Лабораторна миша

- Це вже не 14-15-й рік. Тут все інакше і мало який досвід з оттуда знадобиться. Немає жодної брігади, яка б не отримала люлєй [тут було інше слово, зацензуроване] в цю кампанію. Я не можу написати, хто нам це сказав. Не тому, що це дуже секретний підрозділ в точці, якої немає на мапі. А тому, що так кажуть всі, хто нині перебуває на Сході. Кажуть це без переляку, здивування чи в розпачі. Зле так говорять. Наче словами гвіздки вчавлюють в броню. Наче голкою скалку з пальця виймають - боляче, але продовжують це робити, до кінця. Потім додають: - Та й ці навчились воювать. Вже не лізуть, як в лютому-березні. Грамотні стали. Нам важче, значно. Одначе, минає пауза і: - Та то їм не поможе. Не поможе. Всі тут ляжуть. Титани. Не ті комічні стероїдні котлєти, що стєчкіни отримують, а справжні, з давньогрецької міфології, діти Геї та Урану. Себто діти богині Землі і бога Неба. Я ніколи не думав, що буду стільки їздити Україною. Я ніколи не думав, що буду спілкуватись з настільки крутими людьми. Мріяв про все те, але не думав. Покровськ, Селідове, Курахове, Бахмут... Я й не чув про ці міста до нинішнього етапу війни. На Донбасі гарно, чорт забирай. В Бахмуті то взагалі, наче десь біля моря на Півдні, на курорті. Хіба виходи Градів та порожні мертві вулиці нагадують про війну. Наші лупашать. На всі гроші, на все бека, на всі діжки з солярою. І в цьому, шановні, є Ваша частина звитяги. Подивіться перше відео. Це наша колона, що вчора повернулася зі Сходу. Три повні буси корисних речей для військових та гуманітарки для цивільних, що вимушено лишаються поблизу лінії фронту. Два джипи, придбані на Ваші внески, передані в підрозділи. Ще два доставлені нашими водіями. Дякую Вам від себе і від усіх тих людей, яких Ви побачите на останньому фото. Від усіх бійців та підрозділів, які отримали замовлені ними речі. Більш конкретно: 1. За авто - всім Вам за внески та за допомогу з підбором авто, залученням внесків англійців, нідерландців, а також доставку до кордону Biedrība "Tavi draugi" і Асоціації Українських Організацій в Естонії. 2. Медицина - UA First Aid, Лера- Валерия, Maria Horai. 3. Оптика - Marina Chernysh. 4. Генератори великі та окопні - Ігор Могила. 5. Солярка - Дима Костюченко та Автомайдан/Катерина Бутко. 6. НАТО/штатівська форма (дяка Ola Baginskaya та Ольга Алієвська, рюкзаки від Вікторії Сабадаш. 7. Плитоноски, рпс, ремені від Ярослави Наконечної. 8. Тактичні рукавиці - Ignatova Oksana. 9. Гігієна та глушники від Жіночий Ветеранський Рух 10. Шоломи німецькі - Dmytro Rumiantsev (Діма наш аспірант. Пишаюсь ним). 11. Панами від Olena Nikulina та Olga Borovska 12. Шикарні ноші - від Maiia Skrynnik та небайдужих Любліна. та багато іншого. 13. Pavel Kapinos та Альберт Павлович - за системну підтримку. На даний момент закриватимемо наступні потреби: Автомобілі, прилади нічного бачення, далекоміри, тепловізори, планшети, ліхтарі, тактичні окуляри, навушники, форма, літнє взуття, пауербенки, генератори на 1-2 кВт, , матова фарба хакі, джампери на авто, запчастини на авто, лопати, вогнегасники, електроінструмент тощо. Ми будемо вдячні за Ваші посильні донати (від 1 гривні і до абсолютно непристойних сум) на картку 4149510091771412 (Vlad Samoylenko). Земля має палати під ногами росіян. Давайте будемо підвозити бензин. Майте гарний тихий вечір. Всіх міцно обіймаю.

Я перекинув важкенний тактичний рюкзак з пристебнутим карематом і каскою всередину буса та простягнув руку за наступною річчю. Нею виявився підсумок у плямах крові. Я на мить завис. Одна справа відгукнутися на прохання військових і після вивантаження гуманітарки та корисних штук бійцям пригнати порожнього буса для завантаження кількох речей двохсотих і трьохсотих. Але інша - виявити на точці дві зелені автівки, вщент забиті десятками рюкзаків і торб. Наколінники, розгрузки, плитоноски, бронежилети, шоломи, саперні лопатки, каремати, берці, штані, ковдри, подушки... Все спорядження, що так дбайливо підбиралося всі ці місяці, стало тимчасово непотрібне і їхало на склад. Найстрашніше - що добра частина з нього стала непотрібною власникам назавжди. За кожною з цих речей була історія нашого захисника, тепло його рук, возюкання маркера про тканині, що виводить позивний, аптечки, які, на жаль, вже не знадобилися. Я кидав і кидав ті речі в, здавалось би, безрозмірний кунг. Відчував, як машина важко сідає на ресорах. Спершу намагався сортувати - рюкзаки до рюкзаків, взуття до взуття - а потім все злилося в єдиний потік. Підсумок в плямах крові. Тримаю в руках. Обережно кладу його з самого краю. Бо місця в кузові геть не лишилося. Така собі квінтессенція тез "Війна триває", "ЗСУ тримають небо" і "Незалежність народжується в крові". Цінуйте цю жертву. Допомагайте Армії. Не забувайте про тих, хто не відступив. І цей... Чуєш, Масі Найєм. Ми, якщо треба, без проблем заїдемо за твоїми речима хоч в саме пекло. Най то будуть драні штані чи олівець з блокнота. Вивеземо. Збережемо. Але за однієї умови - особисто тобі їх передамо. Живи. Потім сі на бусі відвеземо тебе назад на позиції, щоб ти далі насипав. Живи, рідний. Слава Збройним силам. Вічна пам'ять героям.

Екіпаж - Ти не пам‘ятаєш, звідки на Білорусь готувався напад? - З чотирьох напрямків. А шо по р*сні? - Р*сні п*зда!

- Куди він? - Не знаю. Ти сюди пролізеш? Я стежив за броньованим зеленим течиком* , який стрімголов чкурнув у якийсь двір, куди наш здоровезний рено мастер ледве проїде. Після Ірпеня мене в плані паркування і проїздів почало цікавити лише одне - чи зможу я швидко розвернутися і стати передом до виїзду. Там так було всюди - чи ми заїжджали у двори багатоповерхівок, чи в приватний сектор. Андрій йшов шукати живих, а я тим часом розвертався. Це стало клятим ритуалом. Я тепер навіть в Києві нервую, коли машина не готова до миттєвого виїзду. Тут - Бахмут. І тут вже часом прилітає. Он на в‘їзді розгачений чи-то завод, чи-то склад, а отам - проломлена чимось жахливим школа на 3 поверхи аж до фундаменту. Росіяни вперто лізли у цьому напрямку і били по місту навіть вдень. Загалом, не подобалася мені ідея пхатися невідомо куди. Чого ми взагалі за ним поперлися? Півгодини тому ми звантажили водію цього броньовика півтонни продуктових наборів на склад, кільканадцять пакетів закинули прямо в бус і наш план був простий як двері - як вдячність за допомогу у вивантаженні, він зголосився вивезти нас на точку зустрічі з військовими. Цей поворот геть був не схожий на потрібний маршрут. - Ладна. Обережно заїдем. Нащось же він сюди заїхав. На вигляд нормальний же дядько, - я викрутив кермо, вмикнув другу передачу і, перевалюючись на старезних потрощених залишках бордюрів та асфальту, вкотився в двір. Це був гуртожиток. На ганку сиділо півдюжини людей - жінки, чоловіки. Сиділи-балакали так, як сидять і балакають люди, в місті яких практично не лишилося мешканців, вікна в будинках повсюдно заколочені, то тут, то там прилітає, а ось, за рогом, «співають» наші Гради. От наче і теревенять люди про щось, але таке враження, що ніхто з рота анічічирк і всі на щось очікують. Водій буса відкрив задню ляду, так само мовчки вийняв з кузова кілька продуктових наборів, виставив їх перед людьми на землю. Ніхто з присутніх навіть пальцем не поворухнув. Я повільно вийшов з машини: - Доброго дня. Як ви тут? Я розумів, що моє питання є абсолютно тупим і безглуздим, ще безглуздішим за «хау ар ю», що всі один одного з посмішками питають за кордоном. Але інтелекту не вистачило на щось інше. - Все гаразд. Нормально. Тримаємось. - врізнобій відповіли присутні. Люди неквапом почали підходити до пакетів. Мої очі сфокусувалися на дівчинці років восьми-десяти-дванадцяти-божечки, я не можу визначати вік чужих дітей. Сам факт її присутності тут виглядав якимось сюрреалізмом. Я якось інстинктивно розвернувся, пішов до кунгу, відкрив його і заліз у наш з Андрієм ензешний запас шоколаду і Коли. Батончики кіткет і лайон були м‘які від гарячого повітря розігрітої на сонці машини, Кола була гаряча, як глінтвейн на різдвяному ярмарку, але я все то загріб до останньої крихти і так жменями поніс їй. - На, тримай. - Дякую. - Вибач, шоколадки розтанули. Ввечері стануть твердими. - Нічого, спасибі. Я дуже рада. Вона зникла у темному підїзді гуртожитку, а я пішов закривати кунга. Сльози самі котилися з очей і я тішився, що вдягнув темні окуляри. Стрибнувши за кермо, миттю вмикнув задню і викотився на проїжджу частину, очікуючи на виїзд броньовика. - Чого вона тут? - спитав я вголос, радше риторично, аніж очікуючи на відповідь. - Ти про дівчинку? - перепитав Андрій. - Так. От чого вона тут? Чого? Він змовчав і відвернувся у своє вікно. За що я люблю Андрія - він обидві ці речі робить завжди вчасно. Ми оминали розбомблену школу і крізь розбиті шибки на нас дивилися Мєндєлєєв з Ломоносовим з класу хімії та Толстой з Єсєніним з класу, очевидно, російської літератури. «До основанья, а затєм…» - згадалося мені. Клята війна. Кляті росіяни. Хай береже Всесвіт наші ЗСУ. Допомагайте Армії. Вона - єдина перепона між руським міром та тією дівчинкою. Єдина. Майте гарний вечір і обійміть близьких. P.S. *течик - мікроавтобус фольксваген транспортер

Доброго ранку, ми з України! P.S. Так, на футболках все вірно написано: р*сні п*зда.

Коли воює вся країна Лікування поранень у наших військових - топ-тема для купи волонтерських організацій та фондів. Медицина - тактичні аптечки, бандажі, ноші, всі види антибіотиків, целокс, кровоспас - стрімким потоком мчать на фронт у бусах, пікапах та відправленнях Нової пошти. Шоб Ви думали. Працівники Інституту фізики НАН України теж не лишаются осторонь. Зустрів я в парку якось відомого вченого Володимира Неймаша (https://www.facebook.com/vlad.neimash), розповів, як ми ганяємо на Схід, а він взяв і приніс мені сотню гідробинтів. Це така дуже міцна пов‘язка, що на дотик схожа на медузу, яку доцільно накладати на опікові, гнійні рани. Вона не просто до них не липне (як звичайний бинт), а сприяє швидшому загоєнню. Далі цитую: «Структурно ГІДРОБИНТ No1 є 3-вимірною сіткою з полімерних макромолекул, комірки якої мають розмір порядку сотень нанометрів і заповнені водою, в якій плавають наночастинки срібла розміром 10- 30 нм. Такі частинки є найбільш ефективним і найбільш універсальним із нині відомих антисептиків. Саме вони забезпечують бактерицидну ефективність ГІДРОБИНТа No1, який фактично є мікроскопічною губкою, через яку досить швидко дифундують кисень повітря і розчини ліків, але яка є фільтром для бактерій. Крім того ГІДРОБИНТ No1 здатен вбирати вологу фізіологічних виділень рани в кількості до 250% своє початкової ваги. Це важливо для очистки рани від поживного для бактерій середовища.» Щоб Ви розуміли, про ці пов‘язки знімали сюжети ще в 2016 році https://ranok.ictv.ua/ua/videos/unikalniy-vinahid-ukrayinskih-vchenih-zdaten-vryatuvati-zhittya/amp/ Я це до чого - якщо треба такі пов‘язки у підопічні Вам підрозділи - звертайтесь до пана Володимира. Круто, якщо тамтешні медики матимуть такі штуки. Сайт, де про те все написано http://www.radi-tech.org.ua/ Я ще раз дякую пану Володимиру та його команді за їх невтомну працю. Світлини (окрім селфі) безсоромно попер у Марії Горай. І от з ким тут росіяни зібрались воювати? Майте гарний вечір.

Сьогодні день захисту дітей. Я б додав, що сьогодні День захисту дітей Збройними силами України. А це моє останнє спільне відео з Маркусиком, зняте незадовго до широкомасштабного вторгнення. Так, ми разом читали вірші і в нього в 1,5 рочки пам‘ять була точно краща, аніж у татка. Думаю, коли він повернеться - вчитиме віршів мене. Росія має бути зруйнована вщент. Щоб Маркусику та його поколінню не довелося переживати те, що переживаємо ми. Слава ЗСУ.

Не просто фото Коли ми з Andrii Piven заходили в Ірпінь і мали кілька годин, щоб попрацювати на евакуації всередині міста, нам було важливо знати дві речі: 1. Що наші воїни є в місті і тримають умовну лінію розмежування з сірою зоною. Вдруге втрапляти в оточення нам дуже не хотілося. Коли ми бачили, як працюють наші - ми спокійно виконували те, що мусили. І ми знали, що одним з тих наших десь північніше працював Юрій Гудименко, сумлінно тягнучи шмат своєї роботи. 2. Щоранку ми чекали на свіжі мапи по розстановці сил на півночі Києва. Це було треба для розуміння оперативного становища, аби, знову ж таки, раптом не опинитися відрізаними від наших позицій. Ці карти ми дивилися у Романа Шрайка. В певний момент перегляд мап став ритуалом перед остаточним зникненням зв‘язку при в‘їзді в Романівку. Бо вони допомагали. Доходило до того, що коли Роман затримував вранішній пост, я був ладен йому телефонувати і вимагати. Просто сьогодні випала нагода їм вживу подякувати. Війна триває. Але ми перемагаємо. Майте гарний вечір.

До війни я обожнював телепередачі та канали на ютьюб, де завзяті веселі хлопці знаходили в якомусь забутому гаражі автомобіль невідомого року випуску і ставили його на колеса. З труднощами та героїчним їх доланням, жартами і кепкуванням одне з одного, нестандартними рішеннями складних ситуацій. Тоді, в мирний час, у мене ніколи не виникало питання «Шоби шо?». Передача просто закінчувалася, софіти згасали, а те авто або мабуть десь продавалося, або так і лишалося стояти нерухомо. Не знаю. Життя має почуття гумору. Тепер я регулярно займаюсь тим самим, тільки без камери на задньому плані, без вигуків «мотор» і «знято». І я точно знаю «шоби шо». Шоби хлопцям та дівчатам було легше робити росіян хорошими. В отому кузові вивозитимуть поранених. Там, у пікапа, буде турель під кулемет. Цей-во… шо воно за звір… о, та тут є лебідка і кєнгурятнік. Шось придумають. Цікаво, чесно скажу. Захопливо дивитися, як серця машин починають битися рівніше, замість зношених запчастин вони отримують нові, надійні. Вони озброюються, накачують широченні шини і перевіряють роздатки. А знаєте чому ми знаходимо відповідь на питання «шоби шо?» Це все ви. Завдяки в тому числі вам, цитую: «…було придбано 2 позашляховики на Сєвєродонецький та Авдіївський напрям. Ці авто вже в Києві. 1е авто з Норвегії; 2е щойно прибуло з Естонії. Сумарно коштували близько 10тис євро. Легкий огляд і на вихідні, у складі нашої колони, повеземо тачки роздавати підрозділам. Це вже 5 авто, які нами передбані на ваші внески і передаються на фронт. В попередніх серіях Мітсубісі «Джекі Чан», Нісан Патрол, праворульний L200 передані і вірно служать…» Кінець цитати. Я ж в якомусь з попередніх постів писав, що від курки і йогуртів ми докотилися до доставки тачок на фронт. Ну, ось. А знаєте, що найцікавіше? Суми внесків. Максимальний внесок був близько 10 тисяч гривень. В середньому - 1,5 тисячі. А мінімальні внески … це 20-50 гривень. Люди, ви чудові. Отакий вітчизняний ленд-ліз від українського народу Армії. З ким тут росіяни зібрались воювати? Шановні, ще раз дякую за підтримку. Ми продовжуватимемо шукати машини і доводити їх до ладу. Тому будемо вдячні за внески. Донатити можна сюди: Monobank (Vlad Samoylenko) 5375 4141 0460 0365 Переможемо. Вже перемагаємо. Тут немає інших варіантів. Майте гарний день.

По-шосте, завдяки знову ж Вашій підтримці завтра повідомлю ще одну хорошу новину. Бо завтра почнеться нова історія. Нова цікава історія. Одна з мільйонів історій інших людей, які тримають небо над нашою головою. Майте гарний вечір.

- Тіки не виставляйте моє фото у фейсбуці. Замажте. Нє, ми дуже вдячні за машину, ми розумієм, шо треба показать людям, що ви її нам довезли, але... але якщо жінка дізнається, шо я тут - вона мене вб'є. Я ж їй кажу, шо я в Київській області. Я підвів очі на цього невисокого кремезного чоловіка, що своїми руками може скрутити башту російському танку, і ледь стримав посмішку. - Без проблем. Замажемо в найкращому вигляді. Дружина не дізнається, що Ви тут. Бійців їхнього підрозділу накрила ворожа артилерія. Танки. Гранатомети. Міномети. Так, саме там, куди нині прикута увага тієї частини українського суспільства, яка пам'ятає, що в країні триває справжня повноцінна війна. Де вирішується, фактично, доля найближчих тижнів протистояння на Донбасі. Їхній підрозділ просто виконував наказ і виконував його до тих пір, поки більшість з хлопців не евакуювали - живих, але покоцаних і страшенно контужених. Страшенно - це не фігура мови. Це констатація факту. От тіки подумав... я написав "Бійців їхнього підрозділу... їхній підрозділ", але для величезної частини киян це будуть бійці НАШОГО підрозділу. Бо 24-25 лютого ці хлопці опинилися саме в Голосіївській територіальній обороні і відстоювали Київ. А тепер вони прибули на битву за Донбас. Ви знаєте, у мене з Андрієм є якесь особливо шанобливе ставлення до підрозділів територіальної оборони. Чесно. Ми пишаємося тими, хто разом із Армією, Нацгвардією, СБУ та іншими підставив свої плечі під палаюче небо, поки ми в найстрашніші дні вивозили свої родини на Захід. І неважливо, де зараз вимушений служити воїн ТРО - вгризатися в пісок навколо Києва чи Чернігова, охороняти діжку з вогнищем і самого себе на якомусь блокпосту другорядної дороги в центральній Україні, шукаючи відповідь на питання "шо я тут в біса роблю третій місяць?", чи от прямо зараз рубатися там, на Донбасі. Вони - герої. Бо в житті кожної людини наступає момент, коли слід свідомо прийняти одне важке рішення. Ви тільки уявіть, що поки 24 лютого більшість громадян розмірковувало "евакуюватися чи залишатися?" (і це було дуже складно), ці люди зважилися взяти до рук зброю і битися у найстрашніший момент - коли взагалі нічого не зрозуміло. Твоя доля була невідома: чи ти потрапиш на далекий спокійний блок-пост, щоб перевіряти паспорти, або ж із зав'язаними скотчем очима та руками отримаєш кулю в потилицю від кадирівців десь під Бучею. Чи ти просто переноситимеш немовлят та бабусів-дідусів через русло холодних березневих річок, чи палитимеш російські танки з енловів десь на Сумщині. Ці люди прийняли рішення і вписали себе в історію України. В цьому рядку немає жодного пафосу. Після передачі авта ми заїхали у госпіталь провідати наших бійців. Обережно розпитували про бій і намагалися робити вигляд, що заїкання на кожному слові, більше схожі на удари струмом, це цілком ок. - Так а що далі, після відпочинку та лікування? - Н...н....н...азад. Т...т...треба шв...швидше пов...пов...повертатися в..в.. стрій. Т..т...ам же н...н...наші. Наші. - А [позивний бійця] де? - П...п...овезли н...на Д...д...ніпро. Д...д...уже в...ф...важкий. Я...я т....т...ак. Т....т....рохи к...к...контузило. Твою дивізію, я пишу ці рядки і в мене мокрі очі. З ким росіяни тут прийшли воювати? Ми потисли руки і обіцяли повернутися. Обіцяли. Шановні, по-перше я дякую Вам за підтримку. Моральну, матеріальну, бартерну, променями надії. По-друге, ми всі дякуємо фонду De Leeuw Kyiv, особисто Arno Klijbroek та фермеру Anne, які передали чудове потужне авто на потребу бойових підрозділів в Україну. Тачка - вогонь. Хай палить окупантів. По-третє, ми дякуємо фонду Криївка Вільних, які системно та від самого початку повністю забезпечують кілька підрозділів Голосіївської ТРО - починаючи від харчування-шкарпеток-шампунів і завершуючи раціями, медициною та іншими корисними штуками. По-четверте, ще раз Вам особисто дякую за то, шо підтримуєте Криївку. По-п'яте, ми дякуємо Світлані Арбузовій за наданий для наших потреб автомобіль, що незмінно супроводжує наші колони від Ірпеня і Чернігова до сіл і містечок Донбасу.

Доброго раночку, ми з України. Дорогою на Донбас. Решетилівка - ван лав.

Щоб Ви розуміли - лише за один день рідний нам підрозділ втратив 3 авта. На Донбасі зараз дуже спекотно. Але всі росіяни помруть. Просто смерті потрібні колеса. Ще раз всім дякую за підтримку. Майте гарну ніч.