Pagan folklore

У Канівському повіті, наприклад, і понині ще грім та блискавку народ називає Перуном, і якщо трапиться, що блискавка запалить якусь будівлю, то звичайно кажуть: «Перуном спалило» (у Гру-бешівському повіті лише громову стрілу називають «Перуновою»). Українські міфи

З русинсько-російського словника. Сьогодні "перун" як слово для позначення грому/блискавки/удару збереглось тільки на Поліссі. Хоча в 19 столітті його активно вживали і в інших регіонах.

Міф про Перуна і його доньку яку він видав заміж українці (Поділля) [пан у вигляді милості зібрався одружити керуючого своєю дочкою, а той відповів, що таку дівчину йому задарма не треба; пан зібрався його повісити, але він втік і сидить за селом у глиняній халупі; кіт приніс йому хліба і наказав написати цареві Грому: сватаю твою дочку, а в подарунок шлю зайців; підпис: цар Глинський; кіт несе листа і говорить зайцеві, що в ньому прохання їх не утискувати і вони щоб не боялися; заєць нехай іде не один, а з іншими; Грім прийняв зайців, а його дочка дала свій перстень, щоб передати цареві Глинському; потім те з лисицями і з вовками; кіт привів Глинського до мосту через річку, купив шапок, кидав у воду і наказав Глинському лізти у воду; повідомив Грому, що військо Глинського потонуло; цар надіслав новий одяг; на бенкеті Глинський мовчить; кіт пояснює, що в нього був кращий одяг; коли час їхати до Глинського, кіт біжить уперед, велить пастухам відповідати, що пасуть не череди цариці-змії, а череди царя Глинського; каже змії, що на неї озброївся Грім, велить сховатися у вербу; пропонує Грому вдарити у вербу, змія розлилася смолою; комісар зайшов до свого колишнього пана і пояснив, чому відмовився від його дочки; сам став сенатором]: Левченко 1928 № 483: 329-332; українці (Волинь, Новоградволинський у., М. Старий Миропіль) [Іван багатий був гол і мав кота; купив собі хліба та сала, а кіт усе з'їв; І. його прогнав; кіт зустрів вовка; наказав покликати всіх вовків числом сто, привів їх до царя і сказав, що надіслав їх І. багатий; те саме з кабанами; зайцями; цар просить передати І., що хоче видати за нього дочку; кіт повідомляє цареві, що на І. напали розбійники, перебили челядь, відібрали одяг; цар все прислав, І. одружився, їдуть до нього з військом та гарматами; кіт велить пастухам коней говорити, що табуни не змієві, а І. багатого - інакше грім їх уб'є; те саме з коров'ячими пастухами; каже змію, що грім летить і вб'є його - нехай ховається в дуплі верби; після бенкету в палаці змія кіт пропонує стріляти з гармат у суху вербу; змій загинув, І. живе у палаці з дружиною]: Чубинський 1878 № 56: 204-207 Ця ж казка зустрічається в білорусів, росіян, литовців і латишів.

💮 Як відрізнити на старих фото заміжню жінку від незаміжньої дівчини? – Елементарно: у першої буде покрита голова, друга – носитиме косу, одну або кілька. Заплетене волосся, коси, – це сакральна зачіска українок. Коса символізувала дівочу вроду, честь, цноту. Після заміжжя косу обрізали, а волосся завжди ховали під очіпком, переміткою, хусткою тощо. У святкові дні дівчата плели одну або дві коси, прикрашаючи їх стрічками (вони мали назву "кісники", "бинди", "уплітки") та дукатами; для повсякдення заплетені коси викладали на голові віночком. Часто робили прямий проділ, розподіляли волосся на дві частини, плели "колоски". Іноді – прикрашали коси польовими квітами. Був звичай дарувати стрічки коханій дівчині – парубок тричі на рік мав купувати своїй дівчині кольорові шовкові стрічки. Ідеальною зачіскою вважалася охайна "гладка голівка". На свята її прикрашали широкою стрічкою або віночком. Інформація з відкритих джерел Автор фото - Arsenii Bortnyk На фото - Тетяна Юріївна

#міфи #Перун Про грім і блискавку. Чи ви знајете, шчо то гримить і јаким то способом Перун бје і в чого він і на шчо? Слухајте-ж! Ото јак бог повиганьав јанголів в неба за те шчо јого не слухали тај кенськиј порьадок вели, кликнув до себе Михајла та ј каже јом јому: Чујеш, синку, наробив ја собі воро-гів, зігнавши јіх до пекла; коли ти, ти, голубе, кількох забјеш, то за кожного дам тобі сто душ чоловічих... Іди та стрільај, а помошником тобі дају Илльу, чујеш?! Чују, боже! каже Михаіл, і почухавшись, пішов... Сівши на хмару јіздить та чортів і стрільаје. Де дідько сьаде, то јак јого Михајло лусне, то він зараз смолоју і розілльеть сьа. Часом і так бу-ваје, шчо він ганьаје, аж јазика висолупить, а дідька не здожене. На крај світа, де небо з землеју сходить сьа, був здоровиј, дуже здоровиј камінь. Під тим камінем дідько хату собі зробив і нікого не бојіть сьа. Јак зобачить Михајла, шчо він пливе на хмарі, то вибі-жить тај давај јому усьакі хвиґлі представльати. Тој до јого гріжне, то він під камінь сховајеть сьа ј нічого јому Михајло не зробить. Лісник один, з недалекого лісу, ходив за звіром... Ходив, ходив, та і втомив сьа, сів педалеко од каміньа спочинути. Надходить хмара, а на ніј сидить Михајло, а дідько вискочив та і почав јого дразнити. Може разів во сто до јого стрільав Михајло, та не влучить ніјак. Роз-гнівало се лісника, а він мав на пальці посвьачениј золотиј перстень... Зньав він того перстеньа, переломав на двоје та вкинувши половину до стрельби і луснув дідька у бік. Тој огльанувсь, а Михајло тарах јого з хмари тај забив. Зрадів Михајло і дьакувати почав лісникові: „За се, каже, шчо тв мені услужив, на тобі того пороху, шчо ја з јім перуни робльу. Јак одно зерно вкинеш до сього, то шчо побачить око твоје, те ј за-бјеш." Кажуть, шчо Хранцузи шче тој порох мајуть, бо знајете коли оком гльане, то стрільаје і забје [Жите слово. 1895. Т. 3. С. 18-19: легенди та перекази. С. 43.]

Перунова стріла Уявлення про чудесну сутність громових стріл широко розповсюджене взагалі в усіх слов’ян; відоме воно і багатьом первісним народам Азії, Африки, Америки і Полінезії. Характеристичні ознаки повір’я скрізь більш чи менш одні й ті ж самі. Окремі місцеві зміни його в цілому незначні і несуттєві. Наприклад, поляки закопують стрілу, щоб зберегти дім від грому, під поріг; південні слов’яни носять її завжди з собою, як особистий амулет; у Норвегії у XVIII столітті щочетверга ввечері стрілу мили, змащували олією і клали на свіжу солому і т.ін. Очевидно, громові стріли завдячують міфічному поняттю про бога-громовика як своїм походженням і зовнішнім виглядом, так і своїми чудесними властивостями. На них, як на нащадках єства бога родючості, правди і добра на землі, позначився також відблиск світлих і добродійних рис його характеру. Цілком імовірно, втім, що цей останній процес відбувся на ґрунті первісного фетишизму, що одухотворював каміння й інші предмети і наділяв їх потім надприродними силами. Як би там не було, однак громові стріли являють собою в мініатюрі повний відбиток складної сутності добродійного й грізного, світлого і темного бога-громовика. Українські міфи

Перун і чорти Пожежу, що сталася від грози, гріх гасити, бо вона посилається від Бога на покарання, і від води полум’я ще дужче розгоряється (Старобільський повіт). Втім, загасити його можна козячим молоком, або сироваткою, або квасом (Луцький, Грубешівський і Житомирський повіти), але перед тим, як почати гасити пожежу, хтось має роздягтися догола і тричі оббігти навколо охопленої полум’ям будівлі55 Дещо осторонь стоять вірування про грім та блискавку, що побутують у Старокостянтинівському повіті. «Чорти зносять хмари в одне місце, — кажуть тут, — і як знесуть їх дуже багато, то згортають у вали, чому в цей час дуже гуркотить у небі. Тоді для спокою Бог посилає святого Іллю з вогняною палицею: махне святий Ілля палицею — спалахне блискавка; вдарить по чорту — загримить грім». Найкращим запобіжним засобом від удару блискавки є встромлена за сволок або за ікони освячена у Вербну неділю верба (Будаївка Київської губернії), якою в таких випадках кадять (м. Тараща. У Холмській Русі — запалені гілки дерева, якими прикрашалися ікони на свято «Боже Цяло»), або дзенькотіння дзвіночка, заздалегідь освяченого в костьолі (Грубешівський повіт), або, нарешті, чарівна паличка, згадувана нами раніше (Вінницький повіт). Якщо висить у когось над лампадою порожня писанка, то потрібно наповнити її пшеницею, інакше туди може сховатися диявол, і тоді блискавка вдарить у хату (Будаївка). Українські міфи

#міфи ЩО Й У НАШОГО ПАНОТЦЯ Українська народна пісня Що й у нашого панотця Золотії ворітця, А за тими ворітьми Стоять стовпи золоті, А за тими стовпами Стоять столи заслані, А за тими столами Сидить батько з синами. Сидить батько з синами, Пише листа перами. Що на небі молодик — Да то сам чоловік, Що на небі зоря — Да то його жона, Що на небі зірочки — Да то його діточки. Б. Д. Гринченко, Песни, «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях», т. III, Чернигов, 1899, стор. 3, ч. 1.

Сповісти, Даніко, сповісти ясний звук, Почуй тихі вітерці в цій Дубраві! Вони почали шелестіти зеленим листям, називаючи день білим, а світанок рум'яним. Усі очі дивляться і всі серця болять. Нехай світло твоєї липи освітлює нас усіх. Нехай день для нас світає перед світанком, ніжний і урочистий, Бажаний і очікуваний у цьому своєму куточку. (З "ДУБРАВКИ" Івана Гундулича) ВЕНЕРА (ДАНІКА — ЗОРЯ) Венера зазвичай з'являється ввечері та перед світанком. І це явище помітили багато народів, які надали цій планеті дві форми — вечірню та ранкову. У давніх германців вона була Апандастерно (Абендштерн) — вечірня зірка, а вранці Тагесстерно (Тагесстерн) — ранкова зірка. Слов'яни також поклонялися цим двом формам Венери, росіяни шанували зірку Денницю та зірку Вечірню. Вони є помічницями Сонця та піклуються про його палац та його білих коней. Південні слов'яни також розрізняли ці дві форми, як Даніку та Зорю, та уявляли собі цих двох божеств як двох прекрасних дівчат. (Мая Колман-Рукавіна, д-р Олег Мандич: «СВІТ І ЖИТТЯ В ЛЕГЕНДАХ» - Загреб, 1961.) Серед світлих божеств ночі Даніка стоїть на першому місці. У сутінках її називають Вечерницею. Це світло Данікі, світлої богині ночі, яка запалює на ньому свій смолоскип ще до заходу сонця та піднімає його високо до краю неба опівночі. Зоря за своїм виглядом є казковою, веселою та жвавою богинею світанку. Зоря споріднена з германською Остарою, яку англосакси називають Еостра. Ім'я Остара збереглося у слові «Ostern» (Великдень), оскільки в той час святкували воскресіння від зимового сну. (Д-р Нікола Сучич: »ХОРВАТСЬКА НАРОДНА МІФОЛОГІЯ« - Загреб 1943.) Уособлене Сонце було представлене в битві з темними чорними силами, які уявлялися в хмарах. Особлива богиня-переможниця була вигадана фантазією північних слов'ян у Весні, а в нашій країні це золотоволоса діва Зоря, яка дає Сонцю силу, після купання в ранковій росі або в дощових струмках, піднятися до небесних висот з нечуваною красою. Завдяки цьому Зоря набула значення богині. (Таде Смічиклас: »ІСТОРІЯ ХОРВАТІЇ« с. 116 - Загреб 1882) Від найбільшого бога походять Сонце, Зоря, Місяць і Вечірниця. Сонце є джерелом усього життя, і від його відродження під час зимового сонцестояння день знову стає довшим. У слов'янській міфології згадується старий і молодий бог. Народна пісня співає про «стару ялинку» та «молоду ялинку». У той час Сонцю доводиться боротися, до весни, щоб досягти своєї справжньої сили. Його сестра Зора допомагає йому в боротьбі. (Від Баленович: "НАРОДОЗНАВСТВО" - Загреб 1941) Даніца або Вечерниця - народна назва планети Венера. (Мар'ян Філіпович: АЗБУКА ЛЕКСИКОНУ БАЗОВИХ ЗНАНЬ - Загреб 1961)

Зоря-Денниця в народній поезії Даниця - несе світанок. Пил золотий по всьому небу розсипався. Малі зірки тьмяніють, блідіші великі зірки. Сяючою стежкою, що іскрами виблискує, Даниця вже біжить, щоб сонце випередити. Володимир Назар: ЕПОСИ. Зоря - Поблідли золоті візерунки… Нічна завіса ховає Землю. Крізь неї лише зірка мерехтить і дворогий місяць світить. Землянин піднімає погляд до неба: «Сяйте, зірко і місяцю, Поки вас Зоря, рудоволоса, в новий день не заставить!» Володимир Назар: МІФИ І ЛЕГЕНДИ. ЯРКЕ СОНЦЕ КЛИЧЕ ДАНИЦЮ О, Данице, моя сестричко! Я кличу тебе і прошу братерськи Коли зранку на схід вийдеш, Почекай мене на сході, сестро, Треба завтра грати на святі, Сестра брата послухала свого І Даниця почекала Сонце Відбулося з братом на святі... Від радості тричі заспівали, Все по черзі: на сході Сонце І з ним Даниця сестричка І інші на небі зірки... (М. Попович: СЕРБСЬКІ НАРОДНІ РІЗДВЯНІ ПІСНІ - Новий Сад 1883.) Зоря - Зоря, Заря У росіян існує легенда, згідно з якою дві «сонячні дочки» - Аврори, стояли по боках Сонця. Про Зорю - слов’янську Зорю або Зарю - також вірили, що це божество. Аврора ранку (Зоря Ранкова) відкривала двері небесного палацу, коли сонце вирушало у свою денну подорож по небу. Аврора вечора (Зоря Вечірня) знову їх зачиняла, коли Сонце поверталося додому. (Ларусс: ЕНЦИКЛОПЕДІЯ МІФОЛОГІЇ СЛАВ’ЯНСЬКОЇ - Лондон 1959.)

#міфи Світобудова 🌲 1.Земля тримається на рибі 2.Є декілька рівнів неба 3.землю оточує море 4.світ тримається на світовому дереві, кроні якого тягнуться вверх. На вершині сидить Бог і птахи, корені тягнуться вниз, де знаходиться зміїний Вирій. 5. Посеред океану на острові Буяні є світова гора на якій живе Бог. Там знаходиться латир-камінь і світове дерево. На цьому острові живуть боги. Він знаходиться на сході 6.Вирій - країна вічної весни куди на зиму літають птахи, де живуть мертві і ще ненароджені, знаходиться на півдні і на заході за морем, через море можна перейти тільки по калиновому мосту який охороняється змієм або Бабою Ягою. Також там дім Сонця і Місяця. Володарем Вирію є Велес . Світ мертвих багатий на золото і скарби. Також у Вирію росте світове дерево. Ключі від цієї країни в ластівки. Добратися туди можна через Чумацький Шлях

#славяне #традиция К ГРЯДУЩЕМУ ПОМИНАЛЬНОМУ ПРАЗДНИКУ: «ДЗЯДЫ» «ДЕДЫ» — поминальные дни в народном календаре беларусов и украинцев, отмечаемые от трех до пяти раз в году. Главными из них считаются: 1) последняя суббота масленичной недели; 2) канун Троицына дня; 3) осенние поминки, приуроченные к субботе перед Дмитриевым (26.Х.) либо Михайловым днем (8.XI.). Согласно народным поверьям, в эти дни умершие (деды, родители, души) приходят в свои дома на поминальный ужин. «Деды» отмечались как поминки по всем умершим членам семьи, но в ряде мест различалось отдельно поминовение мужчин, происходившее в пятницу вечером (которое в Полесье называлось деды), и поминовение женщин, происходившее в субботу (которое называлось бабы). Прим. от админа: данный поминальный праздник известен так же у балтов и западных славян под названием «Дзяды». Более подробно разберём данный праздник на примере беларусов, где указом президента от 26 марта 1998-го года он официально стал Днём Памяти, отмечается ежегодно 2 и 5–го ноября. Осенние Дзяды. Итак, в этот день поминали всех предков независимо от их места захоронения, перед праздником начисто убирались, мылись в бане и оставляли там ведро чистой воды и свежий веник для душ предков. Женщины готовили различные блюда, а хозяин дома зажигал свечу и приглашал всех предков на ужин. Перед ужином в доме открывались все двери, чтобы предки могли свободно зайти и сесть за стол (p.s на могилках кстати также принято открывать дверцу ограды чтобы душа могла свободно ходить). Любой стук, скрип, летающее в доме насекомое воспринималось как свидетельство присутствия душ. Перед общей трапезой каждое блюдо откладывали на специальную тарелку предназначенную для предков. Само колличество блюд обязательно должно было быть нечётным и не меньше пяти, каждое блюдо подавалось парно в чётном колличестве, т.е если у нас пять блюд, то мы их подаём на десяти тарелках. Делается это для того, чтобы в обиде не остались ни живые, ни мёртвые. За поминальным ужином вспоминали лучшие поступки и заслуги своих умерших предков, говорили о их жизни, отдельных случаях и чертах характера, вспоминались их слова и наставления. Начинался этот разговор как правильно с самого старейшего и известного предка, а заканчивался воспоминанием об умершем совсем недавно. На Дзяды каждая крестьянская семья щедро делилась с нищими, ходившими по деревне. Считалось, что тем, кто плохо поминает предков, они мстят бедами и убытками в хозяйстве. Согласно многочисленным рассказам, у хозяев, забывших отметить «дзяды», внезапно пропадает скот, волки задирают корову, случаются болезни и раздоры в семье. Если не оставить еду для дедов, мертвые якобы выражают свое неудовольствие стуком в окно, ночным хождением по дому, укоряют своих родных во сне и т. п. Также прикрепляю видео фрагмент как справляли Дзяды на практике, в зависимости от регионов некоторые элементы могут отличаться, но общая суть всегда остаётся неизменной. Славянскій Вѣстникъ | Boosty 🤩

#міфи Однооке лихо Українська народна казка Полтавщини Жив собі та був собі Іван Коваль, жив щасливо й тихо, І не знав він, і не відав, що є в світі лихо. Раз забрався наш коваль в ліс густий та дикий, Без стежок і без доріг, був той ліс великий. Бродить Іван по лісу, вже й півдня минає, На дорогу а ні-ні він не попадає. І набрів він на хатину . Хоч то й пустка, а проте, видно є і люди. Бач, хоч пустка, а проте ще й вечеря буде. Зайшов він у хатину. Вмить і здерся він на піч та й уклався спати. А від голоду йому сон не йде на очі. Метикує се та те, далі чує хтось іде, відчиняє двері. І заходить в хату сотня баранів кудлатих Та й уклались спати. А за ними увіходить така стара баба, Така гидка та погана, наче тая жаба. Те що гидка та погана, то ще й не морока. Але в баби не хватає ще й одного ока. Увіходить і нюшить і говорить басом. — Гість прибув, давно людське м’ясо їла, А сьогодні попоїм, на вечерю стане. «Ось тобі Іване!» Запалав в печі вогонь, освітив хатину Баба цупить коваля з печі, мов дитину. — Хто ти будеш говори?! — закричала баба. — Я, я, я коваль, я Іван коваль, а ви хто? Каже баба: — Лихо. — Я бачу, що у вас не хватає ока. Я коваль, можу око вставить. — Що для цього треба? — Сотню вірьовок і лом. Вмить з’явились вірьовки і лом. Іван зв’язав міцно бабу й наказав стояти. Розжарив лома та як розженеться наш коваль І ударив бабу не в сліпе, а у видюче око. —Ой! Ой! — закричала баба — це ж моє видюче око. А тим часом надворі вже світає, Барани меркочуть, До водопою хочуть. Баба стала на дверях і щита баранів, викидає з хати. Іван вивернув кожух і став між баранами. Баба схопить Івана з баранами та як кине геть на двір І по духу поняла, що викинула Івана. А Іван як дременув! З переляку Він знайшов і стежину й хату. Більш не бродить наш Іван по лісі, Бо знає, що є в світі лихо. [Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. 27 (4767). Однооке лихо. СУС 1137. Записала Калініченко Тетяна 2008 року. Глушич Ніна Петрівна (1939). Полтавська область, Решетилівський район, Лиман-2]

Вогняна пані

Мать гладуля, дочка красуля, а сьінь кучерявьій. Відгадка: піч, вогонь, дим Нова збірка народних малоруських приказок, прислів’їв, помовок, загадок, замовлянь і шептань / Впоpядкував [з пеpедм.] М. Комаpов. - Одеса, 1890.

Царь огнянной, царица огнянная, пламя огнянное. Я пойду, раб Божий, помолюсь и поклонюсь Петру и Павелу, вышним апостолам. Избавьте меня, раба, от девки от пустоволоски, доўговолоски и ото всех 12ти дев лихорадошных, от двоезубых, от троезубых и ото всякаго врага и супостата, ото всякаго зла человека – днем при соўнышке, ночью при месяце (...) [Заговоры из архивных источников XVIII – первой трети ХХ в.: в 2 т. Т. 1 (издание подготовила Т. А. Агапкина). М.: Индрик, 2023. Стр. 127.]

Богиня яка згадується в замовленнях і загадках. Піклується про домашній вогонь і сім'ю, дружина Вогню. Відповідає Габії

Густинський літопис Про ідолів руських Тут дещо скажемо про богів руських не тому, що їх достойно пом'янути, а щоб побачити, якою сліпотою тоді диявол заморочив людей і до якого безумства призвів їх, що не тільки не знали істинного Бога, а й поганим та бездушним речам і стихіям богоподібну честь воздавали. По-перше, Перконос, тобто Перун1 , був у них найстарший бог, созданий на людську подобу [йому ж в руках був камінь дорогоцінний, як огонь]. Тому, мов Богу, жертву приносили і огонь неугасаючий з дубового дерева безперестанно палили; а якщо прилучилося б за нерадінням приставленого ієрея коли сьому вогню загаснути, то такого ієрея без будь-якого суду немилостиво вбивали. Другий – Волос, скотій бог; сей був у них у великій честі.

6 Купала – слов’янське язичницьке свято в ніч з 23 на 24 червня за старим стилем, що, будучи поєднаним із християнським святом Івана Хрестителя, дожило до наших днів. У цю повну чудес ніч вірили, що опівночі розквітала папороть, дівчата пускали вінки із свічками по воді, молодь запалювала вогнища й стрибала через них, робили також опудала Марени й Купайла, прикрашали їх квітами, стрічками, вінками, а потім спалювали або топили. У поляків це свято називається «соботка», у чехів та словаків – «купадло», у сербів – Івандан або крес, у болгар – Іван-ден. 7 Мова йде про народний звичай в день пам’яті св. апостолів Петра та Павла (29 червня за старим стилем) або ще Петрів день вихатись на гойдалках. М. Стрийковский також писав про «дивну гойдалку» в Петрів день (див. с. 106). Таким чином, з цього уривка видно, що І. Вишенський гостро засуджував тих, хто культивував простонародні звичаї в межах християнської релігії.

БЛАГОЧЕСТИВОМУ ГОСПОДАРЮ ВАСИЛЮ, КНЯЗЮ ОСТРОЗЬКОМУ, І ПРАВОСЛАВНИМ ХРИСТИЯНАМ МАЛОЇ РОСІЇ (1599 р.) Апологія чернецтва […] Коляди з міст і з сіл ученням виженіть: не хоче- бо Христос, коли на його Різдво диявольські коляди мають місце, то нехай диявол у свою безодню занесе. 1 Щедрий вечір з міст і з сіл в болота заженіть, нехай з дияволом сидить, а не християн знеславлює. 2 Волочильне після Воскресіння, з міст і з сіл виволокши, утопіть. Не хоче-бо Христос у своє славне воскресіння того сміху й наруги диявольської слухати. 3 На Георгія-мученика свято диявольське тих, що в поле вийшли сатані дар [жертву] танцями й підстрибуваннями чинити ліквідуйте; гнівається-бо на землю вашу Георгій- мученик, що немає християнина православного, який би наругу ту диявольську очистив і вигнати її зміг. 4 Пироги й яйця надгробні в Острозі й де б ще вони не мали місце знищіть, щоб в християнстві того паганського квасу не було. 5 Купала на Хрестителя утопіте й огненне скакання відкиньте; гнівається-бо Хреститель на землю вашу, що в день його пам’яті попускаєте дияволу глумитися над вами через вас же самих. 6 Петро й Павло молять вас, якщо хочете від них ласку мати, то понищіть і попаліть колиски й шибениці в їх день, як це робиться по Волині й Поділлю, й де б цей звичай не коївсь; гидко ж бо їм на землю з небес дивитись на те диявольське видовище, на яке збираються християнські люди. 7 Й інші спокуси, котрі були б, зліквідуйте, й те писання всім до вух їхніх донесіть. Коментар 1 Колядá – давнє слов’янське свято пов’язане із зустріччю нового сонячного року (можливо, початково якось пов’язане з римськими календами – calendae, що, у свою чергу, були святами на честь померлих душ). Проводилося з 25 грудня по 6 січня. Пізніше на це свято наклалося свято народження Христа (Різдво Христове), але обряди старого свята мало змінилися. У християнські часи, починаючи від Святого Вечора і аж до Водохреща, колядували, тобто співали ритуальних пісень, в яких бажали господарю і господині щастя, здоров’я, багатого урожаю. Крім цього, водили «козу», ходили із «звіздою». На Різдво їли кутю та узвар, на покутті ставили дідух і т. п. 2 Щедрий вечір – через один тиждень після коляди вечір напередодні Нового року за старим стилем, з яким пов’язані багато язичницьких повір’їв, звичаїв та обрядів (співання аграрно-магічних та славильних пісень-щедрівок, карнавальне дійство «Маланка», дівочі ворожіння і т. п.). 3 Волочильне – це Пасхальний понеділок, коли люди «волочилися» з освяченим від хати до хати, дорогою обнімаючи та вітаючи один одного і обмінюючись «дорою» (свяченою паскою) та писанками. При цьому співалися “волочебні” пісні. Цей же понеділок ще зветься обливним (детальніше про обливання див. нижче у Густинському літописі, с. 116, у Боплана, коментар 8, с. 117 та в Синопсисі, с. 119). 4 Георгія-мученика – свято св. великомученика Георгія (Юрія) Побідоносця, яке відзначається 23 квітня за старим стилем. У простонародній свідомості Юрій перетворився в найпопулярнішого святого. Митрополит Іларіон писав: «Усі обряди на Юрія мають головно скотарський характер. Молодь іде на поле з піснями, хороводами та танцями, а старші йдуть хресним ходом. Уся худоба окроплюється свяченою водою; по церемоніях справляється громадський обід» [93, с. 285]. 5 Пироги та яйця надгробні – звичай на Проводи (поминки за померлими після Пасхи) класти на могили пироги, паски, яйця і т. п. Належить до культу померлих.

І [є у них] будинок, який створив один з їхніх царів на Чорній горі, 8 яку оточують дивовижні води, що відзначаються різними кольорами та смаками, усі дуже корисні. 9 І у них в ньому є величезний ідол в образі Сатурна, 10 зроблений у вигляді діда з патерицею в руці, якою він рушить кості мертвих з могил. Під правою його ногою є зображення чогось на взірець комашні, а під другою [його ногою] вороночорні зображення граків та інших [птахів – ?] і дивовижні зображення чогось подібного до абісінців та негрів. 11 Аль-Масуді©