 Це точно, бо я щойно з ВДНГ, там усі наші улюблені котики з видавців та книгарень вже розпаковують книжки (а на стенді КСД навіть пробували мені щось продати) і сподіваються, що українці впевнено рухаються до вершини серед найбільш читаючих націй. Не можу сказати за всіх, але щодо військових — я роблю все можливе і трохи неможливого, щоби воно так і було колись. Давайте приходьте по книжки. Купуйте їх собі. Купуйте військовим, бо дуже вже треба. І приходьте обійматися (здається, буде прохолодно). Точки збору "Книга на фронт" будуть в павільйоні #1, десь на центральній площі, а також на стендах Megogo, Yakaboo та Bookchef. (але купуйте у всіх — людинам зі сфери культури теж треба за шось жити) P.S. фото ілюстративне, навряд чи цього разу я наважуся бути в футболці

Я навіть пам'ятаю, де і коли я читав цей захопливий серіал, який наразі більше ніхто й ніде не може прочитати: у книгарні-кав'ярні Старого Лева на Прорізній, навесні або влітку 2019 року на сайті Заборони. Вже немає ні тієї книгарні, ні Заборони, ані, навіть, жодного піратського "дзеркала" цього тексту десь у мережі... Надзвичайний художній репортаж "Маніяк поміж нами" Дмитра Фіоніка існує зараз лише у автора на ноуті вдома, доки сам він — у війську. В серіалі "Тиха Нава", який з 1 квітня можна подивитися на Netflix, я раптом впізнав деякі деталі з того надзвичайного матеріалу. Шкода, звісно, що я можу залишити тут посилання лише на статтю про те, як Дмитро Фіонік робив цю феноменальну історію. А "Тиху Наву" подивіться, якщо таке любите. Воно того варте.

​​Позаяк їздити у відпустку за кордон я маю право, але не маю на це ресурсів, то минулого року я аж двічі їздив в Ужгород. Моя держава не хоче давати мені більш адекватне грошове забезпечення, тому я безсовісно користуватися тим іншим, що можу намутити. Наприклад, додатковими днями до п'ятнадцяти днів відпустки, якщо розпочинати її з такого далекого від столиці міста, як Ужгород. Як писав Джек Керуак, доки не почали бити, ти бери, що дають. Банди Шолтеса (мені трохи дискомфортно писати це кирилицею, коли навіть на обкладинці зазначено Bandy Sholtes) я, здається, читав ще з ЖЖ, туманно пригадую якісь прикольні міські історії з його фейсбука та й у наступну відпустку, якщо доживу, знову подамся тудою ж, тому й почав читати "Ужгородські історії" одразу після виходу книги. Як казав Іван Федоров, в того, хто читає, голова не болить. Такі вигадані, а може і справжні цитати, якими автор прикрасив кожну з своїх історій, весь час викликали у мене когнітивний, але прикольний дисонанс, бо у більшості випадків мені не вдавалося допетрати, міг щось таке сказати Сенека, Ганді або Вуді Аллен, чи не міг. Щодо останнього, то я не певен, що його автор згадував в книжці, може бути, що я сам його сюди приплів. Зараз у нашому поплавленому культурою кенселингу світі мало хто з авторів не боїться писати так відверто, тому це в пригодах Банди мені теж сподобалося. Я не надто можу зрозуміти все те, що пов'язане з вживанням алкоголю та химерії, до яких вдавався автор в змінених станах свідомості, бо давно відмовився від таких досвідів, але стратегію спілкування Банди з жебраками збираюся якось випробувати на практиці.  Може навіть найближчим часом і в Ужгороді, де прохачі грошей чатують буквально за кожним поворотом. Бо як говорив Цицерон, homo homini lupus est, а зомбі зомбі зомбі.

Виглядає на те, що у 2026 році я витрачаю на книжки вдвічі менше грошин, ніж у попередні роки: з 10% від усіх витрат опустився до 5%... Спасибі державі! 💰

​​Сумно, що я читаю цю книжку в такі дні, коли мало не щодня з різних куточків України — від Львова до Харкова — прилітають новини про те, як чоловік з ножем напав на працівників ТЦК та СП. Нарешті можемо сказати, що Схід і Захід разом, але... У мене була прекрасна можливість стати, можливо, самим першим "ухилянтом" після початку повномасштабного вторгнення. Я прийшов у Оболонський військкомат 24 лютого трохи в стані афекту: ніколи ще за мого життя вікна квартири, де я сплю, не дрижали від численних вибухів, не ревли так голосно і тривожно сирени повітряної тривоги, ніколи ще за мого життя на моє місто не падали ракети і нескінченні колони техніки, переповненої російськомовними орками не насувалися свіжозаасфальтованими завдяки "великому будівництву" дорогами. Будівля військкомату була забарикадована бетонними блоками, а оперативний резерв та інших добровольців приймали у вестибюлі сусідньої школи. Вперше в житті, окрім Революції Гідності, я бачив таку велику чергу з чоловіків, готових загинути за Батьківщину. Принаймні, так ми це тоді відчували... Мене запитали про службу в армії, обізвали добровольцем і відправили чекати в спортзал. Через годину нудного сидіння на лавочці я зрозумів, що вдягнув зранку незручні штани. На моє місто суне озвіріла орда маніяків (це складно назвати перебільшенням після того, що невдовзі відбудеться в Бучі), мені либонь залишається декілька днів життя, а я — в незручних штанах. Короче, я пішов додому переодягатися. Там перебрав вміст "тривожного" наплічника, поїв, випив кави, одів нормальні штани і повернувся в спортзал чекати подальшої долі. А міг же і не повертатися, хто би мене в тамтому хаосі перших днів шукав... У переповнений не народженими для війни чоловіками спортзал один за одним заходили "покупці", які шукали то "офіцерів", то "зенітників", то "артилеристів" — до ночі всіх нормальних розібрали, а близько двох десятків таких, як ото я, продовжували чекати. Десь опівночі я не повівся на запрошення йти у 1-шу танкову бригаду, бо кепсько уявляв себе всередині танка, але близько п'ятої ранку 25 лютого вже ніхто нікого і ні про що не питав — всіх, хто залишився у спортзалі, забрала одна з київських бригад. Багато з того, що Артем Чапай описує в книзі "Не народжені для війни" — я відчув на собі. Не дослівно, але цілком впізнавано. Хіба що не плакав так багато разів, направду жодного разу тоді не плакав, почувався радше трохи притлумлено-відстороненим. І бажання були страхітливо прості: спати, їсти, сцяти, кава, мигдалевий круасан, картопляні діпи, помитися.  Після 24 лютого, у мене вийшло помитися на тринадцятий день. Це було неперевершено, кращим стало лише поранення в голову, яке означало евакуацію у шпиталь в тилу... Так вийшло, що я знаю Чапая ще з жж, він навіть якось заночував у мене в Кам'янці, коли подорожував по Україні з Мамайотою. Вже тоді він захоплювався звичайними людьми, роботягами, так званою "сіллю землі", тими, хто ніколи не зможе прикритися інформаційним, економічним або культурним фронтами... "Не народжені для війни" — це позамежно відверте свідчення людини, яка ніколи не збиралася на жодну війну. Але коли війна прийшла в твій дім — залишилося дуже небагато простору для компромісів. Я надто добре відчуваю усі ті ступені почуття провини, які згадує Артем, я знайомився з кожним із них безпосередньо, наживо. Вони мають обличчя, мають імена. Щодня о 9:00 я викликаю ці обличчя з провалля пам'яті і мені вже давно бракує однієї хвилини, щоби пригадати всіх... Добре, що цю книгу перекладають різними мовами і видають за кордоном. Нас вона, ймовірно, вже не врятує, але стане тією краплею в морі емпатії, яке колись, якщо дуже пощастить, зможе врятувати цілий наш світ.

​​Страшенно цікаво було би побачити реакцію Курта Воннеґута на те, чим американці займаються в наші дні. Він і без Дональда Трампа на чолі США не вирізнявся особливим оптимізмом щодо майбутнього нашого світу. Сьогодні, я впевнений, він би просто поїхав дахом і доживав віку в дурдомі.  Якщо у романі "Яблучко Дік", написаному в 1965 році, Курт Воннеґут каже, що "Ми все ще живемо в Темні віки. Темні віки — вони досі не закінчились.", то що може сказати пересічний українець зараз? Цікаво, чи канадець Робертсон Девіс встиг прочитати цей роман Воннеґута перед тим, як взявся писати свою "П'яту фігуру"?  Я запитаю, бо визначальна подія в житті Руді Вальца, який дванадцятирічним хлопчаком в День матері знічев'я стріляє на горищі свого будинку з гвинтівки "Спрінгфілд" і випадково вбиває вагітну жінку, яка пилососить підлогу у себе вдома. Ця подія викликає миттєву асоціацію з початком "Депфордської трилогії", де у голову вагітної жінки прилітає кинута хлопчиком сніжка... Але на цьому очевидна спорідненість вичерпується, а шукати пилинки-бісеринки неочевидних я не вчився та й просто лінуюся. З невинного пасма невизначеного буття Рудольф Вальц оприявився у містечку Мідленд-Сіті в штаті Огайо в родині Отто Вальца, котрий в юності безпідставно пробував стати художником і завдяки цьому навіть заприятелював з Адольфом Гітлером, в якого за грубі гроші купив одну з картин.  А якби не купував і бездарний австрієць помер би з голоду і холоду під якимось із віденських мостів, то в якому б світі ми могли жити зараз? Отто не став художником, але володів аптечним бізнесом і мав достатнью кількість грошей, щоби привезти з Європи не лише костюм офіцера угорської гвардії, в якому було використано пантерячу шкіру, але й величезну колекцію різноманітної вогнепальної зброї. Це запустило ланцюжок трагічних подій, які вплинули на подальшу долю всіх Вальців: Отто потрапив до в'язниці за убивство, якого не вчиняв, Руді прожив життя, нікого не любивши, а його мати померла через радіоактивний цемент в каміні їхнього будинку — і всі вони залишилися без копійки... Таку книгу міг написати лише Курт Воннеґут: абсурдну, дивну, сумну, але теплу, цинічну, але ніжну. "Яблучко Дік" чудово читається, втім залишає набагато більше запитань, ніж може запропонувати відповідей. Деякі з них абсолютно не стосується цього роману: яким буде наш світ після Дональда Трампа?  Зрештою, до дідька подробиці. Він взагалі буде?

​​Однією з моїх нездійсненних мрій, поряд з бажанням подорожувати Ісландією, є також мрія побачити Нову Зеландію. Завдяки військовій службі, я вже й зі справжніми маорі познайомився і, навіть, бачив, як ківі та маорі разом танцюють "хаку". Але книгою Елінор Каттон "Бірнамський ліс" я не тому зацікавився, що її авторка новозеландка і події відбуваються, хоч і у вигаданій місцевості, але на справжньому Південному острові. Мене привабила стильна і тривожна обкладинка роману, в також загадкова назва. Адже за словосполученням "Бірнамський ліс", коли зовсім не знаєш (або ж — не пам'ятаєш), звідки походить ця назва, ховається щось хтонічне... Birnam Wood — це реальний історичний ліс в Шотландії (віднього в наші дні майже нічого не лишилося), який став знаменитим завдяки шекспірівському "Макбету". Відьми напророкували, начебто ніхто не здолає Макбета, доки сам Бірнамський ліс не вирушить на замок Дунсінан. У творі Вільяма Шекспіра майже так і сталося, але у Елінор Каттон дещо інша історія... Екологічні партизани, громадські активісти, ліваки та інші нероби, котрі займаються самозахватом ділянок землі, які тимчасово простоюють або й зовсім не використовуються, щоб вирощувати там всіляку городину, яку потім продають екологічно стурбованим представникам своїх громад, назвали свою організацію "Бірнамський лісом".  Все починається з того, що на Коровайському хребті поблизу містечка Торндайк стається великий зсув грунту — справжня катастрофа — місцевість поблизу зони стихійного лиха порожніє і Міра — одна із засновників та очільниця "Бірманського лісу", вирушає на розвідку однієї ферми аби пошукати потенційно придатні для розширення діяльності організації місця, але зустрічає там мільярдера Роберта, який має на цю земельну ділянку власні плани... Хоче там збудувати бункер на випадок Кінця Світу, абощо. Якщо перетерпіти кілька десятків сторінок на початку книги, доки роман ще й сам сумнівається, чи не стати йому лівацький екологічним маніфестом, то можна дочекатися стрімкого і захопливого психологічного трилера в стилі братів Коенів, if you know, what I mean: "Це — реальна історія. Події, описані в цьому фільмі, відбулися в... в... році. На прохання тих, хто вижив, імена були змінені. З поваги до померлих, усе інше було показано так, як було насправді". Роман "Бірнамський ліс" хороший тим, що в ньому може відбутися, що завгодно, а це навіть мене — не те щоби палкого шанувальника трилерів — заворожило і розважило. Може це і не Стівен Кінг, але сам Стівен Кінг на обкладинці захоплюється майстерністю авторки і обіцяє задоволення від прочитання.

​​Фууух... Ну шо його казать коли воно канєшно. Не пройшло і місяця, як я розпочав читати "Колапс" — а справився за якихось 28 днів. Пригадую, як в молодості я чомусь абсолютно ірраціонально недолюблював Макса Кідрука. Мене бісила його американська посмішка та вайби протестантського пастора під час презентацій, а після першої невдалої спроби з "Мексиканськими хроніками", інших його книжок я навіть не починав. Утім, коли з'явилася інформація, що він написав великий науково-фантастичний роман про Марс, я передзамовив "Колонію" без жодного сумніву та докорів сумління. Книга з'явилася саме тоді, коли я розслаблявся після поранення в шпиталі. Мені тоді цілий тиждень потроху тягнули бинти з носа та кололи знеболююче, тож захоплива історія про "розстановку фігур" у колоніях на Марсі та посеред дивних події на Землі стала для мене додатковою анестезією та підтримкою.  Такі книги найкраще читаються запоєм - без дурацьких перерв на сон, їду, роботу, військову службу та іншу повсякденну маячню реального життя. Вимушено маючи час і натхнення, у 2023 році я прочитав "Колонію" за десять днів і раптово поміняв своє ставлення до автора. А коли послухав якісь подкасти з ним, почитав інтерв'ю, то звернув увагу, що у мене з ним навіть літературні смаки місцями схожі. А у головному вони практично збігаються - він так само, як я, любить і цінує "Пісню Льоду та Полум'я" Джорджа Р. Р. Мартіна. Але, на відміну від нашого спільного кумира, поки що дотримується дедлайнів — адже друга частина "Нових Темних Віків" з'явилася саме тоді, коли було обіцяно. Зважаючи на жанрові особливості подібної літератури, в якій саспенс та кліфхенгери дають не менше задоволення, ніж всі інші компоненти тексту, розповідати про таку книгу, як "Колапс" людинам, які її ще не прочитали, потрібно вкрай обережно. Але якщо би мені захотілося описати те, що відбувається у романі, одним словом, так, щоби це нікому з потенційних читачів не зашкодило, то я би обрав слово "несеться".  Те, що "мирного рішення не буде" і не може бути — очевидно вже з назв — і циклу, і самого роману. Кожен, хто кудись рухався у "Колонії", зайшов у своїх вчинках так далеко, аж безповоротно. Персонажам потрібно не лише обрати сторону, але й всіляко боротися за життя у обставинах, які лише хужішають. Макс Кідрук позичив у Джорджа Р. Р. Мартіна стиль оповіді, кожен розділ якої демонструє читачам історію з погляду одного з численних персонажів, переносячи читача в різні місця Марса, Землі та космосу. Такий спосіб розповідання історій допомагає виснувати в уяві більш опуклу за змістом та емоціями картину, а відтак і глибші переживання читацького задоволення та катарсису. Справжній шок викликає момент, коли рубають голову Неду Старку... Стопе! Це ж з іншої історії! А втім... Я чекатиму продовження "Нових Темних Віків", бо Макс Кідрук не марнував часу після того, як написав "Марсіанські хроніки", а навчився так офігенно цікаво розповідати вигадані історії, що десятки тисяч людей тепер не годні дочекатися виходу наступного роману циклу. Три роки промайнуть, як сон, головне зараз, щоб події у реальному світі не перевершили фантазію автора...

Сьогодні Лінії Костенко 96 років 🎉 Дуже люблю цей вірш, коли його співають пластуни 💚