956
مشترکین
اطلاعاتی وجود ندارد24 ساعت
اطلاعاتی وجود ندارد7 روز
اطلاعاتی وجود ندارد30 روز
آرشیو پست ها
956
АДАПТАЦІЯ ЧЕРЕЗ НЕУКРАЇНОМОВНЕ ОТОЧЕННЯ, або 1 рік і 5 місяців в США. Зараз я багато думаю над тим, що і як мені тут допомогло адаптувтаись. Я не починала із знайомств з українціями, я не фотографувала за цей час українців ні разу, не підписувалась на жодну з українських груп. Моє перше весілля тут було у Портленді, класичних білих американців фотографувала. Я приїхала зі знаннями мови, тому ніхто мені із наших не допомогав оформляти документи, ніхто не допомогав відкривати компанію і розбиратись із податками. Якщо треба була консультація - це був англомовний працівник служби підтримки. Якщо треба було знайти другого фотографа на зйомку собі - це була американка чи філіпінка. Якщо треба було з кимось попрацювати спільно над проектом - звали з собою американки, рідше - азіати. Мінімальний контакт в основних сферах Іспит з водіння приймав азіат. Поради по просуванню себе, як фотогпафа давали і дають американці. В поколіннях амеркианці. З тією самою англійською із фільмів і прізвищами по типу Jonson. Весь перший рік вийшла якась ізоляція від всього українського і це допомогло тим, що не ятрило душу. Це не тягло назад, не змушувало мене постійно вертатитсь до точки «а от в Україні». Зараз, з часом, я вже знаю трохи українців тут, але перший рік був повний вакуум. Я підсвідомо уникала українських зібрань навіть. Боляче було там бути. Перший рік тут = 300 папа під Пісками. Мені не хотілось іти і співати патріотично гімн на площі, поки ми не могли його знайти чи поки його відкачували по лікарнях і госпіталях. Я пробувала і мені було від цього боляче. Мовчазний донат і все. Бо так було легше прийняти той факт, що ти за тисячі кілометрів від дому і це надовго, якщо не назавжди. Мені було важко, соромно, боляче і я не хотіла про це ні з ким говорити. А зараз я звикла. До англомовних книг, сервісу, дуже рідко заходжу в наші магазини (вони мене чомусь відштовхують). Американці навчили мене деяких фішок, показали додатки, якими користуються лише вони і не користується діаспора. Вони нічого не знають про тягощі із документами, але вони запрошують на Thanksgiving day, дарують подарунки на Різдво, звуть погуляти з собакою чи разом почитати в Старбакс. Українські друзі з’явились вже пізніше, коли я почала потрохи знімати контент україномовний в тікток. Я дуже вдячна за всіх новеньких , хто зараз є у моєму житті . Люблю вас. Зараз я можу написати комусь із своїх дівчат, які живуть тут чи в інщих штатах і попросити про якусь допомогу, щось розпитати, попросити мені пояснити. Але це вже зараз. Спочатку я закрилась і отак переживала свій розрив із країною . Не знаю правильно чи ні. Просто чесно
