iya.kiva

16-18 жовтня - Мюнхен

https://theukrainians.org/shche-z-donetska-ta-inshi-rechi/ Вже є свіжий Reporters

Картинка дня - одеський художник Олександр Фрейдін. Навіть знаю людину, яка схожа на цю дівчину.

Вже кілька днів поспіль з підвіконня падають квіти. Падають – я підіймаю. Падають – я підіймаю. Ніби хочуть пришвидшити власну смерть. Ніби хочуть пришвидшити мою смерть. Ніби хочуть мені щось сказати, а виходить лиш падати. Це така мова? Скрики квітів, які викидаються із землі, як вибух мови? Мови, яка кидає в мене землею без коріння. (Я – могила?) Мови, яка кидається на мене, як оскаженіла земля. Це такий ляпас родоводу, розкиданого Україною, мов хрест, на всі боки? Незручна розмова із предками? Розмова із собою? Коли дуб росте, він танцює. Коли квітка падає, вона говорить. Спершу одна, потім дві, а потім у снах вже й не відшукати дорогу назад, до власного голосу. А може, це ніякий не звук. Може, це чорне блювотиння часу, який, відкривши вікно всередину мене, поночі входить в кімнату. І це блювотиння потрібно комусь прибрати. Бодай і однією рукою, бо ліва моя рука зараз не знає, що робить права. Час блює – я прибираю. Час блює – я прибираю. 25.09.2026

птаха з ключем на лапці тепер не літає, ходить землею, зважує час і дзвін власного голосу, ніби існують такі базари, де спів міняють на пір’я, а легені – на дім в неба вдивляється аркуш прозорий: хто прокреслив крикливий цей нотний стан? сиплються ноти й ключі мертвим на голови, ну а живі вже й не знають, як чисто, буває, звучать серця звідки береться любов, в двох словах не розкажеш, точиться оповідь, сточуються хребти втомлених яблунь з родинного саду, де збирати й збиратися – як в криницю воду нести в парку сліпнуть каштани, і брунатні їх очі дивляться з докором на людей із землі, дітьми ми в них співали, як в мікрофони, але коли ми востаннє дітьми були? 24.09.2026

IS THERE HOT WAR IN THE TAP? Sunday, September 20 12:30 PM Dallas · 1:30 PM Eastern · 8:30 PM Kyiv Instagram LIVE @liliakudelia Aldredge House • 5500 Swiss Ave • Dallas •Texas Join us for a transatlantic reading and conversation connecting the Aldredge House in Dallas with Ukraine, featuring poet Iya Kiva, artist Rachel Livedalen , and curator Lilia Kudelia, presented in conjunction with Chateau Show V For the exhibition, Livedalen has created a site-specific installation in the historic mansion’s bathroom incorporating Kiva’s poem “is there hot war in the tap” from her recently published book Silence Dressed in Cyrillic Letters, published by the Harvard Ukrainian Research Institute and translated by Amelia Glaser and Yulia Ilchuk . The installation becomes both setting and point of departure for an encounter with Kiva’s poetry across geographical distance. Joining from Lviv, Kiva will share a selection of her work, accompanied by readings and conversation with Livedalen and Kudelia in Dallas.

вмила ноги в землі а вона тепла-тепла теж мабуть здивувалася що прийшла вітатись із нею ажно в вересні поклала собі на долоню що простяглась між проваллями як промінь тьмяного сонця стискала мій страх власного тіла що бився в її п’ястку судомами й схлипами як ящірка, що стереже свій полин а панічна атака тривала й тривала як нитка, що шукає правильну стежку додому й розірвати не може обійми землі лишень черевики скинула, як зайву пам'ять і пішла собі в темряву осіннього лісу на голос далеких собак ті – ближче до серця і мова собача тепла, неначе самотність 18.09.2026

"Можу говорити, коли п’ю і… або ходжу отак… ну… помаленьку. Туди-сюди. Рухаюсь, одним словом. Тоді я можу щось говорити, і тоді я можу говорити й про мову. Про мову можна говорити тільки за тієї умови, що ти рухаєшся. Ти рухаєшся і… або ти п’єш. А так ото сидіти (сміється) й говорити про мову — це дуже… дуже важко… ну, майже неможливо. А от коли ти рухаєшся, або п’єш, ти тоді ніби вирушаєш туди до… до початків мови" Олег Лишега (про рух - моє-моє)

Вже якийсь час я підписуюся на всі можливі й неможливі пабліки в інстаграмі про Донеччину та Луганщину (чи про Донбас, якщо вживають цей термін). Самий їхній сплеск, тут не треба бути антропологи нею, є засвідченням смерті, роботою горя й пам’яті. Коли в одному дописі поруч із вщент зруйнованими містами Донеччини в форматі «до» та «після» додали й Донецьк, хоч він ззовні й відносно цілий, я ридала з годину: тут горем ніхто не міряється і пам’ятає, з чого все почалося. Віднедавна алгоритми інсти почали показувати мені й окуповані місцевості з інших областей України. Якщо дивитися на війну з точки зору того, як рухається окупація, як ця втрата чогось глибинного у собі, розливається Україною, перед очима повстає настільки приголомшлива картина, що я досі не знаю, як її описати. Я б хотіла мати спільну мову з іншими людьми в якихось інших площинах, а не здригатися від назв окупованих населених пунктів України, коли раптом з’ясовується, що той чи та, з ким тим зараз говориш, звідти. В такі миті обличчя людей поруч ніби як розсувається, і з нього витікає туман темряви. Темряви, яку так багато людей ховають під власними обличчями, щоб світла бодай на дрібку було більше: якщо не в них самих, то довкола. Я весь час тепер думаю, як це дивно: відповідаючи на питання «звідки ти», називати місце, якого немає. Це не так часто можна почути. В Україні – часто. А загалом – ні. І це завжди історія, ніколи не одне слово. Тому я хочу, щоб в нас була література про це. Я буду першою читачкою. Здається, вираз «жерти землю» означає також і це. А ще згадую, як військові з Хмельниччини, про яких все не доходять руки написати оповідання чи есей, подарували мені вираз «могильник Донбас». Не знаю, чи так усі говорять, чи ні. Але днями я подумала, що якби в якомусь не окупованому місті можна було б зробити «Донецьке кладовище», себто місце, де ховають за пропискою, я б хотіла там лежати. Так зазвичай не ховають, а все ж.

В непопулярній рубриці "не тільки про себе" чудовий текст Юлії. Поки читала, згадала, що колись у мене був залицяльник зі Слов'янська, який завжди скрушно казав, що всі знають Святогірськ, а Слов'янськ ніхто й не бачив. Були там з Вікою Амеліною в 2016-му. Але Юлія малює серцем https://suspilne.media/culture/1389046-tor-u-serci-ulia-emec-dobronosova-pro-vidcutta-domu-miz-slovanskom-i-kievom/

давай попрацюємо над об’ємом в образі дому у цьому вірші давай додамо йому тіні – певності у відкиданні тіні – змусимо тінь цю привласнити як сусідську земельну ділянку щоб місце для суперечок про пам'ять хоч десь існувало буття й небуття завжди починаються одночасно завжди невчасно завершуються завжди щось недоговорюють ось тут просто зараз саме тобі (саме за тебе) однак якщо є місце знайдеться й час і дія і сили на драму як перший акт заперечення смерті (поки простір життя аж напинається по швах усіх воєн поки цвіркуни рядно ночі кроять на один хоровий копил поки світло все ще стається, а темрява (хоч раз на день) перестає поки слово – бодай в уяві письменників – ще словодія) давай додамо в цю заношену літературою тему, немов та нічна сорочка, що дивом дісталась від бабці (й не одяг, й не посаг, й незрозуміло що воно є, а гріх викидати), ще чорноти, як додають дієслово у речення, де й так усе зрозуміло (війна є вигнанням – з раю, пекла, смирення, у закапелки щирості й світла) тож, давай додамо у божевілля балакання з порожнечею (в розмову з ніким й не до кого) ще більше lacrimae rerum – нехай сльози речей свідчать за нас (бодай і тінями), як земля додає чорноти шахтарям (під очима і в серці) (підводка саме туди, де обривається оповідь і… починається мова панічних атак і падіння падіння падіння) давай додамо в це падіння ще трохи тіней – наскільки вистачить рук – аж поки не сточиться олівець межі, де ми є і де нас щомиті немає 10.09.2025

ходить осіннім полем циркуль променю вишукує, де поставити цятку на лобі де простромити іржавий дзвін твого серця стій променю – стій – не замикай ще цей час у коло не забирай ще ключі від церкви, де відчай розписує стіни фресками нової віри серце це – променю – не завершило ще своєї роботи ще не скинуло з себе одяг брудний чорнороба недолюбило ще цю от землю і людей, що їх війна століття як перевантажує з місця на місце – наче худобу – ще не відпустило на волю стій променю – просто постій разом з нами у хвилини мовчання і в миті щемкої радості коли вітер історії на наших обличчях гадає як на долоні гаптуючи стежку долі і стежку життя стій променю – просто побудь одним з нас на полі кривавого чину – висуши піт наших слів зв’яжи язики нам в жмути і поклади їх понад дорогою – нехай вони будуть для когось хлібом щоденним стій променю – стій бодай ти – бо ми падаємо від утоми у прірву майбутнього, яке виявилося не будівлею, а підвалом, у який тобі зазирати не хочеться, а в нас просто немає вибору стій променю – стій так, як і ми стоїмо – з пов’язкою на очах, які так вже звикли до темряви, що полювання твоє – те саме, що грати у піжмурки стій променю – стій – просто подай нам руку свою як жебранину просто дай нам руку свою, як віддають своє серце, і душу, і тіло 09.09.2023

щоб згадати дитинство – відчути себе цеглою дому – перебираю дерева в саду пам'яті мов спалахи світла коли ніч горло стискає залізними кільцями перше дерево від дверей – крихітка сливка на колінах якої завжди проступають синці мов плями чорнильні у прописах першокласників друге дерево від дверей – абрикоса що скидає сукню весільну щовеликодня – зустрічає христа голою мов немовля і ніколи не плаче третє дерево – груша довга як пауза поміж музикою у якій ховаєш вітер дорослості далі – шовковиці які цілують п’яти як мама і не відпускають без подарунку навпроти дверей – горобина – розкладає намисто на тонких шиях гілля спалахують ліхтарі за якими пригадуєш власну адресу праворуч від дверей – яблуні яблуні яблуні – ціла родина яблунь жодна з яких не дожила до війни і вишня яка здається ніколи не мала дітей лише колисала мертвих живих і ненароджених так я збираю любові дерев’яні плоди дерев’яними пальцями 07.09.2022

цього літа війна ховається в рослинах і квітах я купую собі орхідею лаванду лимон шавлію базилік а також дуб – обіцянку плечистого стовбура ідею вкорінення бодай десь в українській землі коли виросте, бачу його з-під землі: ось, вчепився корінням у Захід, Північ, Південь і Схід – і ні за що не відпустить, хоч пальці рубай усі вони тут – у мене в кімнаті Ольга Іван Соня Міша Йося а також Ян – його дерева зараз ростуть у Донецьку, як росте моя окупована пам'ять, перетворюючись на міф, мерехтливе й осяйне минуле, якого майже не видно за сухими гілками років дивлюся на спробу саду в однокімнатній квартирі – і бачу цвинтар хоч і там є життя з усім його листям імен 05.09.2024

"побачити дно", "повна заміна екосистем" https://www.youtube.com/watch?v=w3hLYa_n8ao

29-го у Запоріжжі говоритимемо про дім і Кота Характерника

і коли ми тоді танцювали під сонцем, що припало щокою на зелену подушку гір, наче серце, що битися сили більше немає, хилитаючи гойдалку літа, мов спляче дитя, люди, відводячи очі (не зводячи їх), міркували: “поглянь-но на них, так, мабуть, живуть безтурботні» звідки їм було знати – наближатися, зрештою, – виклик – що в рухах кожної з нас тріщить надламаний очерет, що це список утрат спалахує в нас у волоссі, що піт наш (ми його не соромились) – божевільна ріка пам’ятання, що вийшла з своїх берегів і зруйнувала cпокій у їхньому місті адже ми українські письменниці ті, хто коркують у пляшках – серпневий мед смерті, носять у торбах хлібини страху і відваги, пригощають стиглими сливами відчаю й впертості, втомлені куховарки поганих новин звідки їм було знати, що поіржавілий ножик життя покраяв нас так, щоб одна половина обличчя завжди посміхалася, а інша – заклякала в судомі, щоби бажання руками закритися і відвернутись виникало не повсякчас, а, бодай, через раз але ми танцювали – і люди бачили те, що хотіли – зрештою, як і завжди – люди воліють не бачити шрами, якщо ті під одежею, прогортати світлини із трупами, якщо там не твій родич, затуляти вуха байдужістю – якщо говорять не з ними, красти троянди печалі в чужому саду звідки їм було знати, що ми стояли й плакали так, щоб ніхто не дивився, хоча декотрі навіть знімали на відео тіло зсудомлене кожної з нас – так, ніби хотіли навчитись війни 27.08.2024

стільки тут сталося що відчуваєш себе рештками птаха на асфальті розпеченому – ось, лежать між крилом і крилом тільки крила ці б’ються, тріпочуть, злітають угору ніби серце, що зупинилося, продовжує битися в комусь іще розкажи про це – прошу – розкажи як вітер печалі бавиться серцем мертвого птаха надимає його, наче кульку – порожню, без крові як машини це серце розкатують – так ніби вимішують тісто як усі наші дні сходяться при столі і викрешують іскри з кожного слова тільки вогнище вічної пам’яті коцюрбиться, накульгає зліпи мені серце – прошу – не шкодуй своїх пальців для такої роботи зліпи зі зламаних крил цього літа ідеальну мішень у формі дитячих долонь зліпи мені серце і кинь його на дорогу закопай його в землю щоб птах повернувся на дерево пісні і листя, що жовкне невтомно, його обіймало як вечір в який наші життя ще були тут 26.08.2024

Картинка дня. Але фільм я ще не бачила (і навіть поки не пробувала шукати в мережі)