Лабораторна миша

- Тут є хто на евакуацію? - Тут... Є. Он в тому будинку жінка. Але давайте домовимося, що Ви відразу скажете, що Ви від Жєні. Інакше вона не сяде в Ваше авто. Вона чекає, щоб саме він за нею надіслав рятувальників. - Без питань. З цим Жєнєю є зв'язок? - Зараз спробуємо. ... - Ми від Жєні. Він за Вами прислав. Жіночка із давно немитим волоссям, ходунками та трохи дитячим виразом обличчя миттю посвітлішала: - Женя... Так-так, давайте збиратися. Щось треба взяти... я не можу згадати. - Деменція чи склероз... Щось таке, - прошепотів сусід мені. - Пані, візьміть паспорт - Ще ліки, куртку та черевики, - додав я. - Ходіть сюди, будемо вдягатися. Все пізнається в порівнянні. Коли ми поверталися з Романівки в Київ - ми раділи. Коли ми поверталися з Ірпеня в Романівку - нашому щастю не було меж. Коли ми поверталися з ЖК Синергія ближче до центру Ірпеня - стишували хід і насолоджувалися миттю усвідомлення, що вже ніде ніщо по нам не летить. Сьогодні ж ми поверталися в Ірпінь з Бучі. Так от, ірпінські вулиці - з обгорілими кістяками домів, згвалтовані, понівечені, з вирвами від бомб, з перерубаними снарядами деревами та електроопорами - здавалися такими ріднесенькими, що ми навіть почали жартувати, мовляв, після війни купимо собі тут по три сотки землі і зробимо городи. Буча... Буча... Буча... Я чесно скажу, не знаю, що про неї розповісти. Про те, як росіяни зібрали хлопців з місцевої тероборони, поклали обличчям долу, зв'язали руки та всіх постріляли? А може про те, що саме в Бучі розташовується та сама вулиця Вокзальна, на якій стоїть розбита високоточними ударами величезна колона росіян, на яку вони ж приводили свої вцілілі підрозділи на "екскурсію", аби продемонструвати безжальність українців? А може про те, що росіяни постріляли майже всю охорону місцевого підприємства, вламувалися в підвали місцевих, в яких ті ховалися, знущалися з них? А може про те, що мешканці Бучі в масі своїй не хочуть виїжджати, бо тут всюди вже ЗСУ на броні, тому віниками прибирають скло, лагодять виламані танками паркани та прямо зараз натягують на дахи новий шифер? А може про те, що трупи досі лежать на вулицях, бо ДСНС із саперами сюди сьогодні ще не дійшло, загрузнувши в аналогічній роботі в Ірпені? Чи може про те, що в Бучу сьогодні зайшли величезні колони волонтерів та Збройних Сил України з їжею, ліками та іншою гуманітаркою, і на зворотньому шляху забирали всіх охочих? Буча нині місто контрастів. З важливими свідками, які бачили розстріли цивільних. Які бачили, як міномети та ГРАДи розміщували між висотками і стріляли у бік Києва. Які бачили, як забирали сусідів в нікуди і як їх знаходили мертвими в підвалах. Буча - це місто з людьми, які переховували один одного у підвалах від окупантів. Які ділилися останнім і вірили, що наша Армія відіб'є місто. Де плачуть та сміються одночасно при вигляді колон наших військових. Ми працювали сьогодні і в Ірпені, і в Бучі. Вивозили людей. В Бучу є проїзд, через ЖК Синергія. Що там далі за Вокзальною - не скажу, не розвідали. Не встигли. Всюди рештки техніки, снаряди, набої, гранатомети, міни. Дуже і дуже небезпечно. Вертатися цивільним ще не можна. Відсьогодні і до 5 квітня в усіх звільнених містах та містечках Київської області діятиме комендантська година. Щоб сапери розмінували, а поліція та ДСНС позбирали тіла. Це правильно і так має бути. Триває зачистка будинків - сьогодні на власні очі бачили, як працюють СБУшники та ЗСУшники, причому не тільки хлопці в складі груп, а й дівчата. Вражає. Проїзд на Стоянку наче вільний, але самі не перевіряли. Комендантська година ж. Але якщо лишили своє авто в Романівці на мосту - може є сенс дізнатися про його стан (чи взагалі не згоріло), підремонтувати та згодом евакуювати. Ми передали жінку із рук в руки Жені в самому Києві. Вона раділа, як дитина, багато сміялася. Він плакав і в нього трусилися руки. Я на секунду засумнівався, хто із них виїхав з Бучацько-Ірпінського трикутника, а хто весь цей час був в Києві. Вірте в ЗСУ. Підтримуйте їх. Це наш єдиний шанс. Майте гарну ніч.

Вивезти хоча б маму з дитиною зараз відмовляються. Ніяк. - Не нагнітайте. Все нормально. - Я це вже чув. Я це вже чув. Просто уявіть, що я вже це чув. Бережіть себе. Бережіть себе.

- Ми б дуже просили Вас евакуюватися. - Чому? - Ситуація раптово може погіршитиись, як це було 5 березня. - От тіки не нада тут нагнітать, хлопці. Все буде нормально. Ця розмова із на вигляд дорослою жінкою та її сусідами відбулася у дворі кількох багатоповерхівок 9 числа. Сьогодні ми заїхали за цією ж адресою, щоб за наводкою Анна Конош (дяка їй) вивезти чоловіка з гангренами обох ніг. Ми заклякли. Чесно. Кожного разу думаєш, що готовий до всього, але ні. У дворі повно вирв від розривів. Жодного цілого вікна в жодному будинку. Замість гаражів та авт - понівечене згарище. Вцілілий місцевий водив нас по цьому апокаліптичному пейзажу і показував: - А отут той танк зупинився, повернув башту і вистрілив прямо в гаражі. Все запалало миттю. Потім повернув туди і вистрілив прямо в будинок. Тоді та жінка мабуть і загинула. Он діра в стіні, бачите? Ходімте, покажу могилу, ми її тут і поховали. Дорогою побачив нерозірваний танковий снаряд, огородили його будсміттям, аби привернути увагу саперів. Не нагнітати. Не нагнітати. Не нагнітати. В який момент не нагнітати? Коли міни лише заряджають у ствол міномета? Коли танк тільки підминає дворові газони, аби зайняти позицію? Чи коли ти вже дивишся на могили у дворах? Чи коли спікуєшся з ДСНСникам, які спітніли від кількості перевантажених у Газель тіл? Підійшли до хлопця з гангреною обох ніг. Мешкав в гаражі, влучив снаряд, все погоріло, сам потім отримав обмороження. Так все і почалося. Запах такий, що я такого ніколи не чув. Ледь стримався, щоб не блювонути. Тут ми з Андрієм зрозуміли, що вперше відмовимо в евакуації в нашому авто - просто не довеземо. Не зможемо. Фізично. Ніяк. Не просіть. Для всього є межа. Пішли шукати нормальний транспорт, бажано з лікарями. Не знаю, хто і де там є, але буквально за рогом вперше в Ірпені побачили білосніжного джіпа з білосніжним прапором з червоним хрестом, що їхав нам назустріч. Де вони були до цього - не знаю, але я був радий їх бачити. Це для них, вони на це вчилися. Помітивши нас - в броніках, касках, зі зброєю - водій червонохресного авто зупинився метрів за сто і увімкнув аварійку. Я підняв руку і повільно пішов назустріч. Виявилося, що це іноземні лікарі з російськомовною перекладачкою. Охоче погодилися оглянути потерпілого і забрати його (довезли до Романівки). Вони чіпляли на хлопця пульсоксиметр, розгортали алюмінієву ковдру, міряли тиск, питали, чи можуть вони зняти з ніг гнилі шкарпетки з гноєм, а він кричав, що боляче. Дівчина фотографувала їхню роботу. Поруч руїни, могили, всюди скло, ми знову пробили колесо, хоча я лише зранку його перебортував, хрінзнаскікиповерхівка, що вигоріла вщент від першого до останнього поверху, а ось будинок, звідки ми 13 березня вивезли дідуся під прильотами мін, он діри в фасаді, йому точно там були б гайки… - Так, - кажу рятувальникам, - давайте прикуримо автомобіль, хороший буде Вам помічник Власник все одно загинув, нашо йому в цьому Стіксі машина, тим більше ці ж рятувальники вивезли його тіло вчора. А ось і вирва, мабуть до криниці йшов по воду. Нашо виїжджати, якщо є їжа і вода, що може статись. Не нагнітайте. Міна. Міна в асфальті. Хвостовик. Снаряд. Град. Отам хлопці дивіться уважно, на розтяжки ще не перевіряли. Інколи здається, що це не зі мною, не з нами. Що це якийсь діафільм чи аніме, а сюжет писав навіжений. Сюжет - лайно. Все нереально. От тільки запах плоті та скрегіт битого скла під ногами натякає, що все наяву. - Андрію, я зупинюсь тут. Зайду. Він зрозумів без уточнень. Паралізована жінка, яку ми 13 березня не забрали, бо потрапили під обстріл. Адресу, де вона є, ми передавали усім - військовим, медикам, ДСНС, найвідважнішим водіям Ірпеня. Я йшов і серце калатало. Ось хвіртка, посічена уламками. Ось вікна, вірніше їх відсутність. Двері відчинені. Вже легше. Коридор, кімната, ліжко. Порожнє. Її забрали. Її вивезли. Видих. Дяка тим, хто це зробив. Одним тягарем на душі менше. Дорогі котеджі. За інформацією - купа людей, в т.ч. 7-місячна дитина. Поважний пан, представляється професором, стверджує, що завтра виїдуть самі і у них все нормально.

Був важкий день. Ні, міни не прилітали, нічого ніде не свистіло, ми навіть жодного разу не бігали. Але сьогодні прийшли новини про те, що росіяни розбили як мінімум дві колони волонтерів, що везли гуманітарну допомогу на Чернігів і намагалися евакуювати людей. Кілька волонтерів загинуло. Кілька - поранено. Машини спалено вщент. Ніхто з колони наших, які фактично стояли в черзі на вхід, не постраждав. Але немає слів в моїй голові, якими я можу висловити те, що у мене зараз на душі. Я не знаю, як звали тих прекрасних людей. Я не знаю, звідки вони були. Але сподіваюся, що журналісти та історики зроблять свою справу добре. Як належить. Зі свого боку, висловлюю щирі співчуття Olga Stefanyshyna, у якої в одній з колон загинув її коханий чоловік. Треба мати неабияку людяність вкупі з відвагою, щоб робити те, що робив він. Ірпінь. В Ірпінь другий день поспіль повноцінно входять українські рятувальники. Вони не тільки зараз допомагають організовано вивозити людей, вони роблять дещо більше: вони нарешті почали вивозити тіла. Тіла загиблих цивільних, які тижнями лежали просто неба на вулицях та у квартирах. Саме зараз Ірпінь змусить нас куштувати ту гірку чашу, про яку я писав в одному зі своїх попередніх дописів - радість звільнення міста йтиме вкупі з оплакуванням вбитих. Рятувальники збирають тіла після роботи наших саперів. Так, тварини з півночі помінували трупи, понаставляли навколо них розтяжки. Абсолютно антилюдяні потвори. Поки що загиблих збирають тільки з вулиць. Відзавтра обіцяли почати обходити помешкання. Я не знаю, хто і як цим має займатися. Де ті міжнародні дізнавачі, прокурори, слідчі, але боляче слухати рятувальників про те, як вони збирають тіла розстріляних біля стінок чоловіків із зав'язаними очима. Це хтось має фіксувати та досліджувати обставини. Орки мають відповісти за все. Ще одне. Те, про що я не хочу писати, але мушу. Ірпінь вільний фактично. Людей довивозять або ж вони повиходять самі. Тільки вчора я отримував купу звісток, що у когось нарешті знайшлися рідні та друзі. Проте. Якщо хтось з Вас не має інформації про зниклих безвісти в Ірпені, можливо, саме час телефонувати 102, дізнаватися процедуру і ходити на упізнання. Вибачте, що я це пишу. Я не знаю, як це зробити тактовно. Але як є. Надія лишається, безумовно, та все ж. Наголошую і в цьому підтримую Taras Vyazovchenko - в місто повертатися ні в якому разі не можна. Нікому. Ні за яких приводів. Руські лишили дуже.дуже.дуже. багато сюрпризів, на одному з яких сьогодні ледь не підірвався наш відважний Костянтин Бакуемський. Тільки на дорозі тими шляхами, де ми їздили, я особисто знаю 3 снаряди, які потребують розмінування. Тому, тримайте голови холодними. Відпрацювали Збройні сили. Відпрацюють сапери та МНС. Відпрацює поліція. Знову відпрацюють наші Збройні сили, аби відкинути орків від Ірпеня ще далі, аби не було, як вчора. От тоді щось стане зрозуміло. Візьмете віники, фарби, цемент, скло і зайдете в місто. Ще раз висловлюю свою повагу Збройним силам України. Територіальній обороні. Військовим медикам. Рятувальникам. Пишайтеся, шановні, країною, в якій Ви живете. Всі ці служби - працюють. Переможемо.

Було б дуже обідно побувати в Синергії і покоцатись на виході. Дякую Збройним силам України за те, що тримаєте небо і даруєте нам час на евакуацію. Дякую Теробороні Ірпеня за то, шо знаєте, як і де вирахувати гнид. Дякую військовим медикам, що вивозите цивільних з Романівки. Дякую всім водіям-евакуаторам, яких я знаю лише в обличчя, що підставляєте плече один-одному і продовжуєте рятувати людей. Люди - чудові. І все ж-таки мучить мене тепер питання - нашо тому діду ізолєнта та рулєтка? Най з ним ще колись побачимось. Майте гарний вечір. Переможемо. P.S. Уникаючи питань в коментарях - хочете підтримати нашу діяльність, то підтримуйте Криївка Вільних. Всі реквізити є у них в групі.

- Шо Ви шукаєте? Дідусь на мить втупився на мене і продовжив шарудіти у шухляді - Рулєтку. Та ізолєнту. І дійсно, в його руці з'явилася жовта рулєтка та синя ізолєнта. Він акуратно їх взяв та поклав у торбу. В такі моменти найважче - це стримати себе. Максимум - закотити очі. Але спокійно пояснити, що треба збиратися швидше, бо в черзі на евакуацію в підвалі стоять ще 15 людей. - Нащо Вам рулєтка та ізолєнта? Сказав же, візьміть паспорт, найнеобхідніші речі і поїхали. - Мені нада (хитро посміхнувсь). Я не знаю, що це. Чому люди в критичні моменти поводять себе дуже дивно. Можуть сказати, що "хоча б попередили про приїзд за 2 години", при цьому одночасно з нами слухаючи прильоти мін за давно розбитими вікнами. Можуть брати якийсь непотріб, обережно вкладаючи його у валізи. Можуть в останній момент при виході з квартири сісти на попу рівно і сказати "ні, я передумав/ла". Ми навчились. Правда навчились умовляти. Забираємо всіх. Граємо у поганого і хорошого евакуатора, обнадіюємо і заспокоюємо, або ж навпаки жахаємо і нагнітаємо. Обіймаємо або ж ввічливо, але впевнено, ведемо під руку до машини. Чи просто хапаємо торби і несемо до багажника першими, не лишаючи часу на роздуми. Обіцяємо, що в будь-який момент, якщо в Києві не сподобається - люди зможуть самостійно повернутися в місто і продовжити своє дивне життя на згарищах та у підвалах. Залежить від ситуації, але намагаємося. Бо багацько людей після 4-х тижнів проживання в сюрреалізмі - відверто дивні. Сьогодні ми евакуювали ЖК Синергія. Чесно кажучи, я стільки чув про цей комплекс від військових та волонтерів, що його назва почала міцно асоціюватися з якимось Сайлент-хіллом чи Вулицею В'язів. Прибувши на місце і побачивши слово "Синергія" великими літерами на висотці, я так і не наважився загнати авто в середину і заходили ми туди пішки. Як потім виявилося - виходити довелося бігом. Що можна розповісти про європейського вигляду житловий комплекс, який тижнями перебував в окупації? Виламані двері в квартири, розбита техніка русні на вулицях (вибачте, фото немає), цивільні авта з літерою V, срач у квартирах (бо ж там і квартирували зомбомірці), запах солдатського стійла в колись чепурних дитячих кімнатах. Тим не менш. Завдяки абсолютно правильній, коректній, свіжій наводці Максим Смірнов, прибувши на евакуацію 3-х людей, надибали два повнісінькі підвали готових до виїзду цивільних. Завдяки колегам по евакуаційному цеху, тільки з цих двох приміщень вивезли з 30 осіб, ще сімох позбирали по поверхам на Новооскольській. За моїм оцінками, зважаючи на кількість авт евакуаторів, які влітали і вилітали з ЖК, усього ввечері на зв'язок з рідними вийдуть більше 100 осіб. На жаль, вивезли не всіх. Бо сьогодні ми з Andrii Piven багато чого робили в Ірпені вперше. Наприклад, ми пробили колесо уламком міни і міняли його під час арт-дуелі. Я вперше водив автівку задом до червоної зони тахометра засипаною уламками вулицею. Андрій вперше здавав норматив на біг у броніку, і біг він швидко. Назустріч мені, який гнав машину задки. Бо дуже вже ми хотіли лишитись цілими і так само цілими довезти людей на задньому сидінні. Це я розповідаю, на секундочку, не щоб показати, які ми відважні і без страху. Страшно було, є і буде до всирачки. Не щоб провести паралелі з екшн-сценами голівуду. То все брехня для дітей. А щоб пояснити, що в Ірпені нині смерть всюди. Вона падає згори. Вона чекає у розтяжках. Вона очікує під цікавими предметами, підняти які так і тягнеться рука. Загалом... Вже коли перші колони з врятованими виїхали в бік Києва, по решті і нам русня почала акуратно класти міни. Так акуратно, що я, лежачи стандартно на газоні, аж дивувався їхнім здібностям. Виявилося, що неподалік від нас в комплексі перебував корегувальник вогню, який абсолютно спокійно телефоном казав "правєє-лєвєє". Дяка нашим ЗСУ та спецам по таким випадкам - вони його вирахували і взяли. Бачив падлу на власні очі. Вже традиційно дякую Костянтин Бакуемський, що разом з Taras Vyazovchenko безпечно вивезли нас з останніх 500-та метрів. Вибач, ми не спеціально встряємо.

Чернігів-Ірпінь Ранку доброго. Вчора, до речі, відбулася чудова подія: дві команди евакуаторів від Vlad Samoylenko та Лера- Валерия об‘єднали свої зусилля по доставці гуманітарних вантажів та вивезенню людей з Чернігівського та північнокиївського напрямів. Фактичне об‘єднання сталося давно, коли ми почали ходити спільними колонами. Тепер просто зафіксували це. Об‘єднання - це оперативний обмін інформацією, ефективніше перекидання ресурсів з напрямку на напрямок, координація та списки людей на евакуацію. Отак краплі в океані зливаються у струмки, що формують течії. Переможемо.