Із розмови з Сементієм Лобачем, куратором курсу Graphic Design Beginning та директором Projector Odesa.
Ріс у науковій сім'ї — діди-прадіди були професорами, робочою інтелігенцією. Але в часи перебудови жити було доволі голодно. У чотирнадцять мене привели в конюшню знайомого мами — подивитися. Підійшов тренер, спитав, чи хочу покататися. А мені щось стукнуло в голову, я й сказав, що взагалі дуже хочеться їсти. Без зайвих слів він дав мені в руки лопату. Каже:
«Прибирати там, коней у нас вісім, обід в два».
Робив всяке, практично циркові трюки.
Їх ніхто не вимагав, але мені хотілося. Їхав галопом догори ногами, падав, розбивався. Було навіть таке, що ми з чуваком билися на бойових шашках в роздягальні, навіть не згадаю чому.
Найбільше
люблю коней за розум і доброту. Навіть якщо вони зляться, б'ються, то все одно дуже добрі всередині. Коли працюєш поряд з кіньми, любиш не стільки їх, скільки себе поряд з ними. Якщо дав раду з твариною в 400 кілограмів, впораєшся з усім в цьому житті.
Після 11 класу вступив до морської академії, та ще школа життя. Доводилося ділити дах над головою з різними людьми, не завжди дружніми. Як от з хлопцями з сусідньої республіки, які належали до кримінальної тусовки. Дещо з наших розмов я пам'ятаю досі. Потім я почав ходити в море — і закінчив після одного рейсу. Це була
цікава пригода і важка робота на максимум — з голодухою, мускулами й рисом тричі на день.
Лише в Одесі почуваюся настільки у своїй тарілці. Це унікальне місто. Не просто гарне — визначне. Тут живуть неймовірні люди. У нас є благодійна компанія «Корпорація монстрів», яку спершу ніхто серйозно не сприймав. З'явилася у 2014 році й допомагала збирати добровольців на фронт. Кожного дня вони годували малозабезпечених пенсіонерів — акція називалася «Добрий обід». І от під час карантину половина Одеси розвозила гарячі обіди та продуктові набори пенсіонерам додому. У такі моменти як ніколи відчуваєш —
ти серед своїх.
Я ж не корінний одесит, переїхав сюди в юності. Але саме
в цьому місті хочу провести все життя, і зрілість, і старість. І ніякого Лісабону не потрібно — там немає цих людей.
Тут люди віддавна вчилися виживати. Був степ, а вони його відвоювали, створили зелене, засаджене місто. Парки, окремі вулиці, сходи на Ланжероні, Музей Морфлоту — люблю все.
Одеса — своєрідне місто, ніколи не пробачає помилок. Достатньо раз спіткнутися — запам'ятають на все життя. Репутація будується десятки років, а втрачається за секунду. І ти намагаєшся бути кращим, адже хочеш тут жити й вітатися з людьми за руку.
Щоб нікому не було соромно з тобою по Грецькій пройтися, як-то кажуть.
Насправді мене звати Семен. Колись моя близька подруга обізвала мене Сементієм, закріпилося до сьогодні.
Моя найсильніша риса — живучість, здатність на будь-яку дупу в житті сказати:
«Нічого, прорвемося». Вистоїмо, і при цьому не втратимо себе. А бувало таке постійно. Криза 2008-го, друга хвиля кризи 2011-го, дев'яності — можу всі кризи довго перераховувати. Студентам завжди кажу: треба чітко оцінювати ситуацію, ризики, максимально тверезо сприймати те, що насувається. Готуватися до найгіршого, але вірити в найкраще.
Вірю, що
все буде добре рано чи пізно. Карантин, криза, коронавірус — все мине і з'явиться сонце. Якщо ми на нього чекатимемо — воно точно прийде.
А про шлях Сементія до дизайну з морської академії через методички з гідрометеорології і продажі читайте у Projector Mag.